Усні свідчення Аліни Агєєвої, мешканки м. Слов’янськ Донецької області, записані 5 вересня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Доброго дня! Представтесь, будь ласка.
Р.: Доброго дня. Мене звати Агєєва Аліна Сергіївна.
І.: Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Звідки Ви? Чим займаєтеся?
Р.: Я народилася і завжди жила в Слов’янську, мені 29 років. Дев’ять років займаюся фотографією, це моя основна робота. Дуже люблю подорожувати, чекаю на відкрите небо.
І.: Як Ви можете описати своє життя до повномасштабної війни в Україні?
Р.: У мене було прекрасне життя. Я не хотіла, щоб мене типу «звільняли». Мала улюблену роботу, яка давала мені всі можливості для комфортного рівня життя. Розвивалася, тільки почала відчувати себе більш упевнено, здійснювати свої мрії. Було багато планів, і такий переворот у вигляді війни в них ніяк не входив. Тобто все було чудово. Я дуже люблю своє місто, тут і працюю. Ніколи не планувала переїжджати кудись, і хоча подобається мандрувати Європою, завжди поверталась додому.
І.: Пригадайте 24 лютого 2022 року, будь ласка, і розкажіть про цей день детально.
Р.: Цей день, мабуть, усі пам’ятають дуже детально. Початок війни я трошки проспала, тому що був увімкнений нічний режим на телефоні. Якимось дивом до мене додзвонилася мама, десь о 06:30, зі словами, що почалася війна. Я спочатку не зрозуміла, бо не вірила, що таке взагалі можливо. Мама сказала: «Прокидайся, війна почалася. Хіба ти не бачила, що там у Харкові?» Я ж одразу полізла в новини, а там уже танки в передмісті Харкова, обстріли великих міст. Розбудила хлопця, він також нічого не міг зрозуміти. Сказала йому, що війна почалася. Він спросоння «що?», а я «ага». Ми встали, поїхали заправляти машину (тоді вже були великі черги). Удома заклеїли вікна, зібрали документи й більш-менш продумали план наших дій на різні випадки. Проте в місті ми залишалися до квітня.
І.: Як Ви сприйняли новину щодо повномасштабного вторгнення росії в Україну? Чи це було неочікувано?
Р.: Так, це було неочікувано. Якогось особливого страху ця новина не викликала, бо в принципі ми спланували наші подальші дії, тому такої прям розгубленості на перших етапах не було, тим паче, що на відміну від більшості, хто виїхав і потрапив у щось невідоме, ми залишалися кілька місяців удома. Це, звичайно, допомогло нашому моральному стану.
І.: Що Ви відчували в перші дні великої війни, враховуючи досвід 2014 року?
Р.: У 2014 році все розпочалося саме з міста Слов’янська. Я була тоді у Львові, дивилася новини про початок АТО; мені дзвонили батьки, казали, щоб я не везла додому ніяку сувенірну продукцію, бо були блокпости. Ми тоді дуже швидко виїхали, ще до початку так званого референдуму, який там був у травні. Повномасштабне вторгнення відрізняється значно. Це не така гібридна війна, якою вона була раніше. Тоді на вулицях з’являлися невідомі озброєні люди, від яких не знаєш, чого очікувати. Нині все зрозуміло й чітко – на нас напали. Далі треба вистояти й оборонятися. Тому я не можу сказати, що досвід 2014 року взагалі якось вплинув на 2022.
І.: Яку реакцію на події вторгнення росії Ви спостерігали у мешканців рідного міста?
Р.: У більшості, мабуть, розгубленість, багато хто одразу виїхав. Люди з оцією розгубленістю кудись там виїжджали, не знаючи, що їм робити. Мені ці дії здавалися дивними, бо краще, на мій погляд, було обміркувати подальші все, а люди просто виїжджали, не розуміючи куди та на скільки. Деякі з них навіть до цих пір не були ні разу вдома. Я просто знала, що керуватися у своїх рішеннях страхом або панікою не можна, бо до чогось нормального це не призведе. У нас були пусті полиці в магазинах, адже люди не знали, чого чекати, тому все й вигрібали. Хоча логістика не була порушена (пізніше її налагодили) і все було нормально. Спочатку з Дніпра возили продукти, потім із Харкова, коли звідти почали відступати. У більшості людей у перші дні були лише паніка, розгубленість, невизначеність, якийсь хаос. Пам’ятаю, що хотіла придбати заспокійливе про всяк випадок (загалом у перші дні я його навіть не потребувала), так воно вже все було розкуплене давним-давно. Ось така була реакція людей у місті.
І.: Чи Вам щось відомо про погляди на події великої війни, які переважали у містян?
Р.: Тут залишається багато сепарів. Мабуть, ні для кого не секрет, що це десь 30% населення, але більшість усе ж таки тих, хто мав нейтральну позицію – їм було байдуже. У мене багато знайомих, які ніколи не читали новини до 22 лютого, вони наче у вакуумі жили. Але після повномасштабного вторгнення все ж таки прийняли бік України, почали цікавитися новинами й тим, що взагалі відбувається. Особисто я декільком своїм хорошим знайомим пояснювала хронологію подій, починаючи з 2014 року, бо вони взагалі були не в курсі. Блін, що можна казати щодо поглядів? Бачите, до чого вони призвели? Навіть не знаю, що повинно трапитися, щоб певні люди змінили своє бачення.
І.: Ви сказали, що перебували у Слов’янську до квітня 2022 року. Як було ухвалене рішення виїжджати з міста?
Р.: Ми вирішили, що коли лінія фронту підійде до нас на більш близьку відстань, десь приблизно до міста Ізюма, то ми це зробимо. Якщо дострілюватиме артилерія або комплекси близької дії, треба буде збиратися. Коли захопили Ізюм, ми виїхали до Дніпра. Пробули там декілька днів, а потім зрозуміли, що не залишимося, бо місто переповнене. Далі поїхали в Київ, який був ще на той момент майже порожній.
І.: Можете детальніше розповісти про евакуацію та перебування у Дніпрі? І як Ви дісталися Києва?
Р.: Я виїжджала на власній машині, ніяких евакуаційних поїздів. Узагалі намагалася думати про те, що просто їду змінити обстановку й незабаром повернуся. Ми брали не всі речі, нічого особливого. Приїхавши у Дніпро, зустрілася зі своїми знайомими, намагалася зробити все, щоб ця поїздка виглядала просто як зміна обстановки: ніяка не евакуація, не панічна втеча, тобто максимально «лайтово» для мого психічного здоров’я. Наразі такі обставини, що треба його берегти. За кілька днів приїхав мій хлопець із нашими котиками; ми пробули там іще день і поїхали до Києва так само, своєю машиною. Там зупинилися в друзів, допоки шукали житло. Загалом по столиці у нас було чотири переїзди. Це також дуже вимотало, і в майбутньому це було одним із поштовхів до повернення додому (це я трохи забігаю наперед)… У Дніпрі ми орендували квартиру, бо житла взагалі не було. Це ще один із пунктів, чого вирішили не залишатися там, а їхати далі. До речі, Західну Україну взагалі не розглядали через велику різницю в менталітеті та поглядів. Європу мала на увазі лише в тому разі, якщо Україна буде вся в руїнах, тільки тоді поїхала б туди.
І.: Що допомогло Вам адаптуватися на новому місці у Києві?
Р.: Грошова подушка. Я могла деякий час жити й не переживати ні про що. Звичайно, це не було те життя, як раніше. Але розуміння, що я можу не бігти на якусь роботу з невеликою зарплатнею, можу жити в комфортних умовах… Дійсно, те, що я попіклувалася про своє майбутнє заздалегідь, допомогло моральному стану.
І.: Щодо стану. Опишіть, будь ласка, його після переїзду. Чи відчули Ви себе у більшій безпеці?
Р.: Не впевнена щодо відчуття безпеки, але те, що була ніби вирвана зі свого звичного стану та середовища, так це точно. Я так і не змогла змиритися в Києві з його розмірами, кількістю машин, присутністю парковок, деякими цінами, з усім іншим… Тому не можу, навіть коли більше адаптувалася, сказати, що мені прямо дуже подобалося жити там. Щодо безпеки… Ну, я знала, що місто захищене ППО. Навіть коли там буде повітряна тривога і це будуть якісь повітряні цілі, їх точно зіб’ють. Якщо й будуть руйнування, то не такі значні… Звичайно, біля лінії фронту з цим не так усе просто: спочатку прилітає ракета, а потім уже вмикається тривога. Я дуже спокійно ставлюся до обстрілів, у мене немає паніки. Не біжу до сховища або ще кудись.
І.: Ви зазначали, що не взяли з собою велику кількість речей, що мали чотири переїзди. Як усе ж таки вирішували побутові питання у зв’язку зі зміною місця проживання? Як облаштували житло, тобто зробили його комфортним для себе?
Р.: Пізніше ми приїхали в Київ, де тоді було досить прохолодно (хоча це вже була весна). Я просила, щоб мені передавали посилки з дому з більш теплими речами, і потім ми вивезли доволі багато всього: комп’ютерне крісло, телевізор, техніку. Поступово все вивозили, тому що мій хлопець сюди продовжував їздити. Навіть улітку, коли майже не було людей. Мама також евакуювалася, їй теж привозили речі. З кожним переїздом речей ставало все більше. Загалом якась частинка дому все одно була поруч.
І.: Чому вирішили повернутися до Слов’янська? Адже безпечніше не стало.
Р.: Я можу тут перебувати, хоча деякі знайомі так не можуть через паніку і страх за своє життя. У мене патологічного страху немає, тобто мені було нормально. Після четвертого переїзду почав дратувати Київ із його графіком, з тим, що стільки часу витрачається на дорогу. Там я також працювала фотографом. Мені здавалося, що за той час, який я трачу на зйомку з дорогою, а потім з обробкою, моя праця має коштувати набагато більше. Але було не так просто просувати себе як фотографа. Були якісь палки в колеса, які не давали відчути себе повноцінним жителем міста так, як хотілося. Коли зрозуміла, що в Слов’янську вже проводжу більше часу, ніж у Києві, то вирішила, що треба повертатися. Перший раз приїхала у Слов’янськ у жовтні, уперше за 8 місяців. Потім повернулися батьки, хлопець, і я почала сюди їздити, коли в мене був вільний час. Тут не все так погано і страшно: відкривається все більше магазинів та різних закладів, усе більше людей повертається, робота також є. Отже, не бачу великої потреби перебувати наразі в Києві.
І.: Які позитивні моменти з проживання у Києві Ви можете пригадати наразі?
Р.: Ну, це різноманітні заклади, в які я любила ходити. Звичайно, у нас такого не було і до війни, не кажучи вже зараз. Мені надзвичайно подобається у вихідний день піти й щось смачненьке з’їсти, погуляти – це такий релакс. Також були моменти, пов’язані з моєю роботою. Наприклад, я працювала з різними блогерами або «зірками»: якось на зйомці був Гарік Бірча, який грав «Вітальку», були дівчата з «Холостяка»… Отже, це прикольний досвід. Мені зараз допомагає те, що я по Києву їздила сама, по всіх заторах, бо в нас нині вкрай важка ситуація на дорогах через велику кількість військових. Коли був блек-аут, і не працювали світлофори, я сама їздила нормально, і цей досвід водіння мені також допомагає.
І.: Повернемось до Вашого рідного міста. Порівняйте, будь ласка, мирний Слов’янськ та в умовах повномасштабної війни. Які відбулися зміни? Не тільки магазини та заклади, а, можливо, й люди… Бачите цю різницю?
Р.: Перше, що впадає в очі, це велика кількість військових та їхніх машин. Вони просто всюди: чим ближче їдеш до сходу, тим більше все нагадує про те, що тут війна, саме через військові машини, тягачі, БМП, які наче літають по дорогах. Потім привертає увагу руйнування від прильотів ракет. Можливо, менше людей на вулицях, але зараз їх у рази більше. Навіть вулиці стали тихими. Місто невелике, усі одне одного знали, а наразі тут з’явилося доволі багато нових облич. Як мені потім сказали, чимало переселенців купують житло саме в Слов’янську.
І.: Як Ви пристосувались до життя у прифронтовому місті після такого «живого» Києва, де все працює, де більш жваве життя?
Р.: Мені навіть зараз важкувато, тому що тут життя починається рано-вранці, а, наприклад, о 17:00 аптеки зачиняються. Оскільки я веду більш пізній спосіб життя, то іноді поки прокинуся, поки вийду з дому, то вже до зачинення залишаються лічені години – мені це дуже незвично, плюс, звичайно, сухий закон. Свята та дні народження ніхто не скасовував, навіть у такий час хочеться принаймні сімейним колом хоч якось відзначити це. І кожна поїздка у велике місто не проходить без того, щоб купити собі пляшечку вина, щоб вона просто стояла вдома до якоїсь хорошої події.
І.: Ви казали, що маєте домашніх улюбленців – котів. Як вони реагують на обстріли?
Р.: Старша кішка, якій вже 9 років, ніяк не реагує, у неї стабільна нервова система. Інша, яку ми підібрали вже під час війни, нервує, коли чує десь близько прильоти. Тварина починає носитися по квартирі в пошуках більш безпечного місця.
І.: Чи слідкуєте за новинами?
Р.: Звичайно, по кілька разів на день.
І.: Скільки приблизно часу приділяєте гортанню стрічки новин зараз порівняно з початком повномасштабного вторгнення?
Р.: З початку повномасштабного вторгнення новини були більш насичені: коли велись якісь бойові дії, коли були більш активні наступальні дії по різних ділянках фронту. Зараз же всі телеграм-канали з новинами – із вимкненим звуком, і кілька разів на день я просто заходжу й передивляюся стрічку. Але, звичайно, коли якісь потрясіння, типу «походу пригожина на москву», тоді слідкуєш майже в режимі онлайн за цим цирком.
І.: Як повномасштабна війна вплинула на Ваше життя?
Р.: Погано вплинула, у гіршу сторону. Я продовжую фотографувати, на це є попит. Наприклад, моєму хлопцю та батькам довелося шукати, чим займатися. Тобто звичайний уклад життя був порушений і потрібно було його будувати заново.
І.: Щодо професійного аспекту Вашого життя. Попит є, але він змінився?
Р.: Змінився в плані того, що немає великих весіль. Зазвичай у серпні-вересні щосуботи та щоп’ятниці були великі, гучні весілля з різною церемонією, які проводилися у Святогірську, у заміських комплексах. Зараз, звичайно, такого немає. Якщо весілля, то це просто невеличка весільна прогулянка, а так, в принципі, сімейні зйомки є, вагітність є, стало більше лав сторі з військовими, коли до них приїжджає або кохана дівчина, або наречена, або дружина.
І.: Що наразі Вас заспокоює, допомагає психологічно розвантажуватися, розслаблятися?
Р.: Мені треба принаймні раз на місяць кудись звідси виїжджати в більш «нормальне життя», щоб відволіктися, відпочити, змінити обстановку. Тоді можна жити далі.
І.: Що допомагає, коли перебуваєте саме в місті?
Р.: Цього літа допомагало те, що в одному із заміських комплексів запрацював басейн у Святогірську. Ми кілька разів їздили туди, один раз навіть залишалися на ночівлю. Це як осередок спокою, який ближче до дому, не потребує якоїсь далекої дороги. Котиками ще обкладаюся, вони заспокоюють.
І.: Яким Ви бачите майбутнє України?
Р.: Воно буде чудовим, у Європейському Союзі, але до цього ще треба дожити.
І.: Щоб Ви хотіли додати? Можливо, про щось розповісти?
Р.: Зараз, перебуваючи у Слов’янську, все-таки іноді важко згадати, що такого тяжкого було за ці півтора роки. Мабуть, було складно, коли блек-аути, особливо в Києві, бо якщо був якийсь обстріл, то страждали електромережі. Наприклад, там, де ми жили, не було одразу ні води, ні тепла, ні газу. Це дуже ускладнювало життя, адже були випадки, коли я сушила волосся в машині під пічкою. Мабуть, ще був важкий день, коли прилетіло в п’ятиповерховий будинок на м-ні Артема (живу буквально в 300 метрах від нього). Я мала стояти під тим домом, куди прилетіло, в черзі на Новій пошті, але, побачивши, що вона велика, розвернулася й пішла додому. Тільки зайшла, почався потужний обстріл. Було дуже гучно, а потім дізналася, що навпроти того будинку на тренуванні була моя мама, яка потрапила під цей обстріл. Коли вона мені дзвонила, я чула всі ці крики. Почалася пожежа, і, звичайно, моторошно чути в слухавку галас, стогони, особливо, коли в однієї з дівчат там був чоловік і син. Ця дівчина була на тренуванні разом із мамою, і коли вона вийшла, то побачила, що немає її квартири, де були її рідні, я чула як вона закричала… Це надважкі моменти… Ще можу додати, що саме в Києві познайомилася з Владом Самураєм, сапером зі Слов’янська. Я запросила його на зйомку сама, щоб у них був матеріал для розголосу, і ось нещодавно їздила в Київ, знімала його весілля – це з радісних новин.
І.: Що за час війни вразило Вас найбільше? І в позитивному аспекті, і в негативному.
Р.: Мене вразило те, що люди досі наживаються на війні, особливо це відчутно зараз, коли хтось воює, а хтось живе своє життя. Також мене вразили диванні критики, які кричать «Чому не державною?», при цьому сидячи або десь на заході країни, або взагалі в Європі, не розуміючи, що тут відбувається. Зазвичай ці люди надивилися новин, що в нас скоро перемога, скоро все буде добре, ми вже наступаємо… У них ставлення до війни більш ідеалізоване, тобто зараз переможемо, перейдемо на українську мову і все буде чудово. Якщо приїхати саме сюди, у прифронтові міста, картинка їхнього світу швидко зруйнується, тому що є військові порядні, а є й непорядні, які досі слухають російську музику, є ті, хто розмовляє українською чи не розмовляє. Тобто тут чимало різних аспектів і, сидячи десь там, більшість країни не знає, що тут відбувається. Коли починаєш їм розповідати, вони кажуть: «Ні, не може бути». От, наприклад, як із нашими захисниками. Ти кажеш людям, що є порядні, а є й ті, що для розслаблення щось уживають, або, вибачте, шукають «проституток». Їздять зі зброєю, стріляють, бігають одне за одним із ножами, коли «білку спіймали». З усім оцим треба буде погоджуватися в майбутньому, а в людей така картинка світу, що ці всі неідеальні моменти в неї не вписуються. Попереду на нас чекатиме надзвичайно довгий шлях, щоб одні люди зрозуміли інших.
І.: Щоб Ви могли порадити українцям у цей нелегкий нині час?
Р.: Не сратися через різни дрібниці й більш терпляче ставитися одне до одного, не впадати в крайнощі.
