Усні свідчення Андрія Грецька, мешканця міста Львів, волонтера, записані 18 жовтня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І – інтерв’юер;
- Р – респондент.
Персональні дані респондента були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Доброго дня! Будь ласка, представтесь, зазначте звідки Ви, де перебуваєте зараз.
Р.: Добрий день, мене звати Андрій Грецько. Оригінально я зі Львова. Останній рік, навіть трохи довше, більшість часу я проводжу на Донеччині, зокрема в Краматорську.
І.: Розкажіть більше про себе: як Ви можете себе позиціонувати?
Р.: Ну, наразі шукаю себе, намагаюся залучатися до речей, які мені цікаві. Колись у школі цікавився точними науками і вчив багато: фізику, хімію, математику. Потім трохи вигорів із цього всього. Подавався на різні стипендії і виграв у Японії, куди й поїхав на рік. Там був кінематограф як мейджор, але соціум тієї школи мене не дуже задовільняв. Він був гарно міксований і вестернізований, а це не зовсім те, що мені імпонувало. Узагалі програма мала тривати 2 роки, але я пронавчався рік і кинув цю штуку, повернувшись до України. Усвідомив, що формально освіта наразі не на часі для мене, тому працював на фрілансі, уперше подорожуючи Європою. Коли почалася «корона», то продовжив мандрувати Україною. Зокрема, декілька разів їздив на Донеччину, вочевидь, в інші області також. Трохи захоплююся фотографією та відео. Це було до повномасштабного вторгнення. Окремо, мабуть, теж зазначу такий абстрактний вимір, але тим не менш розвиваю соціальні зв’язки різні. Знаходжу цікавих людей, спілкуюся з ними. Безпосередньо у Львові, мабуть, у мене більше друзів, знайомих і це дуже класно – пізнавати різноманітність людей, однолітків… Перспективи, які це все відкривають… Щодо людей: останні, мабуть, 3 роки практикую проживання в неформальних комунах, коли ми з друзями орендуємо велику квартиру, де зазвичай живе декілька осіб, але по факту їх перебуває значно більше. Це теж цікавий досвід: доки молодий, усім рекомендую. Це таке загальне інтро до повномасштабного вторгнення.
І.: Розкажіть, як відбувся у Вас день початку повномасштабного вторгнення. Де Ви його зустріли?
Р.: Я зустрів у Львові. Тоді проживав на вільному просторі. Це також такий собі колівінг, що існує вже тривалий час. Словом, я заїхав туди, проте не всі люди, з якими я жив, були моїми друзями. Але факт того, що це сталося за 2 місяці до повномасштабного вторгнення, і, відповідно, 24 лютого почались активні обговорення. Стало зрозуміло, що зараз відбудеться великий потік людей із Києва до Львова Саме тоді я прийняв рішення, що в цьому просторі раціональніше поселити когось, у кого немає іншої домівки, тому переїхав у батьківський дім. Мені це було максимально о’кей у тому плані, що ми якраз родиною вирішили, що безпечніше перебувати в родичів, які живуть біля Львова. Це була порожня квартира. Я заїхав туди і перші пару днів був сам. Читав новини здебільшого, а потім друзі, які жили в центрі у великій квартирі, запропонували, щоб я до них переїздив. І вже з того часу (декілька місяців) ми всі разом у підвал з 5-го поверху спускалися, коли тривоги.
І.: Чи став повномасштабний напад росії на Україну для Вас неочікуваним?
Р.: Мабуть, складно сказати з ретроспективи. Тоді, як як на мене, це була дуже обговорювана тема й багато плюс-мінус об’єктивних факторів. Але так, це було для мене не настільки чітко, як хотілося б. Принаймні щодо часових рамок, то щось таке, я б сказав, що досі несподівано, але очікувано.
І.: Розкажіть, як Ви почали волонтерську діяльність в умовах великої війни.
Р.: Перше волонтерство – це коктейлі Молотова. Мабуть, ефективність цього трохи під питанням для мене, бо концептуально ми пояснювали, що робимо їх у Львові, потім їх фура везе до Києва, і там вони застосовуються. Про це трохи більше можна подискутувати, зокрема, що вони не псуються або наскільки ефективно їх робити у Львові і везти до столиці. Тим не менш, це була точно непогана залученість, оскільки мав практику в плані виготовлення. Якісь знання з хімії застосовувалися і, крім того, сама концепція (виготовлення зброї) була досить актуальною. Швидко зрозумівши, я переключився на залізничний вокзал. У той момент там був великий потік людей.
І.: Це на початку чи в середині березня?
Р.: Мабуть, у середині березня, можливо, трохи раніше, бо мені здається, що між коктейлями і вокзалами були такі досить різні штуки. Тоді дуже багато ініціатив з’явилося, навіть у плані комунікації, що досить круто було. Створилося чимало телеграм-каналів, чатів, де писали, що треба якусь фуру розвантажити. Декілька днів ми з друзями розвантажували медикаменти. Я зловив себе на тому, що доволі класна фізична робота, бо відволікає. Окрім того, ми ці коробки передавали ланцюжком і цей соціальний фактор якось взаємодіяв. Після такої фізичної роботи настав вокзал: там усе було добре організовано в плані роботи волонтерів, але не надто впорядкований в плані потоку людей, тому що він дуже великий. Мабуть, оптимально організовувати з такими ресурсами. Зокрема, я ходив туди-сюди і дивився, де потрібна допомога і, зазвичай, вона потрібна була всюди. Якісь поради: де знайти шелтери, як кудись дістатися і таке інше. Паралельно брав із собою фотоапарат і трошки щось фільмував. Це, мабуть, декілька місяців було таке. Не щодня, але точно декілька днів на тиждень ми з друзями виходили на вокзал, переважно на ніч. Мабуть, після вокзалу, плавно потік людей зменшувався. У якийсь момент прийшло усвідомлення, що, в принципі, достатньо волонтерів, і тоді почав відсторонюватися. Це все тривало десь 2,5 місяці, може, трохи більше. Тоді якийсь час я не волонтерив, бо думав, чим займатися далі. Деякі друзі на той момент мобілізувалися й пішли воювати, то їх підтримував. Наступний етап, це коли до Києва поїхав на велосипеді, по дорозі спостерігаючи за руйнаціями. Це був перший контакт із наслідками війни, а не просто людських історій. Десь, мабуть, півтора тижні я катався, потім долучився до розгрібання завалів. Однак це не надто довго тривало, тому що один із моїх друзів запропонував їхати на Схід, щоб займатися евакуацією. Це досить імпровізовано склалося: були я, мій товариш і третій чувак (німець Андре), який мав машину як ресурс для евакуації. І от ми втрьох спакувалися в Києві і поїхали спершу до Харкова, потім одразу на напрямок Краматорськ-Слов’янськ. По дорозі заїжджали в різні ОТГ, говорили з їхніми представниками й запитували, де потрібна допомога, зокрема, у контексті евакуації, проте вийшли на загальні потреби. Десь на другий день знайшли родину, яка хотіла виїхати зі Слов’янська. Евакуювали їх, потім знайшли базу в Кураховому і там також трохи допомагали поліцейським.
І.: Яку базу маєте на увазі?
Р.: Місце дислокації, де повинні жити. Трохи «Червоному Хресту» допомагали: коли авіабомба прилетіла, то треба було багато скла прибирати. Пару днів це робили, а потім усвідомили, що в Сєверодонецьку і Лисичанську загострена ситуація. Кількість людей, яка хотіла евакуюватися, значно зросла, і відтоді (десь середина червня) ми просто їздили в село під Лисичанськом, де, за словами місцевих, проводилася централізована евакуація. Охочих було надзвичайно багато – сотні людей. Тоді з’явилася ще одна машина, а отже, ми щодня приїжджали, «пакували» дві машини людей, везли їх на вокзал і так, в принципі, по колу.
І.: Це суто Ви самі організовували?
Р.: Так, нас було тільки троє людей.
І.: Ви куди на вокзал возили людей? У Покровськ?
Р.: Так, це був Покровськ.
І.: А чи був у Вас досвід волонтерства до повномасштабного вторгнення?
Р.: В інтро забув сказати, що я пластун. Це українська скаутська організація, яка насправді дуже багато класного досвіду дала. Зокрема, в контексті взаємодії з людьми – як комунікації, так і менеджменту, а також, я думаю, у волонтерстві. Окрім того, це ж якісь там фестивалі, івенти. Я не скажу, що всього було багато, але досвід волонтерства був.
І.: Чи належите Ви зараз до якогось добровольчого формування?
Р.: Належу до ГО.
І.: Яку допомогу наразі надаєте?
Р.: Зараз переважно медичну. Можу трошки повернутися назад, до Лисичанська і Сєверодонецька. Незабаром ми з командою вигоріли, адже були певні відмінності в поглядах, і як наслідок – вирішив повернутися до Львова, щоб певний час відпочити. Тоді ще безкоштовний евакуаційний потяг був із Покровська, що дуже зручно. Декілька місяців, мабуть, я залишався у Львові. Тоді мій друг, з яким разом їздили на Схід займатися евакуаціями, набрав мене і сказав, що знайшов іншу громадську організацію (до якої вступив сам), що тут класно, приїжджай сюди. Ось так я й долучився до громадської організації «База UA». Коли приїхав, то був уже певний парк машин для евакуації. У Лисичанську ми працювали на легкових машинах. Тут же були тільки буси. Їх декілька, вони мали солідний вигляд – наче велика хата, де можна жити. Також впало в очі те, що на вокзалі в Покровську мене зустріло багато іноземців. Вони всі цікаві, круті чуваки: полісмени, голлівудські актори, парамедики. На той час ми займалися евакуацією здебільшого з Бахмута, але бували й в інших населених пунктах, де були заявки.
І.: Коли Ви долучилися до «Бази UA»?
Р.: Це був десь кінець серпня або початок вересня.
І.: Чи не могли б Ви більше розказати про цю організацію?.
Р.: Вона заснувалася після повномасштабного вторгнення. Про якісь концептуальні речі я не можу говорити чітко, тому що не є співзасновником, а є просто людиною, яка виконує роботу в межах команди. Ідея невідкладної реакції на поточні потреби та евакуація цивільного населення вже менш актуальнї. Зараз бачимо, що тенденція йде на спад і розвиваються інші напрямки. Культурна команда проводить заняття з дітьми, що дуже важливо і класно. Окрім того, це ще відбудова будинків, також це табір у Карпатах для дітей ВПО. Певний час займалися евакуацією військових зі стабілізаційного пункту. Можна виокремлювати напрямки, якими займаємося, адже їх багато, вони досить варіативні й залежать від потреб.
І.: Ви згадували, що у 2020 році почали вивчати територію України і побували також на Донеччині. Розкажіть про першу зустріч із Донеччиною, зі східними регіонами.
Р.: Уперше я сюди приїхав із другом Ромою на товарному поїзді, з ним же потім займалися евакуаціями. Крім поїздів, ми лазили по шахтах; це також цікавий досвід, тому що вперше був під землею. Ті шахти були доволі масштабні. Перша була робоча (просто пішли подивитися), а інша – з екскурсією в Соледарі. Гуляли по закинутих частинах. Контакти з людьми були о’кей, як у принципі і всюди. Я, мабуть, не дуже комунікував із народом, бо пересувався так, що не часто когось бачив. Ця подорож по Донеччині десь півтора місяця тривала. Починали з півночі, доїхали до Бахмута і звідти вже поверталися до Києва. Цікаві були враження.
І.: Як Ви можете описати Донеччину до повномасштабного вторгнення?
Р.: Вона видалася дуже емоційною, насиченою. Мені важко сказати чи власне виокремити роль Донеччини як регіону в цілому.
І.: Розкажіть, будь ласка, про Ваші волонтерські виїзди. Де найближче до лінії фронту виїжджали з волонтерською місією?
Р.: Мабуть, це було в Бахмуті, десь наприкінці осені. Була заявка, що багато людей хотіло виїхати з підвалу, оскільки авіабомба прилетіла в сусідній будинок. Ми ще тоді застрягли в мікроавтобусі, це був супернасичений день. Я ще тоді мав відеокамеру, трохи позаписував матеріалу. За мапою DeepState там метрів 600 було до російських позицій чи щось таке. Це була осінь 2022 року, східний берег Бахмута, уже ближче до виїзду.
І.: Який запит узагалі з Вашого волонтерського шляху запам’ятався найбільше?
Р.: Мабуть, евакуація, зокрема той день, коли перебували близько до ворожих позицій, а машина застрягла в болоті. Тоді довго вибиралися, потім я поїхав з іншими людьми. Повинні були вирушити на мікроавтобусі, а приїхали на джипі, (бо інакше не доїхати), сказавши людям, щоб брали тільки документи, без речей, бо не влізе в машину. Вони відмовлялися їхати, тому довелося їхати двічі. Зрештою таки вивезли всіх разом із речами. Іншого дня були в Зарічному на деокупованах територіях. Коли вже позбирали троху народу, то там щось типу градів пролітало. Відчували емоційне напруження, бо були прильоти близько, повна машина людей, а ми стоїмо й чекаємо на іншу машину. І таке почуття, що в тебе нема жодного впливу на речі навколо… І в тому ж Зарічному за кілька днів були гради. Розмовляли якось з однією панянкою, так вона нас нагодувала варениками і зробила чаю. Ми їй пропонували виїжджати, але та сказала, що буде залишатися. Через декілька днів туди ще раз приїхали, хотіли поговорити, тому що вона була відповідальною, все знала, і нам треба було дещо спитати. Однак знайшли її мертвою на своєму подвір’ї. Тоді був приліт жорсткий, через пару днів її поховали. Я не те, щоб був супершокований, але це все ж досвід, який запам’ятався…
І.: Які речі Ви завжди маєте з собою під час виїздів?
Р.: Загалом намагаюся перебувати тут з айфеком, це типу тачпаду, який є засобом для запобігання критичних наслідків і травм, щоб зупинити кровотечу в першу чергу, або якісь такі базові речі, які й на прогулянку беру. А якщо конкретно на виїзд, то зазвичай сумки, які в машині, та більшу аптечку. Концепція айфеку – це як індивідуальна аптечка, щоб тобі могли надати допомогу, або ж сам собі. Також у машину кладемо аптечку, яка передбачена для використання масових випадків постраждалих, та дефібрилятор на випадок серцевого нападу. Крім того, беремо велику сумку з інструментами, щоб відремонтувати машину, зокрема, умовний домкрат, трос. Воду питну, бо це теж базова штука, якщо десь застрягнеш, власне якусь їжу, а також бронежилет і каску. Це, напевне, усе.
І.: Окрім того, що берете із собою, чи є ще якась підготовка до виїздів?
Р.: Планування, мабуть, є важливим фактором усього. Умовно кажучи, ввечері сидить команда, яка завтра кудись їде, вони обговорюють маршрут, далі його ми робимо як цифровий документ, потім скидуємо в бесіду, бо якщо щось станеться, щоб інші знали, яким маршрутом ми пересуваємося. Відносно нещодавно почали практикувати поширення геолокації, щоб люди бачили, де ти географічно перебуваєш. Зважування ризиків, яке, мабуть, входить у планування маршруту, але можна окремо винести, що якісь місця більш небезпечні. Якщо це деокупована територія, то це мінна небезпека, а якщо прифронтові регіони, то там ПТКР або ще щось.
І.: Чи є якісь певні правила поведінки або інші правила, яких варто дотримуватися під час надання допомоги поблизу лінії фронту?
Р.: Ключове правило полягає в якнайшвидшій реалізації запланованого. Дивитися під ноги, щоб не наступити на міну. У фронтовій зоні є ризики артобстрілу; до стрілецької зброї ми зазвичай не доходимо. Загалом – це швидко пересуватися, в ідеалі мати підвали, сховища; якщо щось близько пролітає, то на землю падати.
І.: Трошки більше розкажіть про те, чим зазвичай займається команда. Можливо, навчання, гуртування або тотальний відпочинок.
Р.: У період евакуації було багато заявок, приблизно по 10 на день. Отже, о восьмій ранку виїжджаємо, збираємо всіх людей, садимо їх на потяг з Покровська, а десь о 17.00 повертаємося додому. Час, що залишається ввечері, досить нерегламентований. Я б сказав, що період евакуацій ми проводили як час для спілкування, приготування їжі, споживання її. Зараз фокус наш змінився, евакуацій набагато менше і я, наприклад, займаюся напрямком, пов’язаним із медичною сферою. Спочатку це була медична евакуація поранених, потім тривалий час – мобільна клініка для цивільних, коли ми їдемо в малодоступні села, де немає регулярної лікарської допомоги. Привозимо туди лікаря, який робить загальне обстеження, безкоштовно видаємо призначені ліки. У середньому так буває три дні на тиждень. Решта днів іде на підготовку, сортування медикаментів – щось від донорів, щось треба докупити. Прибирання фури, на якій ми їздимо. Намагаємося долучатися й до інших робіт, як-от: допомога з ремонтом простору, в якому наразі перебуваємо, побутові справи тощо.
І.: Ви зазначили, що вже більше ніж рік долучені до роботи ГО «База UA».
Р.: Не рік безперервно, можливо, десь сім місяців я провів тут, а решту часу –у Львові, Києві.
І.: Яка була кількість охочих бути в команді на початку, коли Ви тільки приєдналися, й зараз. Чи змінився потік охочих?
Р.: Колись було дуже багато іноземців, я б сказав 2/3 людей, і лише 1/3 – українці, їх тоді було досить мало. Мені важко оцінювати кількість охочих, тому що не всі, хто бажає, доходять до моменту реалізації долучення до команди. Це також умовне відсіювання за різними параметрами. Плюс не всі готові інвестувати багато часу в щось подібне, але зараз, коли активно розвивається культурний напрямок, стрімко збільшується й кількість волонтерів. Концептуально важливим є заняття з дітьми й багато волонтерів хочуть займатися з ними. Сьогодні іноземців поменшало, тепер усі україномовні і це трохи шок, адже написи були англійською, говорили теж переважно англійською.
І.: Як Ваше найближче оточення сприйняло рішення займатися волонтерською діяльністю під час повномасштабного вторгнення?
Р.: Щодо друзів, то, мабуть, нейтрально. Загалом я б не сказав, що це щось екстраординарне для мене. З ретроспективи мені вважається дивним, що поїхав на Схід через півроку після повномасштабного вторгнення. А з рідними я не дуже в близьких стосунках, багато їм чого просто не розповідаю (так було й до повномасштабного вторгнення).
І.: Які труднощі виникали під час волонтерської діяльності і яким чином їх долали?
Р.: Труднощі зазвичай у комунікації і з ресурсами, проте щодо забезпечення, то це вже трохи інша тема. Тому комунікація є ключовим фактором усіх труднощів. На початку вона допомагає просто відсторонитися, відпочити, поїхати додому і побачитися з друзями. Іноді це якісь конструктивні діалоги, пошуки рішень. Звучить класно, але далеко не завжди ефективно працює. Також, мабуть, досить радикально, але це зміна команди. Наприклад, ми починали з німцем Андре, а потім, не спрацювавшись, розійшлися. Інший «кейс» – у перерві між «Базою». Певний час волонтерив з іншою організацією, де також були певні труднощі з комунікацією. Я там не надто довго провів часу й після дискусії дійшов висновку, що оптимально не продовжувати співпрацю. Пізніше повернувся до «Бази», і насправді це було правильним рішенням, тому що вирішили нагальні проблеми. Окрім того, я зміг зі сторони подивитися на діяльність у цілому – наскільки все тут краще, ніж було там.
І.: Звідки Ви берете сили, енергію на здійснення волонтерської діяльності?
Р.: Спочатку це було природньо-внутрішнє бажання, тому воно легко йшло, а коли були вигорання, допомагало повернення додому, зміна обстановки. З психологом трохи позаймався (прикольна штука!), час на природі проводив, а це все дуже розслабляє і потім приємно та цікаво повертатися до оточення. Волонтерство насичене різним досвідом, у тому числі й комунікацією з людьми, які дають якесь перезавантаження і наповнюють наснагою. Відносно нещодавно мені запропонували зарплату, додалась матеріальна складова і це теж типу норм. Зараз я роблю те, що мені подобається, матеріальне питання закрите і це класно.
І.: Які зміни Ви відчули в собі за ці півтора року повномасштабного вторгнення?
Р.: Змін багато. Навчився краще їздити на машині. Покращив уміння комунікації з іншими людьми (якийсь спільний пошук рішень, їх прийняття тощо), перебування в позиції командира в плані евакуації, щоб чітко і швидко зібрати людей. Окрім цього, це певна взаємодія з членами команди, обмін досвідом, світогляд. Важко виокремити щось, загалом зміни відбуваються, я за цим спостерігаю, але так було й до повномасштабного вторгнення. Трапляються різні конфлікти, після яких іде переосмислення речей і т. ін.
І.: Що за час війни вразило Вас найбільше? Можемо розглядати в контексті позитиву і негативу.
Р.: Точно запам’яталися іноземці, які приїхали сюди й активно включилися в роботу. Деякі з них шукали адреналіну, слави в соціальних медіа, однак переважна кількість людей з альтруїстичними намірами це все робить. Дуже приємно було спостерігати як, наприклад, медики, полісмени, пожежники приїжджають та активно застосовують свої навички і вміння. Ще однозначно вразила зміна в соціумі, коли люди звикають до війни, як, наприклад, у Краматорську або в якомусь селі в сірій зоні.
І.: Можливо, є щось, що я не запитала, а Ви б хотіли цим поділитися?
Р.: Мабуть, таке популярне питання, як залученість до лав ЗСУ, чи не було таких думок і типу щось такого. Мені здається, такі думки були в переважної кількості чоловічого населення України. Є таке, що хтось шукає, як уникнути цього, а хтось – навпаки і навіть воює з 2014 року. Конкретно в моєму «кейсі» такі розмірковування були, але нічого не відбулося наразі. Роздуми на цю тему стосуються ефективності громадської організації. Раніше ми займалися евакуацією, наприклад, і це наче як гуманітарний напрямок, але тим не менш майже одразу було усвідомлення того, що якщо зараз не вивеземо тих людей, то за декілька тижнів чи місяців військовим доведеться їх вивозити, або вони будуть їх обтяжувати. Дотично є допомога військовим, далі розвинувся до медичної евакуації військових. Я не скажу, що нам давали досить легко поранених: возили з одного місця на інше, як таксі, але тим не менш це давало якусь свою залученість. Я міг виконувати функцію водія або асистента парамедика. Загалом поки є можливість продовжувати займатися цивільною діяльністю Думаю, площина розглядається щось у бік репортерства. Хоча в мене немає якихось профільних знань, але теж цікава та актуальна тема. Якщо війна триватиме, то планую через декілька років долучитися до лав ЗСУ й там також реалізовуватися ефективно. Однак якщо дають повістку, я не певен, що можна обрати куди саме хочеш піти, тому треба зловити слушний момент перед тим, як її вручать. Я наче достатньо фізично розвинений, але точно не для виконання всіх задач, тому трохи розвиваю фізіологічні вміння, наприклад, коліна лікую.
І.: Щоб Ви порадили українцям у цей нелегкий час?
Р.: Спала на думку фраза: «ДумайТЕ». Жарт-референс до предвиборчої кампанії Зеленського. Готуйся до гіршого, надійся на краще.
