Як знищувалося селянство наприкінці 20-х – у 30-х роках минулого століття на території Донеччини та як перетворювали господарів на дармову робочу силу, позбавляючи права жити на рідній землі , розповідають архівні матеріали .
На тлі російсько-української війни у суспільному дискурсі спостерігається тенденція щодо поширення історичного матеріалу, згідно з яким населення Донбасу не тільки має особливий менталітет, але й було основною рушійною силою сталінської модернізації. Але наявна архівна база свідчить, що політика компартійно-радянського режиму стосовно населення Донбасу за своєю суттю нічим не відрізнялася від інших регіонів України. Зокрема, наприкінці 1920‑х – у 1930‑ті рр. за допомогою репресій проти різних категорій населення Донбасу режим одночасно вирішував економічні проблеми, боровся з будь-яким проявом опозиційних настроїв та здійснював соціальну інженерію. Про те, як знищувалося селянство і перетворювалося на дармову робочу силу можна дізнатися з матеріалів з діловодства, що зберігаються у фондах Державного архіву Донецької області. Серед них найбільш цінними є документи організаційно-розпорядчого характеру, облікова та звітна документація, а також листування окрвиконкомів та райвиконкомів. Саме ця група джерел відображає механізм діяльності гілок влади усіх рівнів та дає об’єктивну інформацію щодо розкуркулення селянства Донеччини у 1930 р.
Основою для його проведення стала постанова Центрального комітету (ЦК) ВКП(б) «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. Згідно з нею колективізацію у степових районах планувалося закінчити восени 1930 р. або навесні 1931 р. Але ці терміни були скорочені: «Степ має бути колективізовано за час весняної посівкампанії».
Законодавчим оформленням розкуркулення стала постанова Центрального виконавчого комітету (ЦВК) і Ради народних комісарів (РНК) СРСР «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і боротьби з куркульством» від 1 лютого 1930 р. Задля уникнення помилок під час реалізації цих заходів на місця відправили таємну інструкцію ЦВК СРСР від 4 лютого, а райвиконкоми отримали таємні директиви від окрвиконкомів, що доповнювали та роз’яснювали запроваджену політику на селі.
Цифрові показники з виселення куркульських родин на підставі отриманих від округ даних були затверджені Політбюро ЦК КП(б)У 8 лютого, а 10 лютого голова Державного політичного управління (ДПУ) УСРР В. Балицький провів нараду начальників місцевих органів ДПУ, на якій остаточно з’ясували контрольні цифри з виселення куркульських родин з округ УСРР.
Що стосується контрольних цифр з виселення для типових зон зернового виробництва Донецької області – Маріупольської та Сталінської округ, то вони становили відповідно 263 та 253 куркульські родини. Для Артемівської ж округи – 192 куркульські родини. За кількістю районів, де проводилася суцільна колективізація, на першому місті йшла Маріупольська округа (6 районів), за нею Артемівська (4 райони) та Сталінська (2 райони), однак в останній контрольна цифра з виселення була більшою, ніж в Артемівській, на 61 куркульську родину, а у порівнянні з Маріупольською меншою на 10 родин. Таку тенденцію можна пояснити кількома причинами. По-перше, під час здійснення операції приділялася увага політичному становищу в окрузі у минулі часи. По-друге, враховувалася наявність так званих активних контрреволюційних елементів на час проведення суцільної колективізації. Як відомо, восени 1920 р. саме Маріупольська округа та більша частина Сталінської як складові частини на той час Донецької губернії були під контролем махновців, а упродовж 1929 р. селянство цих округ чинило активний опір хлібозаготівлі.
Куркульські господарства в районах суцільної колективізації Артемівської та Маріупольської округ розподілялися на три категорії. Віднесені до першої категорії підлягали виселенню у Північний Край, до другої – за межі округи, до третьої відповідно – розселенню у межах району. У Сталінській окрузі куркульські господарства розподілялися на дві категорії. До першої віднесли так званий куркульський актив та напівпоміщиків, яких необхідно було виселити разом з родинами з України, а до другої – усіх інших, яких розселювали за межами колгоспних земель на спеціально відведених земельних ділянках по 30-50 господарств. Райвиконкоми повинні були надати окрвиконкомам списки куркульських господарств у триденний термін.
Слід зазначити, що контрольна цифра з виселення, яку отримували округи, розверстувалася по районах, причому на місцях її збільшували. Так, Артемівський окрвиконком збільшив контрольну цифру з виселення для округи майже у 2 рази та намітив здійснити виселення розкуркулених господарств у 10 районах замість 4, де проводилася суцільна колективізація. Разом з контрольною цифрою з виселення було зазначено резервну. На жаль, з’ясувати, які само господарства залишилися у резерві, неможливо. У Маріупольській окрузі виселення було здійснено у 12 районах замість 6, задіяних у суцільній колективізації.
Поряд з контрольними цифрами з виселення куркульських родин В. Балицький розробив план перевезення розкуркулених залізницею в двох варіантах. Згідно з ним операція з виселення розкуркулених родин повинна була займати у середньому три дні. Тільки для Сталінської округи згідно з другим варіантом термін збільшувався до чотирьох днів. Операція з проведення вантаження та відправлення розкуркулених для Артемівської та Маріупольської округ займала один день, а для Сталінської – два дні. Така різниця у термінах є незрозумілою, якщо порівнювати контрольні цифри з виселення в зазначених округах.
Стосовно виконавців операції, то таємна інструкція ЦВК СРСР від 4 лютого 1930 р. роз’яснювала, що організація доставляння розкуркулених селян у віддалені місцевості СРСР покладалася на ОДПУ, виселення у віддалені райони краю – на крайові відділи ДПУ, а розселення відповідно – на окружні та районні відділи.
Щоб виселення не позначилося на посівній кампанії, для вивозу депортованих, зокрема з Артемівської округи, використовувався автотранспорт, але автомобілів було недостатньо, тому підводи та коней брали або з числа конфіскованих, або забирали в інших селянських господарств. Треба підкреслити, що останнім компенсація не виплачувалася, фактично проводилася мобілізація засобів пересування до кінця розселення. На підводах з майном їхали виключно жінки, діти й селяни похилого віку, а дорослі чоловіки та юнаки йшли окремо під вартою до станції посадки.
Після закінчення виселення розкуркулених проводилися збори селян з числа бідняків та наймитів, на яких обговорювалися питання про створення колгоспів замість ліквідованих куркульських господарств.
Про обсяги вилученого майна у розкуркулених під час здійснення суцільної колективізації можна дізнатися з «Відомості про розкуркулення по Сталінській окрузі станом на 10 березня 1930 р.». Так, по 5 районах Сталінської округи було ліквідовано 247 господарств, загальна вартість яких становила 240 907 крб. 12 коп., площа вилученої землі – 5 153 га, а кількість відібраної худоби – 520 голів. При цьому найбільша кількість ліквідованих куркульських господарств припадала на промисловий Макіївський район, а найменша – на сільськогосподарський Старо-Бешівський. У середньому, вартість одного ліквідованого куркульського господарства становила 975 крб. 33 коп., кількість відібраної худоби – більше 2 голів, а площа вилученої землі відповідно – майже 21 га.
Запроваджена політика на селі охоплювала усі статево вікові групи села. Так, згідно з доповідною запискою «Про ліквідацію куркульства як класу в Костянтинівському районі» від 20 березня 1930 р., було виселено з України 157 чоловіків, 141 жінка та 50 дітей віком до 6 років, розселені в межах району – відповідно 281 чоловік, 256 жінок та 87 дітей віком до 6 років.
Перевиконання контрольної цифри з виселення призводило до перевантаження вагонів. Так, згідно з доповідною запискою голови Артемівського окрвиконкому Гаркуші до голови РНК УСРР В. Чубаря «Про примусове виселення куркульства з Артемівської округи» від 24 березня 1930 р. в одному вагоні знаходилося від 44 до 50 осіб, що значно перевищувало встановлену норму.
Відносно розкуркулених селян, яких залишили в Україні, то їхня праця використовувалася на будівництві, меліоративних та дорожніх роботах, шахтах, каменоломнях, піщаних та кам’яних кар’єрах тощо. Зокрема, згідно з рішенням райвиконкому, розкуркулені третьої категорії Попаснянського району Артемівської округи повинні були використовуватися у якості трудових артілей на кар’єрних роботах (30 осіб), у копальні «Карбоніт» (20 осіб) та лісорозробках (чисельність не з’ясована).
Для розкуркулених селян другої та третьої категорії також встановлювалася контрольна цифра й зазначалися райони розселення. Так, для Велико-Янисольського району Сталінської округи ця цифра склала 95 господарств, що становило 32,5 % від загальної кількості тих, що підлягали розкуркуленню. В Артемівській окрузі розселенню підлягали 803 куркульські господарства 5 районів, що було майже в 4 рази більше від контрольної цифри з виселення по названих районах. Слід також додати, що у Костянтинівському районі 44 господарства, тобто 25 % від загальної кількості тих, які підлягали розселенню в межах району, належали розкуркуленим німцям.
Про те, яку кількість куркульських господарств віднесли до третьої категорії розкуркулення та яким було їхнє співвідношення з тими господарствами, що виселили за межі районів, можна дізнатися з табл. 1:
Таблиця 2 – Узагальнена відомість «Про ліквідацію куркульських господарств станом на кінець грудня 1930 р.»
| Назва району | Назва округи | Загальна кількість куркульських господарств | З них: | |
| виселили за межі | залишили в районі | |||
| Попаснянський | Артемівська | 41 | 7 | 34 |
| Старо-Каранський | Маріупольська | 223 | 7 | 216 |
| Мангушський | Маріупольська | 139 | 37 | 102 |
| Будьоннівський | Маріупольська | 112 | – | 78 |
| Волноваський | Маріупольська | 75 | 9 | 66 |
| ВСЬОГО | 596 | 127 | 496 |
Як видно з таблиці, селянські господарства, віднесені до третьої категорії розкуркулення та залишені в Україні, становили більшість серед загальної кількості господарств, що підлягали розкуркуленню.
Щодо механізму здійснення розселення розкуркулених господарств третьої категорії, то дослідити його допоможе інструкція «Про порядок розкуркулення та розселення у межах Костянтинівського району». Зокрема, в інструкції зазначено, що розселення відбувалося тільки після узгодження списків на загальних зборах Комітету незаможного селянства, колгоспників, засіданні сільради, а також президією райвиконкомів та окрвиконкомів. Літнім людям, калікам, інвалідам та хворим, які не перебували на утриманні родичів, дозволялося залишитися у селі за умови, що воно не відноситься до району, де проводиться суцільна колективізація. Їм також залишали будівлі, якщо вони не мали господарчої цінності. При цьому за тими, хто залишався у селі, встановлювався постійний контроль. У разі проведення антирадянської агітації, зазначених селян переселяли на «куркульські виселки». Якщо ж були зафіксовані підпали або скоєння терористичних актів, то винні притягалися до кримінальної відповідальності як контрреволюціонери.
Слід додати, що комісія з виселення зазначеної категорії розкуркулених господарств складалася з трьох осіб на кожні 2-3 куркульські господарства та повинна була розпочати роботу не пізніше 8 годин ранку у зазначений термін. Крім цього, вимагалося постійно повідомляти районну владу про хід операції, використовуючи усі види зв’язку.
Стосовно методів здійснення цієї операції, то селян спочатку ознайомлювали із рішенням сільради, а потім проводилося вантаження майна розкуркулених за допомогою 2-3 колгоспників. Вимагалося здійснювати виселення швидко та закінчувати одночасно по усіх дворах розкуркулених, які підлягають розселенню у межах району. Для попередження втеч розкуркулених під час проведення зазначеної операції, господаря двору заарештовували за 2 дні до її проведення та утримували під вартою до моменту остаточного виселення.
Виселення проводилося під керівництвом місцевих органів ДПУ, а здійснювалося силами місцевого активу з числа наймитів та колгоспників, найбільш авторитетних і стриманих. Можливо, влада побоювалася загострення й без того напруженої ситуації на селі.
Слід зазначити, що ні в якому разі не дозволялося призначати візниками близьких або дальніх родичів розкуркулених, особливо тих, хто не розірвав відносини з ними. Це було, насамперед, необхідно для того, щоб попередити втечу розкуркулених на шляху до пункту призначення.
Селянам, які підлягали розселенню в межах району, виділяли ділянки найгірших земель для 30–50 господарств, не допускаючи хутірського розселення.
Відносно якості виділеної землі для «куркульських виселок», то вона була гіршою, ніж колгоспна й надавалася в найбільш віддалених та ізольованих містах з розрахунку не більше 4 га для багатосімейних та 0,8 га на їдця для малосімейних за умови, що норма не перевищує середньої норми на їдця у районі або селі. Виділена земля розподілялася на сівозміни, однак вона призначалася не для індивідуального, а для загального користування об’єднаними куркульськими господарствами.
Слід зазначити, що вказані норми були заздалегідь визначеними, про що свідчать матеріали листування відділу землевпорядкування за листопад 1929 р. – січень 1930 р. Так, згідно з ними, для куркульських верств села, які проживали у степовій зоні, виходячи із пересічного врожаю, норм споживання й засіву, норма рільної землі середньої якості встановлювалася у розмірі 1,65 га. Якщо чисельність куркульської родини перевищувала 5 осіб, то на кожного їдця треба було додати ще відповідно 0,4 га. Щодо фуражу, то його залишали із розрахунку можливої обробки землі та 0,2 га озимини на кожного їдця, все інше відповідно підлягало конфіскації. У залежності від місцевих умов, дозволялося перекидати куркульські господарства з території одного села на територію іншого у кордонах району, а також у суміжні задля подальшого їхнього об’єднання у висілки по 10–20 дворів. Так, 12 розкуркулених господарств третьої категорії селища Камишеваха Попаснянського району Артемівської округи були переселені у Калиново-Попасне, де їм виділили 10 приміщень. Такі випадки були типовими. А там, де це було неможливо, зі згоди райвиконкому дозволялося збільшити або зменшити кількість дворів.
У зв’язку з тим, що на усіх куркулів третьої категорії покладалися певні виробничі завдання та обов’язки щодо здавання товарної продукції державним і кооперативним органам, виконання агромінімуму та зоомінімуму, то кожній родині виділялися водночас з ділянкою землі прості та малоцінні засоби виробництва. Щодо прав та обов’язків розкуркулених селян, то вони були чітко регламентованими, про що свідчить тимчасова інструкція «Щодо управління об’єднаними куркульськими господарствами в районах Сталінської округи» від 19 березня 1930 р. Згідно з нею населення «куркульських виселок» було позбавлено виборчих прав і самоврядування, а керування ними здійснювали уповноважені, які організовували дружини з працездатних розкуркулених, керували їхньою працею та стежили за доцільним використанням землі, грошовими розрахунками за використану працю трудових дружин та забезпеченням медичним обслуговуванням. Зі свого боку, діяльність уповноважених контролювалася завідувачами адмінвідділів райвиконкомів.
Однак повністю проконтролювати розкуркулених селян третьої категорії державі так і не вдалося, про що свідчить відомості 37 районів УСРР «Про ліквідацію куркульських господарств», складені наприкінці грудня 1930 р. За даними відомостей у Будьоннівському, Волноваському, Старо-Каранському районах Маріупольської округи й у Попаснянському районі Артемівської округи самочинно залишили село 140 розкуркулених господарств третьої категорії із 216 господарств, розміщених на виселках, тобто 36 %. На наш погляд, це можна пояснити тим, що райони знаходилися поблизу промислових центрів та новобудов, у яких спостерігався постійний попит на додаткову робочу силу, а облік розкуркулених селян та реєстрація на виселках один раз на 10 днів давали їм змогу втекти. Щоб попередити втечі розкуркулених, Наркоматом юстиції УСРР був розроблений циркуляр за № 53835 від 9 квітня 1930 р., який вимагав етапом відправляти їх назад на місце виселення, а на особливо злісних заводити судові справи, які повинні розглядати судові трійки ДПУ УСРР, а також пропонувалося надсилати відомості про затриманих куркулів у п’ятиденний термін.
Отже, здійснення каральної операції проти селянства Артемівської, Маріупольської та Сталінської округ у 1930 р. було чітко спланованим, за термінами виконання блискавичним та охоплювало усі статево вікові групи села. Водночас слід зазначити, що проведення розкуркулення на Донеччині не відрізнялося від інших регіонів України за своєю суттю, але в той же час воно реалізувалося у неповторних діях влади та долі конкретних людей.
Ольга Довбня
Фотографії авторства Марка Залізняка люб’язно надані Покровським історичним музеєм
Публікація створена в рамках проекту “Ген непокори.Хроніки українського спротиву” за підтримки Українського культурного фонду
