Усні свідчення Марини Шажко, мешканки м. Бахмут Донецької області, волонтерки, записані 26 травня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Добрий день! Представтесь, будь ласка.
Р.: Добрий день. Я Шажко Марина, керівник ГО “ЛАДА”, також є волонтером у цій організації, проте основна моя професія – викладач іноземних мов.
І.: Що Ви можете розповісти про своє життя до повномасштабної війни в Україні? Чим займалися, чим захоплювалися, як проводили вільний час?
Р.: До війни працювала викладачем іноземних мов у школі, також у приватному навчальному закладі, гімназії та університеті, викладала іноземну мову для малюків у приватному клубі. З 2012 року почала волонтерську діяльність, навіть із грудня 2011 року ми зареєстрували громадську організацію «Артемівське товариство захисту тварин». У жовтні 2012 року з’явився «Стерилізаційний майданчик для тварин». Це не моя робота (бо маю постійну посаду), а лише вільний час.
І.: Пригадайте, будь ласка, яким для Вас був день початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року?
Р.: Пам’ятаю, що в лютому я і вся моя родина захворіли на Covid. Це було важке випробування для нас. Тієї ночі не могла заснути, оскільки було дуже погано), а тому десь близько п’ятої години ранку переглядала інформацію в інтернеті. Мені написала подруга: «Чому не спиш?» На той час я ще не знала, що почалася війна й відповіла їй, що не можу заснути через погане самопочуття. А вона мені пише: «Ти знаєш, що почалася війна?». Спочатку я не могла зрозуміти й навіть не повірила, що це могло статися, але відразу ж почала розмірковувати: що робити? Перше питання: як бути з нашими тваринками? Як у війну вижити зі 160 тваринами лише на донати людей? Як витримати це випробування? Лише ця думка крутилася в голові. Потім зателефонувала своїм батькам, теж розповіла, що почалася війна, вони були в цілковитому розпачі. А потім я та ще двоє волонтерів почали роздумувати, як далі жити.
І.: Розкажіть, будь ласка, як пройшли наступні дні війни, чим займалися?
Р.: Оскільки я працювала в приватному закладі, заняття скасували, а отже, усі свої зусилля скерувала на волонтерську діяльність. Ми почали писати пости в наших групах у фейсбуці та інстаграмі, щоб зібрати кошти та закупити якомога більше продуктів, аби протриматися. Завдяки людям змогли накопичити певну суму. У ці дні було дуже важко щось купити, тому що люди скуповувати все, що було в крамницях. З дівчатами-волонтерами ми продзвонювали всіх наших знайомих, які працювали в магазинах та на базарах. Вони нам залишали продукти: крупи, м’ясні супові набори та ін., щоб ми могли придбати їх. Крім цього, також займалися нашими тваринами. На той час було ще тихо, методистка говорила, що ми в тилу. До середини березня було спокійно, без прильотів та вибухів.
І.: Що Ви відчували в перші дні війни? Як реагували на всі ці події?
Р.: Я не могла повірити в те, що, як ми вважали, «братський народ» зміг піти на таке. Розуміла ще з 2014 року: усе, що відбувалося на Донеччині – це не просто так, але багато людей, яких я знала, які були моїми сусідами та колегами по роботі, вважали, що цього не може бути й що те, що було 2014 року, – це ніяка не агресія росії проти України, а це начебто робить сама Україна. Мені було дуже важко усвідомлювати наявне, оскільки у 14-му році Бахмут був далеко від цих всіх подій. Хоча ми допомагали військовим, проте це було якось осторонь. Зараз, коли така загроза нависла над нами, то спочатку був жах, невіра, що таке може статися. Перші години було страшно, я постійно переглядала новини в інтернеті, читала всю інформацію. Потім почала думати, що треба опанувати себе, що не можна дозволити зламатися. Тому замислилася над тим, що саме можу зробити. Крім того, що надавали допомогу тваринкам, також почали збирати пожертви військовим. Головна думка, яка не покидала мене ніколи, – це те, що не можна падати духом, адже ми зможемо перемогти в цій війні. Я в це вірила й вірю зараз.
І.: Повномасштабний напад із боку росії став абсолютною несподіванкою чи Ви все ж таки допускали, що це може статися?
Р.: Допускала, тому що все, що коїлося протягом восьми років, не могло бути так постійно. Ми часто спілкувалися з людьми, які залишилися жити в окупованих містах, і бачили, яка велика кількість людей приїжджала в крамниці до Бахмута; великі черги були в банкоматах, бо не було коштів. Розмовляючи з тими людьми, чула невдоволення. Розповідали, що дуже погана їжа, усе дорого, багато чого неможливо купити, але вони не могли виїхати звідти. Це були одиниці, більшу ж частину людей влаштовувала можливість отримати гроші в Україні і на окупованій частині. Я розуміла, що так довго не триватиме, бо не може людина сидіти на двох стільцях, у будь-якому разі треба обирати, адже це як вулкан, який колись прокинеться. Очевидно, що якась розв’язка буде, не хотілося думати про війну, але таку думку я допускала.
І.: Поговоримо трошки про Ваше місто. Яким був Бахмут до повномасштабного наступу росії?
Р.: Бахмут – це невеличке місто з населенням у 70 тисяч людей, тихе, красиве, чарівне, зелене. Там усе робилось із любов’ю до людей. Прогулюючись містом, можна було побачити багато троянд, гарну набережну, чимало нових будівель, чудові вулиці. Однією з візитівок Бахмута є Артемівський завод шампанських вин, він відомий не тільки на українському ринку, а й по всьому світу. Я виросла в цьому місті й після закінчення інституту повернулася до Бахмута, тому що любила його за те, що він саме такий.
І.: Які ще місця або споруди, на Вашу думку є візитівкою Бахмута?
Р.: Також соляні шахти Соледара. Ще у нас був краєзнавчий музей.
І.: А чи були в Бахмуті місця сили, куди Вам подобалося приходити, щоб подумати над чимось?
Р.: Місцем моєї сили був майданчик для тварин, там дуже чарівна природа навколо. В якому б настрої туди не приходила, завжди заряджалась енергією. Там я могла поміркувати, помріяти, поспілкуватися з тваринками, і це надавало мені сили.
І.: Що відбувалося в Бахмуті від початку повномасштабної війни,коли Ви ще там перебували?
Р.: У лютому та до середини березня було відносно тихо, після 20 березня почалися перші прильоти: по військовій частині, по підприємству «Соки й води», були постійні звуки сирени. Це був березень-початок квітня, коли оголосили масову евакуацію. Ще було п’ять прильотів у центр міста й після того ще квітень і початок травня було відносно спокійно. Уже після 15 травня обстріли та бомбардування з літаків тривали щодня. Бомбили різні райони міста. Ми знали, що з шостої до сьомої ранку та десь із 13:00 до 14:00 було від трьох до семи прильотів.
І.: Як поводилися місцеві мешканці?
Р.: Багато людей поїхало на початку квітня, коли була оголошена масова евакуація, потім квітень і початок травня було відносно тихо й частина людей повернулася. Однак після того, як почалося бомбардування, дедалі більше людей від’їжджало.
І.: Скажіть, будь ласка, з якої причини Ви залишалися в Бахмуті?
Р.: Ми залишались там, тому що мали майданчик, у якому було 160 тваринок. Нам пропонували їх евакуювати не всіх разом, а розподілити по різних притулках, але ми не хотіли цього робити, бо вкладаємо душу й серце в кожного. Вони для нас як діти. Ми розглядали лише варіант, коли зможемо знайти територію, яку можна було б орендувати або безкоштовно покористуватися нею, потім перевезти туди всіх наших тваринок та доглядати там за ними. Але на той момент це було дуже складно зробити й до серпня ще сподівалися, що ситуація покращиться. На жаль, першого серпня був перший приліт на майданчик. Це було жахливо. Я та ще одна наша дівчина-волонтер були там (вона залишалася на ніч). З травня охорони не було, тому Люда переїхала до підвалу нашого майданчика й жила разом із тваринками. Того дня, 1 серпня, я була в кімнаті, міняла клітки. Був обстріл. Ця дівчина – Люда – телефонує мені (вона перебувала в іншому місті) і говорить: «Іди до підвалу, тому що дуже гучно». Тільки-но я туди спустилася, буквально через секунду стався приліт перед підвалом. Частина тварин була в підвалі, а більшість – на поверхні. Я намагалася вийти назовні, але не могла опанувати себе. Інша волонтерка намагалася мене втримати, говорила заспокоїтися й чекала, адже це було небезпечно. Усі мої думки були лише про тварин, я розуміла, що несу за них відповідальність, і це було моїм рішенням трошки зачекати, поки щось покращиться. І ось саме в цю хвилину я зрозуміла, що евакуація буде, і ми будемо шукати територію. Гадаю, що обстріл був протягом години. Коли ми вийшли на поверхню, то побачили, що був зруйнований паркан, ємність для води, дах, двері, будки для тварин, але, дякувати Богу, усі тварини були живі. На жаль, двоє песиків було поранено, декілька розбіглися. Пізніше деякі повернулися, проте п’ятьох песиків ми так і не знайшли. Намагалися їх розшукати, писали оголошення, але ні. З цього моменту почався наш пошук території. В Ольги (це також волонтерка) син із першого дня повномасштабної війни в Україні служить в ТРО. Він дуже просив, щоб та виїхала сама й вивезла родину, тому що було дуже небезпечно. У липні Оля вивезла всіх своїх у селище Вільне Новомосковського району, проте сама повернулася на майданчик. Вона була з нами. І ось коли стався приліт, я попросила її переговорити з головою сільської ради на предмет оренди території. Він сказав, що є птахоферма. Сільський голова познайомив Олю з власником, той попросив суму оренди розміром у 15 000 грн. Це були надзвичайно великі кошти, тому що майданчик існує тільки на донати людей, а крім оренди в нас було багато різних витрат. Тож ми продовжили шукати територію, зверталися до різних волонтерських організацій і планували евакуюватися тільки в Дніпропетровську область, щоб бути разом та не дуже далеко їхати. У нас різні тваринки: деякі старі, деякі після якоїсь травми, а тому вони просто не витримали б довгу дорогу. Протягом серпня шукали територію, цей місяць був відносно спокійний. Прильоти в місті були, але нас оминали, навіть якось звикли до цього. До повномасштабного вторгнення на майданчику було чотири працівники, які годували, прибирали та доглядали за тваринами. Ми платили їм заробітну плату з донатів людей, тому що самі лише волонтери не могли там постійно працювати, оскільки мали постійне місце роботи. Ці працівники виїхали з міста, тому на той час із тваринками були лише ми. Щодня їздили на майданчик з одного кінця міста в інший. Ми знайшли чоловіка, який возив нас на авто, за що йому дуже вдячні. Звичайно, було страшно їздити, коли місто обстрілювали, але ми не мали іншого вибору, адже відповідали за цих тварин. Наприкінці серпня, здається, це було двадцять восьмого, біля першої години ночі Люда (дівчина, яка ночувала з тваринами) написала мені: «У нас обстріл десь поруч». До ранку я не могла знайти собі місце, тому що більше вона нічого не написала й не відповідала на повідомлення та дзвінки. Біля шостої ранку Люда відповіла, що обійшла всіх тваринок після обстрілу – загинув один песик Лада (таку ж назву мав наш майданчик). Ми сприйняли це за знак, що треба швидко виїжджати. Наступного дня я зателефонувала власнику птахоферми, дала згоду на оренду, і ми уклали договір. Наступним питанням було те, як нам вивезти всіх тварин за один день. Ще ми помітили таку закономірність: після того, коли до нас хтось приїжджав (привозили корм або для написання репортажів), завжди були прильоти. Це могло трапитися в той же день або наступного дня. Тому вивезти тварин треба було за один день. Це було нелегким завданням, тому що необхідно знайти не одного, а декількох перевізників, щоб усіх тварин за один день перевезти. Але ми впоралися: на 28 вересня було організовано евакуацію. Це були авто на 8:00, 10:00 та 12:00. Дівчата-волонтерки вирушили разом із тваринами в той же день. Я не могла одразу ж виїхати, тому що на той час ще не знайшла житло, а в мене ще є старенькі батьки, яких також треба забрати, а ще мої домашні улюбленці – 2 кішки і 2 собаки. Люда мені з цим допомогла: вона обійшла село на другий день після приїзду, запитуючи, чи здає хтось дім в оренду. Був лише один будинок, щоправда, зовсім не придатний для житла, але ми не мали вибору. Тому я замовила машину й першого жовтня з батьками та тваринами виїхала в село Вільне, де розташовувався наш притулок.
І.: З якими думками Ви залишали Бахмут?
Р.: Неможливо описати свої почуття, мій стан був розбитий через постійні прильоти та обстріли. Після того, як у притулку потрапила під обстріл, почалися панічні атаки. Я дуже хвилювалася за батьків, за тварин. Коли тільки-но приїхали до нашого нового дому, усередині мене була порожнеча, бо не знала як жити, як бути далі.
І.: Як Ви облаштувалися на новому місці? Що або, можливо, хто допоміг Вам адаптуватись?
Р.: Щодо притулку – було дуже важко, тому що ми все починали з нуля. Там була територія, де не було нічого, у процесі ми будували вольєри, розміщали наших тваринок. Дуже вдячні людям із нашого села та з прилеглих сіл, які допомагали. Вони привозили нам усе, що могли. А особисто мені було дуже важко, тому що я одна з батьками жила в будинку, де не було взагалі нічого. Це був жовтень, уже прохолодно, а в будинку не було ні газу, ні води, ні опалення. Мої рідні були після коронавірусу і їм теж було вкрай важко. У грудні мама померла, вона не змогла це пережити. Протягом життя мати працювала лікарем-невропатологом, її знали всі в нашому місті, адже вона була надзвичайно комунікабельною, завжди допомагала людям. Хоча мама й народилася в Радянському Союзі, проте дуже любила Україну й підтримувала її. Тому вона не змогла це витримати. Її поховали 8 грудня.
І.: Прийміть мої щирі співчуття.
Р.: Дякую. Я знайшла квартиру в Новомосковську, ще коли мама була жива. Але оскільки її стан погіршився, не могла їх усіх перевезти. Тому ми переїхали вже після похорон із батьком і тваринками. Власниця квартири дуже добра, вона дозволила нам жити з тваринками. Наразі перебуваємо тут, у Новомосковську. Це місто мені нагадує Бахмут. Тут дуже затишно та комфортно. Спочатку було доволі важко: я не могла ходити вулицями, не могла дивитися, коли скрізь люди, працюють крамниці. Це був час передноворіччя, усі щось купували, готувалися до свят, раділи життю, а я думками поверталася в Бахмут, розуміючи, що там ще залишалися люди, яких я знаю, і знаю, що там коїться. Мені було боляче за моє місто. Зараз уже звикаємо до нового життя, до того, що починаємо все з нуля.
І.: Скажіть, будь ласка, чи знаєте Ви, що наразі з Вашим житлом у Бахмуті? Чи збереглись якісь речі та Ваш майданчик? Яка обстановка?
Р.: Щодо майданчика – не знаю нічого. Це місце, яке найпершим потрапило під удар, і його захопили також першим. Розумію, що, мабуть, там немає нічого. Щодо мого дому – це район літака. Три тижні тому бачила, що будинок стояв. Але він увесь чорний, без вікон, без дверей. Очевидно, що речей там теж немає. Мені дуже сумно, що я не змогла забрати із собою фотоальбоми, адже це пам’ять. Планувала з’їздити туди в грудні, але сталася біда з мамою, і я просто не встигла туди поїхати вдруге.
І.: Що надихнуло Вас на волонтерську діяльність? Чому обрали саме шлях допомоги тваринам?
Р.: Я завжди дуже любила тварин і допомагала їм, лікувала, годувала. У 2008-2009 рр. по нашому місту їздило авто з двома чоловіками, які відстрілювали бездомних тварин. Регулювання їх кількості відбувалося через відстрілювання. Це було жахливо. Ми з подругою годували двох песиків на прізвисько Шляпа та Рижик. Їх любив увесь двір. Якось вони пішли проводжати когось на роботу й на шляху їм трапилася машина, яка відловлювала собак. Рижика вбили, а Шляпу не добили й залишили лежати на землі. Подруга йшла на роботу та побачила це. Вона забрала Шляпу й ми дуже довго його лікували, оскільки в собаки була черепно-мозкова травма. Прожив пів року й помер. Це було першим поштовхом, що треба щось робити. Просто сидіти склавши руки й дивитися на те, що коїться в місті, було неможливо. Ще одним випадком був жахливий, кривавий відстріл тварин у центрі міста. Уся площа була в крові. Подруга на той час працювала в регіональній газеті. Ми пішли до міськвиконкому, але нас не хотіли слухати, потім узагалі не впускали. Дуже важко було знайти зв’язок із нашою владою. Після цієї кривавої розправи над тваринами я зателефонувала в місцеву мерію й сказала, що якщо з нами ніхто не хоче спілкуватися, то ми дамо цій справі розголосу. Десь через тиждень мені зателефонували й запросили на зустріч. Із цього моменту розпочався наш шлях – довгий, важкий. Це те, до чого ми прийшли зараз: змогли добитися, що в нашому місті була ухвалена програма гуманного регулювання чисельності безхатніх тварин, а в місті проводилася стерилізація собак.
І.: Якою була команда Вашої організації від початку заснування та яка наразі?
Р.: Спочатку нас було доволі багато, тому що це були люди, у яких була єдина мета. Пізніше, коли з’явився наш майданчик, стало важко, тому що треба було проводити там багато часу, присвячуючи тваринам. Ми всі працювали, мали основну роботу, тому на тварин витрачався весь вільний час. У 2012 році, коли з’явився майданчик, нас стало п’ятеро, проте пізніше залишилося троє дівчат. Ми всі робимо єдину справу й отримуємо задоволення від цього, це поклик нашого серця.
І.: Звідки Ви берете сили та енергію на здійснення волонтерської діяльності? Що допомагає Вам відновлюватися після важкого дня?
Р.: Тварини допомагають, адже вони справжні. Коли ще в Бахмуті приходила на майданчик, то отримувала велике задоволення. Тваринки не можуть обманювати, вони дуже щирі, вдячні. Я їх дуже-дуже люблю. Тварини – це моє життя.
І.: Очевидицею яких подій російсько-української війни Ви були під час волонтерства, окрім того, що потрапили під обстріл?
Р.: Я бачила, що відбувалося в притулках у тому ж Харкові, у Бородянці. Багато тварин загинуло від російської агресії. Це геноцид не тільки людей, а й тварин.
І.: Яким чином на Вас вплинула повномасштабна війна? Можливо, Ви помітили, що змінилися?
Р.: Війна дуже змінила мене, відбулася переоцінка цінностей. Життя оновилося, адже починаєш усе спочатку, радієш тій маленькій дрібничці, яку раніше б і не помітив.
І.: Що вразило найбільше на Вашому волонтерському шляху від початку війни?
Р.: Мене вразила єдність людей, допомога й готовність діяти в єдиному ключі заради перемоги.
І.: Яким Вам наразі бачиться майбутнє України?
Р.: Вірю, що Україна буде незалежною державою, вона обов’язково переможе, а ми всі змінимося. Ця війна потрібна кожному з нас для того, щоб почали цінувати те, що маємо, боротися за свою свободу, за незалежність, навчилися бути людьми.
І.: Які у Вас плани на майбутнє? Чи вдається планувати?
Р.: Поки що ні, живемо одним днем. Дуже сподіваємося повернутися до рідного Бахмута. Це головне.
І.: Що Ви порадите українцям у цей нелегкий час?
Р.: Не боятися боронити свою свободу та незалежність, не продаватися, допомагати одне одному, бо тільки так ми зможемо перемогти ворога.
