Усні свідчення Ганни Гордієнко, мешканки м. Краматорськ Донецької області, записані 22 грудня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Добрий день. Представтесь, будь ласка.
Р.: Добрий день. Мене звуть Гордієнко Ганна Володимирівна, я мешкаю в Краматорську, але наразі перебуваю в місті Кам’янське Дніпропетровської області.
І.: Яким для Вас виявився день 24 лютого 2022 року?
Р.: Я до останнього залишалася в місті, але приліт біля мого будинку зіграв велику роль. Діти переживали, спали на підлозі, відчуваючи постійний страх. Отже, через дітей довелося виїхати.
І.: Що Ви відчували в перші дні війни? У якому стані перебували?
Р.: Відчувала страх за себе та дітей: не вірилося, що в наш час таке може бути. Найбільше думала про те, як жити далі.
І.: Що робили, чим займались у перші дні війни?
Р.: Напевно, як і всі: ходили в магазин за продуктами або від тривоги до тривоги сиділи вдома, спали на підлозі. Більше нічим конкретним не займалися.
І.: Чи робили Ви певний запас ліків, продуктів?
Р.: Ні, нас це застало зненацька, ніякого запасу ліків ми не робили. Чоловік був після інсульту, а медикаментів у місті не було – і це ще одна причина нашого виїзду. Крім того, потрібні були консультації лікарів, постійне лікування та нагляд за хворим.
І.: Ви активно займаєтесь волонтерською діяльністю. Як Ви дійшли до рішення розпочати цю важливу справу?
Р.: У Кам’янське ми потрапили випадково, бо спочатку планували їхати в інше місце. Знайти житло допомогли волонтери, проте діставшись туди, зрозуміли, що через цілковиту антисанітарію не зможемо там перебувати. Отже, переночувавши і зробивши вранці закупівлю продуктів та ліків, знову повернулися до Краматорська, адже більше ніде було жити, бо помешкань або не було, або здавалися за великі гроші. У дорозі дочка шукала в інтернеті де би могли зупинитися, і буквально на виїзді з Кам’янського знайшли будинок і приїхали туди. Треба сказати, що господиня мала ще п’ять претендентів на житло, однак вибрала нас. Так ми там і залишилися. Звичайно ж, потрібно було ставати на облік у ЦНАП, реєструватися як переселенці. Проходивши туди тиждень, на жаль, так і не змогла цього зробити, оскільки були божевільні черги, нічого не організовано, тільки бійки, поліція тощо. Тоді пішла до керівництва й запропонувала допомогу в організації цивілізованої, скажімо так, черги, щоб без скандалів щодо запису й за певною кількістю людей на день. Мені пішли назустріч і я організувала чергу: записуючи людей, приходила о 7:00 ранку й поверталась о 17:00 вечора – загалом пропустила десь п’ять-шість тисяч людей. Ось так і почалося. Звичайно, після цього в місті мене знали, бо кожний, як кажуть, пройшов поруч зі мною й кому чим могла – допомогла. Потім ажіотаж у цій установі закінчився і я зрозуміла, що треба допомагати ще чимось. Тоді пішла в іншу організацію, де видавали гуманітарну допомогу: люди займали там чергу з третьої ночі, щоб щось отримати. Звернувшись до керівника, запропонувала йому допомогу в організації видачі гуманітарки. Він довго не погоджувався, але я його вмовила. Ми створили три види черги: телефоном, анкетою у вайбері й безпосереднім перебуванням на місці. У цих нескінченних чергах я й почала допомагати. Через деякий час люди наситилися гуманітарною допомогою, бо її тут дуже багато, а Кам’янське – невелике місто. Кожен отримав стільки, що вдома, напевно, уже був склад, тим не менш, ця гонка за продуктами триває й до сьогодні. Маючи зв’язок із військовими, вирішила, скажімо так, випросити в цієї організації допомогу для наших хлопців. Керівництво погодилось, але сказало відправляти гуманітарку самій із подальшим наданням фотозвіту. Спочатку я декілька разів возила самостійно, а потім уже разом із представниками свого штабу. Якось візши допомогу для ЗСУ (зібрали все, що могли, і навіть купили деякі речі, серед яких генератори, спальні мішки, каремати та ін.), помітила, що є такі села, куди ніхто навіть не заглядає, а люди якось живуть. У мене промайнула думка, що треба туди навідатися. Укотре відправляючись до військових, заїхали в село, яке перебувало в окупації. Там тільки десь 10% цілого, а все інше було зруйновано, проте залишалося близько 50 осіб. Ми знайшли будинок, де жили люди, попросили показати, де ще хтось є, щоб роздати продукти. Мешканці були дуже раді, оскільки жодного разу до них ніхто не приїжджав із гуманітаркою. Одна жіночка розповіла нам, як усе було. У цьому селі під час окупації перебувало двоє людей – це 90-річний дідусь і молодий хлопець, який згодом збожеволів.
І.: Ви можете озвучити назву цього населеного пункту?
Р.: Це Вірнопілля та Мала Комишуваха Харківської області. Першим було Вірнопілля. Жінка з нами проїхала все село, показала будинки, де жили люди. Звичайно, це видовище не для чутливих, там і чоловікам було страшно перебувати – усе заміновано, а біля дворів залишалися нерозірвані снаряди. Однак мешканці якось там жили в підвалах, без світла, води та зв’язку. Машиною їдемо, а за нами біжать люди, собаки, коти… Двері відчиняєш, а під ногами вже зграя тих же псів та котів, а люди, побачивши машину, питають: «А що ви нам привезли?» Роздали їм усе, що було, послухали розповіді про те, як вірнопільці повідчиняли ворота й просто повипускали всіх своїх тварин на волю. Після повернення, звичайно, уже нікого не знайшли, бо худоба або підірвалася на мінах, або її вбили «орки» собі на поживу. Люди дуже плакали. Одна жінка, повернувшись додому, забрала свою корову, але її довелося продати, оскільки не було чим годувати. Самій нічим харчуватися, а годувати живність – тим більше. Корова в селі – це годувальниця, як член родини, тож жінка так плакала, ніби втратила когось рідного. Страшно й моторошно зараз це згадувати. Словами не передати, коли бачиш на власні очі сльози та біль в очах; люди цілують руки, стають навколішки, просять, щоб до них зайшли хоч просто попити чаю, просто поговорити.
І.: У які регіони Ви возили гуманітарну допомогу військовим?
Р.: Відвозила до сіл біля Бахмута, за Костянтинівкою, але конкретно не називатиму. Також їздили до хлопців-прикордонників, які перебувають в Ізюмському районі, до військових медиків у Харківську область (везли генератор і навіть допомогли придбати швидку допомогу). Хоч у них була машина, та не на ходу. Коли були в селі Нова Олександрівка Херсонської області (назву точно не пам’ятаю), це теж була моторошна картина. Військові медики, припустимо, зупиняються за 20 км від поля бою, де їм по рації повідомляють про поранених, після цього ті беруть ноші й біжать туди. Це переважно молоді дівчата десь до 30 років після училища чи інституту. Якось спілкувалася з 25-річною медикинею, яка по закінченні Харківського медичного коледжу у 2014 році уклала контракт і згодом потрапила на передову в Харківську область. Їх туди приїхало десятеро, а залишилось троє, бо решта дівчат загинула. Там, звичайно, села всі зруйновані, оскільки на околицях із самого початку війни стояли «орки»; також були їхні бліндажі. Утікаючи, росіяни кинули те, що недоїли, свої пайки й те, що награбували – пральні машини, навіть якісь книжки читали. Моторошно на все це було дивитися. Якось підвозили місцевого хлопця, так боялися й заглянути, що було в тих окопах. Ми попросили, щоб він розповів, що відбувалося в цьому селі. Хлопець сказав, що майже всі поїхали, залишилося кілька людей. Його батькові «орки» прострелили ногу через те, що той не віддавав свій телефон. Окупанти в усіх забирали мобільні, щоб позбавити зв’язку. У кожному селі, де була, чула про те, як забирали гаджети, забороняли виходити з будинків. Хлопець спитав, чи хочемо побувати в окопах, де місцеві вже все подивилися. Сказав, що якби ми приїхали кілька днів тому, то побачили б, як у полі стояв розіп’ятий на хресті ванька (прим.– рос. загарбник). Собаки рвали його на частини, приносили на подвір’я то руки, то частини ніг чи тулуба. Особисто я цього не бачила, але так розказували місцеві.
І.: Як найближче оточення сприйняло Ваше рішення до волонтерської участі?
Р.: Спершу скрізь їздила разом зі своїм чоловіком, адже ми з ним одне ціле, він мене в усьому підтримує. Було страшно. І зараз, коли їжджу одна, він дуже переживає, місця собі не знаходить, однак розуміє, що я без цього не зможу, бо така людина: якщо взялася за цю роботу, – то все, інакше ніяк. Кожен із нас має наближати перемогу, а просто сидіти й чогось чекати вважаю неправильним.
І.: Чи мали Ви такий досвід раніше, до повномасштабної війни в Україні?
Р.: Так, їздила в хоспіс у Дружківку, де лежать, не побоюсь цього слова, покинуті люди. Хоча вони мають родичів, проте їм не потрібні. Люди лежать у хоспісі по 8-15 років. Переважно це жінки похилого віку, що не ходять. Ми з чоловіком їздили туди щовихідні, возили їм поїсти. Найбільше вони любили смажену картоплю. Ось насмажимо три пательні картоплі, відкриємо солоні огірки, наберемо та й веземо. Цукерки та печиво – це, звичайно, обов’язково. До нового року купували мандарини, які вони їли зі шкірками. Чоловік у середину не заходив, казав, що не зможе на це дивитися. Було важко. Думала, що страшніше нічого не побачу, але, як виявилося, буває й гірше.
І.: Яких саме речей потребували та потребують наші військові? Що вони просили привезти?
Р.: Я завжди питаю, що потрібно першочергово. Мені писали списки, щоб хотіли отримати. Насамперед, це, звичайно, будь-які продукти (вони нічого не вибирали). Перебуваючи на нульовому рубежі, хлопці не мають змоги щось купити, тому туди завжди довозять харчі. Бувало, що навіть не мали тарілок насипати страву. Також військові просили придбати пластиковий посуд, їжу швидкого приготування, спальні мішки, каремати, теплі шкарпетки та устілки для взуття, по можливості, генератори. Гроші я не збираю, жодних фондів не відкрила. По військовій частині багато чим допомагала, необхідне діставала через офіційних волонтерів, які мають можливість замовити якесь приладдя з Європи. Плівка для окопів, газові горілки та все те, чим можна зігрітися – це одне з найнеобхідніших. Хлопці потім надсилали мені відео з окопів й у воді, і на землі.
І.: У якому емоційному стані вони перебувають?
Р.: Емоційний стан дуже гарний, бо мають так званий бойовий дух. Наші воїни на позитиві, усі намагаються наблизити перемогу. Я вірю в це, і вона буде. Військові кажуть, що все зроблять, як слід, і все буде Україна. Не бачила жодного захисника, який сказав би: «Та ну його, до чого це все, що я тут роблю, піду, напевне». Звичайно, вони бояться за своє життя. Знаю таких, що, рятуючись, кидали на полі бою поранених. Не розумію, як вони потім поверталися до військової частини. Був випадок, коли хлопцеві відірвало ноги, проте він ще залишався живим, однак «побратими», які були поряд, кинули його напризволяще, сказавши, що хоча б самим урятуватися. Це, звичайно, диво, що поранений дожив до ранку. Звільнивши місцевість, хлопця знайшли наступного дня живого та відправили до шпиталю. Ось таке, на жаль, трапляється. Обстріл – це, звичайно, дуже страшно, але кидати своїх – неправильно. А як потім жити? А чи не насниться потім те, що когось залишив помирати, а сам вибрався?
І.: Ви не належите до якогось добровольчого формування, правильно?
Р.: Так, до жодної організації не належу. Була думка відкрити, але на це треба гроші, яких не маю. Потрібне приміщення, оренда, комунальні платежі, а для мене це все нереально. Можу тільки долучитися до когось і просити допомоги для інших.
І.: Чи зв’язуються з Вами люди, щоб також допомагати або, можливо, комусь щось передати?
Р.: Гуманітарної допомоги стало значно менше, особливо з Європи. Раніше вона надходила з Литви, Хорватії, а зараз все стихло. А допомагати треба далі. Я просила місцевих жителів, а також переселенців, поділитися продуктами, які, наприклад, не їдять, або можуть віддати чи купити. Люди відгукнулися: приносили консервацію, крупи, цукерки, сосиски; бабусі в’язали теплі шкарпетки та килимки для військових. Завантаживши повну машину, поїхали до Великої Комишувахи, що на Харківщині, неподалік Ізюму (це було не так давно). З шестисот будинків, які були в цьому селі, залишилося шість чи вісім, решту знищено практично до землі; на цвинтарі зруйновані всі могили та хрести. Більшу частину пиріжків, які пекла з дочками для військових, я не довозила, оскільки згодовувала собакам, котам і всім зголоднілим. Проте до Великої Комишувахи їхала вже підготовленою: купила кісток та інших продуктів для собак та котів. Опинившись на місці і не побачивши тварин, подумала, що ті загинули або розбіглися. Дорогою зустріли жінку, яка сказала: «Ось ви не повірите, але собаки сидять на руїнах будинків, чекаючи на своїх господарів, і звідти нікуди не йдуть. Я варю їм їжу і розношу кожному».
І.: Така вона собача вірність.
Р.: Так, це відданість тварини своєму господареві. Собака сидить і чекає на свого хазяїна, щоб не відбувалося. Іноді переглядаючи сторінки волонтерів, які займаються саме тваринами, я не знайшла нікого, які б їздили в це село.
І.: Ви спеціально їздите до місцевого населення в різні села чи зупиняєтесь там, коли прямуєте до військових?
Р.: Зараз плануємо поїздку до одного із сіл Харківської області. Я у військових питаю кому потрібна допомога, куди варто поїхати. Іноді цікавлюся в переселенців про місця, де люди найбільше потребують уваги. А ще пишемо проєкт про те, що саме необхідно на деокупованих територіях.
І.: Що Ви переважно возите в ці села?
Р.: Люди просять свічки, оскільки немає світла, а з батарейок вони роблять якісь зарядні ліхтарики чи щось інше. Також теплі речі: в останню поїздку їх розібрали просто на ура (я тоді возила 6-7 мішків). І ліки потрібні, особливо людям із цукровим діабетом, або після інфаркту, або з тиском після інсульту, або після контузії. Одна жінка разом із чоловіком просиділа сім місяців у своєму окупованому бурятами селі. Вона сказала, що ці окупанти особливо жорстокі й постійно знущалися з місцевого населення. Жінка отримала контузію внаслідок того, що її поставили поряд зі зброєю, що гучно стріляла, і наказали стояти. У неї руки були в крові після того, як закривала вуха під час пострілу. Жінка ридала, питала в загарбника навіщо він так чинить, а він їй у відповідь сміявся в обличчя й кричав: «Пішла геть!» Коли буряти їхали вулицею, то пострілами перебивали електропроводи. Люди виходили зі своїх будинків і питали, чому вони так роблять, проте ті стріляли чергою біля людських ніг із криками: «Пішли геть і не виходьте!» Отакі історії мені розповідали місцеві. Я й сама бачила, що всі дроти просто лежали на землі. Коли заїжджаємо до таких сіл, то там немає ніякого зв’язку й ніхто туди не додзвониться.
І.: Якою їздите командою?
Р.: Із чоловіком зараз не їжджу, лише я та ще двоє цивільних, один з яких водій. Нашу машину також оглядають, але жодного разу не було, щоб кудись не пропустили.
І.: Що допомогло Вам адаптуватися в нових і небезпечних умовах?
Р.: Я така людина, що не можу сидіти нічого не роблячи, бо збожеволію так. Мені завжди треба чимось себе зайняти. Усі в сім’ї знають, що я не можу всидіти на місці.
І.: З якими труднощами Вам довелося зіткнутися під час надання допомоги? Яким чином їх долали?
Р.: Коли останній раз були у Великій Комишувасі, то, вирішивши скоротити шлях, поїхали короткою дорогою. Вирушили тоді пізно, десь о восьмій ранку, хоча зазвичай виїжджаємо о п’ятій. До пункту призначення дісталися близько третьої ночі. Їдемо, до села залишилося 15 км. Зупинилися на блокпосту, бо виявилося, що далі дороги немає, мости розбиті. Крім того, лив дощ, усюди слизько, а дороги ґрунтові й скрізь розмиті. Поїхавши іншою дорогою, застрягли, оскільки колеса позабивалися брудом і машина не могла їхати. Ледве вибралися й відправилися вже відомим напрямком. Тобто дорога одна й не треба шукати іншої чи щось об’їжджати. Краще рухатися як знаєш і як їздять люди. Після поїздки потім читаєш: «Машина із хлібом підірвалася на міні в Ізюмському районі». Авжеж, узбіччя дороги заміновані, скрізь стоять таблички з написом «Міни». Є й заміновані поля. Якось мені розповідали військові, що якщо велика пластикова пляшка вдягнена на гілку чи палицю, то там є нерозміновані міни. І таких полів бачили багато, та ще й у таких місцях, як-от, біля цвинтаря. Звернути на узбіччя й зупинитися, щоб сходити до вітру – цього не можна робити. Аби їхати такою дорогою, водій має бути професіоналом.
І.: Найскладніше – це дорога?
Р.: Однозначно, дорога. Зібрати необхідні продукти – це можливо, допоки проблем ніколи не було. Як казала раніше, кошти я не збираю, але кажу людям, що якщо хочуть допомогти, то хай краще самі купують якісь речі та продукти. Часто прошу замість грошей приносити цукерки та печиво, бо в усіх селах люди чекають на солодке.
І.: Солодощі – то для душі, для настрою.
Р.: Так, для настрою. Солодощам завжди дуже раді.
І.: Очевидицею яких подій російсько-української війни Ви були під час здійснення волонтерської діяльності?
Р.: Те, що відбувалося в моєму місті, я бачила на власні очі. Перебуваючи тут, на Дніпропетровщині, нічого такого не спостерігала. У своєму місті, а також коли їздила по селах різних областей, бачила тільки наслідки, але ні під які обстріли та бомбардування, на щастя, не потрапляла. Страшно було бачити мешканців, які вибігали зі своїх розбитих будинків у чому були, або їх звідти витягували з-під завалів. У людей були істерики, вони залишалися без майна, без нічого.
І.: Що підтримує у Вас сили на продовження волонтерської діяльності?
Р.: По-перше, хочу повернутися до свого міста, до рідного Краматорська. Для мене це, напевно, найважливіше. Зараз почуваюся наче рослиною, яку зірвали й перенесли в інше місце, а коріння залишилося там, де її вирвали. Ось і я хочу туди, де моє коріння, де все рідне, де народилася й виросла, де могила моїх батьків. Ось це дає мені сили. Їжджу до Краматорська досить часто, навіть просто так. Мені вдається там підживитися якоюсь енергією.
І.: Які зміни Ви відчули в собі під час надання допомоги?
Р.: Сил, звісно, знайшла більше, адже важко усе це бачити. Морально тримаюся до останнього й не плачу поряд із кимось, але вдома можу дати волю сльозам, поки ніхто не бачить. Сміливості, звичайно, додалося. Я, скажімо так, нічого не боюся, але, можливо, тому, що не потрапляла в якісь ситуації. З моїх родичів та знайомих ніхто не розуміє, навіщо відправляюсь у села. Вони кажуть: «Чого ти туди їдеш? Тобі що, вдома не сидиться? У тебе ж сім’я, діти! А раптом щось трапиться?» Однак я про це не думаю, коли туди їду.
І.: Що б Ви порадили людям, які вирішили займатися волонтерством?
Р.: Вважаю, що кожна людина якимось чином має до цього приєднатися, хай навіть добрим словом чи порадою, адже у нас у всіх зараз одна біда. Це лихо має всіх зробити добрішими і чуйнішими Однак, на жаль, я цього поки що не бачу. Здебільшого люди думають лише про себе. Добровільної ініціативи допомогти, наприклад, мені, не було. Поки не попросиш, не розчулиш, ніхто сам нічого не зробить. Для мене це дико. Охочим допомогти порадила б піти, зокрема, у місця, де плетуть сітки або роблять свічки, віднести туди необхідні інгредієнти, якісь речі для сіток. Проте навіть на це мало хто відгукується (говорю з особистого досвіду). Знаю організацію, яка займається плетінням сіток, там переважно дівчата. Ось вони запрошують інших небайдужих українців приносити речі або приєднатися до виготовлення сіток, але відгуку як такого немає. А в багатьох же є вільний час і нема чим зайнятися, окрім як бігати за гуманітарною допомогою. Ніхто не прийшов і не сказав: «Я прийду і допоможу, ми наплетемо стільки сіток, що вистачить всю Україну накрити».
Кожен із нас наближає перемогу, тому кожен повинен знайти собі певну справу або якийсь варіант допомоги. Лише разом ми – сила. Іноді пишу військовим чи вітаю їх зі святами, а вони у відповідь: «Тільки разом все подолаємо, разом ми – міць!» Люди повинні працювати на перемогу та підтримувати одне одного.
