Для мене Україна – на кожному клаптику,
де хтось говорить українською.
Емма Андієвська
Дивлячись на це натхненне усміхнене обличчя, важко повірити, що життя цієї жінки вмістило стільки драматичного, а часто й трагічного. Народилася Емма в Донецьку 19 березня 1931 року в інтелігентній сім’ї: батько – хімік-винахідник (восени 1941 року розстріляний енкаведистами, щоб його винаходами не скористалися німці), мати – вчителька біології.
Через незадовільний стан здоров’я доньки батьки в 1939 році змушені були переїхати спочатку до Вишгорода, а потім Києва. А ще восени 1943 року була «втеча» (так висловлюється сама Е. Андієвська) з Києва разом з матір’ю та молодшим братом до Берліна, голодні часи в Німеччині, коли пішки доводилося долати по п’ятдесят кілометрів, щоб поміняти речі на харчі.
Перенесла Е. Андієвська й тяжку операцію на хребті, через яку довелося три роки пролежати закованою з голови до ніг у гіпсі, а потім ще вісім років ходити у спеціальному медичному корсеті.
Яскравою сторінкою в Емминому житті було навчання в Українському вільному університеті, про який вона згадує: «О, Український університет був надзвичайний! Він мав великі світила, яких не мали німецькі університети! Ректор Іван Мірчук провадив семінари старогрецькою мовою! Я вивчала там і старогрецьку і санскрит! Державин, в якого я вчилася, знав 40 мов, і то по-справжньому, це не був якийсь там вискочень! Там були надзвичайні особистості! … І тоді, і зараз цей університет є пунктом інтелектуальної зустрічі українців з цілого світу. І це була його унікальна роль – він був такий, що навіть росіяни з усіма своїми ресурсами не могли створити».
Говорячи про Е. Андієвську, не можна не згадати й її американського періоду. В 1957 році її родина переїхала до США, де письменниця подала документи на американське громадянство, а ще зустріла майбутнього чоловіка – літературознавця Івана Кошелівця, теж українського емігранта. На той час в українському середовищі Нью-Йорка сформувалася поетична група, яку називають Нью-Йоркською.
До неї належали Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Патриція Килина та інші. Була серед них і Емма Андієвська. Хоч вона свою приналежність до групи всіляко заперечує: «Я «кіт, що ходить сам по собі». Кіплінгівський кіт. Мої вірші виходили в часописі “Нові поезії” цієї групи, але я ніколи в жодній групі не була».
Перебування в Нью-Йорку було нетривалим, за кілька років після заміжжя Е. Андієвська з чоловіком повернулися в Німеччину. Відтоді письменниця живе в Мюнхені.
Про феноменальність Емми Андієвської можна говорити багато, але одна якість її характеру потребує неодмінного висвітлення. Це її послідовна проукраїнська позиція. Так, на запитання журналістки «Ви жили в Україні, в Німеччині, в Америці. Де ви почуваєтеся більше вдома?», вона відповіла: «Знаєте що? Україна – надзвичайна! Коли я була в Україні, кожного разу мене просто фасцинували люди! Які люди в Україні, таких нема ніде. Я нікого не хочу образити, всі щось мають, але такої, як Україна, нема – надзвичайна!». До початку бойових дій на Донбасі вона відвідувала Україну, організовувала творчі вечори, виставки картин, презентації книжок: «Я ж просто, як летючий голландець: по всіх світах лечу. Поки я жива — хочеться ще зробити для України. Кожен бачить своїми очима. В моїх очах — Україна неперевершена ні перед ким. Отакий придурок я. Це як рай. Це мій вибраний, мій вибраний люд».
Про свій же рідний Донецьк письменниця не без гордощів говорить: «Насамперед, це – питоменно українська земля! Заки Г’юз купив ці копальні у Юзівці, – ця назва потім пішла від його імені, – то там були козаки! Вони робили там свої харалужні мечі і таке інше. Запорожці мали в степу пункти. І як ішла велика орда, – вона йшла навесні та восени, – то вони подавали світлові сигнали. І за якийсь час за порогами знали: іде орда!»
Уже тільки за це Е. Андієвська заслуговує на пошанування, але вдумаймося, як це їй вдалося. Її батьки, хоча й були за походженням українці, прагнули прищепити доньці тільки все російське. Уперше з українською культурою Емма зіштовхнулася на Київщині завдяки місцевим дівчатам, які вбиралися у вишиванки з автентичним орнаментом.
Відтоді Андієвська раз і назавжди визначилася, якою мовою говорить її душа. «Боже мій, за цю мову мама (яка мене просто обожнювала) на коліна мене ставила, а сама плакала за мої коліна. А я стояла, як чорт! Я 24 години стояла, зараза була». Тому, знаючи, крім української та російської, ще дев’ять мов – німецьку, англійську, французьку, італійську, іспанську, португальську, латину, старогрецьку та санскрит – власні твори пише виключно українською, а на будь-які закиди щодо меншовартості рішуче показує «фігу». І на це митциня має повне право!
Свій творчий шлях Е. Андієвська розпочала в чотири роки, коли сам по собі «склався» перший вірш. Усього ж на сьогодні вона є авторкою 45 поетичних і прозових книжок та 17 тисяч картин (за цю титанічну працю в 2018 році удостоєна звання лауреатки Шевченківської премії).
Як заявляє сама Е. Андієвська, вона прагне створити «українську державу в слові», не боючись поширювати власне мистецтво під маркою «мейд ін Юкрейн». Маючи надзвичайну харизму, письменниця, за висловом В.Агєєвої, є «екзотичною з’явою в українській літературі».
І ще одне фото. Яка чарівна посмішка! Хай вона завжди зігріває серця мільйонів людей.
