28 липня літературному критикові, публіцистові, громадському діячеві Івану Дзюбі виповнилося б 93 роки. З цієї нагоди можна назвати його основні регалії: Герой України, лауреат Державної премії імені Т. Шевченка, премії імені О. Білецького, фундації О. і Т. Антоновичів, академік НАН України, міністр культури України, автор кількох десятків літературознавчих та культурологічних праць, а можна обмежитися згадкою лише про одну працю, яка, безумовно, є візитною карткою цієї непересічної особистості – «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Її ж феноменом можна вважати те, що в момент написання (1965 рік) вона викликала ефект бомби, що несподівано вибухнула, при перевиданні в 1998 році була надзвичайно злободенною, і в 20-х роках ХХІ сторіччя не втратила своєї актуальності. Щоб зрозуміти причину цього, варто згадати історію задуму, атмосферу, в якій писалася праця, який резонанс вона мала й має в українському інтелектуально-духовному середовищі. Тож спочатку кілька свідчень від самого автора.
Так, дивлячись із кінця 90-х років на першу половину 60-х, І. Дзюба виділив два взаємопов’язаних моменти: «З одного боку, тривало наростання no-бунтівничому настроєних і no-новаторському естетично зорієнтованих культурних та літературних сил («шістдесятництво»)… З другого ж боку, смертельно налякане зростанням політичної активності мас тодішнє політичне керівництво СРСР…, спираючись на політичну поліцію та потужний бюрократично-реакційний суспільний шар, посилювало боротьбу з інакодуманням, а особливо з «націоналізмом», під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або й просто всякий інтерес до національних проблем, історії, мови».
Варто взяти до уваги й те, що науковець-публіцист свідомо звертався до двох, у чомусь доволі протилежних, адресатів: це «партійне керівництво, для якого арґументом могли бути тільки посилання на класиків марксизму-ленінізму. Це так, але це не все. Адже другим адресатом було все-таки тогочасне суспільство. А воно було — в основній своїй масі — в полоні нав’язаного йому догматичного мислення, і розкріпачення думки починалося з розхитування цих догм «ізсередини», з їх несподіваного, парадоксального розгортання, а то і з повернення їм значення, сфальшованого партією».
Саме про цей другий адресат сьогодні й треба поговорити. Готуючи текст до перевидання в 1998 році, І. Дзюба мав можливість зіставити стан справ у сфері «національної свідомості», «української розвиненості» на той момент із тим, що було в середині 60-х. І не без гіркоти дослідник-публіцист констатує, що особливого прогресу не спостерігається: «І сьогодні державно незалежна Україна не позбулася багатьох аспектів колишньої колоніальної залежності — як у вимірах економіки та політики, так і особливо у вимірах самоусвідомлення та «ментальності». А у сфері культури і мови «здобутки» підколоніального становища не тільки збереглися майже повністю, а й у дечому примножуються».
А далі подається конкретизація стосовно адептів природної «вищості» російської культури та мови: «Мовляв, так «історично склалося», що п’ятдесят (чи більше) відсотків населення України говорить по-російському. Не будемо ж їх силувати до української мови, — виходьмо з реальної ситуації. При цьому таких «лібералів» не цікавить ні те, як же воно історично склалося, якою ціною і в який спосіб; ні те, що більшість з отих російськомовних українців відчуває ностальгію за українською мовою, некористування нею відчуває як свій ґандж і радо б заговорила нею, якби була в суспільстві сприятлива атмосфера, відповідне позитивне настановлення або потреба. Чому ж немає такого позитивного настановлення (в реальному суспільному побуті, а не на рівні офіційних ритуалів) і такої потреби — навіть у незалежній Україні: парадокс із парадоксів (для кого — трагічний, для кого — трагікомічний)? Чому «двомовність», навколо якої так граціозно і благородно витанцьовують борці проти «насильницької українізації», на практиці означає тільки і тільки російськомовну одномовність?»
З часу написання цих рядків минуло вже чверть сторіччя. Відійшов у вічність сам І. Дзюба (22.02.2022). Тому спробуємо через призму його останніх зауважень відповісти на питання «Чи відбулися якісь зміни? Які тенденції простежуються?» Думається, що сам би автор відзначив би певну позитивну динаміку. По-перше, зникає «ностальгія» за українською мовою. І це тому, що змінилися духовні орієнтири в самому українському суспільстві: нарешті українці на повен голос заявили, а головне, продемонстрували, що вони не меншовартісні, що їх зовсім не влаштовує становище «молодшого брата», що відкрився доступ до тих духовних національних скарбів, на які довгий час комуністично-радянською ідеологією (а це й породжувало конкретну русифікацію!) накладалося табу.
Від цього природно потяглася вервечка до потреби користуватися українською мовою не лише на офіційно-діловому рівні, а в різних, зокрема й побутовій, сферах. Тому сьогодні, як певний атавізм, сприймаються заклики до «двомовності» в Україні, їх переважно можна почути або в голосах «із-за парєбріка», або з колаборантського табору прихильників «руского мира».
Безумовно, зроблено далеко не все, і не завжди в належному темпі. Але останні воєнні роки продемонстрували всьому світові, що Україна – це не лише географічна територія, що вона здатна постояти за себе.
І чим міцнішими будуть нинішні здобутки, тим з упевненістю можна буде сказати, що незабаром матимемо прояв «інтернаціоналізму», але не у спотвореному розумінні домінування однієї нації, однієї культури, однієї мови над усіма іншими, а в утвердженні рівноправності, вільного контактування представників різних націй на ґрунті плекання й захисту власних духовно-культурних надбань.
