Усні свідчення Анни Петрейко, мешканки м. Бахмут Донецької області, волонтерки, записані 13 червня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І – інтерв’юер;
- Р – респондент.
І.: Доброго дня! Представтесь, будь ласка.
Р.: Доброго дня. Я Петрейко Анна.
І.: Звідки Ви?
Р.: Я з міста Бахмут Донецької області. Проживала та працювала там останні роки.
І.: Яким було Ваше життя до війни? Чим займалися, які були захоплення?
Р.: Перебуваю в декреті уже вісім років по догляду за своєю дитиною, у неї ДЦП. Жили ми в Бахмуті. Трохи займалися волонтерством: рятували песиків та котиків, прищеплювали та прилаштовували собак.
І.: Пригадайте свій день 24 лютого 2022 року – початку повномасштабної війни.
Р.: Мені зателефонувала подруга, у якої дитина також з ДЦП. Вони були під Харковом на реабілітації. І в телефоні я почула: «Аню, війна! Нас б’ють!». Мозок дуже довго відмовлявся сприймати, що таке взагалі може бути в 2022 році, у мирному та цивілізованому світі. Нас огорнув страх та незрозумілість.
І.: Напад з боку росії був для Вас неочікуваним?
Р.: Так, якщо чесно. У нас там багато родичів: маминих два брати, рідні чоловіка. Говорили ж завжди «братський народ». Мало того, що з 2014 року вони творили незрозуміло що, а тут узагалі по всій Україні йдуть із такою агресією, захоплюючи території. Не скажу, що це було зовсім несподівано, але незрозуміло. Не вірили в це до кінця.
І.: Як пройшли перші дні війни, перший тиждень?
Р.: Чоловік ходив на роботу, а я боялася залишатися з дитиною сама, то ми ходили зранку до моєї мами. Не хотілося займатися нічим, була апатія. Навіть побутом: приготуванням їжі, прибиранням. Воно давалося занадто тяжко. Ти постійно думаєш: «Що робити? Куди бігти? Чим можна себе зайняти?».
І.: Розкажіть про Бахмут до повномасштабного вторгнення росії.
Р.: Найкраще, найгарніше квітуче місто, мабуть, у всьому світі. Всюди росли троянди. Коли люди дізнаються, що я з Бахмуту, то відразу говорять: «Як? Як таке могло статися? Таке гарне місто. Як його шкода».
І.: Які місця або споруди є його візитівкою?
Р.: Важко відповісти. Кожен район є особливим. У нас була дуже гарна набережна та центр міста, неймовірна трояндова алея. Усе місто було як візитівка.
І.: Що відбувалося у місті, коли Ви ще там були? Які спостерігали зміни від початку війни до Вашої евакуації?
Р.: Зміни страшні. Перше, що я пам’ятаю: це як до нас прийшла війна весною. Приліт у військову частину. Це було дуже страшно. Потім почалися авіаудари, які розривали місто на частини. Наступ з кожним днем ставав все ближче. Ми жили за Бахмуткою, це район неподалік від дамби. Тому війна у нас розпочалася в одних із перших. Багато зникло безвісти військових. Я ходила шукати в госпіталь, за списками намагалися знайти, можливо, хто евакуювався. І поранених цивільних удосталь, житло у більшості зруйноване. На момент нашого від’їзду, велика частина Бахмутки вже була розбита. У нас вбило двох сусідів: чоловік помер під час обстрілу, а жінка чи від переляку, чи її теж зачепило. У родичів не допитувалися, бо це некоректно. Ми евакуювалися у жовтні. Війна забрала все: життя людей та тварин, спокій, нормальне існування. Нам, як волонтерам, дуже тяжко, бо домашні улюбленці були для нас як діти. Покинутих налічувалося тисячі, деяких залишали прив’язаними в приватних будинках або просто у квартирах. Жителі залишилися без роботи, бо підприємства закрили. Ми не мали світла, їжі, води, газу. З червня, чи то з липня, довелося жити у підвалі. Збирали дощову воду, їжу готували на багатті. У мене навіть відео є, як я на ньому компот закриваю (сміється). Від спогадів з’являються мурашки на тілі.
І.: Скільки людей залишалося у Бахмуті, коли Ви ще там були?
Р.: Дуже багато. Особливо наших сусідів. З двадцяти будинків, мабуть, покинутих було тільки п’ять.
І.: Яку реакцію на події транслювали оточуючі?
Р.: Деякі не вірили, що рузькі можуть на нас напасти. Деякі взагалі не знали, як себе поводити. У всіх була незрозумілість, невизначеність. Прожили день – і добре. Прокинемося завтра – і добре. Не потрапила ракета у твій дім – і слава Богу. Ми виходили на вулицю після кожного обстрілу разом із сусідами і влаштовували перекличку – чи всі живі, чи нікому у двір не прилетіло. Так і жили останні місяця три.
І.: Якщо Ви зможете відповісти на це питання, то що найстрашніше відбувалося під час Вашого перебування у Бахмуті?
Р.: Для моєї родини це, напевно, літаки. Коли летіли ворожі літаки над нашою домівкою, яка наразі розбита, та ставали на високий пагорб, з якого потім випускалися ракети. Цей гул часто був уночі, ми чули його з підвалу. Найстрашніше, коли ти розумієш, що в одну мить може не стати тебе, чоловіка, дитини, ваших тварин, абсолютно нікого. І це буде просто одна велика яма. Ми приїхали сюди і, коли чуємо літак, серце завмирає від спогадів. Це, скоріш за все, закарбується в серце і душу мені на все життя як найбільший страх.
І.: Що за період війни запам’яталося найбільше? Подія, відчуття?
Р.: Літаки. Наш район узагалі дуже сильно піддавався обстрілам, ми довго сиділи вдома. Просто не могли виїхати, адже вдома була лежача дитина. Також ми врятували з вулиці дев’ять собак, вісім котів та маленьку морську свинку. Не було охочих нас прийняти з тваринами. Говорили: «Випустіть їх та приїжджайте». Тому чекали, допоки нам не зателефонували зі звісткою: «Їдьте, приймемо всіх». Страшно було все: постійні ракетні обстріли, авіаудари. Коли покидали місто, то нижньої вулиці не було вже взагалі. Її просто змішали з асфальтом. Кожен день був по-особливому страшний: і фосфор, і мінометні удари. Пережити у Бахмуті довелося все. В останні дні перебування там у нас ударною хвилею вирвало лутку та двері з сараю. Тварин тримали закритими, коти були з нами у підвалі. Собаки – і в хаті, і в літній кухні, і в гаражі. Хотілося просто їх захистити від уламків та можливих поранень. Бо підвал був замалим, щоб помістися всім.
І.: Як Ви наважилися на евакуацію?
Р.: Ми розуміли, що щодня стає гірше. У нас на руках маленька дитина, тварини. Залишатися там було вже неможливо, навіть не в плані побуту, що доводилося купатися на дворі, готувати їжу на вогнищі. Небезпека ставала все ближчою. Повторюся, що нам запропонували в … області житло, а також прийняти всіх тварин. Ми поїхали, адже це був шанс, яким неможливо було не скористатися. Нам допоміг харківський притулок із переїздом тварин, а ми бусом забрали котів, трохи своїх речей та морську свинку.
І.: Це громадська організація?
Р.: Так, порятунок тварин (Харків).
І.: Розкажіть детальніше, як відбувався виїзд із Бахмуту.
Р.: Спочатку домовилися, що приїде евакуація, яка забере в першу чергу усіх наших тварин. Щоб не сталося так, що ми поїдемо, а в них щось не вийде. У день виїзду нам зателефонували хлопці-волонтери і сказали, що їх не пускають військові. Їх просто розвернули, сповістивши, що тут небезпечно. Мостів до нас уже просто не було, а ми жили за річкою, за районом Бахмутка. Залишилася тільки дамба, яка постійно перебувала під вогнем. У мене розпочалася істерика, бо через годину нас мали забрати. Я їх благала про допомогу, сказала, що зараз беру документи, що в нас лежача дитина в підвалі. Потім просто почала бігти під обстрілами назустріч, десь сімсот метрів чи кілометр. Біжу з повною сумкою документів, щоб забрали моїх котів та собак. Військових уже на той час не було, скоріш за все, вони поїхали далі. Кажу: «Хлопці, я буду стояти прямо посеред дамби, хоч її й обстрілюють, вертайтеся назад. Дуже прошу, заберіть моїх тварин». Вони повернулися, ми за двадцять хвилин повантажили дев’ять собак, навіть із розрахунком на те, що одна тікала. Її зловили і все ж закрили тварин. Хлопці поїхали. Потім приїхав бус за нами, ми повантажили котів із двома клітками: одна була як для кроликів, а іншу, залізну, дав наш друг. Тварин ми закривали в них лише на ніч, як були разом у підвалі, щоб вони не повискакували. Нам пощастило, що в той день більш-менш не було обстрілів. Коли виїжджали, то побачили апокаліпсис: усе розбите, міста просто не було. Останні два-три тижні ми не покидали свій двір, бо весь час були обстріли. Ти вийшла, глянула, що твій будинок і ще п’ять поруч цілі, то вже добре. В’їзд цілодобово обстрілювали. Їдеш, а немає ні дороги, ні магазинів – нічого немає.
І.: Ви говорили, що готували на вогнищі. А звідки брали продукти? Мали запас чи волонтери привозили гуманітарну допомогу?
Р.: Нам дуже багато допомагали волонтери: і гуманітарну допомогу надавали, і моїй дитині присилали спеціальне харчування, підгузки. У нас було багато консервації, та й у війну я закривала і компоти, і томати, і огірки бочкові, цілий підвал залишився закрутки. Навіть військові хлопці приходили і запитували за продукти, чи все нормально, чи не потребуємо ми допомоги. Голодний там ніхто не був, бо всі допомагали. Елементарно можна було підійти до хлопців, вони ділилися всім, чим могли.
І.: Дев’ять собак, вісім котів, складна евакуація… Як поводили себе тварини під час обстрілів та в дорозі?
Р.: Коти дуже стресували: молода кішка – їй було років п’ять – вмерла від розриву серця, вона просто впала і все. Ми намагалися запустити їй серце, проте не змогли нічого зробити. Було важко це пережити, адже тварини – то наші діти. Собаки постійно перебували на заспокійливому. У них траплялися постійні нервові зриви під час обстрілів. Під наглядом було багато покинутих тварин, яких ми готували, проте до рук вони не йшли. Також цуценята, яких до родин не могли прилаштувати, а вони вже прищеплені. Стає їх шкода, вже не прогониш. Хтось у війну викинув, ти знаходиш – і вже вона твоя. Одного шарпея ми забрали перед цим, то він був контужений, напівсліпий. Його приручила наша волонтерка з «Лади». У неї неймовірна команда. Трьох собак узяли собі зооволонтери, а шість зараз є у нас. Ще двох забрали потім хлопці. Ми приїхали – ну ви ж розумієте, що таке, коли є облаштоване місце, а не коли приїжджаєш і в тебе нічого немає. Моя родина ще й потрапила в таке село, де не було просто нічого, навіть паркану, хіба що з одного боку. Один сарайчик, тому куди б ти розмістив тих дев’ять собак?
І.: Ви говорили, що собаки були постійно на заспокійливих. З цим також допомагали волонтери?
Р.: Заспокійливе в нас було, бо ще працювали аптеки. Вони вживали звичайну валер’янку. Волонтери допомагали з кормом, за що я їм дуже вдячна. І «Лада» допомагала, хоча в них було понад сто шістдесят собак. Вони ніколи за нас не забували. Також я хочу сказати велике дякую Шажко Марині та Литовченко Ользі – дівчата неймовірні. Навіть коли ми переїхали, Марина все одно не переставала нам періодично писати. Допомагали волонтерки чим могли, навіть корисну пораду надавали вчасно. Тваринка як тільки захворіє, то бігли до них, бо довіряли більше, аніж ветеринарам. У них дуже великий досвід. Ми їм телефонували, а вони відразу знали, що робити, куди звернутися, що вколоти. Можна сказати, що ми ніколи не були самі. Нас підтримували волонтери, група з інтернету «Хто, якщо не ми?». Яна Добранова і Женя Бакіка також нас підтримували (вони займаються допомогою діткам з інвалідністю). Тому було легше, бо постійно мали і моральну, і матеріальну підтримку.
І.: Це дуже добре. Скажіть, з якими думками Ви залишили Бахмут?
Р.: З порожніми. Твій дім, який був не просто цеглою, а маленьким місцем відновлення, просто зруйнований.
І.: Що відомо про сьогодення міста?
Р: Нічого, на жаль. Усе зруйновано. Бахмуту немає, і, мабуть, ніколи вже й не буде (жінка розповідає зі сльозами на очах).
І.: Що допомагає впоратися зі стресом від пережитих подій?
Р.: Моя родина й тварини. Це все моє життя. У мене прекрасний чоловік, найліпший у світі син, у нас класні домашні улюбленці, які є частиною душі. Це просто стовідсоткове підняття настрою, з ним не можна сумувати. От навіть зараз я з Вами розмовляю, а коти біля мене. Мама ж плаче, її потрібно пожаліти, поцілувати. Тому, мабуть, родина й тварини – це найцінніше, найдорожче, що в мене є.
І.: Як Ви облаштувалися на новому місці такою великою родиною?
Р.: Добре. Нас підтримали й допомогли. Ми приїхали, і з першого дня усі питали, як можна допомогти. І писали, і телефонували. Надали постіль, посуд, корм для тварин. Усі розуміли, що наше життя залишилося там. Люди, навіть старі, несли продукти, овочі, буряк. Доходило навіть до абсурду: я просила, щоб більше нічого не давали. Кажу: «Ви нам принесли чотири мішки картоплі. Більше не треба». Громада дуже добре поставилася. Ми попали в той відсоток мешканців, яким просто пощастило тим, що поряд є дуже багато гарних людей. Також нас підтримували друзі, знайомі. Тут ми також потоваришували з родинами. Тому було більш тяжко морально, а не фізично.
І.: Поговоримо про волонтерство. Перше, що я запитаю: чи вважаєте Ви себе волонтеркою?
Р.: Мабуть, ні. Мене часто про це запитують, а я відповідаю, що ні. Волонтери, на мою думку, це як от Марина з Ольгою. У них, мабуть, наразі двісті собак. Дівчата дійсно волонтерки. Ми ж просто родина, яка намагається врятувати чиєсь життя. Якщо можемо допомогти собаці, кошеняті, ми викладаємося на максимум. Якщо є можливість зробити когось трішки щасливішим, то робимо.
І.: Яким був початок цієї діяльності?
Р.: Було перше серпня. Я йшла з сином (він не ходить) на руках із поліклініки. Під деревом лежав мішок, з якого чулося скавчання. Я розумію, що там щенята й вони помирають. Жарко, вони сліпі, там їх два виводки. Четверо новонароджених, а четверо тільки-но розпочали відкривати очі. Раніше я думала: «Бігає безпритульний песик, йому добре на волі. Усе в нього прекрасно». Бачу цю картину, чоловік на роботі, і розумію, що навіть додому не зможу донести. Ми розпочали пошук місцевих волонтерів. Я плачу, телефоную всім друзям. І малого самого вдома не залишу, і цуценят одна не донесу. Так і вийшли на Марину Шажко. Я дуже просила, щоб мені їх просто принесли. Чотирьох сліпих ми з чоловіком готові були забрати додому і відгодовувати. У той час забрали маленьку пляшку з соскою в сина і дитячою сумішшю годували чотирьох цуциків. Так і розпочалася наша волонтерська діяльність. Потім я намагалася їх прилаштовувати. Один, щоправда, помер, коли йому був лише місяць. Ще одного вдалося віддати у родину, інші залишилися з нами аж до евакуації. Ми виїхали з ними, і вже тут мені волонтерка з Києва допомогла. Вони були невеличкі за розміром, як такси, і дівчинка їх забрала. Один собака зараз живе в Норвегії, а інший – під Києвом. Ми зрозуміли, що дуже багато безпритульних тварин не просто бігають і радіють життю, а просто вмирають на вулиці від інфекції та голоду, від людей, які постійно їх отруюють, б’ють. Це дійсно проблема, яку потрібно вирішувати.
І.: Невеличке уточнення: перше серпня якого року?
Р.: Точно сказати не можу. Десь років п’ять назад, це був сімнадцятий рік.
І.: Зрозуміло. З цього моменту і до повномасштабної війни чим Ви займалися, з огляду на волонтерство?
Р.: Навіть не я, а мене знаходили тварини. Ми їх лікували, прищеплювали, шукали для них родини. Годували безпритульних. У нас сусід після інсульту трішки був не в собі, то й ображав свого собаку. Довелося його забрати. Зараз Рижик живе з нами. Також доглядали, щоб з інших тварин ніхто не знущався. У нас завжди була купа тварин під хатою. Ми ставили там миску з водою та кормом, будку для ночівлі безпритульних собак. Також ловили тварин і в місті, за безкоштовною програмою стерилізували їх, щоб хоч трошки зменшити кількість.
І.: На Вашу думку, що є найскладнішим у діяльності зооволонтерства?
Р.: Знайти гарну родину, яка дійсно буде любити, піклуватися, вчасно лікувати. У якої ставлення до тварини буде гарним. А не так, як зараз деякі кажуть: «Та що там той собака… Здох? Заведіть нового». Вибачте, а чим його життя гірше за людське? Чому в нього болить менше, аніж у вас? Також часто чули: «Випустіть їх. Виживуть». А як вони виживуть? Це те ж саме, що випустити маленьку дитину на вулицю і говорити: «Щось собі знайде, якось буде». Не знайде, ні. Ні вона, ні пес, ні кіт. Вони так само помирають від обстрілів, лякаються. Тому дуже важко обрати родину, яка дійсно не покине домашнього улюбленця.
І.: Які ще виникали труднощі у цій справі?
Р.: Прилаштування тварин. Я мовчу про те, що годування, лікування, щеплення – це великі кошти. Якби нам не допомагали волонтери, то було б дуже тяжко з цим впоратися самостійно.
І.: Ви не належите до жодного добровольчого формування?
Р.: Ні, ми самі по собі.
І.: Звідки Ви черпаєте енергію для продовження волонтерської діяльності або ж що на неї надихає?
Р.: Наші тварини. Я хочу, щоб усі вони жили так, як наші. Котики спали на ліжку, знали, що таке піклування, нормальне харчування. Щоб кожна тварина мала людину, яка її сильно любить. Я вірю, що колись наше суспільство буде більш гуманне, адекватне. Кожен буде стерилізувати своїх домашніх улюбленців, а не викидати або топити. Безпритульні тварини дощем не випадають. Вони були кимось викинуті. Вивезені цуценята, кошенята, які потім зростають, народжують ще собі подібних. Якби їх не кидали люди, то наразі безпритульних тварин би не існувало. Роботу, яку виконують більшість волонтерів щодо стерилізації, чипування, щеплення, на жаль, знецінюють. Ми також, коли знаходили тваринку, лікували її від глистів, стерилізували. Хочеться дійти до гуманності, це моя найбільша мрія. Кожний собака та кішка має право на свій дім та любов.
І.: Якою історією за період життя під час повномасштабної війни хочете поділитися?
Р.: Ми у війну зрозуміли, що наш народ дуже цілісний, це одна велика сила. Історій можна розповісти багато. Ми разом із сусідами їли з однієї тарілки. Я варила на вогнищі, пекла оладки, навіть закривала консервацію на ньому. І продуктами ділилися, і усім, чим могли. Коли виїхали, то зрозуміли, що дуже багато людей щиро переймаються за нас. Мабуть, ми ніколи й подумати не могли, що стільки охочих прийде на допомогу. Елементарно, що ніхто не відчував себе непотрібним, покинутим наодинці зі своєю бідою. Страшно, що ціна за це дуже велика. Усіх ворогів буде знищено, а ми залишимося незалежним і цілісним народом.
І.: Які внутрішні зміни Ви спостерігали за собою від початку війни?
Р.: Порожнечу. Чоловіку навіть пару днів назад говорила: «Ми такі хворі вже чи як?» Дивимося, а у фейсбуці виклали трупи російських солдатів після трагедії в Херсоні. Знаєте, людина має дивитися на фото померлого і співчувати… У мене ж не викликають вони ніяких емоцій. Ціла нація не викликає нічого, окрім ненависті. Хоча все одно моторошно розуміти, що мені їх не шкода. У душі я думаю: «А чому тільки два? Спливли б уже всі». Це страшно, бо адекватна людина має співчувати. Бачиш, що це росіянин, але ж узагалі його не шкода. Навіть якщо якісь новини у світі дивишся і перед тобою цивільний, то немає і краплини жалості. Мабуть, це буде на все життя і передаватиметься від покоління до покоління. Я перейшла на українську мову. Так, не на «чисту». Розумію, що мені ще далеко до досконалої та гарної мови. Уже другий рік намагаюся спілкуватися нею, бо мені просто гидко від їхнього «язика».
І.: Що найбільше вразило на власному волонтерському шляху? Можна розповісти і про позитивний, і про негативний бік.
Р.: Мій чоловік допомагає мені в усьому, я без нього нічого б не змогла. Він і лікує тварин, і робить їм щеплення, і годує. Тому тут в усьому ми. Зрозуміли те, що не всі люди, які хочуть взяти тварин, хороші. Якщо є ти, є тварина і людина, яка хоче її взяти, то цього не досить. Можна її віддати, проте існують же ті, які можуть знущатися з улюбленця або навіть убити. Це найстрашніше, що може бути для волонтера. Чому така в нас велика кількість тварин? Не тому, що ми так хочемо, а тому, що розуміємо, що прилаштувати до адекватних людей наразі дуже важко. Прекрасне у нашій справі – тварини. Вони найвдячніші у світі. Коти, собаки… Навіть та морська свинка, яку ми забрали… Вона була страшненька, худенька. Зараз вона на рівні з усіма просить їсти, дякує, цілує. У неї є душа, страх. Дуже боялася, коли були вибухи у Бахмуті. Чоловік ставив її клітку біля нашої подушки. Коли я плачу, то коти відразу біля мене. Обіймають, ніжаться, не розуміють, чому їх мама плаче. Ми зрозуміли, що мати тварин – кайф. Це завжди гарний настрій, бо тебе люблять, ніколи не зрадять. У мене є такий вислів, через який з мене часто кепкують: «Я не люблю людей, я люблю тварин». Вони – це ніжність, удячність. Ще не бачила тварину, яка б сказала: «Мені з тобою погано, бо в тебе мало коштів. Я піду до того, хто краще годує, у кого краща постіль, вольєр». Таких немає. Вони з тобою і в голод, і в холод. Бо ти їх Всесвіт. Від людей ніколи не отримаєш такої вдячності.
І.: Яким Ви наразі бачите майбутнє України?
Р.: Вільне, незалежне, квітуче. Коли вона підійметься, усі ці зруйновані міста знову розквітнуть. Я дуже вірю, що наша Донеччина буде Україною. Уся країна буде цілою.
І.: Які маєте особисті плани на майбутнє?
Р.: Просто жити у вільній Україні. Саме тут, тому що це країна мрій.
І.: Що зробите найпершим, коли отримаєте новину про закінчення війни?
Р.: Зберемо родину вдома, за великим столом. Моїх батьків, чоловіка.
І.: Що порадите українцям у цей нелегкий час?
Р.: Вірити в перемогу. Максимально допомагати всім, кому можуть. Ділитися всім, що мають. Зараз багато нужденних. Зі своїм переїздом ми зрозуміли, що переселенцям тяжко, але у той же час важко й місцевим. Багато людей, наприклад, пенсіонери, живуть на дві тисячі. Я не уявляю, як можна вижити на такі гроші. Коли комуналка взимку, в середньому, виходить приблизно чотири-п’ять у домі. Бути людиною, підтримувати військових, цивільних, тварин. Воювати повинен кожний на своєму фронті.
І.: Дякую за спілкування та приділений час.
