Загальновідомо, що кінець XVIII – початок ХІХ сторіччя в багатьох європейських країнах позначений якісно новим, надзвичайно вагомим історико-соціальним фактором, як початок формування націй. Він не оминув й Україну, хоча, через відсутність власної державності й перебування у складі Російської імперії, цей процес мав цілий ряд своїх особливостей.
Похідним від загальної національно-творчої тенденції був митецько-романтичний феномен, який найяскравіше виявив себе в літературі, живописі та музиці. Це обов’язково слід враховувати, оскільки саме на цей хронологічний період припадає життя і творчість нашого генія Тараса Григоровича Шевченка (1814 – 1861), 210-річчя від дня народження якого відзначається 9 березня 2024 року.
Якщо говорити про змістово-естетичні принципи романтизму, то слід відзначити, що історичне минуле митці цього напряму, як правило, ідеалізували, намагаючись у такий спосіб утвердити власні суспільно-соціальні та морально-етичні ідеали. Зокрема, для українських поетів-романтиків (Л. Боровиковський, А. Метлинський, В. Забіла, О. Корсун, М. Петренко, О. Афанасьєв-Чужбинський) найретельнішим об’єктом уваги була козаччина, Запорозька Січ, козацькі ватажки та гетьмани.
Властиве це й багатьом творам Т. Шевченка, особливо написаним у перший, ранній (1838 – 1843 роки) період творчості. Саме в цей час з’явилися «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Гамалія», а також поезія «Чигрине, Чигрине», яка хоча й написана в 1844 році, але своїми змістово-художніми особливостями тяжіє до попередніх творів.
Треба також відзначити, що Кобзар майстерно зображує як козацький загал, так і окремих його представників. У цьому плані показовими є «Іван Підкова» та «Гамалія».
Перший, хоча й названий іменем козацького ватажка, відтворює один із походів запорожців на Царгород – у «гості до турецького султана». Ці походи, на переконання Т. Шевченка, – одна зі славетних сторінок в історії як усієї козаччини, так, власне, і його опертя, осередка волі Запорозької Січі. Саме на цьому й робить акцент автор: «Було колись — запорожці // Вміли панувати. // Панували, добували // І славу, і волю…». Тому із властивою романтикам гіперболізацією змальовується вся картина козацької звитяги: «Висипали запорожці — // Лиман човни вкрили. «Грай же, море!» — // заспівали, // Запінились хвилі. // Кругом хвилі, як ті гори: // Ні землі, ні неба. // Серце мліє, а козакам // Того тілько й треба».
Дещо по-іншому зображується знову ж таки морський похід козаків до Туреччини під керівництвом Гамалії. Поезія розпочинається своєрідним плачем-зверненням українських бранців до своїх побратимів із Великого Лугу, щоб ті не забули невольників і прийшли їх визволяти. Тож Гамалія веде свій загін на Скутару не стільки заради здобуття воєнних трофеїв, скільки заради визволення товаришів.
Саме за це він і характеризується як «отаман завзятий», як людина вірна обов’язку козацького побратимства: «Забрав хлопців та й поїхав // По морю гуляти; // По морю гуляти, // Слави добувати, // Із турецької неволі Братів визволяти».
Світогляд Т. Шевченка, особливо в дитинстві та юнацтві, у значній мірі формувався під упливом народної творчості – співи кобзарів та лірників. Це надзвичайно прикметний момент, оскільки на початку ХІХ сторіччя української історичної науки практично не існувало, писемної джерельної бази не було. Тож не дивно, що письменник часто звертається до образу кобзаря, у багатьох його творах саме ці «незрячі Гомери України» виступають тим змістовим стрижнем, від імені яких ведеться не просто повіствування, а дається оцінка бідь-якої події та історичної постаті, і в цьому плані їхній авторитет для Т. Шевченка був беззаперечним.
Отже, й поезія «Тарасова ніч» за формою нагадує кобзарську думу, що надає особливої ваги всьому, про що йдеться у творі. А співається в ньому про колишню, але наразі втрачену славу Гетьманщини, про Наливайка, Павлюка, Тараса Трясила, які з усіх сил боронили свій народ та його віру.
Однак це все в минулому, тому з такою гіркотою автором і констатується безрадісне сьогодення дорогої для нього матері-України: «Зажурилась Україна — // Така її доля! // Зажурилась, заплакала, // Як мала дитина. // Ніхто її не рятує… // Козачество гине; // Гине слава, батьківщина; // Немає де дітись…»
Однак слід наголосити, що Т. Шевченко не лише констатує безрадісний факт занепаду української козацької слави, а намагається віднайти причини цього. І тут в ньому органічно поєднується митець-романтик та холодний історик-аналітик. Про це свідчать такі твори, як «Гайдамаки», «Розрита могила», «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Великий льох», «Якби-то ти, Богдане п’яний», «Чигрине, Чигрине».
Писалися вони в різні часи, але неодмінним лейтмотивом звучить питання – у чому криється трагедія України, хто її конкретний винуватець. І заради знаходження відповіді на ці болючі питання Т. Шевченко вдається до різних художніх прийомів. Так, образ одного з ватажків повстання гайдамаків Івана Гонти має яскраво виражену романтичну забарвленість. Пишучи поему, Т. Шевченко не міг не знати, що в Івана Гонти було п’ятеро дітей – чотири доньки (після розгрому повстання їх разом із матір’ю – дружиною І. Гонти – було заслано до Сибіру), а єдиного сина гайдамацький сотник П. Уласенко зумів вивезти до Молдови.
У поемі ж епізод, коли Гонта в захопленій гайдамаками Умані власноруч убиває своїх синів, один із найбільш емоційних за своїм героїчно-трагічним наснаженням. Опинившись перед вибором – вірність присязі, яка вимагала нещадного знищення усіх католиків, чи батьківська любов до дитини – гайдамацький ватажок обирає перше, звертаючись при цьому до приречених дітей: «Поцілуйте мене, діти, // Бо не я вбиваю, // А присяга…», а потім, за козацьким звичаєм, шаблею вириває для них могилу.
Зрозуміло, з якою ідейною метою письменник саме так зображує поведінку персонажа, однак очевидно й інше: Т. Шевченко ніколи не був бездумним ідеалізатором минувшини, він бачив усі її трагічно-криваві сторінки і закликав усіх добре знати і пам’ятати цю істину.
Ось рядки з його «Посланія до усіх живущих», де йдеться про істину ціну «славної української минувшини»: «Кров’ю вона умивалась, // А спала на купах, // На козацьких вольних трупах, // Окрадених трупах! // Подивіться лишень добре, // Прочитайте знову // Тую славу. Та читайте // Од слова до слова, // Не минайте ані титли, // Ніже тії коми, // Все розберіть…». А знати дійсний стан речей надзвичайно важливо, щоб приймати правильні рішення сьогодні й мати чіткі орієнтири на майбутнє.
Сам Т. Шевченко в достатній мірі володіє необхідними знаннями, а тому йому відома й відповідь на питання, щодо природи того лиха, що зазнавала й зазнає Україна. Для нього не секрет, що в неї багато зовнішніх ворогів, але найбільше зло має московитське коріння. До речі, поет у своїх творах не вживає слів «Росія», «росіяни», послідовно замінюючи їх на «москалі»: «Москаль розриває… // Нехай риє, розкопує, // Не своє шукає…» («Розрита могила»).
Однак митець усвідомлює, що на Україні є ще більше зло, ніж чужинці, це так звані «свої». Їхній злочин проти Батьківщини може бути мимовільним, неусвідомленим, але всерівно не повинен залишатися непокараним. Так, неприкаяними залишаються душі двох дівчат, одна з яких напоїла «московського царя», що повертався з-під Полтави, а інша привітно посміхнулася цариці, яка пропливала галерою по Дніпру. А є й такі, що свідомо прагнуть зла Вітчизні, ненавидять її лютою ненавистю, бажаючи до ноги викорінити свій же народ.
Наприклад, українська ворона в розмові зі своїми іноземними товарками й вихваляється, й одночасно бідкається, що «з вольними козаками // Що я виробляла? // Кому я їх не наймала, // Не запродавала? // Та й живущі ж, проклятущі! // Думала, з Богданом // От-от уже поховала. // Ні, встали, погані, // Із шведською приблудою… // Та й тойді ж творилось! // Аж злішаю, як згадаю… // Батурин спалила, // Сулу в Ромні загатила // Тілько старшинами // Козацькими… а такими, // Просто козаками, // Фінляндію засіяла; // Насипала бурта // На Орелі… на Ладогу // Так гурти за гуртом // Виганяла та цареві // Болота гатила…» («Великий льох»).
Читаючи ці рядки, як тут не згадати сучасних колаборантів, які часто на крові й стражданнях своїх же односельців намагаються утвердити в Україні «руский мир», можливо, навіть не задумуючи, що для історії вони всього лише «раби, подножки, грязь Москви».
Говорячи про зрадників України, обов’язково треба поглянути на оцінки Т. Шевченком діяльності Богдана Хмельницького. Протягом усього життя Кобзар ставився до гетьмана лише негативно, вбачаючи його найбільшу провину в Переяславській угоді/зраді.
Так оцінює його діяльність і сама Україна, звертаючись до Хмельницького: «Ой Богдане! // Нерозумний сину! // Подивись тепер на матір, // На свою Вкраїну», а в поезії «Якби-то ти, Богдане п’яний» автор з гіркою іронією називає гетьмана великим, при цьому шкодуючи, що він «Великий, славний! та не дуже… // Якби ти на світ не родивсь /-/ Або в колисці ще упивсь… // То не купав би я в калюжі // Тебе преславного. Амінь».
Однак треба віддати належне толерантності Т. Шевченка, бо він поважає й думку інших, оскільки в містерії «Великий льох» лірники з повагою відгукуються про Богдана, засуджують учинений москвитами злочин, коли ті розкопали могилу гетьмана в Суботові.
Як удумливий історик Т. Шевченко підходить і до україно-польських взаємин, знаючи, що не все там було однозначне й беззаперечне. Поет усвідомлює, що ці два народи мають спільне слов’янське коріння, а тому й хотів би, щоб козаки братались з «вольними ляхами», щоб вони сумісно зуміли переступити через усі штучні перепони, які вибудовуються ксьондзами на релігійному ґрунті, закликаючи: «Отак-то, ляше, друже, брате! // Неситії ксьондзи, магнати // Нас порізнили, розвели, // А ми б і досі так жили. // Подай же руку козакові // І серце чистеє подай! // І знову іменем Христовим // Ми оновим наш тихий рай».
Наскільки пророче й актуально звучать ці слова переконуємося з того, що сучасні «кремлівські єзуїти» намагаються уставити палки в колеса у відносинах між Україною та Польщею, внести напругу в час, коли точиться україно-російська війна, а по суті, Україна опинилася на передньому краї боротьби за утвердження істино демократичних цінностей у всьому світі.
Т. Шевченко завжди жив з вірою в прекрасне майбутнє України, чітко розуміючи, що шлях до цього складний і тернистий. А тому ми завжди повинні пам’ятати його звертання до кавказьких народів, а власне до всіх свободолюбивих людей: «Борітеся — поборете! // Вам бог помагає! // За вас правда, за вас слава // І воля святая!»
