Усні свідчення Дар’ї Щербак від 9 вересня 2022 року

Усні свідчення Дар’ї Щербак

Усні свідчення Дар’ї Щербак, уроженки м. Краматорськ Донецької області, наразі мешканки м. Харків, записані 9 вересня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.

  • І. – інтерв’юер;
  • Р. – респондент.

І: Доброго дня. Представтесь, будь ласка, та розкажіть про себе.

Р: Доброго дня, мене звати Дар’я Щербак. Мені 26 років, народилася в місті Краматорськ, останні 8 років живу в Харкові.

І: Пропоную хронологічно відтворити події Вашого життя, починаючи з переломного 2013 року.

Р: У 2014 році мені було 17 (років) і в березні виповнилося 18 років. Якщо я не помиляюсь, якраз ці події й почалися (навчалася тоді в 11-му класі). Вони значно вплинули на моє життя, тому що це був рік, коли треба було вирішувати куди вступати і як жити далі. Пам’ятаю перший вечір, коли почалося поступове захоплення міста проросійськими сепаратистами. Я живу на виїзді з міста Краматорська, де немає магазину, а є лише заправка. Тому якщо хотіла купити, наприклад, снеки, то ходила саме туди. Якось увечері батьки поїхали у справах, а я, залишившись вдома, пішла на заправку за снеками й побачила дивну картину: посеред дороги, яка сполучає міста Слов’янськ і Краматорськ, було розведено вогнище й накидані шини. Я спитала про побачене в працівника заправки, але той нічого не знав. Наступного дня ситуація почала розгортатися: шин і перекриттів із них стало більше, а отже, за декілька днів таким чином дорога була перекрита. Потім уже сталися подальші події.

І: Підкажіть, яка була дата приблизно?

Р: Точно не скажу, бо це було 8 років тому. Це був початок квітня – час, коли ми готуємося до екзаменів, ЗНО.

І: Яку реакцію на події Євромайдану Ви спостерігали в мешканців Краматорська?

Р: На події Євромайдану було (сформовано), скажімо так, 2 табори думок, які підтримувалися в Краматорську. Наприклад, для Краматорської української гімназії, де я навчалася, була характерна атмосфера патріотичного виховання й українських традицій. Ми ніколи не святкували 23 лютого, але вшановували День козацтва (це було надзвичайно велике свято в гімназії), також був краєзнавчий музей. Більшість наших учителів (особливо вчителі історії) багато розповідали про Євромайдан, підтримували й казали, що це дуже важливо. Напевне, через свій юний вік я та інші учні не надто переймалися цими подіями, не звертали уваги. Знаю точно, що панувала думка, наче на Донбасі такого не буде. У Києві щось відбувається, але, воно, мовляв, не дійде до нас. Я не розумілася на політиці й не лізла туди.

І: Чи слідкували Ви за місцевими ЗМІ? Як вони висвітлювали ці події? 

Р: На жаль, за подіями 13-го-14-го років – ні. Місцевих ЗМІ як таких не дивилася, а якщо вдома й переглядали новини, то на таких всеукраїнських каналах, як 1+1, ТРК Україна та ін. Правду кажучи, через те, що мені було 17 років, я не дуже стежила за новинами. Тоді в пріоритеті була думка про навчання, куди вступати й що робити далі зі своїм життям.

І: Як Ваше найближче оточення сприймало події Євромайдану?

Р:  Саме Євромайдан не дуже обговорювали. Ми почали ділитися думками щодо цих подій лише у 2014-му році, коли вони дійшло до нашого міста. Скажімо так, на той період у моїй сім’ї були різні думки. На жаль, близькі тоді було налаштовані проросійськи, хоча й не могли адекватно аргументувати свою позицію. Як на мене, існував вплив пропаганди про те, як у СРСР було добре, і ми будемо так жити. Насправді, якщо взяти моїх рідних, –маму й вітчима, – вони фактично не застали СРСР, але пропаганда, яка тягнеться від попередніх поколінь, на них впливала. Тому з квітня 14-го року я майже не спілкувалася з членами своєї родини через те, що були по різні сторони у своїх політичних думках, хоча й жили на одній площі. На сьогодні рідні змінили свої погляди.

І: У 2014-му році Краматорськ був тимчасово окупованим. Що Ви можете розповісти про своє життя до захоплення міста?

Р: Пам’ятаю, що один із блокпостів міста був розташований у моєму радгоспі. Я жила в радгоспі Ясногорівському, що на виїзді до Слов’янська. Там було багато місцевих, які не могли себе реалізувати, не були соціально успішними. Вони будували барикади, зупиняли машини за їжу та цигарки. Це був їхній єдиний сенс життя. Пригадую також, що особисто дозволяли не ходити до школи, оскільки було небезпечно йти через установлений блокпост. Одного разу один з тих «товаришів» намагався до мене причепитися на предмет того, чого я йшла зі школи. Сепаратист, що стояв на блокпості, каже мені: «Покажи документи»! Я: «У мене немає документів, бо ще школярка. Він: «Де ти навчаєшся?» Я: «У Краматорській українській гімназії». Його трошки покривило: було видно, що не сподобалося. Він: «Чи будеш складати ЗНО»? Я: «Так, буду». Він: «Навіщо? Це вже неактуально на нашій території». Тоді відповіла йому, що мені треба якось жити далі, щось робити, кудись вступати. Думаю, у цій ситуації мене врятувало те, що мої рідні були «по ту сторону», бо пізніше вони поспілкувалися з тими людьми, попросили не чіпали мене, оскільки є школяркою. Сказали також, щоб не чіпали дітей. 

Щодо певних гуманітарних питань мені важко щось сказати, бо мене забезпечували батьки. На той момент для мене, як для 17-18-річної дівчини, усе було добре. Не скажу, що бачила брак якихось ресурсів у нашій родині. 

І: Як Ви дізналися про захоплення Краматорська?

Р: Наскільки я пам’ятаю, тоді не було повномасштабної ситуації. Проте сталося декілька серйозних подій: підрив автошколи і влучання по Станкобуду. Чула про це від людей, але ні я, ні мої рідні до згаданого ніяк не причетні. Події в Краматорську для мене пройшли майже непомітно, бо в школі, де завжди були оптимістичні настрої, про це не спілкувалися. Повсякчас нагадували, що ми – Україна, що треба здавати ЗНО й рухатися далі; у гарному розумінні нас намагалися ізолювати від того, що відбувалося. Це вплинуло на вибір вишів. Більша частина мого класу планувала вступати до Донецька. Але він був окупований, тому всім треба було їхати по інших містах, складати там ЗНО. Ось це для мене як для абітурієнта тогоріч найбільше вдарило по планах. Пригадую, що був дуже сумбурний випускний вечір, а на лінійці боялися запускати повітряні кульки, бо вони були жовто-блакитних кольорів – раптом щось до школи прилетить. Була комендантська година, ми з класом не зустрічали світанок, а о восьмій вечора всі пороз’їжджалися.

І: Які кардинальні зміни Ви помітили в місті під час окупації?

Р: Була територіальна зміна: я живу на виїзді з Краматорська, а моя школа розташована на Станкобуді. По цьому маршруту раніше завжди їздила чи ходила. На блокпостах перевіряли кожну машину й людину. Моя родина також потрапляла під перевірки, коли були на машині. За окупаціії це для мене була найбільша зі змін. Також мародерили: на блокпості могли забрати машину.

І: Як склалося Ваше життя після звільнення Краматорська, улітку 2014-го року?

Р: Улітку 2014-го року через те, що потрібно було складати ЗНО в іншому місті, поїхала до маминої знайомої у передмістя Одеси. Я повернулася вже у звільнений Краматорськ, де життя більш-менш нормалізувалося, зникли блокпости. Але повернулася ненадовго, бо вступила до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Отже, того окупаційного літа я майже не була в місті, а канікули провела під Одесою.

І: Після закінчення університету Ви продовжували жити в Харкові?

Р: Так, у 14-му я вступила на філософський факультет за спеціальністю «Культурологія», пізніше закінчила бакалавріат та магістратуру, а це зайняло п’ять з половиною років. До останніх подій 22-го року продовжувала жити та працювати в Харкові.

І: З 2014-го року пройшло досить багато часу, наразі в країні триває повномасштабна війна, розпочата 24 лютого поточного 2022 року. Яким для Вас виявився цей день?

Р: Про те, що буде війна, говорили батьки мого чоловіка. Вони завжди цікавилися політикою, дивились аналітику. Так би мовити, били у дзвони, що треба щось робити. Але ми з чоловіком чекали на документи: він подався до Німеччини, склав іспити й отримав там роботу. Старший брат чоловіка з родиною відмовлявся кудись їхати, мовляв, не було жодних наявних ознак загрози. Із середини лютого ми ще більше почали обговорювати політичну ситуацію і дійшло до того, що 23-го лютого батьки Віктора (чоловік Дар’ї) узяли квитки до Німеччини. Трохи раніше я придбала квиток на 1 березня на той самий літак, що й батьки чоловіка. А Віктор 27-го мав летіти. Крім того, мій чоловік 23-го (лютого) ввечері поїхав до рідного міста Балаклея, щоб забрати військовий квиток. Я залишилася вдома сама, було якось тривожно. Поклала на стіл документи, набрала пляшку води й поставила на стіл. Тривожну мінівалізку, в якій було трохи спідньої білизни, футболка й шкарпетки, також поклала поруч. Уранці, незрозуміло від чого, я прокинулась о 4:45, подивилась на кішку – лежить. Через 10 хвилин мені телефонує старший брат чоловіка, каже: “Дашо, десь вибухи. Ми виїжджаємо, зараз за тобою заїдемо” (у них є машина). Брат із родиною живе неподалік, тому розуміла, що в мене небагато часу на збори. Я забрала кішку, необхідні речі, документи, які мала, і пішла їм назустріч. У цей момент в телеграмі вийшла на зв’язок із мамою. Вона запитала, чи все в мене гаразд і повідомила, що в них чути вибухи. Чоловік також написав: «Збирайся, їдь, десь зустрінемося». Ми встигли виїхати з Харкова. Пригадую, що після обіду виїзд із Харкова закрили. Ми їхали на Західну Україну десь 40 годин, моніторили по новинах, де й що відбувається, щоб не потрапити під обстріли.

І: Де Ви там зупинилися?

Р: Ми зупинилися в тітки Віктора. Вона мешкала у волонтерів, які надавали ночівлю. Тітка сама з Києва, але певний час жила у Львові й  домовилась, щоб ми там зупинилися (власників будинку ми не знали).

І: Тобто Ви переночували й вирушили далі?

Р: Так. О 6-ій ранку у Львові ввімкнулися сирени. Зважаючи на ситуацію, а також на те, що будинок без підвалу й нема де ховатися, для нас це був стрес. Тоді було прийнято рішення вирушати до найближчого кордону. Отже, поїхали до Шегині, і через 2 години стояли в черзі на перетин кордону. Людей виїжджало багато, тому була дуже велика черга, яка рухалась зі швидкістю 5 км на добу. Ми в ній провели 5 днів.

І: Розкажіть, будь ласка, про цей досвід, бо, розумію, що це надскладна задача.

Р: Перш за все ми всі були на адреналіні і це, як я зараз розумію, дуже допомогло. Ходили волонтери, казали, що чекати два дні. Ми спочатку не повірили, бо відстань – усього 30 км. Лише згодом зрозуміли, чому так довго. Допомогло також і те, що місцеві виходили і, як могли, робили місця роздачі гарячого супу, чаю з печивом. Волонтери від різних організацій надавали людям із дітьми підгузки чи ще щось за потребами. Деякі жителі виносили чайник і заварювали людям чай, що було приємно. Ми знайшли магазин, де ціни були нижчі за харківські навіть у мирний чай. Власники могли б скористатися ситуацією, проте не наживалися на біді. Отже, ми змогли придбати собі їжу на весь потрібний час. Пасажирам було неважко, ми могли спати. У нас на 2 автомобілі було 3 водії, які почергово спали, бо черга, хоч і повільно, але рухалась і вночі. Якщо водій спатиме, то нас просто обгонять. Проблеми були з гігієною: у нашій автівці була кішка, у другій – дитина, яка через відсутність нормальних умов захворіла на цистит. Згодом ми змогли по дорозі придбати в аптеці ліки. Усі трохи схудли, поки сиділи в автівках, морально стомилися. Та ми розуміли, що перебуваємо не в найгіршій ситуації яка могла бути: живі-здорові, над головою нічого не літає, не сидимо й не мерзнемо в підвалі.

І: Де Ви перебуваєте зараз?

Р: Наразі я виїхала в Німеччину (земля Гессен). Живу в невеликому містечку. Найближче велике місто від нас – Франкфурт-на-Майні, де наразі й перебуваю, оскільки мій чоловік отримав запрошення на роботу. У подальшому плануємо залишатися в цьому великому місті. Перед тим, як поїхати до Німеччини, ми жили 3 дні в Польщі. Домовилися з дівчиною-волонтером, нас гарно прийняли. Жили безкоштовно в гуртожитку від університету, у кімнаті студентів. У нас була власна кухня, 3 ліжка, дитині виділили окреме ліжечко. Окрім того, при університеті був відкритий гуманітарний пункт, у якому можна було взяти будь-які продукти, а також одяг і речі для дітей. Саме там ми перевели дух після довгої подорожі та очікувань на кордоні. Потім зателефонував мій чоловік: домовився, щоб нас прийняли в клініці, де він збирався працювати. У цій клініці ми прожили 4 місяці, тут також допомагали, підтримували, надавали житло і їжу. Це посприяло можливості займатися оформленням документів, також був час подумати над тим, шо робити далі. Нам не ставили термінів за часом проживання, ми могли залишатися в клініці стільки, скільки нам було зручно та необхідно. Наразі я переїхала, живу в орендованій квартирі, отримую соціальну допомогу від Німеччини, проходжу адаптаційні мовні курси. Наприкінці листопада-початку грудня складатиму мовний іспит і після цього шукатиму роботу. 

І: Як Ви адаптувалися в новій країні?

Р: Період адаптації ще триває, авжеж. Думаю, це триватиме не один рік. Люди тут дуже привітні та розуміючі. Наприклад, у клініці запитували чи потрібні нам гроші, надзвичайно тепло нас прийняли. Коли в малечі був день народження, клініка влаштувала велике свято з тортом, кульками та гарними подарунками. Це було дуже по-людяному. Багато хто з пацієнтів спілкувався з нами, цікавилися нашими справами, давали свої контакти, якщо раптом потрібна буде допомога. Влада міста, в якому перебуваємо, організувала мовні курси для українців. Для того, щоб пройти адаптаційні курси, треба чекати дозвіл на них, а щоб українці починали відразу адаптуватися, не гаючи час, зробили мовні курси. Вони є не в кожному місті, тому велика їм подяка. Були два благодійні концерти для українців. Місцеві співаки, музиканти й українці, які приїхали, разом організовували ці заходи та збирали кошти на допомогу Україні. Я просто приходила подивитися концерт, а німці  робили пожертвування для українського народу. І це в маленькому містечку, де я живу. У великих містах також активно допомагають. Спілкувалася зі знайомою: там, де вона живе, для жінок з України є адаптаційний курс, на якому вчать, як пережити стрес. Знаю, що багато лікарів приймають українців безкоштовно, якщо вони не встигли отримати медичне страхування. Таким чином матері мого чоловіка обстежили зір і зробили окуляри. Загалом підтримки тут дуже багато, але це конкретні випадки, з якими зіштовхнулась особисто я.

І: Чи є у Вас родичі або знайомі, які проживають на тимчасово окупованих територіях? Чи підтримуєте Ви з ними зв’язки?

Р: Наразі вся моя родина живе в Краматорську, поруч з лінією бойових дій. Я підтримую з ними зв’язок, але рідні не збираються звідти їхати.

І: Які у Вас плани на майбутнє?

Р: Ми з чоловіком ще у 2019 році прийняли рішення щодо еміграції, й почали обдумувати вибір країни. Це було пов’язано з особливостями роботи чоловіка. Спочатку вчили англійську, але згодом вирішили їхати до Німеччини. Через те, що мали такий план заздалегідь, ми залишаємося тут. Я продовжуватиму працювати у своїй сфері – графічний дизайн, можливо, ще оволодію 3D дизайном. 

І: Які зміни Ви відчули в собі після переїзду до Німеччини?

Р: Перш за все розумієш, наскільки багато речей, які вважав важливими, насправді є дрібними й непотрібними, нічого не вартими – гаджети, їжа, зовнішній вигляд. Якщо є що поїсти, це вже добре. Я розмовляю як російською, так і українською. Спілкуюсь російською, бо це мова моїх батьків. Краматорськ – російськомовне місто, як і Харків. У мене зараз багато питань до себе “Чому я розмовляю російською?”. Є бажання перейти на українську мову. Розумію, що моя аполітичність зіграла погану роль. Треба знати, хто ти, звідки й куди рухаєшся.

І: Що б Ви могли порадити людям, які опинилися в ситуації, подібній до Вашої?

Р: Ситуація у всіх схожа, але водночас різна. Я би порадила не втрачати зв’язок із рідними та друзями. Дуже важливо, якщо є людина, яка може вислухати, особливо коли перебуваєш у чужій країні, з мовним бар’єром, який ізолює тебе і позбавляє можливості поспілкуватися з оточенням про базові речі. Також раджу не боятися говорити з місцевими, сприймати це як новий досвід. Навіть якщо більшість повернеться додому, зараз є час поспілкуватися з іншими людьми, розповісти про події в Україні, нашу історію. Місцеві бачать те, що відбувається, з іншого боку. Тому якщо кожен розповість одній або двом людям свою історію, – це буде впливати на сприйняття подій у світовому середовищі. Ми є живими ретрансляторами. Щоб народ в інших країнах чув не з телевізора, а від живих людей. Від цього залежить і те, як світова спільнота буде сприймати нас. Звідси випливає, що не треба забувати, звідки ми, замислюватися над своїми діями, продовжувати підтримувати ту гарну репутацію, яка зараз є в українців у світі.

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *