Говорять, що смерть однієї людини – трагедія, а мільйонів- статистика. Та це не стосується жертв Голокосту, вчиненого фашистами в роки Другої світової війни, коли в газових камерах та ровах загинуло, за різними даними, від 4,2 до 6 млн. переважно євреїв, а також ромів, сінті, слов’ян (переважно з СРСР, Польщі та Югославії), людей з інвалідністю, гомосексуалістів, свідків Єгови, політичних опонентів гітлерівському режиму в самій Німеччині.
Схиляючи голову в знаку жалоби за загиблими, щорічно 27 січня (день звільнення в 1945 році військами Радянської Армії найбільшого нацистського табору смерті Освенцім (Аушвіц-Біркенау) відзначаємо Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. І це не лише вшанування тих, хто загинув від рук нацистів, але й мільйонів жертв інших геноцидів у всьому світі.
Цей день нагадує, як важливо бути толерантним до переконань інших людей та відмінностей між людьми та як важливо протистояти поширенню ненависті. Цей день також допомагає нам ніколи не забувати події Голокосту, щоби запобігти повторенню цієї трагедії у майбутньому. Бо ще знаходяться, хто заперечує саму ідею цілеспрямованого характеру політики Голокосту, існування газових камер або зводить цифру загиблих до 0,5 – 1,5 млн. осіб. Тож для всіх мешканців планети Земля мірилом їхньої власної совісті хай стане фото Давида Самосулля, який загинув у таборі смерті Треблінка у віці 9 років.
Не маючи змоги докладно говорити про всі жахливі факти Голокосту, назвемо лише те, що відбувалося на території України. Крім масових розстрілів у київському Бабиному Яру (про що на сьогодні написано вже достатньо багато), це Рівне (близько 17 000), Вінниця (15 000), Хмельник (8 000), Проскурів/Хмельницький (7 000), Острог (5 500), Бердичів (15 000), Луцьк (14 700), Сталіно/Донецьк (20 000), Дробицький Яр поблизу Харкова (12 000).
У зв’язку з цим виникає надзвичайно актуальне для України питання: як українське населення реагувало на чинимий есесівськими айнзатцгрупами терор. Не можна заперечувати той факт, що в масових розстрілах брали участь і представники української поліції.
Але, як відзначають історики, у різних формах у співпраці з нацистським режимом брало участь не більше як 1-2% з тодішнього 28,5-мільйонного етнічно українського населення підрадянської України. Це не більше, ніж було в інших окупованих країнах Європи, хоч масштаб репресій проти місцевого населення в Нідерландах чи Франції не міг порівнятися з українським.
Але є і зворотний бік медалі. Це ті українці, які ціною власного життя рятували євреїв від неминучої смерті. Так, у Галичині було страчено 100 українців за те, що вони намагалися порятувати євреїв. Член ОУН-б Іван Равлик, який займався організацією поліції на Львівщині, різко виступав проти єврейських погромів, за що разом із родиною був страчений гестапо. В листопаді 1941 року Український крайовий комітет у Львові надіслав німецькій владі меморандум із протестом проти організації гетто у Львові.
Загалом, за даними «Яд Вашем» (створена за рішенням Кнесету в 1953 році організація для вшанування героїв Голокосту), 2 659 українців рятували євреїв під час Другої світової війни. Більше було тільки поляків, нідерландців і французів. Цією ж організацією їм присуджене почесне звання «Праведник народів світу», і першою серед них названа Олена Вітер (ігуменя Йосифа), настоятелька греко-католицького монастиря, яка переховувала від нацистів єврейських дітей, які під час окупації були під її опікою у львівському сиротинці. Ігуменя Йосифа належала до Організації Українських Націоналістів (ОУН), за що її неодноразово ув’язнювала радянська влада.
Пам’ять потрібна не мертвим, пам’ять потрібна живим. Підтвердженням цьому є участь представників єврейського народу у війні України проти росії:
Тож шануємо всіх у Міжнародний день скорботи і величі!
