Усні свідчення Іванни, уродженки міста Рубіжне, волонтерки, записані 11 березня 2024 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І – інтерв’юер;
- Р – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Доброго дня! Представтесь, будь ласка. Розкажіть, звідки Ви та де перебуваєте зараз.
Р.: Привіт! Мене звати Крохмаль Іванна. Я з маленького міста Рубіжне Луганської області. З 2022 року проживаю у Львові. Наразі сиджу вдома.
І.: Перше питання стосуватиметься переломного моменту – подій 2013-2014 років, які змінили життя українців та нашу історію. Особливо мешканців Криму та східних областей, зокрема, Донецької та Луганської. Де Ви перебували під час окупації силовиками міста Рубіжного у 2014 році?
Р.: У Рубіжному. Ми з родиною нікуди не виїжджали.
І.: Чи пам’ятаєте, як довго трипала окупація?
Р.: Знаєте, окупація – це було те, про що ми дізналися постфактум. Усе було незрозумілим… Серед сусідів ходили різні розмови… Ми не відвідували якийсь період школу через небезпеку. Деякі говорили, що ми під Україною, а інші, що під сепарами. Існують такі слова, що закріплюються епохами. Я була підлітком, але чітко запам’ятала слова дорослих, які були «на слуху»: «сепари», «АТОшники». У певний момент поширилися розмови про те, що моє місто вже підконтрольне сепаратистам, проте нічого не відбувалося: ми не вчилися за російськими підручниками і валюта не змінилася. Це все здавалося пустими розмовами. Потім улітку 2014 року сказали, що ми вже під контролем України, ніби за один день звільнили наше та інші міста. Ось так мені й запам’яталися ці події.
І.: Чи були під час окупації помітні зміни у самому місті?
Р.: Окупація тривала близько місяця. Я побачила тільки зміни в людях. Вони були стривожені, не розуміли, що взагалі відбувається. Не пам’ятаю, щоб у цей період ми десь ходили по місту, адже всі були пригнічені та налякані. Постійно чули звуки боїв, які були поруч із нами, особливо біля мого будинку. На той час був розбомблений вокзал та підірвані мости. Пригадую, як у завод КБК, що займається паперовою продукцією, влучив снаряд та вбив жінку.
І.: Чи правильно я розумію, що Ви не могли на той час нікуди вже виїхати?
Р.: Батьки не приймали рішення виїжджати, тому ми навіть не шукали такої можливості. Не ходили ні до яких сховищ чи підвалів, засинали та прокидалися під звуки вибухів. Це було як «добрий ранок» та «на добраніч» (важко зітхає).
І.: Скільки Вам було років на той час?
Р.: Близько двадцяти. Маю зізнатися, що я з батьками була дотична до релігійної спільноти, яка є втіленням однієї з протестантських. Там під табу будь-яке зацікавлення мілітарі (воєнними) обставинами або політичною ситуацією. Я жила ніби в інформаційній бульбашці. Ми продовжували під вибухами ходити на ці зустрічі, молитися. Батьки дуже просили мене молитися.
І.: Чи відчували Ви нагальну потребу в якихось побутових речах? Чи не було у місті дефіциту на продукти, медикаменти?
Р.: Ні, дефіциту не було, але певний період магазини не працювали. Ситуація не була занадто критичною, щоб люди доводили себе до мародерства. Домашніх запасів вистачало, щоб задовільнити свої потреби.
І.: Як Ви дізналися про деокупацію рідного міста?
Р.: Пішла в гості до бабусі з дідусем, які мешкали в сусідньому мікрорайоні. Дідусь дуже багато дивився телевізор, у нього було супутникове телебачення. Він цікавився новинами багатьох країн. Я дізналася про деокупацію з новин. Побачила, що над нашим містом майорить український прапор, здається, неподалік вокзалу. Також Збройні сили в сюжеті сказали: «Місто звільнено». У той день я усвідомила, що ми цілий місяць жили наче в колективній депресії
І.: Які зміни після деокупації Ви спостерігали з 2014 по 2022 рік?
Р.: У той момент я вирішила покинути релігійну спільноту і піти з дому батьків. Багато подорожувала, але все одно приїжджала до рідного міста, бо відчувала, що тут мій справжній дім. Коли бувала в бабусі, то почала помічати, що місто змінюється, оновлюється. До прикладу, відновили вокзал. Нехай цей процес не був такий швидкий, як ми можемо бачити в Києві, але мені так радісно було бачити новий і класний вокзал. Така ж ситуація була з дорогами. Деякі з них продавили танки, тому їх перекрили новим асфальтом. Почали до ладу приводити парк культури та відпочинку. Раніше там було багато атракціонів, але з часом вони почали гнити та розвалюватися, їх здали на металобрухт. Усе, що залишилося від парку – це територія з колонами, яка всередині місцевості перебувала в дуже занедбаному стані. Парк навіть «славився» у місті своєю небезпекою: нібито у ньому ґвалтували жінок та дівчат, тому через нього страшно було просто ходити. І ось цей парк почали оновлювати: фонтани, доріжки, багато рослин. Я відчувала, що Рубіжне стає більш прогресивним, бо їздила по інших містах України, – багато з них депресивні… А кожного разу, приїжджаючи в Рубіжне, казала, як класно! То тут, то там відкривали нову кав’ярню. І молоді багато було, і патріотичний настрій з’являвся. Місто буквально зажило.
І.: Що Ви вважаєте, на момент до повномасштабного вторгнення, візитівкою міста?
Р.: Я думаю, це шкарпетки. Про це небагато хто знає, але в моєму місті дуже багато кооперативів та панчішних фабрик із пошиття шкарпеток, колготок. Є окремий ринок, у якому декілька рядів шкаперток та панчох. Там велика конкуренція. Ця продукція була по всій Україні та навіть за кордоном. На бірках можна було побачити напис: «Шкарпетки з міста Рубіжного». Коли хтось чув, що я з Рубіжного, то казав: «О, так у вас там шкарпетки роблять!». Ще ліси, адже навколо міста росте багато гарних сосен.
І.: Яким було Ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Р.: Дуже насиченим. Я була й студенткою, й працювала, й подорожувала. Мене запросили працювати в Харкові під час будівлі культурного центру. Один мій знайомий зібрав команду своїх друзів, знайшов приміщення у центрі Харкова і запропонував створити класний арт-простір на нульовому поверсі у великому підвалі. Там мали бути рейв зона, чайна, гончарна та столярна майстерні. Останні пів року до початку повномасштабного вторгнення я активно працювала над створенням цієї будівлі. Довго займалися демонтажем, бо до нас там був інший заклад. Їздила також у гості до бабусі у вихідні. Коли поверталася до Харкова, то весь час приділяла цьому проєкту.
І.: Де і як Ви зустріли 24 лютого 2022 року?
Р.: Я орендувала однокімнатну невеличку квартиру в Харкові. 23 лютого дуже добре пам’ятаю… Незадовго до цієї зими переживала важку романтичну історію, і вона закінчилася дуже важко для мене. У лютому почала себе відчувати краще, ніби відштовхнулася від емоційного дна. У мене з’явилася нова романтична історія з дівчиною. 23 лютого вона була в гостях з ночівлею, ми займалися пробіжкою, потім удома на балконі пили чай. Вона запитала в мене: «Що ти будеш робити, якщо буде війна? Ти ж чула, що Путін проголосив ЛНР та ДНР республіками на державному рівні?» Я настільки була занурена в події свого життя, проводила його нон-стопом у цьому підвалі на будівництві, буквально зранку до вечора, потім йшла працювати з дитиною, лягала спати вдома і так кожен день. Я не дуже слідкувала за тим, що відбувається у світі і питання дівчини я сприйняла доволі серйозно. «Яка війна? Уже була війна в 2014 році». Харків не випромінював ніяку небезпеку. Хоча, аналізуючи пізніше, я зрозуміла, що було багато подій, які давали зрозуміти, що все до того йшло. Потім 23 лютого ми роз’їхалися. Я поїхала на роботу до дитини, забрала свого підопічного з дитячого садочку, ми гралися. Після цього повернулася додому на останньому транспорті й солодко лягла спати в ліжко. Коли всі зранку прокинулися від вибухів, я спала і взагалі нічого не чула. Прокинулася, поглянула на час і побачила, що моя дівчина багато разів мені телефонувала. Перелякавшись, я перетелефонувала їй, вона сказала, що розпочалася війна. Перші хвилини думала, що це якийсь жарт. Декілька годин моя психіка просто не сприймала цю новину, я не могла повірити в це. Намагалася зрозуміти, що відбувається. Дивилася у вікно, а там люди, які метушаться в паніці, бігають. Пішла в ванну, сиділа у ній з пледом і чула усі вибухи, які були в Харкові. Так я і зустріла 24 лютого
І.: Як Ви провели перші дні війни?
Р.: У цій же квартирі. Виходила на вулицю, у магазин. Було дуже тривожно та неспокійно. Я не могла повірити, що все, що відбувається, про що я чую або читаю є насправді. Мені здавалося, що це сон, що я прокинуся й усе буде добре. Проте так ішов третій, четвертий день… У якусь мить мені стало дуже страшно і я написала своїм друзям про те, що хочу піти до них. Транспорт ніякий не ходив, тож я зібрала речі й відправилася до своїх друзів у центр, під вибухами з одного району до іншого. У квартирі в центрі нас було десь п’ятеро, мені стало трохи краще. Я перебувала там ще десь три дні, а потім відчула, що в Харкові залишатися небезпечно. Вирішила, що треба рухатися кудись на Західну Україну. Почала планувати евакуацію, бо відчула, що потрібно виїхати. У квартиру, щоб зібрати речі, я вже не повернулася. Була в піжамних штанах та одній куртці, майже без нічого. Пішла на вокзал, але виїхати змогла десь із третьої спроби, бо було надзвичайно багато людей у потягах. Приходила зранку, увесь день чекала і ввечері поверталася додому, бо в черговий раз просто не влізла. На третій раз усе ж вдалося.
І.: Куди Ви прямували?
Р.: Потяг мав їхати до Києва. Я вже написала своїм друзям, вони були готові мене зустріти. Від Харкова до столиці їхали без зупинок, але стався обстріл й Укрзалізницю знеструмило. Це був потяг Інтерсіті з сидячими місцями. Ми всю ніч провели в абсолютній темряві: чутно вибухи, навкруги паніка, плакали діти, скавчали тварини. Нам сказали, що небезпечно виходити назовні, тому в Києві нікого не випустять, усі їдуть на Львів. Багато хто був незадоволений цим рішенням, але нікого не питали. Так я й прибула у Львів.
І.: Чи пам’ятаєте, який це був день?
Р.: Перші дні березня.
І.: Розкажіть, як проходила ваша адаптація на новому місці.
Р.: Коли вийшла з потяга, у Львові світило сонце. Одразу підбігли волонтери, дали каву та бутерброд. Незважаючи на те, що навкруги був хаос та паніка, тут зовсім не було чути вибухів, атмосфера відрізнялася від тієї, що панувала в Харкові. Я відчувала радість, бо ми ніби врятувалися. З іншого боку, було почуття провини, що опинилася тут… Пішла до своїх двох подружок, які перебували у Львові і, крім мене, у маленькій двокімнатній квартирі було близько десяти людей. Складно, не хотілося перебувати там довго та байдикувати. Зранку до вечора я волонтерила на вокзалах, зустрічала людей, пропонувала їм їжу та надавала інформаційні послуги щодо того, де можна заночувати або зняти гроші. Там була кімната матері і дитини, у ній надавала психологічну підтримку мамам із дітьми. Я не є психологинею та не маю компетенції у наданні психологічної допомоги та професійної експертної підтримки, просто була тією, яка могла їх заспокоїти, вкрити ковдрою, допомогти зробити дітям суміш та почитати книгу. Паралельно у цей період я сама багато разів переїжджала: то в одних друзів тиждень поживу, то в інших. Такий досвід прихистку мала десь пів року.
І.: Чи правильно я розумію, що з того моменту Львів став єдиним містом, де Ви оселилися?
Р.: Так. У мене був лише один візит до Харкова. Я поїхала, бо геть не мала речей і плюс до цього власник квартири сказав, щоб я звільняла житло. З Харкова я забрала свій велосипед, найцінніші речі, те, що залишилося з мого «маленького» дому – Рубіжного. Звільнила квартиру там і, скажімо, «осіла» вже у Львові.
І.: Ви вже повністю адаптувалися на новому місці?
Р.: Не можу так сказати, процес триває. Не хочу розвивати тему про міжрегіональну ворожнечу або щось на кшталт цього, але я відчуваю свою інакшість на фоні інших мешканців. Це скоріше за все про менталітет, певну ландшафтну індивідуальність. Раніше здавалося, що куди б життя мене не закинуло, я всюди можу адаптуватися, але зі Львовом у мене дуже складні, навіть дивні стосунки.
І.: Що Вам допомагає знаходити в собі сили продовжувати стосунки з цим містом?
Р.: Вигадала собі таку річ, що мій дім там, де мені все знайомо. Тому я дуже добре дослідили Львів та його область. Коли перевезла сюди велосипед, то обкатала ним усі місця міста. Навіть ті, що з туристичного погляду здавалися нецікавими. Я ніби присвоюю це місто собі, ніби воно теж є моїм домом, бо я його знаю, усі вулиці, магазини, де та що розташовано. Це мені допомагає інтегруватися. Напевно, ще спілкування з людьми, у яких схожий досвід. У Львові досить багато переселенок та переселенців, моїх земляків. За два роки я відкрила для себе слово «земляки», раніше ж чула його лише від дорослих. Наприклад, від бабусі, яка ним зустрічала родичів. Тепер його вживаю також і я. Зустрічі з такими людьми допомагають, адже ми можемо обговорювати якісь локальні речі, поговорити про Рубіжне, про заклади, які відвідували, та речі, за якими сумуємо.
І.: До речі, з травня 2022 року, на жаль, Рубіжне тимчасово окуповане вдруге. Чи залишився там хтось із Ваших близьких?
Р.: Після того, як покинула релігійну спільноту, я більше не спілкуюся з батьками та братом. Моя родина – це бабуся з дідусем та по маминій лінії тітка з дядьком і двоюрідна сестра, вони попали під окупацію, але змогли звідти виїхати. Тітка, дядько та двоюрідна сестра виїхали за кордон, але сестра потім повернулася в Україну і зараз живе з чоловіком в центральній частині України. Бабуся з дідусем залишилися на Луганщині, але їх евакуювали з Рубіжного. Там проходила лінія фронту, дуже важкі бої, тому багато людей звідти виїхало. Нам дуже складно підтримувати зв’язок, але час від часу зідзвонюємося. Є такий класний додаток, щоб зателефонувати на російські номери, в окупацію.
І.: Ви згадували, що після того, як приїхали до Львова, приміряли роль людини, яка зустрічає інших та надає їм затишок та турботу. Розкажіть детальніше про свій початок волонтерства.
Р.: Влитися у волонтерський рух на початку березня 2022 року було доволі просто. Люди були налякані та тривожні, потяги приходили нескінченно. Я просто пішла на вокзал і зустріла тих, хто роздавав їжу та гарячі напої, запитала, чим можу бути корисна. Не маючи нічого, я мала руки, ноги та велике бажання щось робити. Це допомагало відволікатися від власних травм та болю й бути корисною для інших. Сказала волонтерам, що працюю з дітьми і можу бути корисною, однак виконувала різноманітні завдання, також займалася з дітьми у Червоному Хресті. Крім того, роздавала їжу людям, які щойно евакуювалися. Виконувала інформаційну опцію, ми ходили в жилетках на вокзалі й відповідали на різноманітні питання людей: де потяги йдуть, де гроші можна зняти, де заночувати.
І.: Чи мали Ви досвід волонтерської діяльності до повномасштабного вторгнення?
Р.: Так. Я людина з активною позицією життя, багато волонтерю. До прикладу, наш культурний центр в Харкові не був суто комерційним проєктом, це частково було волонтерство. Ми були молоддю, яка хотіла розвивати культурний простір свого міста. Я частково є екоактивісткою, ми з друзями час від часу організовували фрі маркети у Харкові, поширювали культуру фріганства (рятування речей зі сміття та надання їм нового призначення). Мене запрошували проводити різні майстер-класи для дітей, я проводила їх на волонтерській основі.
І.: Зараз Ви належите до якогось волонтерського формування?
Р.: Зараз є частиною громадської організації «Білкіс». Ми зареєструвалися відносно нещодавно, але існуємо як ініціатива давно, ще в Харкові з 2018 року. Спочатку були просто жінками-активістками, які хотіли робити щось активно. Писали пости в інтернеті, але після повномасштабного вторгнення всі опинилися у Львові й почали працювати в потужних напрямках. У нас є ініціатива, яка має назву «Простір речей». Це своєрідний банк для непотрібного одягу, який одні люди приносять, а інші забирають. Я також виконую там опції чергової час від часу. Мені здається, що коли стаєш на шлях волонтерської діяльності, то все твоє життя обертається навколо людей і різних їхніх категорій (соціально вразливих тощо). Зараз координую проєкт, який називається «Годівничка». Кожну неділю годуємо людей, які цього потребують. В орендованій квартирі готуємо їжу в 40-літровій каструлі, це приблизно 50 страв. Виносимо їжу на роздачу під парасолькою потребуючих. Ми не дискримінуємо нікого, це не обов’язково переселенці чи безхатьки. Будь-яка людина, що приходить до нас, буде нагодована. Зараз це є одним із моїх волонтерських напрямків. Хочу сказати, що ця діяльність не обмежена часовими рамками. Я не можу сказати, що буду активно допомагати щодня з 10:00 чи з 12:00. Коли занурюєшся у все це, то працюєш нон-стопом.
І.: Дуже цікаво. До речі, Ви зазначили, що маєте досить широкий та різноманітний досвід волонтерства: від роботи з дітьми до приготування їжі потребуючим. Можливо, є якась історія з цього досвіду, яка запам’яталася найбільше.
Р.: Весна 2022 року, я нікого тут особливо не знала. Я з тих людей, що більше їздять на велосипеді, аніж ходять ногами. Якщо мене хтось зустріне без велосипеда, то це буде дивно. Коли евакуювалися, то, звісно, залишилася без свого транспорту. Багато волонтерила, оргнізовували збори, поширювала важливу інформацію через свій інстаграм. Один раз мені написав якийсь «суперноунеймакаунт» у соцмережах. «Привіт. Я зі Львова. Знаю, що ти в минулому багато каталася на велосипеді і, напевно, тобі зараз без нього погано. Я пішов в армію, а на такій-то вулиці живе моя мама. Ти можеш прийти до неї і забрати мій велосипед. Катайся, мені він поки не потрібен». І це було настільки незрозуміле повідомлення. Пише якийсь незнайомий чувак із ноунейм-підозрілої сторінки… Але пропозиція була настільки цікавою, що було доволі важко не скористатися нею. Я прийшла, мені відкрила дуже мила жінка, сказала, її син справді пішов до лав ЗСУ і попросив дати його велосипед мені. Я була так рада! (щасливо виголошує). Це був шосейний велосипед, який став моїм порятунком і допоміжним засобом у волонтерській діяльності, бо потім я розпочала розвозити на ньому веганську їжу. Є львівська ініціатива «Веганська кухня», які на той момент годували усіх безкоштовно. У львівському ТРО були вегани та веганки, у яких була спланована та домовлена доставка веганських обідів. Ось я й була тією, яка розвозила їх. Коли у цього хлопця був вихідний, ми зустрілися. Він мені написав про зустріч, я йому була дуже вдячна. Трохи дивно було, що я катаюся на велосипеді людини, яку зовсім не знаю. Згодом я перевезла свій транспорт.
І.: Історія видається казковою. Чи був у Вас досвід волонтерства у прифронтових містах чи селищах?
Р.: Так. Перші пів року жила у Львові, нікуди не виїжджаючи. Потім відчула, що скільки б тут не волонтерила, потрібно робити більше. В Україні про мене вже знали як про ту, яка працює з дітьми та допомагає волонтерити. Одного разу мені написали від колективів солідарності, запропонували поїхати у Краматорськ, щоб попрацювати з дітьми. Восени 2022 року я перший раз після повномасштабного вторгнення поїхала на Донеччину. Ми з подругою та іншими друзями проводили майже тиждень різні культурні та творчі події для дітей, що залишилися там. У літку 2023 року у Святогірську організовували також щось на кшталт табору для дітей, але без ночівлі. Потім я приїжджала взимку, ми з подругами вигадали колядування. Здійснили це у Покровську, Добропілі та селі Новоекономічне. Враховуючи те, що я була там, то ще один раз заїжджала до дітей у Краматорську. Ще я була однією з організаторок дитячої гуманітарної місії. Ми придумали їй назву «Пакуночок радості». Я мала невеличкий бюджет. Відкривала банку, бо хотіла прикольне щось організувати для дітей, з’їздити на Донеччину. Подумала про те, що було б класно запланувати якусь поїздку в маленьке село, де приблизно 40-50 дітей, і відвезти їм. Не в космічному форматі, щоб кинути в дітей цукерки та іграшки й просто поїхати. Хотілося більш індивідуально й чутливо це зробити. Ми разом з іншими ініціативами зробили коробки з різними наповненнями: і щось творче, і їстівне, і розважальне, і корисне, і практичне. Наформували близько 40 пакунків і завчасно дізналися про населений пункт Яблунівка. Це деокуповане село, яке є прифронтовою зоною. Місцева голова дала адресу людей, усе з нею узгодили, дітей та їхні родини попередили. Були обстріли, але ми нікого не затримували, швидко віддавали дітям коробочку, їхнім мамам дарували картини за номерами і їхали звідти.
І.: З якими труднощами, можливо, Ви стикалися на волонтерському шляху?
Р.: Знаходити фінансування на все це. Наприклад, був один випадок, коли трохи працювала в гуманітарному штабі. Прийшла гуманітарка для дітей, дві коробки книжок, казок на чеській мові. Для мене це було дивно, що хтось вирішив таке відправити. Це були не просто книжки для тодлерів, щоб дивитися картинки, а література орієнтована на більш дорослих дітей. Казки, які потрібно було самостійно читати. Нераціональна, як на мене, допомога, адже ми не знали, куди подіти ті книги. Нічого не залишалося, як здати на макулатуру. Тому доводиться іноді пояснювати західним фондам та партнерам, які є запити. Багато людей є далекими від знання ситуації в нашій країні і думають, що в Україну можна відправляти будь-що, що люди після бомбардування всьому раді будуть. Вигорання також є. Незважаючи на те, що все життя є активісткою з чіткою позицією, яка є дуже для нас важливою, я втомлююся від усього цього. Такий внутрішній стан, ніби ти не можеш собі дозволити перестати щось робити, але й сил для цієї роботи вже немає. Були й ментальні важкі стани, тому що в роботі для інших, забуваєш турбуватися про себе. Складно працювати іноді в команді з людьми, які мають інший ритм роботи, різний рівень відповідальності. Коли це все координуєш, то справді важко.
І.: Ви згадали про вигорання і втому під час роботи. Що допомагає Вам відновлювати сили?
Р.: Мені здається, що іноді важко й виснажливо саме організовувати. А коли вже подія відбувається, то все набагато простіше. Це наповнює і відновлює всі сили, які витрачаєш під час підготовки. Був певний час так званий параліч на всі подорожі, дослідницьку діяльність, але, мабуть, після року повномасштабного вторгнення відчула, що маю сили подорожувати. Усе ще є психологічні блоки та табу на виїзд за кордон. Я почала активно кататися по Україні. У мене суворо в графіку є один день, який приділяю виключно цьому. Добу не заходжу в жодні чати, бо це мій законний вихідний. Щоп’ятниці їжджу на різні дистанції по Львову та області. Повертаюся в місто й відчуваю, що відновилася, тому продовжуємо далі щось вигадувати і плідно працювати. Зараз почала собі більше дозволяти подорожувати Україною. У ті міста, де раніше ніколи не бувала. До прикладу, я жодного разу не була в Миколаєві, а нещодавно взимку відвідала це місто й відчула, наскільки воно класне. Загалом південь відкрився для мене з приємного боку. У 20-х числах планую поїхати до Кривого Рогу, бо ніколи там не була. Це ніби воскресіння мене як мандрівниці, справжній психологічний прогрес. Незважаючи на хижі часи, в яких ми живемо, я все одно можу знаходити сили і маю жагу до цих пригод. Плюс це все можна поєднувати з волонтерством: поїхати кудись і запропонувати свою допомогу. У нашої країни є така пухлина, як російська мова. Я сама була з нею до 2022 року. Розмовляла суржиком, але його наповнення все ж було більш русифіковане. Коли перейшла на українську, то подумала, що можна їздити у більш зросійщені міста і просто розмовляти з людьми нашою мовою, щоб позбуватися від цього наративу, що українською розмовляють тільки люди з села або капець які патріоти у вишиванках. Наша мова дуже класна, жива, нею спілкується прогресивна молодь.
І.: Дуже цікаво. Поділіться, що найбільше Вас вразило на волонтерському шляху? Можливо, якась історія, позитивна чи негативна.
Р.: Мене вражають історії інших волонтерів, які відкривають прихистки. Я також біля них багато працюю, максимально підтримую. Є люди, які другий рік поспіль займаються всім цим, зокрема, зборами. Ще дуже вражає спілкування з військовими – які вони сміливі та мужні! У мене дуже багато в колі спілкування людей, які вступили до лав Збройних сил, і хочеться залишатися з ними в контакті. Іноді їхні історії та пережитий досвід – це справді те, що вражає.
І.: Ви зазначили, що намагаєтеся знайти баланс у волонтерсті та буденному житті. Як вдається втримувати цей баланс?
Р.: Я вирішила отримати ще одну вищу освіту та вступила до Львівського університету. Ну, мені здається, що все настільки тісно пов’язалося вже, що не існує окремо як автономні явища: навчання, робота, волонтерство. Минулого року організувала жіночу велогрупу. Це був фем-велоклуб. Ми на невеличкі дистанції каталися по Львову. Це і є волонтерство. Були такі випадки, коли разом із подругами навчали інших їздити. Ми відкривали для них велосипед не як якийсь пацансько-мужицький інструмент, а транспорт, на якому можна кататися з іншими дівчатами. У мене все ж вдається нині все поєднувати. В університеті сьогодні був предмет, де викладачка розповідала про анімалотерапію, про те, як класно, коли діти плавають з дельфінами, катаються на конях. Оскільки я є веганкою і зоозахисницею, то не могла не висловитися, що це не ок, а експлуатація тварин. Тож у такий спосіб це є дотично до активізму та волонтерства. Я почала викладати аргументи, а всі одногрупники слухали. Це ніби моя лекція про те, що не треба знущатися з тварин. Це все стало моїм життям.
І.: Які зміни від початку повномасштабної війни Ви відчули в собі?
Р.: Відкрила в собі дуже багато нових речей. Якби мені про них сказали раніше, то не повірила б. Я дуже люблю роботу з дітьми. Раніше вона була для мене більш камерного формату, це були невеличкі майстер-класи час від часу або репетиторство. Тут я відкрилася як подружка дітей, яка може охопити увагу багатьох, ніби моє серце завжди відкрите для того, щоб приймати у своє життя дітей. Коли є запити, пов’язані з дітьми, я ніколи їх не ігнорую та завжди долучаюся. Також багато в чому іншому відчула, що справді сильна. Громадська організація «Білкіс», коли ми ще не були зареєстровані, залучала багато допомоги з Заходу, усі гроші скеровували на допомогу для Запорізької області, Дніпропетровської, Донецької. Це теж були гуманітарні коробки для допомоги жінкам та дітям. Ми нон-стопом пакували та відправляли ці бокси. І хоча вони були надважкі, ми працювали як справжні амазонки. Ще я відкрила себе як творчу особистість. Дуже сумую за Луганщиною та Донбасом. Почала трохи про це писати. Це не є якийсь спойлер, не збираюся ніде публікуватися. Просто відчула, як моя травма може втілюватися у творчість. Малюю іноді якісь пейзажі, які поки не можу бачити перед очима, свої спогади зі світлин.
І.: Цікаво, як іноді можна поєднувати свої емоції, свій сум із творчістю…
Р.: Я володію великим соціальним капіталом, замережувалася з багатьма людьми. Мені можна зателефонувати о дванадцятій ночі та попросити роздобути якісь ліки і я підніму всіх, кого можна, щоб їх знайти. Усі виклики та завдання, які постають переді мною, можу вирішити.
І.: Це все робить Вас сильнішою, адже Ви знаходите цю суперсилу всередині. Останнє питання: щоб порадите українцям у цей нелегкий час?
Р.: Більше дбати про себе та не впадати у крайнощі. Допомагайте іншим, але не забувайте про себе, адже це дуже важливо. Усім українцям, які подібно мені збирають команди для реалізації проєктів та мають підопічних волонтерів – не сприймайте волонтерів та волонтерок з якоїсь капіталістичної оптики, це не просто безкоштовна праця, якою можна користуватися нон-стопом. Я вважаю, що волонтерство не має бути таким, що люди працюють за ідею, а потім вигорають. Волонтерство потрібно створювати з турботливими умовами. Усіх своїх людей я годую, компенсую їм проїзд. Якщо використовуватимемо волонтерів, то нічим не будемо відрізнятися від капіталістичних організацій, які створюють нечутливі умови для своїх працівників. Мені хотілося б, щоб було ніжніше ставлення до волонтерів, бо вони не коні, які можуть лише орати. Якщо ми дбатимемо про них, то вони будуть більш працездатними і виконуватимуть справу далі й далі, залучаючи інших.
І.: Дякую за таку цінну пораду. Я дуже вдячна Вам за розмову, приділений час, спогади та за особисту історію.
