Усні свідчення Катерини Гринберг, мешканки м. Краматорськ Донецької області, волонтерки, записані 30 червня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І – інтерв’юер;
- Р – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Доброго дня! Будь ласка, представтеся, розкажіть, звідки Ви та де перебуваєте зараз.
Р.: Я Катерина. Перебуваю зараз в Донецькій області, разом із дітьми. Через війну нам довелося покинути Краматорськ, бо там не дуже безпечно.
І.: Яким було Ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Р.: Як у багатьох людей України: спокійне, стабільне. Займалася дітьми, працювала в кав’ярні. Робота – дитсадок – діти – дім – клопоти.
І.: Розкажіть про Краматорськ до війни.
Р.: Це було дуже гарне місце зі своєю атмосферою, де проживало багато людей. Зранку йдеш на роботу, а також увечері (десь після десятої години) – місцеві жителі сміються, гуляють, щось святкують. Працюють кав’ярні, школи, дитсадки, мерехтять світлофори. Місто жило, відпочивало, раділо святам. Воно було наповнене сміхом дітей. На жаль, це зупинилося з приходом війни.
І.: Яке місце або споруда є візитівкою Вашого міста?
Р.: Наш прапор. Його можна було побачити з усіх сторін. Він майорить у парку Ювілейному.
І.: А будівлі?
Р.: Загалом старі маленькі нереставровані будинки. Їх мало залишилося.
І.: Повернемося до початку війни. Як у Ваше життя вона прийшла?
Р.: Удома. Ми з дітьми були в гостях у моєї мами 23 лютого. Пили чай, відпочивали. А зранку 24 лютого отримали повідомлення, що розпочалася війна.
І.: Як Ви про це дізналися?
Р.: Наше місто піддалося обстрілу. Із засобів масової інформації дізналися, що обстріляли не лише Краматорськ, а й усю Україну.
І.: Яка була Ваша реакція? Чи стала ця подія неочікуваною?
Р.: Ні. Це було очікувано, але не в таких масштабах. Ми думали, що під обстріли потрапить лише Донецька область, як на початку 2014 року. Навіть не могли здогадатися, що постраждає вся Україна. Чесно кажучи, це було дико та незрозуміло. На початку я навіть не дуже сприймала ці новини всерйоз. Не вірила, допоки не побачила вибухи по телевізору.
І.: Перші дні війни: якими були Ваші дії?
Р.: Ми не виїжджали і нічого не робили. Усе було досить спокійно, хоча паніка вже розпочалася. Я не бачила приводу, щоб піддатися їй і покидати місто. Як жили, так і жили. Знали, що війна розпочалася, але ми її ще сильно не відчували.
І.: Зараз Ви мешкаєте в селі в Донецькій області, тобто Ви все ж виїхали з Краматорська. Коли було прийняте це рішення та як відбувалась евакуація?
Р.: Суто евакуації не було, а рішення я прийняла після року, як не бачила дітей. Дуже втомилася і бачила свою малечу лише на фото та по відеодзвінках. Довелося їхати та забирати їх. Через те, що Краматорськ постійно обстрілювали, ми вирішили, що переїдемо сюди. Тут тиша, немає таких бойових дій, хоч іноді ми їх чуємо. Діти тут у безпеці.
І.: Розкажіть про свій волонтерський шлях.
Р.: Це почалося раптово. Навіть не здогадувалася, що колись стану волонтером і розпочну близько спілкуватися із ЗСУ. Спочатку це було з цивільними. Ми роздавали гуманітарну допомогу зі свого штабу (десь на початку квітня). Я познайомилася з хлопцем-волонтером, він був один і йому потрібна була допомога, тож розпочала роботу з ним. Та гуманітарна допомога, яка була в нього, перейшла до мене. Сам же він поїхав до Дніпра, щоб розширювати свій штаб. На початку я допомагала лише цим, а потім вже розпочала пошуки людей. З цивільними було важко, оскільки ті не розуміли, звідки та як до нас доходить гуманітарна допомога, як ми її просимо. Співпраці з керівництвом міста немає, грошей за це не отримуємо. Лише те, що нам вдається «випросити» у постачальників дуже великих мереж, таких як «Карітас», «Червоний Хрест», «Шалом Дніпро», «Картопляні війська», «Добрий рух». Ці організації допомагають одне одному; ми їм, вони нам. Намагаємося розширювати це коло. Допомога є не тільки для Донбасу, а й для Херсона, Харкова, цивільним. Але найбільше я спілкуюся та намагаюся зарадити військовим.
І.: Чи належите ви до якогось добровольчого формування, тобто організації або фонду?
Р.: Так. Я волонтер громадської організації Святогірська «Світ змін». Звідти ми починали. На цей час фонд розташований у Києві. Я залишилася на Донбасі, щоб допомагати тут, проте всі наші волонтери повиїжджали.
І.: На якій допомозі спеціалізується Ваша організація?
Р.: Ми допомагаємо всім.
І.: Яка Ваша роль у «Світі змін»?
Р.: Дії цієї організації наразі призупинені, оскільки не вистачає тих людей, які дійсно розвиватимуть цю справу. Розпочинали ми з ентузіазмом, швидко, однак коли дійшло до масштабної допомоги, то мало хто був готовий до цього. Люди почали займатися більше своїми справами, тому так сталося.
І.: Який формат допомоги надається зараз?
Р.: Залежить від потреб. Якщо це старлінки, то я прошу їх у друзів, якщо медичні засоби, то тут мова йдеться про співпрацю з госпіталями та волонтерами, які надають саме цю допомогу.
І.: Наразі Ви волонтерите самостійно?
Р.: Так.
І.: Які запити найчастіше отримуєте?
Р.: Одяг та старлінки для військових.
І.: Чого найбільше потребують цивільні, якщо наразі є співпраця з ними?
Р.: На цьому етапі я дуже рідко беруся за них. Це лише в тому разі, якщо хтось із знайомих волонтерів вже просить.
І.: Ви сфокусовані зараз на військових?
Р.: Так.
І.: Який запит на допомогу Ви запам’ятали найбільше, і чи такий був?
Р.: Одна з наших бригад попросила військову техніку. Це було доволі неочікувано. Колись вони просили в нас міни… Це такий запит був…(сміється). Проте ми його виконали.
І.: Як найближче оточення відреагувало на те, що Ви вирішили волонтерити і залишитися у прифронтовому місті?
Р.: Яка б не була їхня думка, я її ніколи не слухала. Якби вони сказали: «Це неправильне рішення, виїжджай, у тебе діти», то я б пропустила це повз вуха.
І.: Як вони до цього взагалі поставилися?
Р.: Одні промовчали, інші сприйняли це з розумінням.
І.: Що підбадьорює Ваш настрій для продовження волонтерської діяльності? Адже повномасштабна війна вже триває півтора року.
Р.: Інколи дуже хотілося припинити все та піти відпочивати. Але коли ти приїжджаєш з допомогою туди, де земля від вибухів йде з-під ніг, і бачиш, і спілкуєшся з тими людьми, що боронять тебе… Це надихає. У них потрібно повчитися. Вони ж не можуть сказати: «Усе, я пішов, бо мені набридло, це не моє, я навоювався й до побачення». Ось і ми так не кажемо, а йдемо далі. Усе буде добре, усе буде Україна! Уперед до перемоги! (сміється). Коли вже немає натхнення і ти це розумієш, то починаєш більше спілкуватися з хлопцями. Від їхніх переживань наче відкривається друге дихання. Життя іноді дає такі бонуси, коли їдеш з однією метою (наприклад, побачити хлопців, передати їм смаколики, яким вони дуже раді), а потім знайомишся з новими волонтерами, які стають твоїми друзями. Отже, не в цей час потрібно падати духом та опускати руки. Це вже буде після перемоги.
І.: Коли Ви передаєте гуманітарну допомогу, як близько наближаєтеся до лінії фронту та як проходить підготовка до цього?
Р.: Найближче ми були 900 метрів до кацапів, у місті Бахмут. В’їзд туди вже був обмежений, тому це було дуже швидко. Плюс до всього це була евакуація трьохсотих воїнів. У кожного з нас є свій бронежилет, турнікети, повністю форма, каски обов’язково та дуже чудові водії. Супроводжують нас військові. Якщо їдемо в гарячі точки, то це хтось із певної бригади. Якщо це 2-4 кілометри, то вирушаємо самі, бо знаємо, хто де стоїть. Підтримуємо зв’язок, також маємо свої улюблені бригади, з якими співпрацюємо протягом року. Є, звісно, й нові. Є ті, з якими знайомимося поки їдемо.
І.: Поділіться труднощами, які виникали під час волонтерства. та як Ви їх долали?
Р.: Поломка машини. Особливо там, де взагалі непотрібно. Наприклад, де довго не можна стояти, де ведеться спостереження або великий шанс наразитися на ракетну небезпеку. Тож це велика проблема. У нас є фура – дуже гарна, все механічне. Її привезли з-за кордону. Проте вона часто ламається, і зазвичай там, де взагалі не можна. Ще труднощі виникають тоді, коли заїжджаємо й починається бій. Нам потрібно сховатися, а з такою машиною важко це зробити. Коли на маленькому автомобілі, то починаємо розсіюватися. Ми їдемо тоді, коли починає темніти, щоб бути не такими примітними. Завжди місце прибуття плануємо, куди й до кого. Так простіше.
І.: Зрозуміло, це технічні труднощі. Можливо є й щодо комунікації, складнощів запитів?
Р.: Надскладними є запити автомобілів, бо дуже багато хлопців їх просить. Зараз ті машини просто нереально знайти ні в Польщі, ні в Угорщині. Увесь їх автопром переїхав уже до нас. Тому ми просимо допомоги у знайомих депутатів. Намагаємося згуртовуватися. Якщо щось, наприклад, потрібно на 93-тю бригаду, то даємо клич в інстаграмі, фейсбуці, тіктоці, щоб донатили. Щось ми просимо, інше волонтерські організації виділяють. Усіма зусиллями намагаємося виконати замовлення.
І.: Що Вас найбільше вразило на волонтерському шляху? У позитивному чи негативному сенсі.
Р.: Запам’ятовується все: нова бригада, запит, виїзд, знайомства. Важко виділити щось певне. Усі залишаються в пам’яті.
І.: Тобто все ж таки люди?
Р.: Так. Не було таких ситуацій для мене. Не можу нічого масштабного згадати.
І.: Як Вам удається поєднувати материнство зі своєю справою?
Р.: Не знаю (сміється). Я сама іноді не можу відповісти собі на це питання. Усе залежить від ситуації. Так складається, що з’являються люди, які допомагають. Нічого не можу зібрати до купи, а тут раптово чийсь дзвінок чи прихід – і плани змінюються. У селі всі знайомі вже, то теж допомагають, йдуть на поступки. Запланувати заздалегідь не можна, бо є випадки, коли банально ламається машина. Ми мали їхати на Херсон і таке сталося. Тому після ремонту поїдемо туди обов’язково.
І.: На Херсонському напрямку плануєте допомогу військовим?
Р.: І їм, і цивільним також. Зараз є велика потреба у воді. Спочатку були запити щодо човнів, а зараз замало питної води.
І.: Ви будете їхати в місто чи область?
Р.: Куди зможемо, адже залежимо від машини. Якщо та, на якій це й планувалося, то в місто. Якщо ж на другій, яка в рази менша, то й розмір виконання запиту буде менший.
І.: Які зміни в собі Ви відчули під час повномасштабного вторгнення?
Р.: Я не дуже люблю цивільних людей. Раніше не звертала на це уваги, було байдуже. Зараз я їх недолюблюю. Розумію, що війна для людей – це стрес, шок. Вони мусять виживати, але не розуміють, що якась допомога для них – надзвичайно велика праця волонтерів, які випрошують це. За рік війни всі втомилися. Деяким вже набридло волонтерити, деякі не хочуть надавати допомогу в тому обсязі, що раніше, бо це вже понад рік. І коли привозимо небагато наборів, то люди починають реагувати дуже погано. Таке відчуття, що ми забираємо в них, а не надаємо. Те, що є, те й даємо. Усе це роздратування, невдоволення, влаштовування масових істерик вже набридло. Тому, якщо щось комусь не подобається, якщо хтось починає говорити, що гуманітарка не така, чи її мало, чи немає згущеного молока, чи ще чогось, то я просто звідти їду і більше не приїжджаю. Нічого не даю, адже це просто переходить усі межі. Коли ми заїжджаємо в села, де дуже-дуже гаряче (наприклад, у Лиман), де люди рік живуть у підвалах, і, отримуючи допомогу, їм байдуже, що там: вода, хліб, макарони, цукор, згущене молоко, консерви чи смаколики дітям… А коли привозиш, і люди починають перебирати… У нас було таке, що привезли допомогу, в якій було багато хліба… Деякі заводи позачинялися і перестали його виготовляти, а тому виникла велика проблема. Ми звернулися до благодійного фонду Чернівців, який допомагав закривати запити, пов’язані саме з хлібом. У село привезли, а одна з бабусь просто почала викидати хліб. «Він несвіжий, везете нам просрочку», – кричала вона. У мене не було навіть слів. Це був домашній хліб, який люди пекли самі й спеціально для того, щоб привезти з Чернівців сюди. Коли таке починається, то за інші їхні запити не беруся, нічого не даю цим людям.
І.: Скажіть, яка у Вас мрія?
Р.: Перемога, як і у всіх.
І.: А особисті?
Р.: Таких за рік війни немає. Вони стали якісь чужі. Коли звертається якась бригада і їм щось дуже потрібно, то це стає моєю маленькою мрією. Тому своїх мрій і немає. Я, якщо чесно, навіть ніколи про це і не задумувалася.
І.: Ваша порада українцям у цей нелегкий час.
Р.: Терпіння. Я розумію, що війна триває дуже довго, і всі втомилися. Потрібно терпіння. Не нехтуйте тривогами. Знаю, що є своє життя, робота, побутові справи, але коли лунає тривога, потрібно реагувати. Деякі кажуть, що наші військові не добре справляються, проте це не так. Вони роблять дуже багато, цим не можна нехтувати. Бажаю нашому народові витривалості. Два чи три дні, місяць – усе буде інакше. Війна закінчиться і розпочнеться життя. Спочатку не таке яскраве, адже буде велика відбудова, багато праці. Є масштабні втрати будинків, є міста, які стерті з обличчя країни. Тому буде багато роботи. Думаю, що ми вистоїмо. Усе буде Україна!
І.: Дякую, пані Катерино. Сподіваюся, що всі наші мрії – і особисті, і всеукраїнські – утіляться в життя.
