Усні свідчення Дмитра Кіосова, мешканця м. Бердянськ Запорізької області, записані 17 грудня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Добрий день. Представтесь, будь ласка.
Р.: Добрий день. Мене звати Дмитро Кіосов, я мешканець міста Бердянська, працюю в Бердянському державному педагогічному університеті. Зараз перебуваю в Дніпропетровській області.
І.: Поговоримо про початок війни. Яким був Ваш день 24 лютого 2022 року? Як саме Ви дізналися про повномасштабне вторгнення росії?
Р.: Більшість людей, з якими я спілкувався, якось хаотично пригадують той день, а я ніби запам’ятав його кожну хвилину. Мені зателефонував мій друг, що на той момент перебував у Вишгороді, і сказав, що бомблять Київ. У його голосі був страх – саме тоді для мене почалася війна. Увесь день був доволі сумбурний, адже було незрозуміло, що робити в разі повномасштабного вторгнення. Купили їжу та необхідні ліки на багато місяців наперед, потім зібрали речі й почали займатися волонтерством, тому що треба було активізуватися в межах своєї громади.
І.: Що Ви можете розповісти про своє життя до повномасштабної війни в Україні? Чим займались? Чим захоплювалися?
Р.: Я працюю в університеті й навчаюсь в аспірантурі за спеціальністю «Історія та археологія». Два з половиною роки працюю (останній час це більш дистанційна робота), але спілкування з друзями, студентами та викладачами – це було найголовніше на той момент в моєму житті. Були деякі українські та закордонні проєкти різного напрямку (волонтерський менеджмент, об’єднання територіальних громад тощо). Життя було достатньо насиченим, оскільки ми активно працювали зі студентським клубом та студентською радою нашого університету.
І.: Що робили в перші дні війни? Про що думали й на що себе налаштовували?
Р.: Хотів би зупинитися на моменті перших днів війни, але всьому цьому передували й деякі інші події. Один із моїх найкращих друзів є військовим і в нього вже було певне розуміння того, що буде. Отже, більш-менш ситуацію ми передбачали. Окрім того, у нашому місті від громадського осередку «Азов» та ветеранів АТО проводилися тренінги з парамедицини, тактики й стратегії ведення вуличних боїв та ін. Але так вийшло, що той тренінг скасували, проте ми були морально готові до того, що може бути. Авжеж, не думали, що так швидко армія рф зайде в Бердянськ, бо було багато чинників, що передували цій ситуації. Вийшло як вийшло. У місті майже не було боїв, тому що всі війська (Національна гвардія, СБУ, військкомат) були виведені за день-два. Місто залишилося без зброї і захисту, лише невелика кількість поліцейських, яким видали автомати, бронежилети, каски – це був єдиний опір. Чесно кажучи, не знаю хто і яким місцем думав, щоб залишити молодих хлопців зустрічати ворога. Я був більш-менш морально готовий до того, але все ж охоплювали переживання та страх, особливо після слів президента про мобілізацію. Розуміючи, що як особа, якій 25 років і яка жодного разу не тримала в руках зброю, я можу піти на війну. Очевидно, що такі ненавчені люди довго на війні не проживуть, тому через те були деякі хвилювання.
І.: Як Ви відреагували на початок повномасштабної війни? У якому стані тоді перебували й що відчували?
Р.: Був морально підготовлений, але все ж таки читаючи й дивлячись перші новини по телевізору, десь, мабуть, години три потрушувало ноги від кожного моменту й від кожної ракети. Але хочу сказати, що мене «теліпало» через гордість за наші війська й те, як вони стримують ворога. Також колотило пів години після того, як побачив повітряний бій нашого привида Києва з винищувачами – був певний сумбур емоцій, перемішаний із великим почуттям гордості.
І.: Як Ви дізнались про захоплення Бердянська російськими військами?
Р.: Ми були в місті й розуміли, що відбувається біля Бердянська. Як пройшли Мелітополь, до нас залишалось недовго (рахунок був на години), але все-таки декілька днів русняві війська не заходили в наше місто, тому що їхньою головною ціллю був Маріуполь, а дорога туди проходить через село Азовське. Вони зупинилися на декілька днів саме біля цього ceла. Протягом усього часу, перебуваючи в напрузі вторгнення до Бердянська, ми були в близькому інформаційному контакті зі студентами, які жили в гуртожитку – він розташовувався біля порту, а це дуже небезпечне місце. Також докладали максимальних зусиль до того, щоб здобувачі були в більш-менш нормальних умовах: якісна вода, матраци та ін. Перетягнувши гімнастичні мати, облаштували побут для того, щоб можна було перебувати не декілька годин, а, можливо, навіть кілька днів. Я дуже добре пам’ятаю день, коли русня заходила в місто: вони їхали по мелітопольському шосе (це в’їзд до Бердянська), а ми тоді були в гуртожитку. Зрозуміло, що сказали певні слова студентам щодо поведінки й, коли вже було темно й усі вимкнули світло, відправились по домівках (я живу в центрі міста). Військових у нашому місті вже не було (мій будинок розташований поблизу будівлі СБУ) і в той день, як зайшли російські війська, вони підірвали вхід у помешкання СБУ. Не знаю, що вони використовували (можливо, гранати), але звук був потужний – це були перші такі вибухи в межах міста. У такому форматі відбувалася “зустріч” із окупантами. Перебуваючи ввечері вдома, піднялися на другий поверх і побачили, як по сусідній вулиці (де розташований поліцейський відділок) їде велика кількість “тигрів” іншої техніки, десь в обсязі 30 одиниць. Отже, це був важкий момент сприйняття того, що ми вже в окупації і тепер треба вибудовувати своє життя по-іншому. З’явилися переживання щодо того, як узагалі виходити на вулицю. Ще не знаючи тоді Бучі, Ірпеня, Балаклії та Ізюму, ми все-таки розуміли, до чого воно може дійти. Було очевидним, що активісти, волонтери, викладачі, вчителі в школах – усі ці люди будуть у групі ризику.
І.: Якою була реакція бердянців на події, що відбувалися?
Р.: Я дуже пишаюся своїм містом і його мешканцями. Наступного дня, коли в місто в’їхала російська техніка, незважаючи на страх і нерозуміння того, як поводитися в період окупації, десь о 10-й ранку біля будівлі виконкому зібралося, мабуть, 30-40 людей, які закликали народ виходити на площу (на той час у нас вже не було мобільного зв’язку та інтернету). Поруч із місцевими жителями розташувались люди з автоматами, стояли БТРи, “тигри”, “урали”. Якось так вийшло, що приблизно на годину увімкнувся зв’язок і цей заклик побачили у фейсбуці, а отже, о 12-ій у Бердянську була повна площа людей. Народ загнав окупантів у будівлю міськвиконкому і проводив щось на зразок віче. Там було різне: починаючи від новин і завершуючи молитвами, гімном України та українськими піснями. Крім того, люди почали закликати насипати цукор у паливні баки, щоб зламалася техніка, проте жодних провокацій чи коктейлів Молотова з боку місцевих не було. Усі розуміли, що вороги озброєні і могло бути все, що завгодно. Через день-два також був мітинг. Ми збиралися щодня й щоразу людей ставало все більше й більше, аж поки мітинг не розігнали примусово. Напевно, для того, щоб залякати людей, ударили «градом» по порту. Однак росіянам це не вдалося, оскільки через деякий час люди повернулися на свої місця й продовжили мітинг. Пам’ятаю, після цієї події одна з представниць місцевої влади підійшла до бердянців і сказала: «Ну што, домітінгавалісь?». Після цього виникла якась порожнеча й розуміння того, що є певна кількість осіб навіть в адміністрації, які підтримують окупантів. На жаль, у нашому місті кількість колаборантів є доволі великою.
І.: Зорієнтуйте по датах: коли відбувалися мітинги?
Р.: Спробую згадати: до нашого міста російські війська зайшли 28-го лютого, а перший мітинг відбувся, мабуть, 1 березня. Але я можу помилятися.
І.: Що змінилося в місті з приходом окупантів?
Р.: Абсолютно все: від обмеження свободи до неймовірно високих цін. До прикладу, якийсь шампунь, зокрема, коштував приблизно 500 грн. Виїжджаючи з Бердянська, біля Василівки побачив, що продають воду, чай, каву. Там була і «Моршинська» за ціною близько 30 грн, тоді як у моєму місті півтора літра коштувало 42 гривні. Я тоді ще сказав: «Нічого собі, у вас тут так дешево!» Наше місто завжди відрізнялося високими цінами, але тут уже був перебір. При цьому були низькі ціни на овочі і фрукти (наприклад, огірки коштували по 1 грн за кіло), тому що поряд був Мелітополь, де багато садів. Якщо не брати до уваги ціни, то ще існували обмеження для бізнесу. Тих, у кого були магазини, ресторани, кав’ярні, торговельні точки на ринку, обмежували, уводячи податки. Було багато дивних і навіть дебільних історій зі сторони нашої військової адміністрації. Новосформована влада повводила багато різних правил, як-от: зупиняли людей на вулиці й оглядали на предмет татуювання, перевіряли документи, а також телефонні додатки та соціальні мережі. Отже, перед виходом із дому треба було видаляти всю інформацію в гаджетах. У мене часто передивлялись документи, але нічого серйозного не знаходили. Коротше, відмінностей було доволі багато.
І.: Щодо Вашого особистого контакту з окупантами… Як себе поводили загарбники з Вами чи з іншими людьми на вулиці?
Р.: Я не знаю, може, мене хтось оберігає, бо якщо порівнювати з друзями і знайомими… Наше місто відносно невелике, більш-менш одне одного знаємо. На території громади є виправна колонія, в якій на кінець березня перебувало близько тисячі осіб. Зрозуміло, що там були люди, яких просто зупинили на вулиці або забрали з домівок. А взагалі Бердянськ в окупації нагадував виправну колонію і прогулянка вулицею була відносно єдиною радістю, оскільки по місту ходив той непотріб з автоматами. Але були ділянки без військових формувань, де можна було спокійно прогулятись і подивитись на море. Коли все ж таки зупиняли, я знімав кофту, показуючи, що в мене немає татуювань. Потім почав додавати в гаджети орківські телеграм-канали, щоб у разі перевірки вони розуміли, що я людина, яка читає «правильні» новини. Багато хто з молоді брали кнопковий телефон, але, як правило, це зіграло з ними злий жарт, бо їх зупиняли набагато частіше, відводили до поліцейського відділку та, як називали місцеві, «саджали на яму». Досить цікава подія відбулася з моїм знайомим. Зрозуміло, що деякі люди, щоб прогодувати свою сім’ю, продовжували працювати, оскільки, на їх думку, в них не було вибору (але я цього не підтримую). І ось керівника одного із закладів забрали на два тижні до в’язниці за те, що він показував трансляцію матчу «Динамо-Київ-Бенфіка». Це найбільш безглузда історія, яку я пам’ятаю.
І.: Що для Вас було найважчим під час перебування в окупації?
Р.: Добре те, що я був із родиною, однак залишився тільки один друг, бо всі інші виїхали, а отже, мені не вистачало зорового контакту. Також було важко пристосуватись до обмежень звичної нам свободи – свободи пересування та свободи думки. Як наслідок – починаєш відчувати себе рабом чи в’язнем.
І.: Розкажіть, будь ласка, як Ви почали займатися волонтерством?
Р.: Протягом війни були різні прояви волонтерства. Зрозуміло, що ми хотіли допомогти місцевим. У перші дні в місті обладнали бомбосховища, звезли туди матраци, подушки та зробили більш-менш нормальний побут у тих бункерах. Потім на основі адміністрації виконкому організувався волонтерський штаб (не пам’ятаю, як він називався) і тоді вже почали зустрічати перших біженців із Маріуполя та займатися їх поселенням, оскільки людей було надзвичайно багато для нашого міста. Пригадую, як ішли по вулицях Бердянська й бачили, що десь 90 зі 100 автівок були маріупольські з надписами «Діти», прив’язаними білими стрічками (машини були розбиті та брудні). Ми їх розселяли в бази відпочинку, де робили комфортні умови. Частина баз працювала й там було нормально, а а деякі треба було приводити до ладу. Зрозуміло, що таку велику кількість людей треба було годувати, то готували гарячі обіди. Особисто я зі своїми товаришами був в оздоровчому таборі «Червона гвоздика». Там було троє кухарів, але не було людей, які могли б розносити їжу. Ми допомагали сортувати речі та нарізати овочі для страв. Але все це тривало до одного цікавого моменту: до табору під’їхала автівка з гуманітарною допомогою, а кухарі попросили розвантажити її. Уже закінчивши роботу, побачили, що це від орків (хоча табір перебував під юрисдикцією волонтерського центру від виконкому). Це було дивно. Можливо, зараз я переглянув би своє ставлення до того, але на той момент з’явилася відверта неповага до людей, які нас просили волонтерити. Ми самі йшли допомагати й робили це не за вдячність, а за покликом, і не хотіли працювати там, де хоч щось русняве. Саме в таборі було декілька «цікавих» ситуацій. Ми розуміли рівень переживань тих людей, які втратили своє житло та майно, однак інколи з їхнього боку траплялася певна неадекватність. Наприклад, протягом тижня (можливо, більше) через те, що вимкнули газ, у місті взагалі не було хліба. До речі, у перші дні війни він коштував 100-120 грн і навіть вище. У таборі кухарі спекли хліб із того, що було, а ми нарізали його, щоб роздати. Зрозуміло, що на ту кількість людей, яка перебувала в таборі, його не вистачало. Коли нічого не залишалось, мешканці казали щось на зразок «А що, хліба більше не буде? Хіба це наші проблеми?» Справді, це і не ваші, і не наші проблеми. Досить багато було таких випадків. Ми зустрічалися з маріупольцями, які були у важкому психологічному стані. Звичайно, ми все усвідомлювали, але інколи це переходило всякі межі. Подекуди хотіли допомогти по максимуму й безкоштовно давали ключі навіть від власних домівок. Були випадки, коли переселенці замінювали замки, забирали плити й вивозили шафи. Наразі я зрозумів, що часто люди поводяться неадекватно через надважкий емоційний стан та різне виховання. Пізніше ми стали допомагати в інших місцях, допоки ця благодійність не була прикрита орками: волонтерів почали забирати з Центру і на сьогодні мені невідомо, де вони й що з ними. Хоча б живі були.
І.: Що надихнуло Вас на волонтерську діяльність?
Р.: Знаєте, наприклад, я не зміг би взяти до рук автомат і піти воювати, оскільки загинув би дуже швидко. Але треба хоча б щось робити для перемоги, тому волонтерство було наче замінником у справі допомоги моїй державі. Військові захищають нас, а ми також повинні виконувати свою роботу. Тоді я й вирішив допомагати місцевим та переселенцям.
І.: Чи мали Ви такий досвід до повномасштабного вторгнення росії в Україну?
Р.: Так, були деякі волонтерські проєкти в Україні та Польщі, але не у військовому плані. Отже, не перший день у цій справі. Я, напевно, з тих людей, які готові працювати безкоштовно. Це моя проблема, але в тому й певний плюс.
І.: Чи вважаєте Ви себе волонтером?
Р.: А чи вважаю я себе викладачем? То таке філософське питання. Чи можу називатися викладачем у свої 25 років із певним рівнем освіти та набутим досвідом? Факт є фактом: працюю викладачем в університеті й передаю знання іншими здобувачам. У позитивістському сприйнятті філософського контексту я є волонтером.
І.: Як Ви прийняли рішення, що вже варто виїжджати з міста?
Р.: То було найважче для мене. Я виїхав у вересні після шести місяців окупації, побачивши та зрозумівши те, що відбувається й де перебуваю. Але це треба було зробити, тому що наступним, кого могли відправити на яму за свою активну позицію, міг бути я. Як і всі, чекаю, що повернемося якомога швидше.
І.: Як відбувалась Ваша евакуація?
Р.: Я довго себе налаштував, але не міг знайти зручного дня, оскільки працював онлайн в університеті, а у вихідні автобуси майже не їздили. Усе почалося з пошуку перевізника. Думаю, Ви приблизно розумієте, яку кількість грошей треба було заплатити. На момент мого виїзду старт цін був від чотирьох тисяч. Зараз ця сума більша, хоча й майже неможливо виїхати. У мене був ноутбук, який збирався вивезти для того, щоб працювати, однак десь троє перевізників мені в цьому відмовили. Також як 25-річного чоловіка мене не хотіли брати з собою (вбачаю в цьому певний сексизм). Було складно, але я все-таки знайшов нормального перевізника, і ми поїхали. Виїжджаючи, лише в Бердянську зупиняли тричі для перевірки документів, а загалом до Запоріжжя саме орківських блокпостів було близько двадцяти. Коли під’їхали до головного блокпосту, водій сказав: «Якщо спитають куди їдете, то кажіть, що до Мелітополя». Кожен придумав свою історію, тому що працівники ФСБ завжди запитували про причину. Коли запитали і в нас, то ми відповіли, що до друзів. Вийшло трохи кумедно, бо вийшло так, що з Бердянська всі їхали до друзів у Мелітополь. Іншого виходу не було. Далі пропускали більш-менш нормально. У Василівці було 3-4 блокпости, де перевіряли досить жорстко, проте нам пощастило, оскільки в машині їхала дитина, якій потрібно було терміново потрапити в лікарню, а отже, оминувши чергу, змогли швидше доїхати. З Бердянська дорога зайняла десь 10 годин, можливо, трохи більше. У Василівці було багато перевірок, де нишпорили по сумках, а в мене був дорогий ноутбук. Нас попереджали, що якщо знайдуть гаджети або якісь прилади для фото- чи відеозйомки, то їх одразу викинуть. Тоді мені спала на думку ідея: коли стояв із речами й до мене підійшов орк, я сказав, що забув паспорт в автобусі. Він дозволив його забрати. В автобусі я закинув рюкзак на верхню поличку. Отже, мені пощастило: солдат, який перевіряв автобус, на ті полиці навіть не подивився. Ну й найцікавіше на завершення: проїхавши, як називали місцеві, «шлях життя» (де немає дороги взагалі й відбувалися часті обстріли), дісталися блокпосту, що контролюється ЗСУ. Емоції від наших воїнів були неймовірні. Хоч я й не дуже чутлива людина, але від першого вигуку «Слава Україні!» теж пустив сльозу.
І.: Як Ви адаптувалися на новому місці?
Р.: Спочатку близько двох тижнів попрацював у Запоріжжі, оскільки Бердянський університет переїхав саме туди, а потім вирушив до дівчини в Дніпропетровську область. Було складно. Я надзвичайно люблю Бердянськ, люблю море, дуже цінував і ціную кожну ділянку нашого міста, тому розумів, що мені не скрізь може бути добре. Виїхати погуляти максимум на два-три дні – і додому, бо більше ніде не відчуваю себе комфортно. Не скажу, що я домашня людина, але мені важко пристосуватися до ритму життя іншого міста. Можливо, якщо б не було війни, було б простіш, але маємо, що маємо.
І.: Як уважаєте, який цінний досвід Ви отримали під час війни?
Р.: Мабуть, цінність того, що в мене є. Також почав набагато більше цінувати друзів. Прокинулось розуміння того, що ми всі – велика сила. Ще у 2013-2014 роках, під час Революції Гідності, було підтверджено, що українська нація є непереможною й може витримати різні виклики. Я переконався в тому, що наш народ усе подолає, і навіть війну з росією. Перед нами постало велике випробування, а тому треба виправити всі помилки, що були допущені протягом століть. На нашу долю випало з’ясування взаємовідносин із рф, якщо ця держава взагалі продовжуватиме існувати.
І.: Яким Вам наразі бачиться майбутнє України?
Р.: Наразі багато хто з представників нашого суспільства каже, що за всі руйнування в країні будемо платити ми. Як правило, це говорять ті, хто не сплачує податки, тож не розумію, за що вони тоді платитимуть. У мене інакша думка: упевнений, що в нашій державі з’явиться нова генерація людей та інша політична кон’юнктура, яка зможе рухати нашу країну в новому векторі, налаштованому на розвиток у європейському просторі. Не можу собі уявити кількість грошової допомоги, яка піде на відновлення України – це просто нереальні кошти. Думаю, що нам випав неймовірний шанс зробити нашу державу та життя кожного українця набагато кращим. Якщо кожен докладатиме зусиль до відновлення України, то все вийде.
І.: Чим плануєте займатися після закінчення війни?
Р.: Як нещодавно сказав наш президент, «хочу поїхати на море й випити пива». Це перше, чим хотів би зайнятись. Сподіваюсь, що наш університет повернеться, а я найближчі роки планую працювати в ньому далі, потім захиститися й розвивати різні проєкти. Також збираюся залучити грантові кошти, щоб максимально їх зосередити в нашому місті та університеті. Найближче моє майбутнє – це велика праця над собою й над тим, щоб зробити Бердянськ та його університет кращими.
І.: Що побажаєте українцям у цей нелегкий час?
Р.: Поменше слухати новини, проте більше працювати задля перемоги. Іноді рефлексувати наодинці з собою – тоді все буде добре. Бажаю витримки, натхнення й сил пережити цю нелегко зиму, але ми все витримаємо – у цьому я навіть не сумніваюся.
