Усні свідчення Марії Петренко, мешканки м. Маріуполь Донецької області, записані 18 жовтня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І: Доброго дня. Представтесь, будь ласка, розкажіть про себе.
Р: Добрий день. Мене звати Марія, мені 19 років. Я сама з Маріуполя, студентка, навчаюсь на 3 курсі, вивчаю піар та рекламу, зараз проживаю в Києві.
І: Яким для Вас виявився день початку повномасштабної війни 24 лютого? Розкажіть, будь ласка, детально.
Р: 24 лютого я прокинулась, мене розбудив дзвінок від моєї однокурсниці. (вона на той момент перебувала в Києві), я була вдома разом із мамою. Це було десь о 6-ій ранку. Я цей дзвінок пропустила, бо не сприйняла його серйозно. Думала зателефонувати пізніше. Десь через годину, приблизно о 7-ій ранку, я вже остаточно прокинулась. Телефоную тій дівчині – вона в сльозах, каже мені, що на Київ летять ракети, вони сидять у бомбосховищі в гуртожитку, шукають спосіб, як поїхати додому до батьків. Запитала мене про обставини в місті. На той момент я вибухів не чула ні в себе біля будинку, ні в районі, де проживала. Це були віддалені звуки, ми розуміли, що це лівий берег Маріуполя, мікрорайон Східний, ось із того боку доносились дуже глухі звуки. Це було незрозуміло й далеко. Поряд зі мною вже сиділа мама, яка читала новини й казала «Прокидайся, збирайся із силами, почалася війна». Одразу почали збирати тривожну валізу – речі першої необхідності, документи. Мама пішла в аптеку, по магазинах, щоб закупитися їжею та необхідними речами. Так і пройшов день: ми були вдома, весь цей час чули сирену. Десь день-два на постійній основі лунала сирена. Прийняли рішення залишатися вдома й нікуди не виїжджати. Хоча моя подруга виїхала одразу ж о п’ятій ранку. Вони виїхали з міста, і вона закликала нас, казала, виїжджайте, пропускають усіх, бо буде далі гірше. Проте ми з сім’єю прийняли рішення залишитися. У перші дні все було нормально, тобто було світло, вода, зв’язок, інтернет. Отже, перший тиждень просто перебували вдома. Сирену вже не було чути, її вимкнули, тому ми постійно чули обстріли, які з кожним днем ставали гучніше. Ми розуміли, що це все ближче й ближче, що вже не з однієї сторони міста, а з декількох.
І: Чи слідкували за новинами, поки ще був інтернет у місті?
Р: Так. З 24 лютого по 2 березня в нас був інтернет і зв’язок, а отже, ми читали новини, усе відслідковували, а потім, 2 березня, почались перебої зі зв’язком. Неможливо було в місті додзвонитися до рідних, друзів, знайомих. Мені якось зателефонувала та дівчина, яка мене розбудила 24 лютого, й запитала, як я, як обставини, що коїться в місті. Останній дзвінок, який в мене був, – це розмова з братом 2 березня. Потім я вже ні з ким не могла зв’язатися, інтернету не було й ніякі новини до нас не доходили. Тобто з другого по двадцять друге березня весь цей час ми сиділи без зв’язку. Другого березня в магазинах, супермаркетах ще була їжа, овочі, якісь продукти харчування, ми стояли в черзі за хлібом. Але після 2 березня вже нічого не було, були пусті магазини й банкомати. Тобто все: просто почався день бабака. Далі нам вимкнули воду. Мій графік будувався таким чином: прокидаємося рано-вранці, ідемо надвір, робимо вогнище (приблизно 2 години). Біля цього вогнища готуємо їжу – каші, крупи, макарони якісь. Кип’ятили каструлю води, щоб зробити чай, іноді просто з усіх запасів, які були, робили щось на кшталт юшки. Отже, ми були вдома, не ходили в укриття, тому що найближче сховище було в будівлі адміністрації району, біля нашого будинку. Але там не дуже гарні умови проживання. Тому ми прийняли рішення залишитись у квартирі, облаштували коридор за правилом двох стін і, як могли, дотримувалось його.
І: Як Ви сприйняли нові реалії щодо повномасштабного вторгнення, що Ви відчули? Чи одразу зрозуміли, що все – це дійсно війна і вона вже триває?
Р: Спочатку, коли був зв’язок і світло, а ми ще були вдома, то це не сприймалося так глобально і масштабно. Люди здебільшого думали, що це буде, як у 2014-му році, що місто не буде настільки зруйнованим, і не буде таких спартанських умов. А вже згодом, коли ти розумієш, що в тебе є свій запас їжі, який вже ніяк не поповнити, й нічого не можеш із цим зробити, немає жодного зв’язку, ти сидиш у вакуумі, не можеш зв’язатися з рідними та знайомими, друзями. Не можеш сказати їм, що ти живий і в тебе все нормально. Ось тоді вже було реально страшно. Просто страшно вийти й задовольнити свої елементарні потреби: сходити за їжею, набрати воду зі струмка якогось. Чуєш постійні вибухи, які не закінчувалися, перерва на тишу була всього на декілька хвилин (десь до години доходило і все), чутно, що над тобою літає літак, який також абсолютно хаотично руйнує будинки. Ось тоді вже було страшно, але все одно по собі я можу сказати, що ми до останнього не приймали рішення вийти з дому й піти з міста, знайти якусь можливість поїхати. Це все через страх. Наприклад, коли ходили по воду (ми набирали дощову воду з фонтану), відкривався краєвид на центр міста, і ти бачиш, що все в диму. Зруйновані будинки, і не знаєш, що робити. І навіть гадки немає, якою дорогою піти, яким шляхом евакуюватися, як буде безпечніше. Немає жодної інформації. Ось така інформаційна катастрофа була. Нервовій системі взагалі [кінець – ред.], тому що новина, яка до тебе доходить – це якась сусідка, що пробіжить, скаже, що «два-три дні і все буде нормально». Ось так.
І: Розкажіть, будь ласка, яку реакцію на всі ці події Ви спостерігали, наприклад, у своїх знайомих, у людей, які знаходились поруч, у мешканців міста тощо?
Р: Я казатиму про свій будинок та сусідів, які були поруч зі мною, тому що ми далі свого будинку нікуди не виходили. По-перше, ти бачиш по очах страх та нерозуміння людей, що коїться, що з цим робить. Абсолютне нерозуміння, як діяти. Тобто були родини з сім’ями, з дітьми, і вони не знали, як захистити себе і свою дитину. Хоча при цьому просто трималися, все ж таки знаходили в собі сили задовольнити ті базові елементарні потреби, йшли за гуманітарною допомогою (декілька разів завозили), готували їжу. Займали черги. Знову ж таки думали, що «два-три дні і все буде тихо, два-три дні і все буде нормально», ще якоюсь надією до останнього жили. Злість була також – типу коли це все закінчиться, ми хочемо тиші хочемо спокою… А воно з кожним днем все погіршувалося й погіршувалася. Були диванні критики, але й такі люди, які розуміли, що їм треба берегтися, вони ховалися від обстрілів, а були й такі, що виходили на це вогнище у двір. У них там збиралися якісь кампанії, люди собі сиділи, розмовляли, спілкувалися, досить непогано проводили час – такою була картина, яку я бачила. Ось мій будинок стоїть, далі сусідній двір, де люди сидять, хтось приїхав на машині, увімкнув музику, бо в когось було свято – день народження чи щось таке, а буквально через дорогу в інший двір прилетів снаряд, розірвався й загинула одна людина. І на той момент тут сидять люди, які спілкуються, наче все добре, а через дорогу прямо у дворі викопують яму й ховають людину. Так само була проблема мародерства. Люди бігли в усі магазини, які тільки можливо, набирали цілу купу якихось речей. І якби ж це були продукти харчування чи ще щось першої необхідності… Проте були такі [люди – ред.], які заходили в магазини одягу, набирали купу зовсім непотрібних речей… Була така історія, що приїжджала тероборона (чи не знаю, хто вони там), зламували якісь ломбарди, забирали, умовно кажучи, павербанки і їхали назад. Потім приїжджали інші люди, бігли в ці ломбарди, забирали телефони, ще щось, непотрібні речі тобто. По-різному насправді люди реагували, досить по-різному. Не знаю, це, напевно, такий захисний психічний момент, але я не розумію цього: навіщо бігти по всіх крамницях і забирати взагалі все – техніку, меблі й таке інше…
І.: Те, що взагалі не знадобилося б принаймні в Маріуполі на той момент точно…
Р.: Так-так… Я ще можу зрозуміти, якщо це продукти харчування або хтось із аптек брав якісь ліки, все, що не встигли купити… Але коли забирають навіть стелажі, вітрини й біля свого вогнища облаштовують собі майже альтанку – цього не розумію, але це було насправді. Крім того, деякі люди ставились до цього дуже серйозно, а деякі чомусь не сприймали це як реальну загрозу для життя.
І: Чи багато людей виїхало? Скільки залишилось у Вашому чи в сусідніх дворах, будинках? Принаймні те, що Ви бачили.
Р: Там була така картина: досить багато людей виїхало ще на початку повномасштабного вторгнення, це було 24-25 лютого. Хто був на своїх машинах, то вони виїжджали й закликали інших людей підсаджуватись, казали, що вивезуть їх із міста. Знайомих також одразу дуже багато виїхало. Але потім усе це мало зовсім інший вигляд: десь до 15-го чи 16-го березня узагалі не було можливості виїхати, тобто людей просто не пропускали, обстрілювали, розвертали, казали, що вони нікуди не зможуть виїхати. І лише десь 15-го чи 16-го березня (це приблизно, бо не знаю точні дати) з’явилась інформація про те, що дали зелений коридор і можна виїхати з одного виїзду з міста. І колони машин саме так і виїжджали. Потім, уже як я вийшла на зв’язок і спілкувалася зі знайомими, [виявилося-ред.] багато людей переміщувалися з району в [інший] район, тобто було багато внутрішньо переміщених осіб саме в місті. Наприклад, їх район чи будинок постраждав, то вони переїхали в інший район на певний час. Так само вчинила й моя родина. Ми прийняли рішення виїхати 17-го березня. На той момент наш район ще так сильно не обстрілювали, як, наприклад, центр чи лівий берег. Але ми дізналися, що в наших бійців була передислокація (у нас було декілька гуртожитків, в одному з яких вони й зупинилися). Якщо ця інформація дійшла й до простих цивільних, таких, як ми, тоді зрозуміли, що це буде реальна небезпека для нас, а наш район може постраждати. Отже, на той момент ми прийняли рішення просто вийти з дому (у нас не було машини), зібрати необхідні речі, пішки піти в інший район міста й залишитись там. Ми живемо в Кальміуському районі і перейшли до Приморського району, який на той момент також більш-менш тримався. Я розкажу трішки про те, як ми виходили з дому: це був ранок, десь година п’ята чи шоста. Ми вийшли й думали, якою дорогою піти. Так, щоб і не через центр, і не околицями, а десь, можливо, дворами, щоб не наражати себе на небезпеку, не виходити на відкриті ділянки. Йшли приблизно півтори години, бачили, як люди теж короткими перебіжками рухалися: хто воду набирав, а хто з речами біг кудись до знайомих, до рідних. Потім прийшов момент, коли ми вже підійшли до центру. Нам необхідно було перейти через драмтеатр. Чим ближче підходили до центру, тим страшніше виглядала картинка навколо нас, тобто це були абсолютно зруйновані будинки, усе вигоріло так, наче нема живого місця. Ми пробігали через драмтеатр, який на той момент уже був зруйнований, але не розуміли, що там сталося. Знову ж таки не було доступу до новин. Це вже потім, через декілька місяців, я зрозуміла, що на власні очі побачила місце, де загинуло 600 чи 1000 осіб, навіть встановити неможливо. Було дуже моторошно. У центрі нічого не було видно, тільки чутно запах пороху. Дуже гучні звуки, бо постійно щось десь летить. Ти чуєш, як над твоєю головою просто свистить і пролітає ракета чи бомба, десь зривається й падає. Чесно кажучи, я не знаю, яким дивом (це я вже потім жартувала) ми обрали такий ранковий час, що біля нас нічого не розірвалось, ніхто не напав. Слава Богу, ми перейшли в інший район і на 2 дні залишилися там. У цьому районі теж будо небагато людей, умовно кажучи, п’ять квартир із двадцяти були заселені, приблизно одна-дві людини в кожній. Потім ми знайшли місце, де змогли зловити зв’язок. У нас ще був один заряджений павербанк. Ми так трішки підняли мій телефон, просто щоб зловити зв’язок Київстар, я одразу зателефонувала близькій подрузі, рідним, сказала, що в Маріуполі, що живі й шукаємо можливість виїхати. На той момент ще сподівалися на те, що зможемо виїхати саме з міста, знайти якогось перевізника, який би нас забрав. Проблема була в тому, що нас було п’ятеро людей: я, мама, на той момент мій хлопець та двоє моїх братів. Розділятися ми не хотіли, бо це було б досить небезпечно. Знайомі сказали, що за нами до Маріуполя ніхто не поїде, бо це небезпечно, не пропустять. Тоді ми зрозуміли, що просто треба брати ноги в руки і йти таким самим чином, як ми перейшли з одного району міста в інший. Так само треба йти до відкритого виїзду з міста, по тому зеленому коридору. Хоча він не був зеленим коридором, це просто була така дорога, через яку пропускали на цей виїзд, хоча обстріли продовжувались постійно. 20-го березня рано-вранці ми вирушили пішки до цього блокпосту.
І: Поки на цьому зупинимось. Як Ви дізнались, що Маріуполь почали захоплювати, що в місті російські війська? Ви перебували в такій інформаційній ізоляції, то як ця новина дійшла до вас?
Р: Не можу сказати, що я розуміла, що російські війська вже захопили все місто, тому що на той момент це був березень і тривали активні бойові дії. Тобто допоки я перебувала вдома, ми знали точно, що російські військові вже на лівому березі міста. Це ми розуміли, тому що там був автомобільний міст і ось на тому березі вже російські військові, а на правому березі ще наші українські військові. Російських військових у Маріуполі я, на щастя, не побачила. Уперше їх побачила на блокпосту, бо у своєму районі й біля свого будинку я ще бачила українських військових і нашу українську техніку. У місті, на проспекті Миру, на одному з виїздів, проходила сіра зона. І, отже, у тому районі тривають активні бойові дії, наші тримають оборону й не дають зайти, а ці наступають, тобто сіра зона буквально між будинками. Ось чому люди й переходили з одного району міста в інший. Тому що з кожним днем вони (російські військові-ред.) все так обступали й обступали. І казали, що в тому районі міста вже стоять російські військові, а потім уже й в іншому також, а тут ще тримаються наші, ще ви можете вийти та перейти, дістатися до якогось місця. Ми виходили 18 березня вранці. Коли вийшли з-за будинку на проспект, то побачили, що дорога перекрита й там стоїть військовий танк. Тобто оцей відрізок міста вже на той час був перекритий, чого ми звідти й утекли.
І: А як Ви поводились під час обстрілів? Тільки в коридорі намагались перебувати?
Р: Так, ми намагалися принаймні не перебувати довго на вулиці, нікуди не ходили, нічого не роздивлялися, яка ситуація в районі, що зруйноване, що незруйноване. Виходили виключно для того, щоб приготувати поїсти й сходити набрати води. І все. Далі ми просто були в будинку. Так, ми не ховались у сховищі, тому що в нашому будинку його просто не було. Також не йшли до сховища в адміністративну будівлю, бо розуміли, що теж небезпечно. Ми просто перебували в коридорі, там же й ночували, відходили подалі від вікон. Будинок – ненадійне місце, і ми це розуміли, але іншого варіанту не було. Коли сидиш у будинку, а він хитається, як дитяча гойдалка зі сторони в сторону, це дуже страшно. І страшно було, коли влучив снаряд у п’ятий поверх будинку навпроти, чітко в квартиру. Просто щастя, що там не було людей, бо вони виїхали.
І: Чи не було потрапляння саме у Ваш будинок? Коли Ви ще перебували там, він був цілий?
Р: Він був цілий, він стоїть цілий і зараз. У нас там залишились сусіди, знайомі, які поїхали, а потім прихали. Вони прийняли для себе рішення повернутися. Чесно, я не знаю, яким дивом він стоїть і досі й туди нічого не влучило… і він не горів… усе, що постраждало – це вікно, яке випало. Буквально сьогодні подивилася фотографії будинків зі своєї вулиці. Я не знаю, яким дивом мій будинок залишився цілим. Може, через те, що він оточений іншими будівлями й так далеко від проспекту, у глибині вулиці… Але він цілий і це факт.
І.: А інші будинки, що довкола стоять?
Р.: Інші… Видно воронки у дворах, потрапляння снарядів, зруйновані вікна, балкони. Деякі будинки повністю вигоріли знизу догори. Зруйнований будинок, у якому квартира мого брата, туди влучила бомба чітко посередині. Його нема, стоять лише залишки по краях. Немає будинку.
І: Я запитаю, але Ви можете не відповідати. Що особисто для Вас було найважчим під час перебування в Маріуполі? Поділіться, будь ласка, якщо можете.
Р: Для мене особисто найважчим було те, що був присутній страх, але він був якимсь не таким. Це було якось не так: я не переживала панічні атаки чи істерики, намагалася триматися. Найстрашніше було те, що ти розумієш, що перебуваєш там, розумієш те, що навколо тебе відбувається, проте взагалі ніяк не можеш на це вплинути, нічого не можеш зробити. Є якісь базові потреби: сходити в душ, поїсти нормальну їжу, приготувати її, як нам звично, але в тебе цієї можливості немає і ніхто не допоможе. Ніхто не прийде і не допоможе, не врятує. На жаль. Якщо місто в облозі, звідки чекати підтримки? Розумію, що в місті вже немає запасів їжі, усе спустошено, склади знищені. Був момент, коли я була одна вдома, і розумію, що хочеться скуштувати якийсь фрукт, банан, наприклад, але в мене немає такої можливості. Я просто хочу заснути в теплі, а будинок сирий і холодний (у квартирі три-п’ять градусів) і ти засинаєш у тому, в чому весною ходив просто по вулиці. Не знаю, яким дивом ми не захворіли й не було потреби в ліках. Вибачте за такі дуже детальні моменти, просто люди навіть не можуть ходити в туалет нормально. Настільки ти змерз, у тебе судоми, що не можеш і цього зробити. Я відчувала себе якоюсь старою хворою людиною, яка може сходити тільки вночі, коли вже більш-менш зігрілась і розслабилась. У мене був день народження 13 березня й це було щастям. Тоді я зрозуміла, що це було щастя, бо в той день я помила голову. А сусідка подарувала мені прокладки для критичних днів… розумієте, на якому рівні це було?
І: Ви намагалися все ж таки триматися на позитиві… А чи були такі ситуації, коли нерви здавали?
Р: Не знаю, це, напевно, була захисна функція організму, психіки, тому що коли я перебувала в Маріуполі, був шоковий стан. Очевидно, я не до кінця розуміла, що коїться. Ми йшли по місту, я дивилася на все, що навколо, а мій мозок не визнавав, чи це є реальністю. Ходила наче в якійсь відеогрі, розумієте? І в самому місті, коли там була, такого не було, щоб істерик чи зривів, був просто шоковий стан. Не було нічого – ані сльози, просто йдеш і думаєш: хоч би дійти. І все. А вже коли потрапила до Бердянська, відкрила інтернет, почала зв’язуватися з людьми – ось тоді так, я зрозуміла, що втратила все, що можна було втратити, та й узагалі як у таких умовах можна було вижити? Це питання відкрите для мене досі. Як нічого не влучило? Як уся моя сім’я та я вціліли? Як це через це пройшли? Це відкрите питання. І навіть тоді, коли я вже в нормальних обставинах, на території України і все гаразд, я зустрічаюсь зі своїми однокурсниками, приходжу до університету, вітаємося, мене запитують, як справи й усе таке, і тут просто прилітає таке питання: «А як ти вижила? А як ти пройшла через це?» А в мене немає відповіді.
І: Чи можете зараз виокремити зі всього цього жаху Ваш найстрашніший спогад із Маріуполя, який би хотіли викреслити з пам’яті?
Р: Один буде складно, мені треба трошки подумати… Напевне, побачити драмтеатр… Це страшно. Я хочу забути цю картину назавжди, тому що я бачила це в мирний час, де бігали дітки і все було нормально. Центр міста, де все гарно й красиво, – і тут бачиш просто будівлю, якої більше немає і розумієш, що під завалами ще залишаються люди, яких, напевно, ще досі звідти не дістали. І звуки… Оці страшні звуки теж хочеться забути назавжди. Особливо коли чуєш, що просто над твоєю головою летить літак, який зараз абсолютно хаотично скине бомбу. І не знаєш, куди вона влучить. Я хочу забути й забуду цей холод, просто лютий холод. Ось всюди… коли постійно холодно й неможливо зігрітися й розслабитися, коли ліжко неначе скло. Цей холод і запах я тепер ненавиджу. Запах через те, що весь одяг і взагалі все було в цьому запаху. Для мене тепер важко буде кудись поїхати з друзями на відпочинок у ліс.
І: Повернімося до виходу з Маріуполя. Розкажіть, будь ласка, як відбувалася Ваша евакуація з міста?
Р: Це було дуже важко, тому що ми не знали, які обставини будуть по дорозі. Розумієте, одна машина проїжджає – і все нормально, а інша потрапляє під обстріл. Стріляли просто в автомобіль, а ми йшли пішки, нас п’ятеро, троє чоловіків. Через це дуже хвилювалися, як воно все пройде. Вийшли пішки з Маріуполя, підійшли на блокпост, на якому стояли ДНРівці. У нас перевірили документи, а хлопців просили показати руки й ноги на предмет татуювань. Був сильний страх; ми не казали, куди йдемо, що хочемо потрапити на територію, підконтрольну Україні. Обманювали, кажучи, що в нас усе згоріло, будинок згорів, взагалі немає де жити, що йдемо зараз до Мангуша (це невеличке смт від міста), там пересидимо й потім повернемось назад. Обманювали, бо боялися зайвих питань. Коли нас пропустили, ми пішли далі й далі просто по дорозі, по трасі, і вже на повороті побачили дуже великий автобус, на якому був напис «МЧС ДНР». Тобто всі ці військові збирали людей, таких як ми, які пішки виходили, і везли до Мангуша. Коли вийшли з міста, то звуки вибухів, пострілів залишилися позаду, вони вже були не такі гучні, проте їх все одно було чути. Було зрозуміло, що вибухи в місті, а за містом все тихо. Ми сіли в цей автобус, чекали ще на інших людей. Людей було дуже багато: сім’ї з маленькими дітками… Навіть бачили, як хтось вивозив на інвалідному візку свою близьку людину. Отже, всі сіли в автобус і нас повезли до Мангуша. Що я запам’ятала, так це поведінку військових. Був момент, коли зайшов військовий в автобус і назвав чиєсь прізвище, – чи є ця людина чи немає,– і таким дуже-дуже солодким голосом сказав, що це, мовляв, потрібно для того, щоб ваші близькі не переживали; ми повідомимо, що ви живі, що вас евакуювали й направили до більш безпечного місця, бо люди, які це все влаштували, дуже занепокоєні життям і долею нас простих, мирних людей. Це було неприємно. Коли привезли в Мангуш, у нас був вибір – залишитися в Мангуші (ми ще мали гроші на якийсь час), чи одразу шукати варіант виїзду до Бердянська. Ми знайшли знайому, вийшли з нею на зв’язок, і вона нас прихистила. Отже, одну ніч перебули в неї. У Мангуші не було таких руйнувань і пошкоджень, як у Маріуполі, там було світло й більше харчів.
І: А вода?
Р: Я не знаю, просто не було часу… Ми були в приватному будинку… Здається, так, була вода й усі каналізаційні стоки. Але підігрівали воду, бо вона була лише холодною. Їжа була. Коли ми приїхали, то це взагалі була картина маслом: приїхали – і одразу в чергу за хлібом. Купили кожному по буханці, потім стали уп’ятьох і їли цей хліб. Ще таке було: нас привезли під будівлю Мангушівської адміністрації, а там була жіночка, яка закликала людей виїжджати в сторону Росії, у бік ДНР. Нас вона також умовляла, кажучи, що ніби в Україні на нас не чекають, а всіх наших хлопців одразу заберуть воювати, «давайте-давайте сюди, давайте занесемо вас у списки…». Ще вона казала, що сама з Мангуша, але ж по говору було чути, що не з наших.
І.: Російський?
Р.: Так. Дуже така вже турботлива за нас і нашу безпеку. Ми не слухали її, просто кивали головою й робили те, що вважали за потрібне. Отже, переночували в тієї жіночки, яка нас прихистила… Вона порадила не стояти під адміністрацією, тому що там «…будуть умовляти їхати туди (у Росію-ред.), ставайте біля центральної пошти, бо люди, які їдуть в сторону Бердянська, Запоріжжя, зупиняються там, і тоді вас можуть підібрати, щоб ви поїхали далі». Ми її послухали, так і зробили. Нам пощастило, тому що коли вийшли й стали на те місце, проїжджав мікроавтобус на 8-10 місць, і ми всі одразу сіли й поїхали, нам не довелося розділятися. Я не пам’ятаю, скільки було блокпостів із Мангуша до Бердянська, але не дуже багато, здається, 2 чи 3. Вони були всі російські і там також перевіряли документи. У нас із мамою просто брали документи, а хлопцям наказували вийти з машини й показати чи є татуювання, чи нема, питали, служили чи ні, чи є такі-то знайомі… Пропустили, слава Богу, і ми дістались Бердянська. Я була здивована картині, яка помінялась: місто ціле, нічого не зруйновано, знову ж таки є світло, вода холодна, є продукти харчування, у банкоматі можна зняти гроші, люди спокійно ходять, щось роблять, займаються своїми справами. Отже, ми приїхали до якогось спортивного комплексу. Там були люди, які записувалися на евакуацію в сторону Запоріжжя. Здається, стояли великі автобуси (машин-ред.) від Червоного Хреста. Ми теж записалися на цей автобус, стояли в черзі, але далі нам пощастило тому, що були знайомі з Бердянська, які вийшли з нами на зв’язок. Ми не знали, де ночувати та як довго будемо чекати на автобус. Вони (знайомі-ред.) сказали, що їхатимуть далі: «Ми знайшли варіант як доїхати, біжіть сюди». Назвали мені адресу, там була одна жіночка, яка сказала: «Ідіть сюди, я домовилася з хазяїном, будете жити тут, безкоштовно, без питань». Щоб були всі разом. Я все так і зробила. Там був справді дуже добрий чоловік, він сказав: «Живіть, скільки буде потрібно, безкоштовно, без усяких питань, просто живіть і все». У Бердянську ми провели п’ять днів, здається. Була проблема в тому, що не пускали автобуси в місто. Певний час автобуси під’їжджали до цього спортивного комплексу, люди сідали й виїжджали. А через знайомих ми дізналися, що ті автобуси вже не пропускають, вони стоять біля виїзду і знову ж таки треба йти на виїзд з міста, а тоді там сідати і їхати (нам про це ніхто не сказав). Там були куратори – добровольці, які взялись організовувати цей процес. Вони формували невеликі групки, щоб люди рівномірно наповнювали автобуси, зберігали чергу. Але ці куратори не повідомили нам про те, що автобуси не пропускають і нам треба йти самстійно. Ми знову рано-вранці вийшли з квартири, залишили ключі сусідці, подякували, сказали, що підемо далі. І знов пощастило: якийсь чоловік приїжджав на мікроавтобусі, побачив нас із речами й сказав: «Я розумію, куди ви йдете. Сідайте без зайвих питань, відвезу безкоштовно, бо будете йти довго». Коли ми вже приїхали, була певна кількість людей, які стояли в черзі. Також була автомобільна черга на виїзд і така ж черга з людей, які також добирались пішки або на таксі. Ми були дуже вдячні тому чоловікові, тому що люди брали, здається, по п’ять-шість тисяч гривень з людини, щоб просто довезти з якоїсь частини міста до цього виїзду. Треба сказати, що нас досить швидко пропустили, перевірили документи в усіх. Ми побігли через дорогу, через автомобільне кільце до цих автобусів, розуміючи, що там наші, українці, які на нас чекають. Автобус був наче такий комунальний громадський транспорт, як тролейбуси чи автобуси, що їздять по місту. Отже, ми сіли в нього, почекали ще людей і вирушили. Дорога була складна, було дуже багато блокпостів. Здається, ми стояли в Токмаку десь 2 години, поки перевіряли кожен автобус. Це була велика колона. Я вже не пам’ятаю, скільки там було автобусів, може штук п’ятдесят, і за колоною автобусів була також колона автомобілів. Потім настав такий момент, коли ми їдемо, вже стемніло, і ми просто заїжджаємо на заправку. Я розумію, що ми паркуємось і далі не поїдемо. Нам сказали (це було під Василівкою), що йдуть бойові дії. Отже, нас не пропустили, тому ночували в тих комунальних автобусах. Полягали спати, як могли. Наступного ранку, коли ми прокинулись, перед нами все ще стояло одне питання, коли ж нас пропустять і ми зможемо поїхати. Волонтери роздавали якусь їжу, воду, чай, навіть приносили якісь речі діткам (підгузки, серветки, речі першої необхідності та ін.), надавали медичну допомогу, кому вона була потрібна. Були й місцеві з Василівки, які побачили велику кількість людей, автобуси, вони почали приносити свої запаси. Деяких людей відправляли у Василівку збирати гроші, щоб купити хліба і принести всім. Ось таким був той день. Але нас просто не пропускали. І ще: якийсь чоловік чи хлопець знімав на камеру те, що відбувається. Нам не казали, коли ми поїдемо. Хоча зв’язку не було, я не знаю як, але цей хлопець поширив відео й інформація дійшла до росіян, денеерівців, чи хто там оті військові російські… Вони так і сказали: мовляв, «поки ви не здасте нам цього чоловіка й не скажете, хто це зробив, ми вас узагалі не пропустимо, не дамо їжу, хліб, воду». Це підняло такий бунт… Я не знаю, такий настрій у людей був: «ми, по-перше, свого не здамо, а по-друге, не треба нам ні вашого хліба, ні води, просто пропустіть на територію України. Це єдине, що ми хочемо». Десь біля 4-ої вечора нас усе-таки пропустили. Вишикувалася колона, почали заходити, перевіряти мобільні телефони, документи, знову ж таки татуювання – чи є, чи немає… Якось ми їхали по дорозі, а потім звернули кудись у поля, трішки там застрягли. Виїжджали тягнучи та штовхаючи ті автобуси, і вже потім приїхали до Запоріжжя. Оцей кадр, напевно, я запам’ятаю на все життя: бачиш військових і чуєш, як дитинка кричить: «Наші!» І всі такі: «Наші! Наші!». Дивишся з жахом на них утомленими очами, не розуміючи, що відбувається, а вони на тебе дивляться такими добрими очима, машуть руками, зупиняють автобус, дають воду, заходять і питають: «Комусь потрібна допомога чи ще щось?». І в цей момент (це був вечір, захід сонця) я просто дивлюся на небо, а воно чисте. Я не знаю, як передати правильно це відчуття… Просто в Маріуполі все було затягнуто хмарами й пилюкою. А тут сонце навіть світить по-іншому і небо чисте. Воно таке, як і має бути. Як виходили з автобусів, питали документи, щоб ідентифікувати нас, заносили в списки, розселяли. Якщо кому потрібно було житло (а це багатьом),то пропонували місця в дитячих садочках, лікарнях, школах. Я зв’язалася зі своєю одногрупницею, яка сказала мені приїжджати всією родиною до неї в Запоріжжя, вона всіх прийме. Ще проблема була в тому, що до початку комендантської години залишалось десь дві чи півтори години. Весь наступний день (ми приїхали в суботу) була б комендантська година, тому було потрібно встигнути до неї. Приїхав якийсь добрий водій. Нам попався таксист, який нас забрав і дуже-дуже швидко довіз, буквально за 40 хвилин (щоб встигнути). Навіть була така ситуація: наші військові зупинили нас по дорозі питають документи, але як тільки побачили маріупольські прописки, одразу пропустили, сказавши: «Проїжджайте, будь ласка. Поспішайте, щоб встигли доїхати». Присутнім був такий контраст відчуттів: приїжджаєш до Запоріжжя, де є люди, тепло й чисто у квартирах, усе добре; де можна роздягнутися, поїсти за столом їжу, яку приготував у себе на кухні; можна помитися в теплій воді, зняти з себе одяг, який наче прилип до тебе, і одягнути чисте, заснути спокійно в теплому ліжку. Люди дивилися телевізор і питають: «Ми спостерігаємо за вашою колоною, як ви там їхали?». Потім дивляться новини, а я питаю: «Хто це? Уперше бачу Арестовича». У той момент відчула себе як удома, у безпеці, затишно, у нормальних людських умовах. Коли можна вийти на вулицю й спокійно піти куди тобі треба, – у магазин чи ще кудись. Дуже хотілось плакати: коли ми з мамою йшли по Запоріжжю, дивились, як мирні люди просто собі живуть. Звичайна багатоповерхівка… скільки ж там сімей, скільки людей… Раніше в нас теж так було, а в один момент усе почало руйнуватися.
І.: На жаль, зараз Запоріжжя також руйнується…
Р.: Так, це дуже страшно. Подруга, яка нас прийняла, влаштувалась у волонтерський штаб і постійно допомагає людям. Я ж із нею на зв’язку, то й питаю, чому вона не виїжджає. Вона каже: «Не можу виїхати, бо розумію, що потрібна тут, що маю допомагати». А ще каже: «Це настільки страшно, коли буквально вчора проходив якесь місце, воно було ціле, а сьогодні проходиш, – його вже немає».
І: Ви з Маріуполя взяли мінімум речей… Те, що могли винести руками або на спині… Скажіть, будь ласка, яким чином Ви вирішуєте зараз побутові питання?
Р: Коли ми прийняли рішення все ж виходити з Маріуполя, то перше, що взяли – це документи. Ще я взяла свою медичну історію про всяк випадок. Щоб її не загубити… Якусь аптечку, вологі серветки, пледи брали, ковдру, телефони та зарядні пристрої – усе, що було цінне. Одяг, який був на тобі, – ось це й увесь одяг. На мені були колготи, 2 пари штанів, 2 кофтини, куртка, шарф із шапкою, одні черевики і все. І так у кожного з нас. Більше нічого з собою не брали. Коли приїхали в Дніпро (нас там теж прихистили), ми мали гроші на картках, які не встигли зняти, і там купували собі недорогі прості речі. Виходили ж узимку, а була вже весна, потрібні були футболки і все щось не таке тепле. Купили собі зубні щітки й інші засоби гігієни. Гуманітарною допомогою, яку зараз надають внутрішньо переміщеним особам, ми не зловживаємо. Я їздила в штаб «Я Маріуполь», де можна брати продуктові набори, – узяли один раз, нам достатньо. Є люди, яким це набагато потрібніше, ніж нам, де сім’ї з дітками, то їм більш потрібні ці речі. Я зрозуміла, що речі – це взагалі таке, за що не потрібно переживати. Є в тебе пара взуття і радієш цьому, тому що в будь-який момент може статися таке, що треба буде дуже швидко збиратись і бігти. Усе з собою не візьмеш, тому до речей ставимося дуже просто.
І: Які внутрішні зміни Ви помітили в собі: ось Ви до повномасштабної війни, Ви після повномасштабного вторгнення у Маріуполі і Ви вже на підконтрольній Україні території після виходу з Маріуполя. Можете розповісти про ці, скажімо так, стадії Ваших внутрішніх змін? Якщо вони були.
Р: Так, були, і вони дуже помітні, тому що коли жив мирним життям, все було нормально, розумів, що в тебе є де жити, є безпечне місце, тобі є, що поїсти, ти на зв’язку зі своїми рідними, ти працюєш, з’ясовуєш свої якісь питання чи проблеми, тобто розумієш, що заснеш і прокинешся спокійно, підеш у своїх справах. А в Маріуполі сидиш і розумієш, що зараз тут живеш, а потім щось біля тебе впаде чи влучить снаряд і тебе може просто не стати. Піти набрати води – це було викликом. Це було страшно. Були такі випадки, коли люди не поверталися. У мого знайомого померла бабуся, коли вона стояла й готувала їжу на вогнищі: у дворі влучив снаряд і людини не стало. Розумієш, що таке проблеми, що таке страхи і яка взагалі ціна твого життя, як усе може обірватися в один момент. Ось такий і шоковий стан, і стан самозбереження, якісь інстинкти в тебе працюють. Мить, коли вже вибрався звідти… уже тоді починаєш усвідомлювати, що з тобою коїлось. Мені дуже часто хотілося плакати, тому що в один момент залишаєшся без усього – без житла, без своїх якихось речей, без того укладу життя, до якого звик і тепер не знаєш, що буде далі. Також не знаєш, чи точно перебуваєш у безпеці. Після того, як вибралися з Маріуполя, я спочатку поїхала в Одесу, потім Запоріжжя, Дніпро, Одеса. В Одесі я прожила десь 2 місяці. Коли обстрілювали Одесу, ти чуєш ці вибухи і тебе отак наче якимись флешбеками повертає до того, що чув і відчував в Маріуполі. Це страшно, весь нервуєш, тебе всього трясе… Потім відписуєш іншим людям, одногрупникам, знайомим, вони кажуть, наскільки шкода людей, які втікають від війни, а потім знову доводиться все це переживати. Не в такому масштабі, звісно, але знову чують вибухи. І зараз, буквально сьогодні, я знову прокинулась від звуку ракети (була ворожа атака на Київ), коли знову від вибухів трясеться вікно. Хоча в Києві до цього було більш-менш безпечно. Отже, просто не знаєш, що далі робити. Щось намагаюся планувати, якось повертатися до свого ритму життя, не запускати навчання, але знову летять ракети й не знаєш, що буде далі й чи все буде гаразд. Це стан якогось нерозуміння.
І: Що допомагає Вам психологічно розвантажуватися?
Р: Напевно, тільки люди, які зараз поряд зі мною. Я знаю, що з ними і з їхніми сім’ями все добре, ми тримаємося разом, це дає мені сили не опускати руки. Ми живемо разом із подружкою по сусідству, що є для мене є порятунком, тому що в будь-який момент, коли страшно, я знаю, що ми разом, знаю, що є люди, які підтримають. Напевно, більше таких радощів немає. Усе, що маєш, цінуєш по-іншому. Найцінніше – це життя твоє і твоїх близьких, а усього іншого може не стати в якийсь момент.
І: Якою буде Ваша перша дія, коли закінчиться війна?
Р: Хочу додому поїхати. Я мрію про день, коли побачу в новинах, що ми перемогли і все закінчилось. Просто хочу додому, хоча знаю в якому зараз стані перебуває моє місто. Я бачу всі картини, фото, відео від мешканців, які там залишились. Знаю умови, в яких вони живуть, але все одно хочу додому. Зараз пустили потяг Київ-Краматорськ, який довго не їздив, і я тримаюсь, щоб не поїхати в Слов’янськ, бо там теж знайомі, рідні… Дуже тягне в рідний край, це така тоска і якась апатія, я не знаю… Просто туга за рідним містом.
І: Розумію. Я Вам дуже дякую за цю розмову, за те, що були зі мною відвертою. Сподіваюся, подібні розмови мають для Вас якийсь терапевтичний ефект.
Р.: Я не знаю, який ефект вони на мене зараз мають, тому що, розумієте, це такий стан, коли ти на зв’язку з людьми, тільки-но вийшов на зв’язок з рідними. Вони радіють тому, що ти живий, що є зв’язок. Мені всі казали: «Ми знали, що ти не можеш». Просто була фраза: «ти не можеш, але ми знали, що з тобою все буде добре». Я така: «Круто, дякую вам за віру!» І тут настає момент, коли вони хочуть почути усе, що з тобою відбувалось. Починаєш розповідати… Розповідаючи про події, щоразу максимально зберігаю хронологію, але все одно не можу передати тих відчуттів. А люди в шоці, плачуть, видно, що вони занепокоєні. Щоразу, коли я розповідаю знову й знову, то розумію, що навіть зараз так спокійно про це говорю, без нервів, емоцій та сліз, хоча це не означає, що я досить спокійно це переживала. Це дуже вплинуло на мене. Це надзвичайно великий відбиток на все життя. Напевно, цей страх, холод, голод… Нещодавно я давала інтерв’ю. Хлопці знімали документальний фільм. Вони захотіли почути цивільних, місцевих жителів. Я теж так все розповідала, а він каже: «Так, почекай, ти так розповідаєш, наче все окей, усе було не так страшно»… Мене настільки обурила ця фраза… Можливо, він навмисне це сказав, щоб викликати в мене емоції… Я ж кажу: «Усе це дуже страшно було, просто вже немає стільки сил та емоцій усе це передати». Не знаю, може, втомилася від подібних розмов, але те, що я говорю спокійно, не значить, що в моїй голові зараз не крутяться жахливі картинки і що я не заплачу. Розумію, що про це треба говорити, як би важко не було. Розповідати, щоб люди знали й не забували. Пам’ятали, що відбувається зараз у нас в країні, в яких умовах жили люди. Щоб це ніколи-ніколи не забулось. Щоб не було потім знову, що ми братні народи і все добре, а отже, забудьте про цю війну. Не можна забувати, і тому я про це говорю, кричу: «Люди, це страшно!».
І: Так, ми цього не забудемо й не пробачимо. Ще раз дуже дякую Вам за розмову.
Р: Дякую Вам за запитання і за це інтерв’ю.
