Шляхами Г. Сковороди: до 300-річчя від дня народження письменника, філософа, просвітителя-гуманіста

Григорій Сковорода

Восени 1941 року, коли ворожий чобіт топтав священну українську землю, Максим Рильський написав поезію «Слово про рідну матір», в якій є рядки:

Благословенні ви, сліди
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простує, занедбавши храми…

Сліди Сковороди… Їх, дійсно, залишилося багато на теренах України, адже він був мандрівним філософом, поширюючи свої ідеї, переходячи від села до села, від маєтку до маєтку. В основному ці маршрути пролягали по Слобожанщині, яка в останні роки життя мислителя припала йому до серця. Про це нам, що проживають на півночі Донецької області, слід пам’ятати  особливо, бо це також територія Слобожанщини. Тож у наших краях Григорій Сковорода бував (Святогір’я, Бахмут), про що більш детально можна довідатися, переглянувши фрагменти документально-публіцистичного фільму «Сковородинівська географія». Однак далі говоритимемо не про фізичні, а духовні сліди – своєрідні заповіти, які передав нам – нащадкам – український видатний філософ, просвітитель, письменник.

Маючи ґрунтовні знання з філософії та богослов’я (навчання в Києво-Могилянській академії), Г. Сковорода виробив власну етико-релігійну систему, яку можна охарактеризувати як ідеологічно-пантеїстичну, сутність якої виражена в багатьох філософських трактатах та діалогах (наприклад, цикл «Бесід…», «Розмова про стародавній світ», «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу», «Наркісс. Розглагол о том: Узнай себе»), віршах, що входять до збірки «Сад божественних пісень», своєрідних притчах, які складають збірку «Басні Харківські». І у всіх мислитель торкається кількох взаємопов’язаних питань: що таке Світ, яке місце в ньому посідає людина; у чому полягає людська сутність і що потрібно людині для щастя.

Тож виходимо на шлях, проторований самим Г. Сковородою, на якому  стоїть напис «Самовдосконалення людини».

У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода надавав головну увагу людині й її суті, відводячи у витвореній ним тривимірній системі світобудови окрему складову: «макрокосм» – природа, «мікрокосм» – людина, і третій символічний світ – це світ Біблії. Перший і другий «космоси» знаходяться у постійній взаємодії, маючи за орієнтир третій. Уособленням Біблії виступає Бог, якого мислитель іноді уявляв собі ще й механіком, що слідкує за великою машиною, з машини складеної за всесвітом, явив і являє знак особливого промислу свого щодо людини. Який Бог не є добрий механік, проте машина десь частенько чомусь псується. Але це вже винними є самі люди. Звідси й випливає необхідність для людини самопізнання, самовдосконалення. У трактатах, діалогах «Наркісс. Розглагол о том: Узнай себе», «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе», «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Розмова, названа Алфавіт, чи Буквар світу» окреслено духовні орієнтири, до яких обов’язково необхідно прагнути: «Коли пізнаєш себе самого, то ти будеш Божий та Бог буде твій».

Ця настанова вагома завжди, а сьогодні особливо. Адже ми живемо в світі речей, які гарантують величезні матеріальні блага і зручності, й гонитва за ними, на жаль, перетворюються на самоціль. І при цьому побутує спокуслива думка, що, вчинивши гріх, можна доволі легко спокутувати його: виділити чималу суму на спорудження Божого храму, роздати гуманітарну допомогу нужденним, поставити привселюдно свічку перед тією чи іншою іконою тощо. Г. Сковороду ж турбував не зовнішній вигляд, а духовна сутність, «філософія серця» («Без ядра горiх ніщо, так само як і людина без серця»). Єдність матеріального й духовного, одиничного й загального він прагнув осмислити через взаємозв’язок сутності й видимості, а в мо­ральному плані –  через поняття добра і зла. Про це власне йдеться й у вірші «Всякому місту звичай і права…» (збірка «Сад божественних пісень»):

Байдуже смерті, мужик то чи цар, –
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь…

На сучасних автобанах в одному напрямку паралельно прокладають кілька смуг для полегшення руху транспорту. У вченні Г. Сковороди паралельно з ідеєю самовдосконалення та самопізнання чітко простежується ідея «сродної праці», яка є своєрідною похідною від першої, оскільки пізнати себе – це по суті знайти справу, яка гармонує з природними нахилами самої людини, заняття якою гарантуватиме для людини відчуття повноцінного щастя, бо, як писав Г. Сковорода, завдяки сродності «потрібне стане неважким, а важке – непотрібним».

Найповніше ідея «сродної праці» виражена в діалозі «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу», байках «Змія і Буфон», «Верблюд і Олень»,  «Бджола та Шершень». У них послідовно проводиться думка, що сродна праця є водночас і потребою людського тіла, і потребою духовною — вона звеселяє дух, приносить задоволення й насолоду. Сродна діяльність корисна не тільки для того, хто знайшов своє покликання, але і для суспільства. Саме єдністю суспільного й особистого інтересу сродна праця відрізняється від праці, обраної з міркувань користі, слави чи гордості. Турбота про власний духовний світ, уважне ставлення до самого себе, вважає Г. Сковорода, матиме значення і для інших людей.

Як бачимо, сказане Г. Сковородою майже триста років назад виглядає надзвичайно актуально. Адже з нашого повсякдення можна навести сотні прикладів, коли людина, «відстраждавши» на студентській лаві 4 – 6 років й отримавши диплом (обов’язково треба мати вишівські «корочки»), із задоволенням працює зовсім в іншій сфері, а хтось, через обивательську упередженість, соромиться зізнатися, що він працює чорноробом. Та якщо це робиться з душею – це не ганьба, а честь особистості, бо, як стверджує головна героїня п’єси «Ханума»: «хороший швець – поет, а бездарний поет – «сапожник». Про це ніколи не можна забувати, оскільки дотримання цієї істини допомогло б усунути багато штучних конфліктів.

А на завершення знову про «стежки Сковороди». Їхня нетлінність не дає спокою сучасним варварам, що і продемонстрували 2022 року російські посіпаки, обстрілявши ракетами садибу XVIII сторіччя, в якій в останні роки свого життя перебував і працював наш славетний творець.

Будівлю орки зруйнували, але не знищили духовну велич мислителя, а наруга над музеєм наповнює наші серця ще більшою пошаною до всього зроблено ним і потребою ще й ще раз припадати до живодайної криниці його думок та ідей.

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *