Українці — сильні,
помирати нам зарано,
треба триматися
всіма силами за життя!
Владислав Копичко
(поранений під час обстрілу Краматорського вокзалу 8 квітня 2022 року)
8 квітня 2022 року. Уже півтора місяця триває повномасштабна російсько-українська війна, уже зазнав ганебного краху путінський план бліцкригу, але орки продовжують просуватися углиб України, тому мешканці територій, які потрапляли в зону бойових дій, намагаються евакуюватися в більш безпечні райони.
За цих умов залізничний транспорт стає пріоритетним, і це не могли не знати рашисти. Тож об’єктивно склалося так, що Краматорськ став головним евакоцентром, куди збиралися цивільні практично не тільки з Донеччини, а й найближчих населених пунктів Луганщини та Харківщини. Через пошкодження 7 квітня шляхопроводу в районі станції Барвінкове у Слов’янську та Краматорську виявилися заблокованими три евакопоїзди, унаслідок чого на ранок 8 квітня на краматорському вокзалі зібралося понад 4 тисячі осіб, що чекали на евакуацію.
Однак о 10:25на висоті 2 км пролунав вибух. Як потім установили експерти, це була російська ракета «Точка-У», яка містить 50 касетних елементів, кожен із яких несе 1,45 кг вибухівки й металеві кільця, що при вибухові розриваються на 316 7-грамових уламків, які розлітаються з великою швидкістю (площа враження склала 55 тисяч квадратних метрів). І це була не випадковість, а заздалегідь спланована акція, оскільки проросійські ЗМІ того ж дня повідомили, що Росія завдала ракетного удару по «українських силах» на станції Краматорськ. Коли стало очевидно, що в результаті нападу загинула значна кількість мирних жителів, оголошення було видалено, а Росія почала називати напад фейком.
Однак залишився неспростовний доказ у вигляді уламку ракети, на якому зрозблено цинічний напис «За детей». Чи не сімох загиблих дітей (а всього загинула 61 людина і 121 отримала поранення) мали на увазі військові негідники?
Сторонньому важко зрозуміти, що пережили ті, хто потрапив під обстріл, а тому наведемо свідчення лише одного «щасливчика». Владислав Копичко згадує: «Я сидів на лавці з лівого боку вокзалу. Біля мене був ще хлопчик 15-17 років. Пролунав вибух. Я почав дивитися, де це сталося, бо наче близько. Потім почув свист і крикнув всім лягти. Хлопця, що був біля мене, накрив собою. Закрив собі вуха. Далі — знову вибух. Почали падати “касети”. Кудись тікати не було сенсу. Я отримав 33 уламки. 13 з мене витягли, 20 залишилися. Їх витягувати не будуть. Вони не несуть загрози життю. Тоді, як наче б усе закінчилося, на мене відлетіло тіло чоловіка. Ми лежали хрестом. В нього не було ноги, руки, частини голови. Всі кишки були на мені. Коли я повернувся, хлопця, якого я поклав на землю, не було поруч. Я злякався, що це він. Яким чином це могло статися? Але потім виявилося, що не він. Я побачив, що стікаю кров’ю — венозна й артеріальна, все було пробито. Трішки відштовхнув тіло чоловіка і почав повзти руками вперед. Було багато поранених, що кричали від болю. А ще було місиво — десь лежали руки, десь ноги».
Читати це жахливо, але треба сказати, що й у цих умовах більшість людей залишилася Людьми. Так, рятуючи 12-річну дівчинку, загинув волонтер Роман Семенцов. Ось що розповіла врятована дитина: «Дядько волонтер повів нас з мамою в туалет. Почали стріляти, мама впала, а дядько волонтер закрив мене собою, і йому відірвало голову». Продовжує свідчити дружина загиблого героя: «Бабуся дівчинки плакала, дякувала мені, говорила: «Він наш ангел-хранитель, він врятував мою дівчинку». У Романа, крім дружини, залишилося п’ятеро дітей, з них дві дівчинки вже дорослі.
А ось іще одна страхітлива історія. Мати разом з 11-річними двійнятами Яною та Ярославом опинилися за пів крока від смерті. Хлопчик залишився у приміщенні вокзалу пильнувати речі, а мати з донькою пішли за чаєм. Мати Наталя згадує: «Коли розплющила очі, все було в крові. Потім побачила, що у доньки немає ніг. А після того, як не змогла підвестися, зрозуміла, що і сама без однієї кінцівки». Яна додає до цього: «В очах потемніло, вуха заклало. А коли прийшла до тями, то відчула, що ноги сильно пече. Я не знала що з ними. Мені було страшно, я плакала. Я дивлюся на ноги, а їх – нема». І дівчинку не зламало каліцтво, в чому їй допомагають лікарі та психологи. Завідувач хірургічного відділення лікарні Св. Миколая Першого медоб’єднання Львова Дмитро Грицак озвучив оптимістичні прогнози. За його словами, дівчинка має хороші перспективи щодо реабілітації, адже, на щастя, колінні суглоби вдалося зберегти, тому після протезування Яна зможе не тільки ходити, але й танцювати.
Для остаточної реабілітації та протезування мати з дітьми повинна виїхати до США, але, як наголошує Наталя, для неї дім – це Краматорськ: «Сподіваюся, що наш дім уцілів. Але в будь-якому випадку після реабілітації ми повернемося в Україну».
Минає два роки з дня цієї трагедії. Щось починає забуватися, потроху проходить фізичний біль, поступово стане не стільки нестерпним і біль душевний, що є також природним і неминучим, але в будь-якому разі ця подія потребує осмислення, винесення певних оцінок, отримання певних уроків. І їх уже роблять самі безпосередні учасники та свідки цього жахітливого бомбардування.
Урок перший. Усім конче необхідно зрозуміти, наскільки треба цінувати людське спілкування, робити все можливе для збереження тісних родинних уз. Цьому вчить нас постраждала Анастасія з Дружківки: «Після того трагічного дня в нашій родині відбулося переосмислення в багатьох аспектах. Ми стали більш цінувати час, який проводимо разом. Раніше від тата ніжні слова я чула дуже рідко, а зараз він постійно каже, як мене любить. Прийшло усвідомлення, що вони ледве не втратили мене. Ми всі зрозуміли, як дорогі один одному. Почали цінувати кожну мить життя».
Урок другий. Немає чужої біди й чужого страждання. Прийти негайно на допомогу – це не обов’язок, це нормальний душевний стан. На такий висновок наштовхують спогади начальника відділу охорони здоров’я Краматорська Андрія Петриченка: «8 квітня я перебував за 500 метрів від залізничного вокзалу. Якраз проводили вранішню нараду. Коли прилетіло, побачили великий стовп диму на вокзалі. Я відразу зрозумів, що там буде багато жертв. За 5 хвилин усі рятувальні служби міста вже надавали допомогу людям. Приїхали і краматорці на своїх автівках. Навколо творилося жахіття – палаючий транспорт, залишки ракети, яка ще диміла, багато поранених, загиблих, крики про допомогу».
Урок третій. Чинити подібний злочин можуть лише ті, хто не має права називатися людьми. Волонтер Єгор Складський заявляє: «Було якось порожньо все. Дикість цієї ситуації. Цілеспрямований удар по цивільних. Дикість цієї ситуації. Логіка. Мозок відмовлявся це розуміти: навіщо це робиться. Це просто вбивство».
Урок четвертий. Горе і біль, смерть близьких і навіть незнайомих людей робить нас мудрішими, допомагає переосмислити попередні твердження, зрозуміти їхні пустопорожність і брехливість. Це особливо важливо для усвідомлення сутності у взаєминах українців та росіян. Саме про це говорить волонтер Антон Малюський: «Я знаю конкретні приклади, коли люди після обстрілу вокзалу різко змінили свою думку, коли зрозуміли, що росіяни вбивають мирних людей. Коли ти це бачиш на власні очі, то це сильніше за будь-яку пропаганду». Антон також запевняє, що до 8 квітня деякі його знайомі все ще вірили у міф про «братський народ», після вони змінили свої погляди, росіяни більше – не «брати».
Слідування цим, а можливо, й багатьом іншим заповідям буде найкращим пошануванням безвинно загиблих, скалічених, чудом вижилих. Пам’ятаймо про це!
