«Великий тлумачний словник сучасної української мови» містить близько 250 тисяч слів. Є у ньому й літературнонормативне дієслово «говорити» й розмовно-побутове «казати», але не знайдемо слів типу «лестниця», «казатися», «понімати», «красівий» тощо. Бо це суржик.
Дане слово має два значення:
- 1 – як сільськогосподарська лексика означає суміш різного зерна або борошно з такого ж зерна;
- 2 – це побутова мова, в якій штучно поєднуються елементи двох мов, без дотримання якихось літературних норм. Її використання – ознака низького культурного рівня мовця, відсутності мовного смаку, а інколи й свідомого намагання калічити мову корінного населення, виражаючи в такий спосіб неповагу, а то й вороже ставлення до нього. Згадаймо хоча б уже хрестоматійне «кровосісі» в мовленні колишнього прем’єра України М. Азарова.
Якщо ж говорити про суржик у царині сучасної української мови, то це явище має давнє і глибоке коріння.
Зрозуміло, що суржик/змішування народжується там, де відбувається контактування двох мов, але ж це процес об’єктивний і припинити його неможливо. Наприклад, чи можна уявити сучасну українську мову без таких слів, хоча б зі сфери спорту, як стадіон, спринтер, стаєр, марафонець, бокс, футбол, хокей тощо. Отже, напевне, загроза для мови та її носіїв полягає не в самому існуванні лексичних запозичень, а в мотиваційних причинах, які примушують людину свідомо чи й підсвідомо обирати іноземні «замінники» споконвічно українській лексиці (або неологізмам, утвореним за словотворчими нормами української мови), а ще гірше – калічити рідну лексику, накидаючи їй чужорідні фонеми, морфеми, синтаксеми.
Як боляче буває чути «хадив по вулицям», «треба перевести текст», «бігуча людина». На цьому ґрунті можуть навіть виникати по суті комічно-безглузді ситуації. Ось, наприклад, виступає депутат або чиновник будь-якого рангу, запевняючи всіх, що він «рахує…». Чуючи це, хочеться сказати: «Чоловіче, ми знаємо, що свої прибутки ти вмієш рахувати, але ж колись треба щось і вважати».
Це було б смішно, якби не так сумно, оскільки суржик – це не просто породження мовного безкультур’я, а яскравий прояв глибинних суспільно-соціальних виразок, ім’я яким «меншовартість», «особистісна пригніченість». За прикладами далеко ходити не треба. Згадаймо Мину Мазайла, який усі свої життєві негаразди пояснює неумінням вимовляти звук [ґ] у російських словах: «О, як не хвилюватися, як, коли оце саме “ге” увесь вік мене пекло і кар’єру поламало… Я вам скажу… Ще молодим… Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістратор… Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моїх “ге”… “ге” — одвернулась, скривилась», а також «неблагозвучним» прізвищем Мазайло, яке прагне замінити на «благородне» Мазєнін.
Саме в цьому й полягає найбільша небезпека, адже зміна прізвища – це не просто паспортно-бюрократична операція, це відмова від свого роду, від своєї історії, від свого народу. Це шлях до яничарства, манкурства. Не випадково російські агресори не можуть змиритися з правічним топонімом Бахмут, а вихваляються тим, що їм вдалося нарешті захопити ущент зруйнований ними ж Артемівськ.
Небезпека суржика і в тому, що він веде до розумової деградації індивіда. Можна не спати ночами, потерпати над кожним слов, щоб нарешті пролунало:
Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою —
тільки тобою, тільки тобою!
(Василь Стус)
А можна написати з армії листа дівчині, яку ти, начебто, любиш: «Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюся полностью, так що на здоров’я не скаржусь, плюс до цього ще й рижим, і фіззарядка теж здоров’я дасть…»
(Олесь Гончар. Собор).
Виникає природне питання «А чи можна побороти суржик?» Не тільки можна, але і треба. І для цього потрібно не стільки спільні зусилля, скільки прагнення кожного індивіда слідкувати за власним мовленням, дбати за його чистоту і правильність, усвідомлення того, що наше мовлення – це чутливе дзеркало нашого інтелектуально-духовного стану, а тому воно повинне бути на висоті.
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
(Олександр Олесь)
