Усні свідчення Ганни Кіріченко, мешканки м. Волноваха Донецької області, записані 12 січня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Добрий день. Представтесь, будь ласка.
Р: Мене звати Кіріченко Ганна.
І: Звідки Ви й де перебуваєте зараз?
Р: Я з невеличкого міста Волноваха Донецької області, але наразі перебуваю в Луцьку.
І: Розкажіть про своє життя до повномасштабної війни в Україні.
Р: До початку повномасштабного вторгнення я працювала, займалася спортом, мандрувала Україною. За пів року до війни кинула свої захоплення, оскільки бракувало часу. Я жила разом із чоловіком, окремо від батьків.
І: Якою була Волноваха до повномасштабної війни?
Р: Останніми роками місто дуже змінилося: покращили центр міста, поклали плитку, осучаснили зупинки; проводилися концерти, повідкривалося багато закладів. У людей був великий вибір розваг, а Волноваха стала подібною до мегаполісу.
І: Як пройшов Ваш день 24 лютого 2022 року?
Р: Усе почалося ще 23-го числа, десь о 10-тій годині вечора. Чоловік був у центрі міста з друзями, а я вдома розмовляла з подружкою. Ми жили неподалік від залізниці й звикли до гучних звуків. Почувши грюкіт, я подумала, що, можливо, з’єднали вагони, проте в душі відчула тривогу. Подружка мешкала біля центральної лікарні й нічого не почула. Згодом я зателефонувала чоловікові – він також чув цей звук. Минула ніч. О 4-тій ранку почалися вибухи й перші «прильоти». Прокинувшись, зайшла в робочий чат, де вже писали збирати речі, документи та очікувати наказу від керівництва щодо подальших дій. Зателефонувала схвильована подружка, яка не знала, що робити з посадою. З новин почули, що вибухи пролунали майже в кожному місті. У телефонній розмові одна з наших керівниць (у неї батько – військовий) на питання про подальші інструкції сказала, щоб розбирались самі. Зв’язавшись із сестрою (вона тоді була вагітна), отримала пораду збирати речі й гуртом виїжджати з міста. Її чоловік працював у поліції та займався вивозом людей. Кажу сестрі: «Почекай, бо ще невідомо, що буде». А вона відповідає: «Мені вже відомо, не можу про це говорити по телефону». Сестра сама в квартирі, вагітна, почалася війна – я дуже за неї переживала. Вона жила біля лікарні і я розуміла, що росіяни одразу стрілятимуть по лікарнях, електропідстанціях, військових частинах. Чоловікові повідомила, що мене відпустили з роботи й сказали виїжджати, проте Олексій був спокійним і говорив, що все буде нормально. Оскільки він перебував на роботі, речі збирали в телефонному режимі – від хвилювання аж голова паморочилась. Не знаючи, чи буде можливість перевезти, краще було потім усе розібрати, ніж збирати поспіхом перед виходом. Подружка хотіла, щоб Олексій (чоловік Ганни) нас вивіз, але я не могла покинути свого чоловіка (а також батька та брата), яка б не була ситуація. Крім того, не могла зателефонувати своїй матері в Маріуполь, бо не було зв’язку. Я запропонувала ще почекати. Крім того, на роботі сказали видавати гроші з каси: люди виїхали, а готівки залишилося багато – не віддавати ж їх русні! Біля банкоматів був справжній ажіотаж. Чоловік відвіз мене на роботу і ми вдвох зі співробітницею видали всі кошти. Коли я ще вагалася, подруга зібрала речі й сказала, що з її батьком також немає зв’язку (він мешкав неподалік від Донецька). У магазинах, які ще працювали, були величезні черги, з полиць усе вигрібали; люди бігали по вулицях із валізами. Коли відвезли подружку з роботи на «стохатку», десь далеко почалися прильоти. Ми бачили, як наші військові стріляли їм у відповідь (у нас у машині трохи не посипалося скло). Одна з моїх подруг по телефону розповіла, що сидить у підвалі, світла немає (газ ще був) і дуже страшно (у неї хатка маленька). Вона каже: «Не знаю, чи побачимося з вами ще, чи ні». Я їй відповідаю: «Якщо буде доля, то побачимось, а як не буде, то вже як вийде» і на цьому перервався зв’язок. Олексію я сказала, що не зможу залишитися вдома, бо в нас надто маленький підвал під гаражем – ні сісти, ні лягти. Якщо гараж впаде, то нас ним і накриє. Подумавши, вирішили йти у підвал однієї з адміністративних будівель, що в центрі міста (в одного з друзів чоловіка мати працювала там директором). Ми очікували наступу, бомбардувань, однак ніч пройшла спокійно. Удома залишався собака й був неперекритий газ. Коли зранку приїхали додому, почалися обстріли. Потім зателефонувала сестра й повідомила, що її чоловік повернувся й може нас забрати. Я не була впевнена, бо Олексій не хотів їхати і був знервований. Почала обдумувати дорогу: раптом будуть ще обстріли, а сестра вагітна і їй може стати погано (я не могла взяти на себе таку відповідальність). Пів дня ми вдома збирали речі. Незадовго до цього відвозили мою матір до лікарні в Маріуполь і багато чим закупились, тож у нас були запаси їжі. Згодом дізналась, що сестра виїхала. Світло і зв’язок тоді вже зникли, проте ще залишався газ. Узявши найнеобхідніше (рюкзак із документами, техніку, зарядні пристрої для телефонів), вирішили йти до великого підвалу (на той час уже розпочались потужні обстріли). Тут мені зателефонували з роботи й сказали підійти в банк і зняти гроші, бо хто знає, може, будуть потрібні кошти для виїзду. Я не знала, що робити й запитала в чоловіка, проте він запропонував нікуди не йти. Трохи згодом по телефону мати повідомила, що вже їде в поїзді (у Маріуполі 25-го тоді ще було тихо). Я сказала, що зв’яжуся з нею після роботи, оскільки не розуміла, як її зустріти, адже місто вже потужно обстрілювалося. Думки плуталися… Олексій запропонував провести мене до залізничного мосту, щоб звідти дістатися до іншої частини міста, а потім зустріти на зворотньому шляху. Коли йшли через центр, почалися сильні прильоти, майже поруч. По телефону чоловік сказав повертатися. На мосту вже піднімалися клуби диму, а у вухах свистіло від стрілянини так, що я розплакалася. Біжучи, побачила, як центральною вулицею рухалася наша техніка. Вирішивши купити продукти згодом, побігли в бік будівлі, де й сховалися в підвалі. По дорозі знову почався обстріл, нам кричали лягати (тоді в голові ще не було відпрацьованого алгоритму дій у таких ситуаціях). Упавши на асфальт біля БМП, зчесала собі руки (у цей час розумієш, що може прилетіти будь-куди й починаєш перебирати в думках усе, що тільки можна). Коли стихло, військовий, що лежав поруч, піднявся, запалив цигарку й спокійно сказав, що зараз буде 10-15 хвилин тиші, бо перезарядка. Я витерла здертими руками сльози й, узявшись із чоловіком за руки, ми побігли в підвал адмінбудівлі. Мати нашого друга, побачивши кров на моєму обличчі, подумала, що мене зачепило уламками від вибухів і трохи не втратила свідомість. Коли стрілянина припинилась, ми з деякими дівчатами побігли до супермаркету. Увесь центр був заставлений військовою технікою, а десь далеко чулися вибухи, можливо, з тієї сторони, де заходили росіяни. Стоячи біля магазину, побачили нашу техніку, яка рухалася в сторону автовокзалу. У цей час невідома жінка знімала військову колону на телефон. Наче ж доросла людина, а що в голові? Її дії я не розуміла. Якийсь чоловік вирвав смартфон з рук жінки, і, викинувши його зі словами «наступний раз подумаєш», пішов далі. Неясно, хто вона така. У супермаркеті люди змели все, що було. Волноваха хоч і невелике місто, але тисяч тридцять, мабуть, є, оскільки у 2014-му році ще приїхали переселенці. Коли повернулися до підвалу, людей там додалося і їхня кількість збільшувалася щодня. 27-го чи 28-го лютого прильоти були досить потужними й усі ці дні ми сиділи в підвалі. Допоки був газ, бігали до свого будинку кип’ятити воду, оскільки в тій будівлі ніде було зварити чи розігріти їжу. Намагались вижити. Удома залишався собака. Спочатку додому не ходили, бо було лячно. О п’ятій чи о шостій ранку прокидалися й набирали воду з люку, що біля нашої будівлі. По кабінетах ми позбирали баклажки, в яких привозили питну воду (нас було десь шістдесят людей і всім треба чимось харчуватися). Якось уранці, коли набирали воду з колодязя, почався обстріл. Ті падлюки почали лупити по нашій будівлі такими снарядами, які ще в повітрі розлітаються. Як мені згодом розповіла одна військова, то заборонена зброя масового ураження, від якої нікуди не сховаєшся. Стріляли зі сторони, з якої вони (росіяни) заходили. Побило будівлю. Згодом ми вийшли подивитись куди саме потрапило, але довго не могли зрозуміти. Потім побачили побиті вікна, а на підлозі кульки, як дріб. Спочатку намагалися навіть прибирати в приміщенні, але потім було скрізне влучання й на голови посипалась штукатурка. Ми вже почали уявляти, як та будівля раптом складеться і впаде на напівпідвальне приміщення. Ризики були дуже великі. Щодня обставини напружувалися. Наші потроху відходили, ті наступали. Настав час, коли стріляли з одного кінця міста в інший. З третього-четвертого поверху можна було побачити влучання та зарево від прильотів. На вулицю краще було не виходити. Ми вирішили забрати нашого собаку, але ж у підвалі було дуже багато людей… Якось прокинувшись уранці, коли ще не було чути пострілів, подумали з чоловіком піти забрати речі й, можливо, виїхати. До цього два дні додому не бігали. За цей час шлях до нашого будинку став увесь у вибоїнах, десь повалені дерева, дроти, паркани. Біля дому зустріли сусідів – одразу сльози на очах: вони живі (за таких обставин уже ніби поріднилися з цими людьми). Побачили, що було два влучання в гараж: якщо б там ховалися, то нас би завалило. Також поцілили в літню кухню, де був пес. Собаку присипало й травмувало задні лапи. Сусід сказав, що відкрив йому двері, але переляканий пес так нікуди й не пішов. Чуємо, що він скавчить і, голодний, чекає на нас. Забравши частину речей, побігли до підвалу, в якому переховувалися. Поки було тихо, планували попитати десь про евакуацію. З наших двох машин уціліла лише одна. Увесь цей час травмованого й важкого собаку по черзі несли на руках. У центрі міста побачили, як наші військові садять людей в автобуси, а поруч було багато голодних псів. Один собака накинувся на чоловіка, його дружина також почала відбиватися від тварини. Мій чоловік побіг до військових, щоб дізнатися скільки ще триватиме евакуація і чи можна виїжджати на своїй машині. Коли він повернувся, почалася стрілянина: русня дала зелений коридор на евакуацію і, дочекавшись скупчення великої кількості військових, отримала команду обстрілювати. Виникла паніка, хтось кричав «навіщо я взагалі сюди пішов, треба було сидіти в підвалі». Олексій сказав, що сьогодні нікуди не їхатимемо. Ми повернулися в підвал, де на нас чекали мій брат та батько. Останній плакав, бо думав, що нас вб’ють.
І: Ця евакуація була організована волонтерами чи міською владою?
Р: Чесно, я не знаю. Ми навіть не питали про це. Мені здається, якщо були військові машини, то, напевне, місцева влада. Як мені розповідали згодом, багато людей добровільно приїздили на допомогу, ходили по підвалах і збирали охочих виїхати навіть на легкових авто. Здається, 5 березня була та евакуація. Отже, ми почали думати, як вибратися з Волновахи. Знайшли радіо, увімкнули його й стали чекати на наступну евакуацію. Чоловік каже: «На що можна сподіватись, якщо росіяни дали зелений коридор і його обстріляли?» У той день було хвилин сорок тиші. Ми бачили, що деякі машини встигли когось вивезти й повертались порожні ще за людьми. Домовившись про наступний день, пішли додому. Усі речі поскладали в рюкзаки, бо на спині їх зручніше нести. З нами в підвалі був доволі енергійний медик, який на велосипеді їздив по місту й збирав продукти (ясна річ, що він їх не купував). Наші військові повідчиняли магазини, забрали цигарки й залишили людям продукти, щоб тим було що їсти. Прийнявши остаточне рішення про виїзд, зібрали в дорогу ліки й зробили аптечку (місто перебувало під постійними обстрілами). Я знала, що моя подружка на початку березня народила в підвалі, тому шукали їй якісь дитячі пігулки. Попросили того медика, щоб він передав породіллі частину ліків або хоча б залишив біля будинку, а там якось уже їй повідомимо. Бо як жити в підвалі з новонародженою дитиною без медикаментів? Раптом що… Сформували для неї пакунок і собі почали складати аптечку. Несподівано в нашому приміщенні почався шум. Я не могла зрозуміти, що відбувається: забігає чоловік, називає наші прізвища й каже швидко збиратися. Згодом виявилося, що це мама прислала за нами людину. Перелякані, збираємо речі в пакети. Собака залишився в сусідній кімнаті; ми його тільки-но забрали й не звикли до того, що пес поруч – у такій стресовій ситуації відразу про все не згадаєш. Машина, що розвозить хліб, розділена на три частини й місця там дуже мало, хіба що стояти, а нам треба було сидіти. Коли їхали, то чули прильоти й не знали чи залишимося живі. Автомобіль зупинився біля нашого будинку. Коли виходили, то в нас розірвалися пакети й ми загубили всі документи. Батько забрав брата, а все інше так і залишилося. Прибігши додому, сіли в автівку й буквально полетіли на шаленій швидкості. На виїзді міст був розбитий, уціліла лише одна смуга. Їдемо й бачимо, що на дротах висить труп людини, скрізь побиті машини. Біля ЦРЛ стояла машина, в якій людину просто розмазало по лобовому склу, а голова була притиснута до скла. Невідомо, що то було – приліт чи що. Думки були лише про те, як не втратити свідомість. Мій чоловік – молодець: у такій екстреній ситуації зміг скоординуватися і спокійно вивезти нас. Якби я була за кермом, то розпанікувалася б і, напевне, забула б як перемикати швидкості. Переїхавши міст, дісталися до блокпосту, де вже й питали куди їхати, що окуповано, а що ні. Нам сказали рухатися на Краматорськ у бік Дніпропетровської області. Зв’язок був відсутній і було таке враження, наче все це відбувається не з нами… Невідомо, вдалося виїхати моїй матері з Маріуполя чи ні… А в чоловіка мама залишилась у Волновасі. Досі не розуміємо, де і як вона знайшла нам машину. Приїхавши до Краматорська, почали телефонувати родичам. Так дізналися, що мама чоловіка досі перебувала у Волновасі, а про мою матір ще місяць нічого не було відомо. Подумавши, вирішили вивезти батька з молодшим братом у Дніпропетровську область. Потім Олексій (чоловік) сказав, що повертатиметься за матір’ю. Мені не хотілось відпускати його одного: як я буду сидіти декілька днів і думати живий він чи ні? Якщо в дорозі щось трапиться, то вдвох завжди легше. Отже, відвізши моїх рідних, у той же день поїхали до Волновахи, проте через комендантську годину не встигли до неї дістатися й залишилися на ніч у Кураховому. Було незрозуміло, яка тут ситуація, проте люди спокійно пересувалися вулицею, відвідували магазини, також був сигнал мобільного зв’язку. Ми відчули себе наче в іншому світі. Почали телефонувати всім знайомим і дізнаватися хто, де і як. З’ясувала, що подружка перебувала в Павлограді, деякі мої співробітниці повиїжджали, а дехто залишився у Волновасі, проте доля їх невідома. Сестра розмістилася в Краматорську (вона була вагітною і через знервованість боялася втратити дитину). Я розповіла їй, що ми в Кураховому, їдемо забирати чоловікову матір… Не спали всю ніч, бо з нами ж на задньому сидінні був собака. А яка ще була історія… Вивізши батька з малим, зупинилися біля Нікольського монастиря, щоб трохи зібратися з думками. Глянули – немає маленької сумочки, у якій був гаманець, документи на машину, усі посвідчення й паспорти. Чоловік на мене кричав і питав куди я її поділа. Я ж відповідала, що вона в нього була. Почали згадувати. Оскільки попереду перший блокпост на відносно спокійній території, то нам просто можуть сказати, що ми вкрали машину і ми ніяк не доведемо зворотнє, а тому вирішили повертатися у Волноваху за документами… Забравши все, під’їхали до підвалу, щоб узяти з собою інших людей: якщо Бог урятував нам життя, то треба ще когось вивезти. У сховищі перебувало десь 50-60 осіб. Забравши свого собаку, кажемо: «У нас є 3-4 місця, виїжджаємо на спокійну територію», проте у відповідь чуємо: «Та щось ми не хочемо». Ми були вражені, що люди ще й вагаються… Отже, ніч у Кураховому пройшла дуже тривожно; спали, напевне, усього три години. Виїжджаючи, бачили, як у вікнах горить світло і наче все нормально. Вирушили о шостій, після закінчення комендантської години. По дорозі побачили машину з білим прапором, яка рухалася в тому ж напрямку, що й ми. Порівнявшись, з’ясували хто куди їде. Виявилося, що водій є нашим знайомим, який також прямував до Волновахи. Біля першого блокпосту по трасі до нашого міста було чутно прильоти. Ми запитали у військового про те, коли можна заїхати в центр і чи очікується евакуація. Той відповів, що рухатися в бік Волновахи зараз можна тільки на свій страх і ризик. Ми вагалися. Військовий запропонував нам зачекати на трасі, бо, можливо, буде якась евакуаційна колона від церкви (така вже була раніше). Багато людей про це не знали, бо не було ні світла, ні зв’язку, ні газу й усі сиділи в підвалах. Як повідомляти? Ми вирішили повернутися в Нікольське, на більш безпечну дистанцію від міста. Пробувши там певний час, знову вирушили до Волновахи, бо чим довше чекаєш, тим більше з’являється сумнівів. Їхали з відчиненими вікнами, бо якби поруч був приліт, то скло потрапило б у середину машини. Коли опинились біля вчорашнього блокпосту, військові згадали нас і питають: «Чи ви хворі на голову? Хто ж повертається в таке пекло?» Ми сказали, що їдемо за матір’ю (бо вони з підозрою поставилися до того, що ми мотаємся туди-сюди). Неподалік було село Валер’янівка, де й стояли наші захисники. Ми переговорили з ними, вони побажали нам удачі й повернутися живими, бо невідомо, яка обстановка в місті. Лише через людей, які покидали Волноваху, можна було дізнатися якусь інформацію. Заїхавши в місто, на мосту побачили колону української техніки: чи вони готувалися виїхати, чи там були їхні позиції – не можу сказати. У центрі, поруч із центральною районною лікарнею, побачили клуби диму. У трьох великих підвалах ЦРЛ нараховувалося близько п’ятисот людей. Ми бігали по приміщеннях і вигукували прізвище матері. Знайшовши її, почали збирати речі, однак у цей час роздалися вибухи з того боку, де залишили машину. Я почала себе накручувати, що автівку зараз накриє і ми вже не зможемо вибратися, а в мене там батько з малим, то як же тоді повідомимо, що живі… Дитина поїхала, півтори доби жодних відомостей – так можна і з глузду з’їхати… Тільки-но хотіла вийти, почалися прильоти. Якоїсь миті чоловік схопив мене за капюшон і затягнув у середину будівлі. Упавши долілиць, почули досить потужні вибухи (усередині все калаталося)… Через певний час разом із матір’ю вирушили в дорогу. Спочатку відправились за батьком та малим, а потім вже шукали місце, де можна пересидіти й зрозуміти, що робити далі. Також намагалася розшукати свою матір, оскільки та не виходила на зв’язок уже півтора місяця. У неї був старенький телефон, у якому не було інтернету і не надходили повідомлення. Згодом через знайому бабусю дізналась, що мама виїхала з Маріуполя й перебуває в лікарні. Пізніше вдалося зв’язатися з нею. Мати розказала, що її та інших людей забрали з підвалу російські військові й повідомили, що є два варіанти: або їхати в росію, або в Донецьк, проте в останній зараз не дістатися й невідомо, коли це можна буде зробити. Тобто дали вибір без вибору. І що залишалося робити? Мама в мене онкохвора й невідомо, чи пережила б вона ту дорогу до Донецька. Отже, її вивезли в рф, де сказали, що лікуватимуть безкоштовно, але для цього треба змінити наші документи на російські. І як бути? Вона хвора, зв’язку з нами немає, сама нікуди не доїде, треба лікуватися… Отже, мати віддала українські документи й залишилася з тимчасовою довідкою. Однак медичну допомогу їй так і не надали, оскільки немає російського паспорта. У лікарні тримали лише 1-2 дні, грошей не було. Матері ставало дедалі гірше і 25-го серпня вона померла. Просто через те, що пообіцяли надати медичну допомогу, а натомість лише забрали документи. Росіянам потрібна «статістіка», як вони називають (наче людина добровільно захотіла змінити українські документи на російські), а чиєсь життя для них – ніщо.
І: Співчуваю Вам.
Р: Дякую, уже нічого не зміниш. Якщо росіяни так учинили, то не тільки нам долю зруйнували, а й багатьом іншим людям, і їм це колись відгукнеться.
І: Як Ви сприйняли новину про повномасштабне вторгнення? Чи було це для Вас неочікуваним?
Р: Переїхавши до Луцька, я почала обдумувати, як усе це починалося ще в 14-му році. Спілкуючись із колегами на новій роботі, чула від них таке: у Волновасі стріляли вісім років поспіль і тому ми вже повинні були звикнути до того. Насправді в нас такого не було. Навіть у Донецьку гриміло на околицях, але місто було ціле, його швидко окупували і на цьому все. На наших територіях не було таких зруйнованих міст, як Маріуполь чи наразі Бахмут. Це було зовсім неочікуваним. Думали, що постріляють і перестануть. Коли дізналися, що росіяни зайняли половину території, тільки тоді прийшло розуміння, що швидко то не закінчиться. Скільки там нашого міста – на велосипеді можна об’їхати за десять хвилин. Навіть зараз немає повного усвідомлення, що наше місто окупували – це справжній шок! Наче ти просто далеко живеш і все. Коли телефоную рідним, подружкам, знайомим, які залишилися у Волновасі, то вони кажуть: «Та життя сильно не змінилося, тільки ціни в рублях». У мене тоді виникає питання: «Чи вам при Україні погано жилося, що ви ось так кажете? Чи раніше було гірше?»
І: Що Ви відчули, коли почалася війна? На що себе налаштовували в перші дні?
Р: Ми не знали, що робити, було багато думок: залишатися чи виїхати, куди їхати, що робити потім. Коли почалися потужні обстріли, а половину міста окупували, зрозуміли, що під владою, яка силою забирає чужу територію, жити не зможемо. Було вкрай важко покидати свою домівку й усе, що багато років наживали. Ніхто не знав, що буде далі, але при владі окупантів ми точно жити не збиралися.
І: Які настрої були в мешканців Волновахи порівняно з 2014-тим роком?
Р: У 2014-му була зовсім маленькою, мені було 13 років. Я тоді не могла адекватно аналізувати ситуацію, однак спілкувалася з людьми по роботі, які у 2014-му році перебували в Донецьку. Для них це було нормально. Хто хотів поїхати з Донецька, ті виїхали, а залишилось більшість адаптантів, яким все одно яка влада та що буде далі і які кажуть: «Всьо равно кто будєт ліж би нє стрєлялі». Ця фраза в моїй голові зовсім не вкладається. Загалом у 14-му році чимало людей хотіли, щоб росія «прішла на наш Данбасс». Зараз, коли ми переховувалися в підвалі, багато людей було налаштовано на очікування руського миру. У нас було, здається, п’ять евакуацій, проте «ждуни» залишилися. Складаючи списки тих, хто був у сховищі, я писала українською, але якась жінка сказала: «Тю, а нафіга ти пішеш на украінском язикє, забудь пра нєго». З подібних фраз усе стає зрозуміло. Обличчя людей, які тоді відмовилися з нами виїжджати, зараз висвітлюються майже на кожному відео сепаратистських сайтів.
І: Що за час війни вразило Вас найбільше? Спочатку позитивно, а потім негативно.
Р: З початком повномасштабного вторгнення мені сподобався настрій наших людей. Більшість об’єдналися, стали донатити. З’явилося багато щирих патріотів. Навіть у мене змінилася думка, бо раніше я не надавала патріотичності такого значення, як зараз. Усе сприймала так: є і є, немає – і так гарно живеться. А тепер розумію, що треба цінувати свою державу, культуру й мову. Усе починається з нас. Добре, що наша влада змінилася на краще, а більшість тих, хто вболівав за російський режим, відсіялися з початком повномасштабного вторгнення. Не знаю, чи змінили вони свою думку, бо зараз із ними не спілкуюся. Навіть не розумію, як мої однолітки можуть це підтримувати – чи це так на окупованій території діє пропаганда? Це вже треба буде розбиратися після деокупації нашого міста. З негативного боку мене здивувало те, що люди можуть таким чином воювати: захоплювати міста, ґвалтувати людей. Буча, Ірпінь… Це жахливо і не вкладається в голові. Чи вони такими методами отримували інформацію, чи для чого окупанти таке робили? Не знаю… Вразило також і те, що багато жителів Волновахи «перевзулись». Наприклад, деякі директори шкіл, пробувши весь час у підвалі, потім заявляли, що українські військові обстрілювали наші міста. Узяти хоча б укриття, де переховувалися ми. Одна жінка зовсім не виходила назовні, бо дуже боялася, проте згодом я натрапила на відео, де вона каже, що щось бачила. Але ж я достеменно знаю, що це неправда. Невідомо, жінка це казала «під дулом» чи ні, але ж кожен має право на відмову від свідчень або казати завуальовано. Однак вона запевняла, що обстрілювали українські військові. Отаке «перевзування» більш за все обурило й засмутило, а віра в близьких та рідних людей з мого міста повністю зруйнувалась.
І: Можете виокремити найбільш складний момент, який Вам довелося пережити?
Р: Мабуть, коли ми поверталися за матір’ю. Наче виїхали, на душі стало спокійніше – і знов назад у це пекло. Це було найскладніше. Коли сиділи в підвалі, то думали про те, як далі жити, а виїхавши, зрозуміли, що треба повернутися й забрати матір та документи. І не знаєш, чи вдасться вибратися й що буде далі. То, як кажуть, одному Богу відомо.
І: Як пережиті події вплинули особисто на Вас?
Р: Я стала більш патріотичною, а в голові чіткіше сформулювалося розуміння цього «миру» й того, що не можна вірити всьому, що кажуть по телевізору. Також неправильно робити передчасні висновки: люди, які жили в моєму місті й підтримували Україну, під час окупації перелаштувалися на нову владу і їм знову все подобається. Зрозуміла, що не треба адаптовуватися під ті умови, які тобі нав’язують, треба жити своїм життям і думати своєю головою. Раніше соціум на мене більше впливав і я вразливіше реагувала, однак тепер усе змінилося.
Р: Що Вам допомагає впоратися зі стресом після пережитих подій?
І: Не знаю чому, але в мене зовсім не було стресу після пережитих подій. А ось мати мого чоловіка була в депресії. Ми з чоловіком легше перенесли, можливо, через те, що в нас є поруч рідні: у мене – батько з братом, у нього – мама. Я розумію, що треба піклуватися про них, якось жити далі. Упевнена, що ми повернемося в українську Волноваху і це лише питання часу. А цілий наш будинок чи ні – усе наживемо, бо життя попереду і є куди рухатися. Можливо, Бог дав нам шанс змінити своє життя.
І: Чи залишилися у Вас родичі або знайомі на тимчасово окупованій території?
Р: Так, багато, майже пів родини: дві бабусі, одна прабабуся, два дідусі. Зі мною тут тільки батько та брат. В одного дідуся, який переховувався в підвалі, почалася гангрена і йому відрізали пальці. Їм немає куди їхати та й важко. Старенькі залатали хату та й живуть, спираючись та те, що все, що в них є, – тут. Деякі знайомі повернулися на окуповану територію – не знаю тільки для чого і з якою метою, не можу знайти цьому пояснень. Як би мені не було тут тяжко жити – морально чи фізично – усе одно додому я за таких умов не повернуся й навіть не хочу про таке думати.
І: Який Ви отримали досвід за час війни?
Р: Мабуть, те, що потрібно підтримувати нашу армію, цінувати все, що маємо в країні, ставитися легше до життєвих випробувань. Якщо раніше думала про якісь дрібні проблеми, то тепер майже не переймаюся всім цим. Так би мовити, не завантажуюсь через усілякі дрібниці.
І: Що Ви побажаєте українцям у цей нелегкий час?
Р: Бути сильнішими духом, не зриватися на близьких. Час складний, але все це тимчасово. Окуповані території теж не назавжди. Треба піднімати нашу економіку й розвивати все українське. Цінувати кожен день і вірити, що Україна поверне свої міста.
І: Дякую за побажання й за щире спілкування.
Р: Дякую і Вам.
