Серед великої когорти талановитих земляків-поціновувачів степової природи Донецького краю та шахтарської праці є ім’я Спиридона Феодосійовича Черкасенка. Майбутній письменник народився в містечку Новий Буг Херсонського повіту в селянській родині. Закінчив двокласну школу, потім Новобузьку вчительську семінарію, а з 1895 року почав учителювати.
Семінарія була російськомовною, ніяких знань з української мови та літератури не давала, тому перші вірші С. Черкасенка були російською мовою. Знання української він виніс з рідної домівки, українською літературою зацікавився пізніше, коли прочитав «Кобзар» Шевченка і познайомився з українським письменником Миколою Чернявським. Спиридон Черкасенко викладав у різних народних школах Катеринославщини, а в 1901 році був переведений на посаду вчителя на Лідіївські рудники (колишня Юзівка), там він прожив дев’ять років, навчаючи шахтарських дітей і проводячи серед шахтарів культурно-освітню роботу. Багаторічна вчительська робота в шахтарському середовищі дала письменнику великий запас життєвих спостережень, які були відображені в його віршах, оповіданнях і п’єсах із шахтарського життя.
Проникливість С. Черкасенка в історичне тло тодішнього суспільства відзначали літературознавці. Один з них, С. Єфремов, писав: «Його оповідання (Черкасенка — О. В.) обіймають переважно одну сферу, – шахтарського життя і показують, що те життя він знає добре і вміє вибрати з нього типові постаті…». А сучасний критик О. Бабишкін відзначив наступність творчості Черкасенка в українській літературі: «…після оповідань Б. Грінченка й поезій М. Чернявського це перше повне й вагоме відтворення умов праці, душевного стану донецького шахтаря в українській літературі».
Талановитий митець писав і поетичні книжки, і оповідання, і п’єси. У творчому доробку Спиридона Черкасенка нараховується 30 книжок. Перебуваючи на Донбасі, він бачив виснажливу працю шахтарів, бідність їх сімей. Зокрема, в оповіданнях «Маленький горбань», «Яма», «Безпритульні», «Великодня ніч» постають радості, втіхи і страждання дітей шахтарських селищ. Проте твори письменника про наш край не обмежуються тільки прозою.
Шахтарська земля постає також і в поезії. До теми шахтарської праці він звертався, зокрема, у віршах «Шахтарі», «У шахті», «В царстві ночі». А от зміст поезії «Де Ви тепер, мої брати?» не втратив своєї актуальності і сьогодні, бо боротьба шахтарів за кращу долю не припиняється й досі. Звертаємо увагу наших читачів на те, з яким почуттям внутрішньої напруги і співчуттям до важкої підземної праці у вірші «Шахтарі» писав Спиридон Черкасенко:
Тихо у вогкій пітьмі
В шахті, на дні.
Стіни ридають німі,
Мокрі, брудні.
Буйними краплями піт
Очі сліпить,
Лампи смердючої гніт
Блима, чадить.
У поезії «У шахті» поет так передавав внутрішній стан гірника в умовах виснажливої праці під землею:
Мокро і темно, немов в домовині.
Випало кайло із рук.
Дихати важко, ломота у спині.
В голову болісний стук…
Чому став?
Не дрімай!
Бери кайло –
Довбай!
Думка єдина: спочити хвилину –
Сили нема довбонуть.
Добре б піднятись та випростать
спину.
Свіжим повітрям дихнуть…
Підземна праця, яка часто ставала причиною смерті шахтарів, викликала в митця важкі асоціації, що згодом вилилися в поетичні рядки вірша «Під землею».
Замість зірок золотих
Ночей і вроди, і принади.
В кутках далеких і страшних
Убогі блимають лампади –
Неначе шабаш свій мерці
Сюди збирались святкувати,
свої смердючі каганці
Де-де забули поховати…
Гнітючий настрій, що супроводжує постійно працю шахтаря, вимагав якоїсь розради, забуття… Тому часто вуглекопи вдавались до горілки, щоб хоч на хвилинку забути свою важку долю. У вірші «Монолог» поет розкриває картину важкого сп’яніння шахтаря, його прагнення втекти від дійсності. Устами вуглекопа автор проголошує:
Горить, болить душа моя,
І серце все в огні.
В горілці горе утопить –
Нікому то не гріх…
Отже, С.Черкасенко прагнув підійти до соціальних проблем шахтарського суспільства з різних сторін, намагаючись бути об’єктивним в оцінках явищ, неупередженим у своїх висновках.Та не лише відчуття розпуки полонить душу шахтаря. Він підсвідомо здогадується, що наявному становищу повинен прийти край.
Як вийде з голови
Колись той хміль, то навісні –
Заплачете і ви! –
кидає гірник в очі своїм визискувачам.
Як свідок могутніх шахтарських рухів, С. Черкасенко розумів і підтримував прагнення робітництва до кращого життя, до свободи. У вірші «В царстві ночі» він так виразив ці ідеї:
Та в душі, з віків знебулій,
Ще ясніш горять огні.
І не зникли в млі минулій
Волі жданої пісні.
Виростають вільні крила…
Хто ж стримає нашу міць,
Коли в мури вільна сила
Вдарить громом блискавиць?!
Крім важкої шахтарської долі, С. Черкасенко зворушливо змальовував картини рідної природи, бо дуже любив неповторні степові краєвиди Донбасу. Тільки глибоко обдарована людина може так образно бачити звичне для нас навколишнє і, здавалося б, буденні речі перетворювати на казку.
– Насуплю я брови,– говорить зима,–
І вітер з морозом повіє:
Усе скрізь загине – рятунку нема!
Під снігом замре, заніміє.
– А я засміюся,– весна відмовля,–
І сонце пекуче засяє:
Прокинуться луки, ліси і поля,
Усе зацвіте, заспіває.
Як бачимо, Спиридон Черкасенко своєю творчістю розширив межі українського художнього слова зображенням у віршованому, прозовому і драматичному жанрах одного із своєрідних регіонів України – Донеччини. Наш промисловий край постав у проникливому слові письменника із жорстоких сцен, людських страждань, із гострих конфліктів між шахтарями і хазяями-визискувачами. Слово письменника-земляка закликало любити людей і тварин, цінувати і берегти красу донецького краю. Він стояв на сторожі справедливості і був гордий з того:
Я – вгорі, я на дзвіниці!
Я – на варті. – стережу!
Серце маю я із криці,
Як ударю – розбужу.
Отже, цінуймо й любімо нашу Донеччину так, як цінували й любили її наші талановиті земляки, як ушановував Спиридон Черкасенко:
Мій рідний край – сумна пустиня…
Лиш ти стоїш, як та твердиня…
І ми обов’язково вистоїмо!
