Усні свідчення Марини Шевченко, мешканки м. Красногорівка Донецької області, записані 20 жовтня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Доброго дня, представтесь, будь ласка, та розкажіть про себе.
Р.: Доброго дня. Мене звати Марина Шевченко, мені 29 років, народилася в місті Донецьку. Мешкала неподалік від Донецька в місті Красногорівка. Зараз у зв’язку з початком повномасштабної війни перебуваю в іншій області, є внутрішньо переміщеною особою.
І.: Поділіться, будь ласка, спогадами про 2014 рік. Що тоді відбувалось у Красногорівці?
Р.: У 2014 році я була студенткою, навчалась у Донецьку, жила вдома у Красногорівці. Було літо, коли бойові дії розпочалися безпосередньо в нашому місті. В інших містах війна настала раніше, але до нас вона дійшла у липні 2014 року. Цей день ми всі дуже добре запам’ятали. Було 11 липня, коли вперше почули вибухи градів. Для людей, які ніколи не чули звуків війни, це було страшно. Звичайно, якщо порівнювати з сьогоднішньою війною, то взагалі можна сказати, що нічого не було. Точно вже не згадаю, коли був той референдум, але з нього все й почалося. Більшість сусідів та жителів міста підтримували його, хотіли чогось нового, йшли голосувати за щось незрозуміле. У нас почали з’являтися озброєні формування, навіть із місцевих жителів. Їм видавали примітивні засоби захисту – якісь обрізи, мисливські рушниці. Я ще їздила на навчання через Абакумове, там уже стояли блокпости, на яких зупиняли вантажівки й невідомо на що перевіряли. Це всіх дратувало, ніхто не розумів, для чого це. Коли блокпости поз’являлися в різних населених пунктах, вони були незаконними й порушували громадський порядок. У нашому місті було «АТБ», так люди з блокпостів заходили, безкоштовно брали продукти та інші товари, тобто починалося безчинство й страшно було вийти на вулицю. Відповідно, коли почали з’являтися всі ці формування, люди перестали звертати увагу на українську владу. У липні був масований обстріл, так звана “зачистка” міста, а в серпні, здається, “Правий сектор” звільнив Красногорівку від бандформувань, що називали себе “ДНР”. З тих пір виникла лінія розмежування між Красногорівкою і Донецьком. Буквально декілька кілометрів відділяло від лінії фронту. Можна сказати, що ми перебували на передовій. У 2014 році, коли почали стріляти, було страшно, ми ніч не спали, навіть спускалися у підвал, але, як виявилось, це був обстріл не Красногорівки, а сусідньої Мар’їнки. Там були руйнування – погоріли будинки, один із яких згорів повністю, став наче привид. Зараз, напевно, він ще гірше виглядає, але вісім років він стояв такий пустий, обгорілий, – одні стіни. Після того обстрілу (11 липня) ми виїхали, винаймали недороге житло на Азовському морі, там і перебували деякий час. По нашому від’їзді в Красногорівці і Мар’їнці відбувалися бурхливі бойові дії, не було світла, газу, води, а люди сиділи по підвалах. Ті, хто не знав, як треба поводитись під час обстрілів, виходили з домівок; десь поряд щось падало і, як наслідок, з’являлося багато жертв і поранених. У місті було небезпечно перебувати, тому більшість людей виїхала. Певний час ми жили в селі Бердянське, а потім переїхали у Широкине. Буквально через декілька днів після нашого від’їзду з Широкиного туди зайшли ДНРівці, його розбомбили, як, здається, і село Бердянське. У серпні ми повернулися до Красногорівки, бо її вже звільнили і вона була під українським прапором, там розташовувались наші блокпости. Узяли деякі речі й поїхали до родичів у Сумську область.
І.: До якого моменту Ви перебували у родичів в Сумській області і коли повернулися до Красногорівки?
Р.: У Сумській області були десь пів року. На початку зими до Красногорівки вже повернулося багато людей, хоча не було газу та води, лише електрика. Ми також вирішили повернутися, думали, що будемо зігріватися обігрівачами, користуватися електроплиткою для приготування їжі. Отже, ми повернулись. Головне – бути разом, з сім’єю, тому на побутові речі не звертали увагу. Але все одно періодично, практично щодня, відбувались обстріли міста, були перебої зі світлом, а без світла – це майже як жити на вулиці. У 2015 році в місті було пошкоджено електромережу і приблизно два тижні не було світла, тобто ми не могли нічим зігріватись. У кімнаті температура знижувалася до + 4 + 5, а на вулиці було – 25. Доводилося спати в шапках, рукавицях, куртках. На той час я навчалась дистанційно і, сидячи за комп’ютером, отримала обмороження кінцівок на руках і на ногах. Далі не було сил терпіти, бо ми не знали, коли зроблять те світло. Я поїхала до родичів у Донецьк. Ще не було контрольно-пропускного пункту, ходив автобус, тобто було нескладно туди проїхати. То був перший і останній раз, коли я була в Донецьку від початку всіх подій. Там я перебувала декілька місяців, продовжуючи навчатись дистанційно. Навесні повернулась додому, їздила на сесію. Мій університет переїхав, отже, деякий час жила не в Красногорівці. Після закінчення навчання у 2016 році я повернулась додому. На той час було більш-менш спокійно. Постріли лунали через день; усі вісім років жили з відчуттям і розумінням того, що війна не закінчилась, вона була усього за 20 км від нас. Люди все розуміли, але домівки, робота, школа – усе було в Красногорівці, тому й повертались. Упродовж 2017-2019 років ми жили більш-менш нормально. На той час уже звикли бути без газу, робили ремонти, виходили заміж, ходили в гості до друзів, тобто було звичайне життя. Так, не вистачало чогось з інфраструктури та з розважальної сфери, але всі навчилися виїжджати до сусідніх великих міст – Покровська, Маріуполя, де можна було задовольнити ці потреби. Усе одно був дім і, якщо порівнювати із сьогоденням, жили відносно мирно.
І.: Чи впливало на Ваше особисте життя й життя інших містян сусідство з окупованими населеними пунктами?
Р.: Мабуть, так. Великим мінусом була ситуація з телевишками. Починаючи з 2014 року, у нашому місті не було українського телебачення і радіомовлення. Воно було лише в тих, хто мав супутник. Також можна було переглядати через інтернет. Звичайно, молоде покоління дивилось передачі через інтернет, а от старше покоління – російське телебачення (Скабєєву, Соловйова, Кисельова та ін.). Так було через те, що в них були звичайні антени, які приймали найближчий – донецький – сигнал. Коли 24 лютого почалась повномасштабна війна, як виявилося, перегляд російських каналів не пройшов безслідно. Люди були налаштовані проти того, що Україна захищається, бо ДНР та Росію вважали вже своїми. Були й інші негативні моменти того, що жили поблизу: у багатьох в Донецьку залишились діти або батьки. Лінія розмежування була ніби кордоном, який доводилося долати. Потім поставили щось на зразок державного кордону, де були перевірки. Дорога стала довгою: якщо раніше до Донецька доїжджали за годину, то тепер люди днями не могли проїхати, стояли в чергах, допоки всі перевірки не пройдеш та блокпости не проїдеш. Багато громадян на блокпостах помирало через спеку або холод – страшні були події. У нас же інша політика: люди обурювалися, не вважали за своїх усіх, хто приїжджав з Донецька. У суспільстві відбувся розкол: ті, кого раніше вважали своїми, тепер стали чужими.
І.: Що мотивувало Вас залишатися в Красногорівці на лінії розмежування, поряд із бойовими діями? Бо деякі люди вже тоді виїжджали, залишаючи свої домівки.
Р.: Перше, мабуть, те, що в Красногорівці було власне житло. Щоб жити в іншому місті, треба знайти помешкання, сплачувати оренду та комунальні послуги, а ще ж треба якось жити. Отже, було фінансово складно. По-друге, у мене бабуся літнього віку, яка не хотіла виїжджати. Тоді ще був дідусь, але він хворів і з ним було дуже важко. Через те, що рідним потрібна була допомога, я не могла їх покинути, тому після навчання повернулася додому. Впливало також і те, що ситуація не була надто загострена, а більше нагадувала заморожену; жити, в принципі, можна було.
І.: Яким для Вас виявився день початку повномасштабної війни? Де Ви перебували 24 лютого 2022 року?
Р.: Здається, що для мене війна почалась не 24, а 16-17-го лютого або навіть із самого початку цього місяця. Крім того, що навкруги відчувалася напруга, усі новини й розмови впливали на стан та розуміння того, чи буде конфлікт, нападуть чи не нападуть на нас. Десь із середини місяця в місті почалися потужні й часті обстріли, як у 2014 році; знову перебої зі світлом, а без світла не було й води. Електрику не могли зробити кілька днів, бо через обстріли майстри не могли виїхати, щоб відремонтувати. 16-17 лютого ми з чоловіком їздили до Курахового: там працювали, винаймали кімнату в готелі, де можна було прийняти душ, поїсти теплої їжі (удома цього не було). У Красногорівці були, щоб узяти деякі речі. У нашому місті вже війна почалась, а в Кураховому було спокійно: люди працювали на своїх місцях, як і зазвичай. Після кількох таких переїздів із речами та сумками я втомилась і вирішила шукати квартиру в цьому місті й жити там, допоки нам не відновлять світло. Хоч було дуже складно, але ми знайшли квартиру. Мешканці Красногорівки та Мар’їнки також виїжджали, шукали житло, бо в них була така ж ситуація, як і в нас. Ми знайшли квартиру, взяли з собою речі першої необхідності, одяг. 23 лютого більш-менш навели порядок у квартирі, трохи облаштувалися. Я видихнула спокійно: є тепло, світло, вода й усе добре. Проте вночі мене розбудив чоловік і сказав, що почалась війна. Я не повірила, бо було тихо, нічого не чутно й не видно. Потім я зайшла в телеграм, з новин дізналась про те, що відбувається в Харкові, Києві та інших містах, – охопив страх. Чоловік поїхав на роботу, у нього було відповідальне завдання: потрібно дізнатися, як діяти далі. Я зателефонувала близьким, трохи поговорили – усі були в шоці й не розуміли, що робити далі. Потім зібралася й пішла на роботу. Деякі колеги не приїхали з Красногорівки та Мар’їнки у зв’язку з тим, що автобус не виїхав через обстріли. З інших сіл, які розташовані на лінії розмежування, люди також не приїхали. Отже, 24-го не всі працівники вийшли на роботу, тільки місцеві. Мені ж до місця роботи треба було пройти кілька кварталів. Ми зібрались і чекали вказівок від керівництва, не розуміючи, що взагалі робити: люди приходили на прийом, а ми не знали, чи працюватимуть системи, щоб належним чином обслуговувати клієнтів. Урешті-решт робочий день як такий не відбувся, нам сказали розходитися по домівках та очікувати офіційну інформацію, тобто бути на зв’язку. З роботи я повернулась у стані нерозуміння того, що робити: тільки переїхали у зйомну квартиру, маємо трохи речей, а все інше залишилось удома. Невідомо також, пропускають ще чи вже ні, бо Красногорівка, можна сказати, перша на лінії фронту від Донецька. Усі думали, що наступ почнеться саме в нас, адже ми найближче, і, мабуть, готувались до цього. Я намагалась зняти гроші в банкоматі, сходити в аптеку та до магазинів, купити необхідні речі й продукти на певний час, але скрізь були величезні черги. Не скажу, що була паніка – мабуть, була якась моторошна тиша, і хтось пошепки з кимось розмовляв. Поки стояла в черзі, дуже добре чула вибухи, хоча раніше в Кураховому такого не було. Зрозуміло, що десь поблизу вже щось відбувається. Після цього в мене виникло бажання забрати до себе бабусю, адже в Красногорівці після обстрілів так і не зробили світло: тільки-но його полагодять, як знову стріляли і воно зникало. Людей наче виживали з міста. Я забрала бабусю, деякі речі, щось з техніки, яка влізла в машину, і ми переїхали. Наступного дня почалась паніка: на роботу ми не вийшли, читали й дивились новини, слідкували за тим, що відбувається. Вирішили, що якщо всюди бомблять, люди сидять у підвалах, то в нас узагалі буде жах і ці кілька кілометрів від Красногорівки до Курахового нас не врятують. Через декілька днів після 24 лютого зібрали валізи й поїхали з чоловіком та його братом. Хотіла забрати бабусю, але вона була налаштована категорично: сказала, що буде вдома, нікуди не поїде, що інші залишаються, світло їй не потрібне, а вона все витримає. Я вирішила, що як тільки ми облаштуємось на місці, відразу її заберемо. Уже в машині виникло питання: “А куди ми їдемо?”. Те, що мені довелось пережити за цю добу, мабуть, не було за все життя: і швидке збирання речей (багато залишили на зйомній квартирі, потім просили знайомих відвезти до нас у Красногорівку), і ця поїздка (у дорозі пробило колесо, довелось їхати на запасці, що було дуже незручно й небезпечно). Не знали, куди рухатися далі, до того ж уже було запроваджено комендантську годину, а отже, вночі не могли пересуватися. Ми встигли дістатися до Павлограда, намагались знайти готель або кімнату, проте все було марно. Телефонувала навіть у дуже дорогі готелі, але скрізь не було місця, оскільки люди виїжджали й через комендантську годину також зупинялися. Я додзвонилась на якусь базу відпочинку, де здавали кімнати, але там мені відповіли, що все зайнято. У розпачі я запитала куди можна звернутися, щоб переночувати, бо цілий день у дорозі й не знаємо, де можна залишитися на ніч. Тоді мені дали номер жінки, яка працює в одному з гуртожитків, я зателефонувала і нас пустили безкоштовно переночувати. Там було дуже холодно, але ми були настільки втомлені, що просто були раді ліжку й теплим ковдрам. Уранці вирішили їхати за Дніпро. Зрештою, нам дали прихисток в одному з гуртожитків у Черкасах, де ми прожили безкоштовно декілька місяців (за що дуже вдячні). Незадовго після нашого від’їзду в Красногорівці почався жах: щодня зранку до ночі тривали обстріли, усе більше й більше людей виїжджало. Якось у розмові з бабусею я сказала, що дедалі ставатиме тільки гірше, і тоді вона погодилась виїхати. Бабуся говорила, що неможливо навіть вийти на вулицю – скрізь летіло. Це відбувалося не лише на околицях міста, що розташовані біля лінії фронту, а вже й у центрі. Я домовилась із перевізниками і бабусю привезли в Черкаси, де за допомогою знайомих знайшли будинок (нам дозволили жити безкоштовно). Навела порядок, трохи облаштувались і ось живемо. Чоловік спочатку був зі мною, але потім повернувся до Курахового через те, що має досить важливу й відповідальну роботу. У більш спокійні дні він періодично їздив до Красногорівки, потроху збирав речі і відправляв до нас Новою поштою або привозив сам. З квартирою у Красногорівці все сумно: їй дуже дісталося, бо в триповерховий будинок було 4 прямих попадання і десь 3 поряд. Найстрашнішим був день, коли в чаті міста прочитали новини і побачили свою вулицю та номер будинку. Після першого прильоту були незначні пошкодження: розбилося скло від уламків (чоловік тоді їздив і забивав вікно). А ось сусідам не пощастило, бо в них кутова квартира. Після чергового обстрілу від кута будинку нічого не залишилось – усе просто посипалося й у домі з’явилась дірка. Коли прилетіло вдруге, у нас не стало вікон і дверей, у середині все (навіть стіни) пробило величезними уламками з великих знарядь. Кілька днів наша квартира так і стояла, а потім ми просили сусідів чимось позабивати її. Наразі все так і стоїть – побите й розбите.
І.: Як Ви сприйняли нові реалії щодо повномасштабного вторгнення? Чи одразу прийшло розуміння, що це не просто війна на Донбасі, а відкрита повномасштабна, розв’язана Росією війна?
Р.: Я й до 24 лютого розуміла, що не просто так усі про це говорять, а в суспільстві панує певна напруга, – не хотілось у це вірити. Та коли все сталося, не дуже здивувалась, хоча й не думала, що це настільки далеко зайде (на початку не чіпали мирних), була надія на швидке завершення.
І.: Про що думали в перші дні війни? На що себе налаштовувати?
Р.: Перші дні війни, мабуть, відняли 10 років життя. Такого стресу потім за весь час війни в мене не було. Було відчуття, наче зима не лише за вікном, а й в душі: сидиш у холодній кімнаті гуртожитку, де нічого твого немає… Навіть валізи не розбирали, – усе так і стояло. Потім читали новини, бачили, як згуртувались люди, з’явилось багато волонтерів, сформувалась тероборона, звідусіль надходила допомога. Була впевненість, що все здолаємо, все переживемо і стане тільки краще. Як і в багатьох українців, виникла велика жага до боротьби. Події в країні мене надзвичайно обурили – що це взагалі за нахабство зі сторони Росії таке вчинити? А їхні подальші злочини вимагають боротьби чи навіть помсти.
І.: Які настрої були в мешканців Красногорівки вже після повномасштабного вторгнення? Чи змінилася позиція населення порівняно з 2014 роком?
Р.: Мабуть, 50 на 50. Для одних – тих, хто вісім років дивився російське телебачення – ще більше закріпилася фраза “Мы идём вас освобождать”, вони чекали цього «асвабаждєнія». Друга половина людей вважала, що незважаючи на те, що не припинялися обстріли, будували школи й молодіжні центри, ремонтували дороги та дитячі садочки, з’являлись робочі місця, облаштовувались урядові організації, багато коштів йшло на лікарні, також була допомога від благодійних організацій. До 2014 року в нас нічого нового не було, а потім навпаки – ставало дедалі краще. Я дивилась і не могла натішится. Крім того, для пожежних станцій та поліції закуповувались нові машини та обладнання, і на все це виділялись кошти. Інша половина мешканців Красногорівки теж помічала очевидний розвиток і зміни, вони все розуміли. Тим більше, що їхні домівки постраждали, а деякі бдизькі чи родичі пішли на фронт і загинули. Отже, це величезні втрати для людей, і тому вони також були обурені. Ті, хто не підтримував “асвабаждєнія”, виїхали, бо розуміли, що можуть опинитися в окупації, де не буде нормального життя. У багатьох людей, що залишилися, немає фізичної або матеріальної можливості виїхати, є тільки будинок, який не можуть покинути напризволяще, але вони підтримують Україну. А є такі, які терплять усі жахи війни, живуть у підвалах, але сподіваються на “асвабаждєніє”. Можливо, змучені морально й фізично, такі люди все-таки змінили чи змінять свою точку зору після перемоги України у війні з Росією.
І.: Що від початку війни вразило Вас найбільше?
Р.: Якщо дивитись із позитивного погляду, – багато людей згуртувалось, надають допомогу нашим захисникам та одне одному. А як увесь світ підтримує Україну! Якщо чесно, не вірилось, що таке справді може бути – напевно, у нас була занижена самооцінка… А тут навіть гордість за українство! З негативного боку вразило те, що відбувалося на окупованій російською армією території Київської області, у містах Буча, Ірпінь… Це взагалі жах. Досі не вкладається в голові. І те, що зараз коїться на Харківщині в окупованих містах, і те, що розповідають люди або читаєш у новинах, – просто шок. Вразило також нерозуміння ситуації і водночас відчуття захоплення нашими захисниками під час оборони «Азовсталі» в Маріуполі. Добре, що для декого все закінчилось і вони вже в безпеці. Сподіваюсь, що інші також повернуться.
Щодо моєї Красногорівки… Вражають щоденні руйнування інфраструктури, звичайних житлових будинків, коли люди втрачають своє майно і повернутись більше нікуди. Матеріальні цінності – це одне, але найголовнішим і найдорожчим є людське життя. Коли почали гинути люди, – не просто земляки, з якими живеш в одному місті, – саме твої знайомі, яких знав особисто, зустрічався з ними, розмовляв, знав їхні сім’ї… І потім читаєш або отримуєш повідомлення, що когось із них не стало, бо прилетів снаряд у будинок або впав десь поряд і людину вбило уламком. Це було найбільшими потрясіннями. Напевно, для мене їх було три. Перше. Наш знайомий (працював разом із моїм чоловіком) мав дружину і трьох дітей, завжди був усміхнений і позитивний. Він вивіз свою родину в безпечне місце, а сам залишився вдома. Треба сказати, що в Красногорівці люди звикли до обстрілів, а тому не завжди ховалися чи дотримувалися якихось норм безпеки. Ось і наш знайомий вийшов покурити, як наслідок – убило уламком (був приліт поряд із його будинком). У місцевому чаті я прочитала, що сім’я збирає кошти на поховання… У голові не вкладається, що його більше немає.
Друге. Загинула дівчина, яка з дитиною залишилась у Красногорівці, оскільки там працював її чоловік (не хотіла з ним розлучатися). Отже, до їхнього будинку також прилетів снаряд. Як виявилося, влучання було саме туди, де вона перебувала. Їй відірвало голову, чоловікові серйозно поранило ногу, а в маленької доньки утворились опіки на спині. Мабуть, це був найжахливіший день, бо ми дуже добре знали цю дівчину. Мій чоловік на той час також перебував у місті і, коли дізнався, також був у шоці. Мама цієї дівчини з надією в очах дивилась на рятувальників, що розбирали завали, щоб з-під них дістати людей. Вона бачила, як витягли живу онучку, потім чоловіка, а дівчину довго не могли знайти. А коли знайшли, то був жах. Мати не могла повірити, що її доньки більше немає: вона дуже молода, усього 27 років. Місто було шоковане – повиходили всі, хто був. Коли згадуємо цей випадок, стає дуже сумно, не віриться, що таке сталося.
Був ще третій випадок у місті, який мене надзвичайно вразив. Незрозуміло для чого у Красногорівці ворожа авіація скидує бомби. Одного дня прилетіло в приватний сектор. Якщо дивитися зверху, то там просто дерева й житлові будинки. Ось в один із цих будинків скинули авіабомбу – не лишилось узагалі нічого, тільки купа каміння. Там жило подружжя: чоловік і дружина, які просто спали… Їх так і не знайшли… Після згаданих моторошних випадків, напевне, вже не так гостро сприймаєш новини про події по всій Україні.
І.: Що допомогло Вам адаптуватися на новому місці? Чи виникали у Вас певні побутові труднощі у зв’язку з переїздом?
Р.: Допоміг час і розуміння того, що все-таки перебуваєш у безпеці (більш-менш). До того ж настала весна, потеплішало, повідкривалися деякі магазини, кав’ярні… Усе ніби ожило: люди почали користуватися громадським транспортом, уночі не було чутно вибухів. Звичайно, будь-коли може летіти ракета, доноситися звук повітряних тривог… Було декілька перельотів через місто, і це було настільки гучно й потужно, що всередині виникав неймовірний страх і холод. Хоча це за декілька кілометрів, але таке відчуття, що десь поряд і тебе просто розчавить. Слава Богу, це було нечасто. До всього звикаєш, доводиться жити більш-менш нормальним життям. До речі, також допомагали звичайні ритуали: прокинутись, застелити ліжко, привести себе в порядок, приготувати сніданок, сходити до магазину, зробити щось для себе та своїх близьких (так навіть психологи радили). Загалом це відволікає і тоді думаєш, що ніби все добре. У побуті спочатку були проблеми: не було ні ложки, ні виделки, ні чашки – нічого. Щось нам повіддавали місцеві, дещо купували самі: ніж, дошку для хліба, пластикові контейнери. Приготування їжі в гуртожитку, де багато інших людей, для мене було новим. Потім підселили біженців із Волновахи. Вони питали, чи є в нас ніж, цукор, порошок у капсулах. І ми так одне одному допомагали. За час проживання в гуртожитку стали ніби родиною. Сусідом був маленький хлопчик (йому три роки), він був наче дзвіночком радості. Ось як прокидається вранці – і прокидається весь поверх, він надзвичайно розряджав обстановку. Якщо була тривога, то в укритті всі намагалися його розвеселити, щоб не боявся. Хлопчик казав, що в літаку летить дуже поганий дядько, якого він дуже боїться.
І.: Чи розглядаєте повернення до Красногорівки? За якої умови це було б можливим для Вас? Чи плануєте будувати нове життя в іншому місті?
Р.: За умови, якщо війна закінчиться перемогою України і зникнуть усі ті формування, які виникли в сусідньому Донецьку, тобто якщо в цьому місті також буде Україна. Бо така форма існування між нами, як було ці вісім років, – кордон ДНР/Україна, – знову призведе до якогось спалаху. Якщо в Україні буде мир і гарантії того, що по місту можна безпечно ходити тими стежками, якими зазвичай ходили. І, мабуть, якщо вистоїть наш будинок. Якби зараз закінчилась війна, то в нашому будинку ще можна жити, відремонтувати квартиру. Але чомусь я думаю, що війна швидко не закінчиться, а життя йде і треба облаштовуватися на новому місці. Можливо, навіть у Донецькій області, якщо залишиться Курахове, а, можливо, десь далі. Якщо чесно, таке сусідство (ДНР/Росія – ред.) узагалі не приваблює. У 2014 році мені довелось тікати, поневірятися по інших містах і квартирах, жити в різних умовах, без усього свого. Повернувшись, будували своє – знов розвалили, і тепер я вдруге вимушена їздити по чужих кутках та домівках. Мабуть, третій раз уже не витримаю, тому навіть коли настане мир, триматимусь на дистанції від Донецької області. Ніхто не знає, що буде через 8-10 років. Можливо, знову надумають «асвабаждать» незрозуміло кого й від чого. Треба перебувати в оточенні справжніх українців, а не серед тих, хто лише себе так називає.
І.: Як пережиті події вплинули особисто на Вас? Які відчули внутрішні зміни?
Р.: Мабуть, подорослішала. Комфортне життя трохи розслабляє, а було більш-менш комфортно, незважаючи на те, що 8 років жили в стані війни. Ми просто жили, а коли довелось усе покинути, згадуємо, як тоді було добре. Це дуже впливає. Також помудрішала: багато чого вперше довелось робити самій, а це досить складно (чоловік міг тільки дистанційно щось підказати, бо його не було поряд). Є бажання відокремитися від суспільства, оскільки всередині якась порожнеча й нічого не хочеться, ніби ще з лютого перебуваєш у зимовій сплячці. Уже осінь прийшла, але й досі не розумієш, що і як потрібно робити далі – живеш одним днем. Інколи дивлюся в телефон, щоб просто дізнатися який сьогодні день, оскільки кожний наступний схожий на попередній. Одні й ті самі справи: прокинувся, застелив ліжко, приготував їжу, поїв і так по колу. Мабуть, після пережитого нам уже не буде страшно. У 2014 році, коли довелось усе покинути, також була певна невизначеність, часті панічні атаки, нервові зриви й нерозуміння подальшого життя. Зараз такого немає, почуваєшся більш спокійно, просто чекаєш на перемогу. Сподіваюсь, вона скоро настане.
І.: Що перше Ви зробите, коли закінчиться війна?
Р.: Як і всі, будемо просто радіти, святкувати. Якщо нікуди буде повертатись і вже нічого ремонтувати, то всі ресурси спрямуємо на пошуки міста, у якому буде зручно й безпечно жити, отже, думатимемо на перспективу. Навряд чи зможемо розслабитись і вважати, що все спокійно, адже закінчилась війна і настав мир. Будуватимемо підвал з автономним опаленням на випадок війни. Недаремно покоління наших бабусь і дідусів жили у воєнні роки, а потім упродовж життя записалися водою і їжею, бо знали, що таке холод, голод і війна. Мабуть, тепер і ми, а, можливо, й наші діти будуть такими. Після того, як відсвяткуємо, будемо планувати. Хочеться побачитися з колегами й друзями, розділити з ними радість перемоги. Колектив, у якому я працювала, найпрекрасніший і найчутливіший, хочеться всіх обійняти, поплакати й порадіти, що ми все змогли пережити.
І.: Бажаю, щоб усе це неодмінно здійснилося. Дякую за спілкування. Бажаю миру й перемоги.
