Усні свідчення Марії Худеньової, волонтерки, мешканки м. Слов’янськ Донецької області, записані 24 жовтня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Добрий день. Представтесь, будь ласка, та розкажіть про себе.
Р: Добрий день. Мене звати Марія Худеньова, мені 22 роки. Зараз навчаюсь і працюю представником по роботі з громадами у благодійній організації New Way. Не покидаючи територію Слов’янська та Краматорська, з 24-го лютого є волонтером.
І: Дякую. Пропоную поспілкуватися про минулі події. Поділіться, будь ласка, спогадами про 2014 рік.
Р: У 2014 році мені було тільки 14 років. Пам’ятаю, як прокинулась у своїй піжамі вдома, відкрила ноутбук і побачила в новинах, що в нас захопили відділ поліції. Потім мені зателефонувала мама й сказала, щоб я нікуди не виходила. Спочатку було нестрашно, тому що на той час події більше нагадували мітинг, а не початок війни. Люди зі зброєю не так лякають, поки вони не починають із неї стріляти. Ми ж ходимо по вулиці, бачимо поліцію зі зброєю й нічого. Через 2-3 дні з’явились перші жертви й стало страшно. Мене евакуювали до Харківської області, за 40 км від Слов’янська, але іноді я все ж таки чула вибухи, хвилею доходив звук. Ще до евакуації, якось гуляючи на вулиці, мені зателефонувала мама й сказала, що стріляють. Я відповіла, що нічого не чула, бо я – дитина, яка хоче бавитися та кататися на велосипеді. Проте згодом почула звуки вибухів і зрозуміла, що місто обстрілюють. Бачила, як люди бігли до сховищ, а звук дедалі ставав гучніше. Коли ми грались із хлопчиком, підійшов чоловік і голосно наказав нам бігти в підвал. Тоді я не розуміла, що треба ховатися в укриття. Мені здавалося, що вдома безпечніше. Дуже рада, що зараз дітям розповідають, як себе поводити в разі небезпеки. Отже, сховавшись, годину почекали. Було дуже моторошно: усі плачуть, діти кричать, у підвалі сиро й темно. Це був єдиний раз, коли я перебувала в укритті з великою кількістю людей і мені було страшно від загальної паніки. Наступного дня я евакуювалась. Згодом, повернувшись у місто, ці спогади мене наздогнали і вже у 2020 році в кабінеті психотерапевта проходила курс посттравматичного синдрому. Ось тому й залишаюся в місті, бо я це пройшла й зрозуміла, як треба реагувати, щоб не нашкодити собі на емоційному рівні.
І: Ви повернулися у 2014 році вже в деокуповане місто?
Р: Так. Я повернулася після двох тижнів. Уже за декілька днів у місті полагодили електрику й воду. Коли я була в селі, люди, які їздили до Слов’янська, говорили, що місто в жахливому стані. З їхніх слів мені здавалося, що його взагалі немає. Але місто вистояло. Після того, що зараз відбувається, коли бачиш, яких руйнувань зазнає Слов’янськ, – це не найстрашніше, шо могло би бути.
І: Що найбільше закарбувалося в пам’яті за той час?
Р: Надзвичайно потужна пропаганда. Те, як стати для підлітків вигнанцем, –це я гарно запам’ятала.
І: Ви говорите про себе?
Р: Так, маю на увазі себе. На той момент я була вірянкою, у 12-13 років ходила на всі великі свята та в неділю до церкви. Якось 28 квітня, на Великдень, у районній бібліотеці мені дали вишиванку та великодній кошик і запропонували сфотографуватися . Я виклала це в мережу, але світлина не сподобалася моїм одноліткам. Після повернення до Слов’янська з’їздила в Київ, де була вперше. Це була спеціально організована поїздка для дітей, що постраждали від воєнних дій. Запрошеними були діти зі Слов’янська та Слов’янського району – загалом 40 осіб. Замість того, щоб фотографуватися й розглядати місто, тоді я дуже хотіла поспілкуватися з людьми, дізнатися про Майдан, оскільки нічого про нього не розуміла. А дізнавшись, по поверненні вдягла футболку з написом “Молодь єдина – сила України”. Крім того, у Києві мені подарували вишиванку. На День Незалежності, через місяць після деокупації, я вдягла її й зрозуміла, що людям, які перебувають під впливом пропаганди, це не подобається. Мені багато чого наговорили й готові були плюнути у вишиванку. Але я вмію себе захищати, а отже, пережила той момент і це дуже добре.
І. Дякую, що поділилися таким спогадом. Тепер пропоную повернутися до подій 2022 року. Розкажіть, будь ласка, де Ви «зустріли» початок повномасштабної війни? Яким для Вас виявився день 24 лютого 2022 року?
Р: 24 лютого була вдома, оскільки в цей день у Слов’янську була запланована акція щодо єдності України. Я готувалася туди піти, обирала вбрання, але розуміла, що ситуація досить напружена. 24-го мені зателефонували й сказали, що почалася війна і мене готові евакуювати: «Збирайся, грошей ніяких за це не треба». Я відмовилася, сказавши, що залишаюся. У 2014 році у мене не було вибору, бо тоді була дитиною й рішення за мене приймали батьки. Зараз я вже самостійна людина. Отже, подумала, що це буде правильний вибір. Наразі воєнні дії біля Слов’янська стихають, а на той час було невідомо, що буде завтра й чи будеш живий. До речі, за день до цього на роботі казали, що війна відбуватиметься до Дніпра. Не вірила, що так може бути з нашою лінією оборони. Тепер бачимо, що можна й віддалено скеровувати ракети. Війна захопила всю країну, а лінія фронту поряд. Вважала, що першими будуть Донецька та Луганська області. Добре, що так не вийшло й до перемоги я йду з двома ногами та руками. 24-го лютого хотіла зранку вийти на пробіжку, але почула вибухи й зрозуміла, що моя подруга теж навряд чи спить, тож пішла до неї. Зустрівшись, випили по 50 грамів о шостій ранку – не знаємо, як закінчиться цей день і який буде завтра. Я прийшла на роботу, зібрала речі й пішла додому. Перші два тижні були найтяжчими, бо не розуміла, чим можу бути корисною. Хотілося допомагати, але не знала, що саме можу зробити й скільки на це маю сил. Але я зібралася, спочатку віднесла продукти і якісь речі в Червоний хрест, потім потроху все наростало.
І: Як Ви сприйняли нові реалії, враховуючи досвід 2014 року?
Р: Перші три дні були важкі новини і я зрозуміла, що це далеко не 14-й рік. Тоді це пройшло легше – усе пізнається в порівнянні. 2014 рік для мене (ще дитини) був перломним.
І. Розкажіть про своє життя до 24 лютого 2022 року.
Р: Життя було різним. Як молода людина, що живе в нестабільний час, я займалась чим завгодно. Де я тільки не працювала, поки формувалась як особистість. Навчалася в технікумі, потім кинула й пішла працювати, згодом вступила до ВНЗ у Краматорську, займалась волонтерством. У 2014 році жила в районі, де майже не було однодумців. Було важко, оскільки не було розвитку. Одна моя знайома розповідала про загибель знайомого з ДНР і наче я повинна була їй співчувати. Але я не могла. Було складно спілкуватися з підлітками, котрі по іншу сторону барикади і які не розуміють, що відбувається. Повчати було безглуздо, бо людину вже «з’їла» пропаганда, а отже, тяжко доводити зворотнє. Ми можемо це зрозуміти зараз по Бучі та Ірпеню, коли розказують, що то все вигадки. Тому тему політики ми не зачіпали. У 2015 році почалася культурна відбудова й відродження Слов’янська. З’явилося безкоштовне навчання для містян, тренінги, майстер-класи, відкриття всіляких просторів, були обмінні поїздки. Досвід, який я отримала за часів волонтерства, надав змогу розвинути організаційні здібності, що так необхідні мені в роботі. Оскільки я була неповнолітня, то мене не брали працювати в громадський сектор – то в мене немає досвіду, то немає освіти. Зараз, нарешті, взяли і я рада, що роблю те, що мені подобається. До цього працювала рієлтором: продавала будинки, квартири, здавала їх в оренду. До війни знаходила таку роботу, завдяки якій могла жити й витрачати гроші на себе. Усі люди хочуть їсти та одягатися й це зрозуміло. Сьогодні мені приємно чути, що в мене більше практики, ніж у тих, хто працює безпосередньо в благодійній організації. Свій досвід і знання я отримала через волонтерство, безкоштовно.
І: Чи належите Ви до якогось добровольчого формування?
Р: До волонтерських формувань не належу. Я сама по собі.
І: Як дійшли до рішення розпочати волонтерську діяльність?
Р: Я хочу, щоб у моєму будинку і квартирі був тільки один прапор – це прапор України. Не хотіла б жити в окупації, де моє місто, як, наприклад, Донецьк, помирало, перебувати з тими людьми в одному колі. Прагну нормально жити у своїй країні – в Україні. Це єдиний пріоритет у цьому питанні. Коли у 2014 році бачиш, як змінюється життя під окупацією з російським прапором, я не хочу іншого, тільки український прапор.
І: З чого розпочався Ваш волонтерський шлях?
Р: У 2015 році у Слов’янську за підтримки Львівської освітньої фундації відкрилась платформа ініціатив “Теплиця”, до нас заїхав БУР (будуємо Україну разом) і я стала волонтеркою. Тоді мені було 15 років, але, розмовляючи по-дорослому, мала вигляд на всі 20. Отже, мене взяли. Це зараз вимагають дозвіл від батьків, якщо учаснику менше 16 років. Ми відбудовували будинки на Семенівці – це район у Слов’янську, який у 2014 році постраждав на 90%. Потім як волонтерка я доєдналася до фестивалю “День Народження Країни”. Це було круто, а завдання були надзвичайно різноманітні.
І: Як найближче оточення сприйняло Ваше рішення щодо волонтерської участі?
Р: У 2015 році в більшості людей було уявлення, що волонтер – це той, хто робить щось за їжу. Були питання для чого цим займаюсь і що з цього маю. Я намагалася донести людям, що коли до нас приїздять люди з різних куточків країни, то круто з ними поспілкуватися. Зазвичай це старші люди, які готові безкоштовно чомусь навчити або просто комунікувати, роблячи щось класне. Хочете, щоб у вас був нормальний асфальт на дорогах? Так для цього треба щось робити – розмовляти з владою, платити податки, сміття за собою прибирати. Якщо бажаєте жити в гарній, комфортній державі, де є робота, висока пенсія, то треба й самому бути людиною. Я одноліткам розповідала про це, але з нашої школи всього 2-3 особи долучилися до волонтерства. Проте зараз чую багато різного щодо себе. Деякі люди пишаються, що знайомі зі мною, підтримують і допомагають. Уже не зовсім розумію, хто саме є волонтером, бо сьогодні це поняття трохи розмилося й узагальнилося. Ті, що «донатять», хто вони? А той, хто збирає кошти для чоловіка і його побратимів, – волонтер? Я думаю, так. Наразі волонтерів багато в Україні. За цією діяльністю стоїть не просто людина, а її моральні цінності, які передаються іншим. І це чудово.
І: Чи ідентифікуєте Ви себе як волонтер?
Р: Ідентифікую, але мені важко поєднувати з роботою. Я хочу це розділити. Сподіваюся, що питання вибору не постане і мене не звільнять. Допомагаю військовим, але ж це не благодійна організація, що працює з міжнародними фондами (наші захисники від них так нічого й не отримують). Ось в мене є і робота, і волонтерська діяльність. У вільний час я можу займатися чим завгодно –пити в барі, одружуватися… Зараз допомагаю в деокупованому Святогірську, збираю кошти для військових і виконую це окремо від роботи. Одному (не від організації) важко працювати з цивільними. Добре, що є посада, на якій працюю саме за цим напрямком. Усі офіси в Дніпрі та Києві, а тут як представник я все це контролюю. Слідкую, щоб кожний отримав допомогу, яку потребує. Як уже казала, працюю представником по роботі з громадами у благодійній організації New Way, займаюсь гуманітарною допомогою для Донецької області. Наше представництво є в Луганській, Дніпропетровській (там допомагаємо ТПО), а також у Харківській областях. Існуємо за підтримки міжнародних фондів та Гуманітарного фонду України. У мене доволі різний потік допомоги – памперси для дорослих, гігієна, продуктові набори. Також видаємо паливні брикети, щоб люди легше пережили опалювальний сезон. Допомагаємо з ємностями для води, насосами й генераторами для водопостачання. Отже, займаємося різним, залежно від проєкту.
І: Розкажіть свою історію волонтерської діяльності від початку війни.
Р: Чим насиченіше життя, тим менше ми можемо згадати. Я писала в інстаграм, хотіла зібрати однодумців для того, щоб якось допомагати. На той час нічого не було: організації повиїжджали з міста, офіси зачинені й нічого не працювало. Отже, знайти гуманітарну допомогу було важко, а збройним силам треба якось допомагати. Спочатку просто віддавала свої речі, потім почала контактувати з організаціями, які б могли надати якусь допомогу, пізніше збирала гроші в соціальних мережах. Знайшовши гуманітарну допомогу, відвозила її у Святогірськ тоді, коли вже ніхто не хотів туди їздити. Я забивала гуманітаркою свій «жигуль» під назвою «Чмоня», бо його не можливо було відмити. Цю машину дали військові (вони також допомагали мені у волонтерській діяльності), бо знали, скільки всього роблю, а отже, потребую швидкого пересування. Я вже не могла стільки ходити, а люди, яких просила підвезти, закінчувалися, оскільки евакуйовувалися. Військові віддали мені машину, бо розуміли, що вона може їх підвести й не вивезти з гарячої точки. Я їх виручала, вони – мене. Познайомилася з дівчиною-чужоземкою, яка допомагала з генераторами та дронами, а я передавала їх у надійні руки, далі – хлопцям не передову. Ось так і минули ці пів року. Але кожен день був дуже цікавий. Я прокидалася не о 10.00, а о 7.30, пила каву й думала: «Що робитиму сьогодні? Ага, бабусі треба ліки купити». Ми закуповували медикаменти в Дніпрі й переправляли сюди (аптеки не працювали), потім відвозили за адресами літнім людям. Ще писала про потреби в інстаграм типу: «Друзі, мені потрібні урологічні прокладки. Хто може надати?». І люди долучалися. Деякі писали, що хочуть допомогти, але не знають кому саме, тому я була як посередник між тим, хто може допомогти, і тим, хто цього потребує.
І: У Вас була неофіційна команда чи самостійно працювали з запитами про допомогу?
Р: Не було неофіційної команди, а також тих, на кого б могла покластися. У місті було два волонтерських центри: один для військових, другий для цивільних. В обох я спілкувалася з волонтерами і ми вигадували, як вирішити той чи той запит. Це була взаємодопомога.
І: Що допомогло адаптуватися в нових і небезпечних для Вас умовах волонтерства?
Р: Спочатку після волонтерського дня лягала спати, дякуючи за прожитий день і бажаючи приходу наступного. Я була готова до того, що по моєму будинку можливий приліт, бо живу живу біля лікарні. Читала, як 6-го березня в Маріуполі розбомбили пологовий будинок, і розуміла, що можуть скосити й так само влучити в мій. Так і сталося. Проте за декілька днів до цього я виїхала. Напевне, це вміння аналізувати де можна перебувати, а де не можна. За тиждень до влучання я зателефонувала знайомим і попросила пожити в них, бо вони виїхали з міста. Ті погодилися й чекали на мій переїзд. У день, коли в Слов’янську вимкнули світло й перебили лінію передач, я за годину зібрала речі й переїхала. Уже через два дні знайомі зателефонували вночі з питанням чи я жива й повідомили, що в мій будинок влучили. Зранку приїхала подивитися, ми прибили фанеру, але згодом знов прилетіло. Потім був ще приліт, але через будинок. Тоді я вирішила трохи почекати й забити вікна. Якось їздила в село Діброву, що під Лиманом (тоді російська армія була вже біля Ямполя, а до фронту залишалося 5-10 км), і вперше евакуювала людей. Вони приїхали туди з Лимана й сподівалися, як у 2014-му, перечекати десь у селі, однак їхній будинок постраждав так, що вони вже не могли в ньому жити. Забираючи цих людей, запитала про час прильоту. Вони відповіли: «Ви поїхали і через 20 хвилин прилетіло». Добре, що забрала їх на годину раніше, та й сама вбереглася. Коли їздила до Святогірська (20 км буквально), зв’язку взагалі не було, зараз також. Знала, що краще приїхати приблизно о 10-тій ранку, бо після 12-ої починалась стрілянина. Якраз усе роздала й уже поверталася в місто, але мені зателефонували й попередили не їхати, бо знову обстріл (поки щось мене оберігає). Знаю волонтера зі Слов’янська, який вивозив людей із Лимана й наїхав на міну – йому відірвало одну чи дві руки. Хлопець багато часу робив собі спокійно каву навпроти АТБ на площі, багато місцевих його знають в обличчя. Від початку війни він вирішив допомагати людям з евакуацією й наїхав на міну. Ми, волонтери, розуміємо, що наражаємо себе на небезпеку під час надання допомоги. Хочеться, щоб люди розуміли: якщо є евакуація і вона обов’язкова, то треба брати речі і виїжджати. А не те, як деякі кажуть, що залишаються заради господарства й городу, якого від одного снаряду не стане, як і будинку. Тоді б і працівники ДСНС менше наражали своє життя і здоров’я на небезпеку, витягаючи з-під завалів людей. А той хлопець – молодець, наразі з ним усе добре, очікується протезування.
І: Сподіваюсь, що він знайде сили відновитися й жити своїм звичним життям, незважаючи ні на що.
Р: Теж сподіваюся, що в нього все вийде.
І: З якими труднощами довелося зіткнутися під час надання допомоги? Яким чином Ви їх долали?
Р: Фізично було важко: розвантажувати й завантажувати машини, ще й тримати все в голові. Крім того, по місту розійшовся мій номер телефону й постійно телефонували люди. Важко було займатися ліками, бо бабуся своїм подругам також дала мій номер. До речі, загадала, що в мене все-таки була команда: я та хлопчик з Дніпра. Протягом 3-4 місяців він систематично купляв ліки й відправляв мені, забирав посилки з Нової пошти (там були генератори, дрони) і шукав, як передати машиною до Слов’янська. Це був логіст, який про все домовлявся й передавав мені інформацію. Я дуже йому за це вдячна. З Дмитром ми були знайомі ще до війни: я працювала у сфері нерухомості, він – в автосалоні «Талісман» у Краматорську. З приходом війни ми швидко змінили свою діяльність. Зараз місто починає потроху оживати: працюють десь 5 аптек, а також два відділення Нової пошти.
І: Що на волонтерському шляху вразило Вас найбільше? Можливо, є якась конкретна історія чи знайомство?
Р: Вразив Слов’янськ та його жителі: до 24-го лютого на протестні акції та волонтерство відгукувалося дуже мало людей, а в перші дні сучасної війни народ України піднявся й сказав, що не буде жити за іншими правилами. Я була в захваті від українців, вони й надихнули мене на волонтерську діяльність. Це якщо говорити про загальнонаціональний рівень. Якщо ж на місцевому рівні, то одна бабуся вразила бажанням говорити українською: усі телефонували й просили про допомогу російською мовою і тільки вона написала мені повідомлення державною мовою з проханням допомогти. Я їй зателефонувала, і на моє «здравствуйтє» вона відповіла «доброго дня», що було неочікувано. Отже, зібрала все необхідне за її списком, привезла й побажала берегти себе та триматися. Це надзвичайно надихнуло мене.
І: Які зміни Ви, можливо, відчули в собі під час надання допомоги та від початку повномасштабної війни?
Р: Я ходжу до психотерапевта, оскільки маю неконтрольовані емоції. Із лікарем зараз з’ясовуємо питання щодо запобігання депресивного синдрому. Те, що відбувалося у 2020-му році в кабінеті психотерапевта, – це страшно. Лікарка попросила мене написати на аркуші про події, які я прожила у 2014 році під час перебування в підвалі (коли всі плакали, я сиділа спокійно). Ми писали довго й детально, приблизно два тижнї. Потім вона почала зачитувати вголос мої записи й після озвучення слів «йде обстріл міста і ти боїшся померти» я почала голосно реготати, наче кінь… З тих подій минуло 6 років… Тоді 2014-ий рік «вийшов» з мене, а отже, я змогла побороти посттравматичний синдром (коли боїшся гучних звуків або коли щось пролітає). Над Донецькою областю вісім років не літають літаки, але як із цим жити після закінчення воєнних дій? Ця війна почалася неочікувано для багатьох, навіть із тими натяками, які ми мали. Її ніхто не чекав. Зараз я не хочу, щоб у мене боліла душа, бо злість не дає відчуття болю (він з’являється тільки якщо сумний). Дуже сподіваюсь, що потім буде психологічна реабілітація як для цивільних людей, так і для військових, де навчать працювати з емоціями. Хочеться, щоб цей напрямок розвивався, аби далі можна було жити спокійно. Учора я вперше після деокупації їздила до Святогірська й побачила там руїни, а сьогодні мене наздогнали емоції: під час поїздки в машині заграла сумна пісня й захотілося плакати. І мені це вдалося. У Святогірську немає людей, світла, води – самі руїни. Зрозуміло, що для відновлення треба буде не один рік. Коли бачу кістку, що стирчить із тазостегнового суглобу, мої емоції залишаються «на нулю», оскільки в тому, що зробила з нами російська федерація, живу вже понад вісім місяців… Час не повернути, нас колишніх також.
І: Який набутий досвід став у нагоді у Вашому особистому житті?
Р: З’явилось багато нових контактів, також набула організаційних навичок. Під час волонтерської діяльності зустріла хлопця, з яким живемо разом. Під час нічних обстрілів міцно обіймаємо одне одного – це трохи допомагає. Коли в мене заглохла машина, він, як справжній поліціянт, вирішив допомогти. Потім було чимало роботи, а через два місяці зустрілися знову й тепер уже разом. У цей час надзвичайно важливо перебувати в оточенні людей із такими ж цінностями, як і в тебе. Звичайно, війна забирає багато, проте життя триває, – з’являється щось інше.
І: Що б Ви порадили людям, які також вирішили реалізувати свою громадянську позицію шляхом надання добровільної допомоги?
Р: Не соромитися, не боятися підходити до людей і розмовляти. Навіть якщо вони не мають змоги самі допомогти, проте можуть знати тих, які можуть бути корисними. Можливо, хтось саме зараз шукає можливість надати допомогу, чимось поділитися або віддати. Нормально щось просити чи відмовляти, адже все будується на комунікації.
