Українська ставрографія Донеччини

В. О. Векленко, З. П. Маріна, О. В. Ромашко

УКРАЇНСЬКА СТАВРОГРАФІЯ ДОНЕЧЧИНИ (за матеріалами фондів Громадського історико-етнографічного ставрографічного Музею Хреста)

Розглянуто колекції Громадського історико-етнографічного ставрографічного Музею Хреста, що експонувалися в Донецькому обласному краєзнавчому музеї у м. Краматорську та Покровському історичному музеї. Їх аналіз розкриває ставрографічну картину XVII–ХІХ ст. на території сучасної Донецької області.

Активний період розвитку української ставрографії можна пов’язати з дослідженнями на початку 2000-х років пам’ятки національного значення – Новобогородицької фортеці (Векленко, 2010; Ковальова, Шалобудов, Векленко, 2007; Маріна, 2003) та створенням у 2013р. Громадського історико-етнографічного ставрографічного Музею Хреста (далі – Музей Хреста) у с. Галушківка на Дніпропетровщині (Векленко, Виборний, 2015). Опрацювання значної кількості артефактів фондової колекції та публікацій засвідчило різноманітність виробів дрібної культової пластики як у часі, так і в регіональному вимірі. З’ясувалося, що побутували хрестики, які притаманні лише культурі Московії XVII століття (Векленко, 2010; Векленко, 2018) та тим же територіям Російської імперії наступного XVIIІ століття (Векленко, 2010; Шелеметьєва, 2010). Водночас, вдалося довести, що певні типи хрестиків розповсюджувалися на усіх етнічних українських землях (Векленко, 2016), а деякі навпаки – лише на тих чи інших територіях (Векленко, Маріна, 2019; Векленко, Христян, 2017), що дозволило говорити про поліські (Векленко, 2017), волинські (Векленко, 2018), подільські (Векленко, Виборний, 2018), запорозькі (Векленко, 2010; Векленко, Салуха, 2018), гуцульські (Векленко, 2016) та інші регіональні вироби. Значні за обсягом ставрографічні матеріали походять і з Донеччини, культурно-історичні процеси на території якої ще потребують свого вивчення та узагальнення.

Територія сучасної Донецької області відповідно до історико-етнографічного районування України включена до складу двох районів –«Слобожанщини» та «Півдня» або «Степової України». Водночас слід зазначити, що у адміністративному відношенні у ХІХ ст. частина донецького краю входила до Катеринославської губернії, утворюючи в її межах Бахмутський та Маріупольський повіти. Етнічна історія населення цієї території вирізняється складністю та різнобарвністю історичних процесів, що відбувалися тут. Відомо, що до ХV ст. ця територія входила до т.зв. Дикого поля, основними мешканцями якого були значні масиви кочовиків, що залишили чисельні археологічні пам’ятки. Важливим фактором ХV-ХVІІІ ст. стала козацька колонізація. Утворення Кальміуської паланки часів Нової Січі спричинило  територіальні суперечки Війська низового Запорозького із Слобожанщиною та Донським військом за родючі землі та угіддя, можливості розвитку різноманітних промислів. Активна роль у залюднені краю після ліквідації Січі належала Уряду Російської імперії, наслідком якої стала поява іноземних переселенців – греків, болгар та представників інших етносів, які утворили компактні анклави серед місцевого, переважно українського, населення. Зазначимо, що поступово між  представниками різних етнічних спільнот і українським населенням, яке тут домінувало, виникають контакти, що призводять до певних взаємовпливів. Особливо така ситуація спостерігається наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. (рис. 1).

Яскравим підтвердженням цього, крім статистичних даних (Справочная книга, 1908), є Етнографічна карта Європи 1918 р. (Байцар, 2017). Саме процеси культурної взаємодії й обумовили ті особливості, які прослідковується за ставрографічними даними. У ХІХ ст. важливою складовою стала промислова колонізація краю, яка сприяла зосередженню у межах регіону російського, британського, французького та бельгійського капіталу. Помітний слід залишила й переселенська політика радянської влади 1930-х років і післявоєнного часу. Усі означені події сприяли формуванню Донеччини як регіону з самобутніми традиціями, побутом, звичаями тобто етнокультурою сучасного поліетнічного населення.

Звертаючись до даних ставрографії, що походять з Донецької області, слід відразу зазначити їх розмаїття (рис. 2), яке полягає у великій кількості українських чоловічих і жіночих натільних хрестиків XVII-XІХ століть (рис. 3.1–4), українських жіночих намистових хрестиків (рис. 3.5–8), присутності хрестиків запорозьких (рис. 4), слобожанських (рис. 1.9–14; 5.12–20), а також хрестів південнокиївських. І хоча така картина відповідає загальноукраїнській ситуації вважаємо за необхідне висловити таке.

На нашу думку, частина українських чоловічих і жіночих хрестиків, котрі російські дослідники називають старообрядницькими, могла відливатися на території сучасної Російської Федерації (Векленко, 2010) та завозитися звідти до України для продажу. Підставою для таких тверджень слугує факт розповсюдження цієї категорії культових виробів на усіх етнічних українських землях (Байцар, 2017), навіть і там, де старообрядців не було зовсім.

Запорозькі хрести – саморобні, вирубані, переважно з мідносплавних платівок із нанесенням карбованого візерунку. Розповсюджені, значною мірою, на теренах колишніх Вольностей Війська низового Запорозького та суміжних «буферних» територій Полтавської та Харківської областей. Напівбалки мають істотні лінійні розширення, закінчення – трикутні або підтрикутні (із закругленнями або тризубі) (Векленко, 2010; Векленко, Салуха, 2018).

Особливістю намистових хрестиків виступає повна тотожність лицевого та зворотного боків, вони невеликі за розмірами, відлиті з міді чи мідних сплавів (Векленко, Ромашко, 2020).

Слобожанські хрестики вирізняє значна кількість їх різновидів – литі із закругленими закінченнями, можливо – волинський чи полтавський архетип (рис. 3.9–14); є такі, що походять від запорозької традиції, коли змінювалася форма та спосіб виготовлення власне запорозького хреста з подальшим приклепуванням Розп’яття (рис. 5.1–4, 9–20) (Векленко, Маріна, 2019; Векленко, Салуха, 2018).

Зазначені вище основні моменти формування населення донецького краю знаходять підтвердження й у виробах дрібної культової пластики, що знайдена у цьому регіоні. Зокрема, дані ставрографії показують, що залюднення регіону розпочалося у другій половині XVII ст. незважаючи на постійну загрозу нападів  з боку татарських орд. Основну масу тогочасних переселенців складали вихідці з Лівобережної України, проте певна кількість мігрантів походила і з Московії.  Масове ж заселення території сучасної Донецької області розпочалося за часів Нової Січі, що підтверджується достатньо великою кількістю запорозьких натільних хрестів. Домінування мешканців Вольностей Війська низового Запорозького залишається тут до кінця XVIIІ ст., незважаючи на певні спроби слобідських полків перебрати ці землі під свій вплив. Після ліквідації Запорозької Січі та особливо у ХІХ ст. на Донеччину урядом Російської імперії переселяються не лише росіяни, а й білоруси.

Пропонуємо більш детально розглянути етнокультурну ситуацію в регіоні на підставі  ставрографічної картині окремих районів, що базується на фондових збірках Музею Хреста.

Околиці м. Краматорська (Крома-на-Торі, Крома Торського) починають залюднюватися у другій половині XVII століття (рис. 6) козаками з Гетьманщини, а також втікачами з південних районів Московії та Мордовії. У XVIIІ ст. ці землі відносяться до Слобожанщини, що підтверджується як слобожанськими нагрудними хрестами (рис. 5.14), українськими жіночими намистовими хрестиками (рис. 3.5–8), так і варіантами запорозьких хрестів, і хрестиками запорозької традиції (рис. 5.5–8).

Покровський район Донецької області (рис. 7) у XVIIІ столітті активно заселяється запорозькими козаками та переселенцями зі Слобожанщини, з білоруських земель та центральних районів Росії. Це підтверджується і великою кількістю традиційних українських хрестів (рис. 3.1–4), намистових, запорозьких (рис. 4.7–9, 19) і слобожанських (рис. 3.9, 10, 13; 5.9, 10, 20), а також російськими хрестиками цього періоду.

Така ж ситуація склалася і на Добропільщині, де серед населення  переважало запорозьке та слобідське козацтво (рис. 8). Як доказ маємо численні запорозькі хрестики, серед яких й унікальний срібний (рис. 4.6), хрестики запорозької традиції та слобожанські (рис. 3.11). Слід також зазначити, що запорозькі хрестики з околиць сіл Лиман і Криворіжжя (рис. 4.10) мають на кінцях напівбалок прикраси у вигляді карбованих квіточок. За припущенням М. Горішнього, ці вироби кінця XVIIІ – першої половини ХІХ ст. могли слугувати в якості жіночих прикрас. Привертає увагу і хрестик із синіми скляними вставками, який відноситься згідно останніх досліджень, до групи, що розглядається у якості українських жіночих прикрас. Останні отримали розповсюдження, переважно, на території Лівобережної України (Векленко, Маріна, 2020).

Не менш цікавим є комплекс знахідок із околиць с. Покровське Бахмутського району, подарований Музею Хреста родиною Шумейків (рис. 9). Колекція хрестиків яскраво відображає етапи та напрямки заселення цієї території. Початок відноситься до часів Нової Січі та пов’язаний з бахмутським протопопом Іваном Лук’яновим. Сама ж слобода заснована у 1792 році також переселенцями з Бахмуту. Специфічність цього міста, що пов’язане із солеварінням, разом із населенням козацьких хуторів і зимівників визначила присутність різнотипових виробів у складі означеного комплексу. Він складався з традиційних українських і російських, запорозьких (рис. 4.1–4) і слобожанських хрестиків, а також великої кількості штампованих виробів межі ХІХ-ХХ століть, в тому числі  і запорозької (за формою) традиції.

Комплекс різноманітних знахідок із території Олександрівського району Донеччини (рис. 10) надійшов до фондів музею завдяки допомозі Геннадія Христяна. Ці землі репрезентують запорозьке Присамар’я і саме на них з 1760-х років почала претендувати влада Російської імперії. У складі комплексу хрестики XVIIІ століття, які представлені переважно традиційними українськими типами, серед яких значна кількість запорозьких (рис. 4.12, 13, 18) та виконаних у запорозькій традиції (рис. 5.3, 4) . Також присутні слобожанські (рис. 5.11) та, можливо, вироби  південних слов’ян. Поява останніх обумовлена заснуванням Слов’яносербії.

Сучасні Слов’янський та Волноваський райони Донецької області почали активно заселятися ще з середини XVII століття (рис. 11). Розвиток казенного солеваріння Московської держави пов’язаний із переселенням і етнічних росіян, що фіксує присутність московитських хрестиків цього періоду. Зміну етноісторичної ситуації у краї демонструють знахідки слобожанських хрестів (рис. 5.13, 15, 16) на території сотенного містечка  Тор, що входило до Ізюмського полку. Латунні штамповані хрестики межі ХІХ-ХХ століть представлені типовими для всієї території Російської імперії зразками, але присутній і різновид хрестиків запорозької традиції (рис. 5.5–8), що характерний саме для українських земель.

Загалом слід зазначити присутність у різних районах Донеччини значної кількості традиційних українських чоловічих  і жіночих хрестів. Порубіжжя запорозьких і слобожанських земель позначилося у місцевій культовій традиції, про що яскраво свідчать ставрографічні матеріали з околиць Горлівки, Соледара, на території Костянтинівського та інших районів Донецької області. Достатньо цікаво спостерігати поступове перетворення буферної зони взаємовпливів культур запорозьких і слобожанських земель в Південну Слобожанщину з її потужними грецькими осередками при загальному домінуванні в етнічній структурі українців.

Проаналізоване розмаїття ставрографічних артефактів українського Сходу свідчить про багатство місцевих культових традицій, що ґрунтуються на українській основі та доповнюються окремими запозиченнями з сусідніх територій. Бойові дії на території Донецької та Луганської областей унеможливлюють поповнення фондових колекцій Музею з окупованих територій і тим самим значно ускладнюють розширення існуючих можливостей щодо отримання максимально достовірної інформації. Однак, зазначимо, що навіть отримані матеріали з окремих куточків регіону  яскраво свідчать про питому вагу українського етнокультурного елементу на цих землях. Серед важливих завдань сьогодення постають питання додаткового уточнення хронології побутування знахідок та визначення їх локалізації. Тим не менше, заслуговує на увагу той факт, що колекції Музею Хреста надають додаткові інструменти місцевим дослідникам при вивченні різних аспектів регіональної етноісторії та яскраво демонструють ставрографічну своєрідність українських історико-етнографічних регіонів, котра потребує подальшого вивчення та систематизації.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Байцар А. 1918 р. Українські етнічні землі на карті Юозаса Габриса (Carte Ethnographique de L’Europe) // http://baitsar.blogspot.com/2017/09/1918-carte-ethnographique-de-leurope.html
2. Векленко В. Волинські хрести козацької і посткозацької доби // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – К., 2018. –  Вип. 28.
3. Векленко В. Українська етніка регіональної ставрографії // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірка наукових статей. – К., 2016. – Вип. 25. – С. 137–143.
4. Векленко В. Українські хрести Лівобережного Полісся ХVIII–ХІХ ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – К., 2017.  – Вип. 26. – С. 99–105.
5. Векленко В., Виборний В. Хрести і мощовики Поділля XVІII–XIX ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – К., 2018. –  Вип. 28.
6. Векленко В., Маріна З. Нарис української ставрографії Харківщини // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – К., 2019. – Вип. 28. – С. 148 – 158.
7. Векленко В., Маріна З. До Українські жіночі хрестоподібні прикраси XVIII­–ХІХ ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – К., 2020. –  Вип. 29.
8. Векленко В., Ромашко О. До питання визначення деяких різновидів українських хрестів XVIII­–ХІХ ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – К., 2020. –  Вип. 29.
9. Векленко В., Салуха М. До питання про трансформацію запорозьких натільних хрестів )  // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – К., 2018. –  Вип. 27. – С. 71–79.
10. \Векленко В., Христян Г. Українські хрести Середнього Подніпров’я ХVIII– початку ХІХ ст. (попередній огляд)  // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – К., 2017. –  Вип. 26. – С. 105–115.
11. Векленко В. А. Нательные кресты Самари – Богородицкой крепости: монография. – Д., 2010.
12. Векленко В.А. Русские нательные кресты второй пол. XVII- нач. XVIII вв. в находках из Новобогородицкой крепости // Научно-практический семинар по сохранению, использованию, популяризации и государственной охране объектов культурного наследия имени А.Г. Векслера/ Сб. мат. – М., 2018. – С. 22–27.
13. Векленко В.О., Виборний В.І. Експозиції Музею Хреста на Дніпропетровщині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – К., 2015. – Вип. 24. – С. 117 – 121.
14. Ковальова І. Ф. Шалобудов В. М., Векленко В. О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. – Д., 2007. – Вип. 1.
15. Маріна З. П. Археологічні дослідження Богородицької фортеці //Проблеми археології Придніпров’я. – Д., 2003. – С. 31 – 36.
16. Справочная книга Екатеринославской епархии / Издание Екатеринославской Духовной консистории. – Екатеринослав, 1908.
17. Шелеметьєва Т. Дрібна металева пластика часів російсько-турецької війни (1735 – 1739 рр.) з фондової збірки Національного заповідника Хортиця //Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. статей. – Вип. 19. – К., 2010. – С. 87–94.

Інформація про авторів

Віктор Олексійович Векленко, історик, археолог, етнограф і ставрограф, засновник і директор Громадського історико-етнографічного ставрографічного Музею Хреста.

Зоя Павлівна Маріна, історик, археолог, етнограф і керамолог, к.і.н, доцент кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпровського національного університету ім. О. Гончара.

Олександра Володимирівна Ромашко, історик, археолог і етнограф, к.і.н, доцент кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпровського національного університету ім. О. Гончара.