Усні свідчення Миколи Пінчука, мешканця м. Бердянськ Запорізької області, записані 24 жовтня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондента були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Добрий день. Представтесь, будь ласка, та розкажіть про себе.
Р: Я Микола Пінчук, наразі студент, працюю в школі. Останні п’ять років жив та навчався в місті Бердянськ, а зараз був вимушений переїхати.
І.: Розкажіть, яким для Вас виявилося 24 лютого 2022 року – день початку повномасштабної війни? Де перебували на той момент?
Р.: Я був у Бердянську (приїхав туди 22 лютого). До того тиждень перебував у рідних в Донецькій області. Друзі казали, що щось буде, оскільки стежили за новинами. Ось 24 лютого все й почалося. Чесно кажучи, зранку вибухів не чув, бо ще спав. Але потім, розбуджений телефонними дзвінками рідних та друзів, від них дізнався, що почалася повномасштабна війна (зокрема, у нас підірвали аеродром). Звичайно, було дуже страшно й незрозуміло, що робити; почали з дівчиною телефонувати рідним і знайомим, тому що всі вони перебували в різних куточках України.
І.: Як Ви сприйняли нові реалії щодо російського вторгнення? Чи одразу до Вас прийшло розуміння, що це не локальна війна на сході України, а відкрита повномасштабна війна, розв’язана росією?
Р.: Чесно кажучи, нічого нового в моїх відчуттях не було. Я народився в смт неподалік від Донецька. Коли все почалось у 2014 році, моя мати працювала в Донецьку. Також там були сестра, брат і всі мої рідні. На той момент я закінчував дев’ятий клас, тобто я це вже переживав. Тоді в силу своїх років усе не сприймалося так масштабно. Не можу сказати, що 24 лютого відчував паніку чи шок, просто розмови про війну були в усіх на устах, але нічого нового для мене не було. Єдине, що шокувало, це те, що ракети прилетіли в Київ та на Західну Україну.
І.: Які конкретні події 2014 року Вам запам’яталися?
Р.: Запам’яталося, як моя родина виїжджала в кінці серпня 2014 року. Вони хотіли отримати заробітну плату, розрахуватися, меблі позабирати. Коли я їм телефонував, то вони довгий час (приблизно 8 годин) не брали слухавку. Мама виїжджала з моєю сестрою та братом легковою автівкою, а позаду них одразу їхала вантажна машина з меблями й побутовою технікою. Рідних зупинили на блокпосту днрівці, бо їм не сподобалися запорізькі номери, і відвезли в штаб, де й протримали близько восьми годин у полоні. Штаб був розташований у Будьонівському районі на великій території, де раніше продавали гранітні пам’ятники. Там, де їх тримали, були заввишки три плити, тобто видно лише небо, а все інше – під огорожею. А ще до рідних кинули патрони й сказали, що вони навідники. Дякуючи Богу, все обійшлося. Попросили певну суму грошей, а також купити їм харчі, бо інакше б не відпустили.
І.: Розкажіть, будь ласка, як пройшли перші дні вже сучасної війни, починаючи з 24 лютого. Чим займались? Про що думали й на що себе налаштовували?
Р.: По-перше, усім зателефонували, запитали, хто, де і як себе почуває. По-друге, були більш-менш позитивно налаштовані (наше місто було ще неокупованим), що незабаром усе закінчиться. Можливо, місяць-два, але ніхто не очікував, що так швидко опинимося в окупації. Приблизно через 4 дні почали думати про те, що робити далі, шукати сховище. Зустрічалися з друзями й облаштовували бомбосховища, оскільки в місті взагалі нічого не було підготовлено. Деякі з бомбосховищ виявилися непридатними, тому що це були підвали п’яти- та дев’ятиповерхівок. Потім дізналися, що поряд із нашим районом (де мешкали з дівчиною), буквально через декілька будинків, є бомбосховище. Проте нас здивувало те, що воно здано в оренду під магазин взуття. Там дійсно був не просто підвал, а бомбосховище з фільтрацією повітря. Отже, ми нічого так і не з’ясували, бо потім місто потрапило в окупацію.
І.: Як саме Ви дізналися про захоплення Бердянська російськими військами?
Р.: У пабліках почали писати, місцевих телеграм-групах. Повідомлялось, що були помічені російські танки десь поблизу, які прямують по трасі, що веде до Бердянська. Ось так і дізналися. Якось, повертаючись із магазину, що розташований у центрі міста, побачили колону танків, що спускалася низом до порту. Російські військові запитували про порт, хоча його й так видно, бо він на високому схилі гори. Звичайно, ми сказали, що порт в іншій стороні, після чого танки розвернулися й поїхали в інший бік. Було зрозуміло, що це російські танки, а місто захоплене. Здано без бою, тому що з Бердянська всіх перекинули на укріплення Запоріжжя. Наше місто за розташуванням тилове, розв’язки ніякої немає, а дорога веде лише до моря.
І.: Ви слідкували за новинами? Скільки часу цьому приділяли? Бо деякі люди просто жили в новинах…
Р.: Напевно, так і було, бо чекали якогось дива, сподівалися, що, прокинувшись, почуємо, що війна закінчилась або наше місто деокуповане. Ходили чутки, що їх (росіян – ред.) перекидають на інші позиції, вони від’їжджають від Бердянська і їх тут узагалі не буде. Спочатку ми повірили, але потім уже ні.
І.: Як відреагували мешканці міста на події, які відбувалися в Бердянську? Яку реакцію Ви спостерігали у своїх знайомих, сусідів та й узагалі пересічних громадян міста?
Р.: Серед моїх знайомих та сусідів, звичайно, панувала гнівна, насторожена думка. Усі були незадоволені тим, що сталося. Перебуваючи в окупації, велика кількість продовольчих товарів зникла з полиць, з’явилися черги. Якщо раніше можна було скупитися за пів години в супермаркеті, то тепер, наприклад, за овочами треба було бігти на ринок, бо тільки там вони ще залишалися, а якщо потрібно м’ясо, – тоді в іншу частину міста. Отже, люди були незадоволені, але, думаю, серед них були й такі, що раділи тому, що їх прийшли «асвабаждать». Деякі стояли за гуманітарною допомогою від російської влади. Я розумію, якщо б це стояли пенсіонери, у яких мізерна пенсія, але були поодинокі випадки, коли за гуманітарною допомогою приїжджали люди на машинах з бердянськими номерами. Це надзвичайно дивувало.
І.: Скажіть, які зміни відбулись у місті й у Вашому житті, зокрема, після окупації Бердянська?
Р.: Одного дня в місцевих чатах ми прочитали, що росіяни зайняли нашу будівлю СБУ, районний комітет. Люди почали рідше виходити на вулицю, бо ніхто не хотів зіткнутися з тими, у кого в руках автомат і які навіть не розуміють, як правильно його тримати. Наприклад, у горизонтальному положенні рушниця може вистрелити й убити когось, а вони (росіяни – ред.) дуло вниз не опускали. Пам’ятаю, коли по Бердянському порту була випущена ракета (місто вже було окуповане), то в цьому звинуватили студентів Бердянського державного педагогічного університету. Мовляв, це вони навели й скинули якимсь людям геолокацію, оскільки з дев’ятиповерхової будівлі гуртожитку (там перебувало п’ятдесят студентів) можна було бачити порт, як на долоні. Після того, як підірвали той знаменитий корабель, через 20 хвилин у гуртожиток прибігли російські військові та, відібравши телефони й ноутбуки, почали випитувати наших знайомих і друзів про все, що можна й не можна,. Моєму знайомому, як кажуть, прилетіло фінгалом в око з автомата. Після цього ми, також викладачі та студенти, які винаймали квартири, скоординувалися й позабирали до себе всіх, хто жив у гуртожитку. Спали хто на підлозі, хто на матрасах. Серед змін були й такі: страшно було виходити на вулицю, бо там були військові, які в будь-який час могли зупинити й перевірити телефон, рюкзак, сумку. Ми жили в очікуванні того, що нас скоро деокупують, відповідно, були підписані на багато проукраїнських пабліків. Отже, наші знайомі, друзі почали робити номер інкогніто, потім видаляли або блокували доступи на свої сторінки в соцмережах, бо не знаєш хто твій друг, піде він із ворогом на співпрацю чи ні. Це страшно. Пізніше російські військові почали перевіряти квартири і в пусті заселяти своїх дружин, дітей (тоді був березень).
І.: Скажіть, будь ласка, а серед Ваших знайомих були люди, які почали співпрацювати?
Р.: Якщо чесно, не згадаю. Напевно, ні. Серед близьких для мене людей, друзів, яким довіряв, такого не було. Але ж знайомі моїх друзів казали, що щось було не так. Якось ішли по дорозі, зустріли знайомих, спитали: «Як ви?». Мої друзі відповіли: «Тримаємося, сподіваємось на краще». Наступного дня дізналися, що той співпрацює з росіянами, почали згадувати, що саме йому казали. Крім того, цей знайомий знає, де вони живуть.
І.: Якою історією чи конкретним моментом із життя Ви б хотіли поділитися?
Р.: Усім поділитись не можу, бо є особисті речі, які ще не з’ясовані, і тому про них не можу розповідати. Але дещо пригадаю. Росіяни почали заїжджати до міськвиконкому (наша влада й за часів окупації працювала), арештовувати й вивозити людей. Також під окупацією ще певний час працював генштаб і волонтерський штаб. Потім почався тиск на їхні сім’ї, близьких людей. Звичайно, тоді хтось із них поїхав, а хтось, можливо, переховувався. Був час, коли в окупації ми виходили на мітинги: люди кричали, знімали на телефони. Народ дуже обурило те, що російські солдати на БТРах, танках проїхали до міськвиконкому по бердянській бруківці, яка була завезена з Італії, й зіпсували її. Бердянці почали виганяти російських найманців із виконкому, з танків, але це вдалося зробити тільки на певний час. Люди були в якійсь ейфорії, у когось навіть виникла думка, що, можливо, росіяни після цього послухають та й підуть звідси. Розумієте, народ уже не той. Ми не просто кричали «ідіть геть» чи посилали їх якимись некультурними фразами (для росіян це було нормально), а вели діалог, питали, що вони хочуть і навіщо приїхали, казали, що їх сюди не кликали. Також говорили, що за те, що стоїмо тут з прапорами, нам ніхто не платить. Але вони відповідали, що це таке їхнє завдання, а ми не праві. Потім з автоматами російські військові вигнали бердянців із міськвиконкому. Це відбувалося за чотири дні до останнього мітингу. У березні, коли народ збирався, було ще прохолодно. Ми зустрічалися біля виконкому й організованою ходою з прапорами йшли до приморської площі, вигукуючи гучні фрази українською мовою. Отже, це був останній день мітингу, коли людей просто почали по одному виштовхувати з цієї колони й бити жінок, чоловіків, тобто всіх. Якось ішла дівчина, так налетіло п’ятеро російських солдат у масках, вирвали її з колони, повалили, потім забрали й кудись повезли. Спочатку приїхали буряти, а потім, коли заїхала росгвардія, били кийками та поліцейськими дубинками, кудись до в’язниці вивозити волонтерів та активістів; записували відео з ув’язненими, щоб ті сказали на камеру, що були неправі, а російські воїни їм допомогли.
І.: Отже, більше люди не виходили на мітинги… Підкажіть, будь ласка, дату останнього мітингу.
Р.: Точно не пригадаю. Напевно, був кінець березня-початок квітня. Коли ми ходили, то помічали чужих людей, які щось фотографували. Потім уже почали задумуватися, що, напевне, росіяни підсилали людей у цивільному, які кричали в гучномовці, гуртували натовп, скандували певні гасла. Вони були надзвичайними активістами, які все запам’ятовували й фотографували.
І.: Скажіть, що від початку війни вразило Вас найбільше як на державному рівні, так і зокрема в Бердянську?
Р.: Напевно, згуртованість, допомога. Це було на початку війни. Деякі з моїх близьких та знайомих, що виїжджали евакуаційним потягом на Закарпаття, казали, що на кожній зупинці у вагон забігали волонтери й просто місцеві, безкоштовно роздаючи піцу, пиріжки, питну воду. Щодо Бердянська, то не секрет, що це проросійське місто. Думаю, якщо б у 2014 було таке повномасштабне вторгнення і Бердянськ був би окупований, то більшість людей інакше б дивилися на всю цю ситуацію. А зараз, коли вони пожили й побачили 8 років війни на сході України, на Донбасі, в окупованому Криму, то змінили свої пріоритети. Мої друзі розповідали, що у 2014 році лише 10-20 осіб із місцевих виходили й казали, що не потребують Росії. А зараз я був вражений масовістю людей на мітингах.
І.: А скільки приблизно виходило людей?
Р.: Не знаю, напевно, десь 300 точно. Це були люди різного віку, також виходили наші викладачі, які йшли поруч із нами. Отже, нас ніхто не примушував. Як би людям не було складно й холодно (у Бердянську на початку березня вже вимкнули тепло, бо туди влучила ракета й не було газу), вони все одно ходили на мітинги і тим самим висловлювали свою позицію. Звичайно, мирні жителі все можуть робити, але до певної міри й те, що в їх силах. Коли почали штовхати автоматом, стріляти в повітря й бити кийками, то, зрозуміло, що народ уже нічого не може вдіяти. Була така цікава, цілком реальна подія, з тих, що викладають у фейсбуці: у Бердянському районі є невелике болгарське село, до якого, не розуміючи місцевості, заїхали солдати російської армії. Усі мешканці знали староболгарську мову. Росіяни розпитували дорогу до Бердянська, а відповідь чули по-староболгарськи. Отже, військові подумали, що перетнули якийсь інший кордон і перебувають за межами України. Ще була історія, коли мікрохвильовку переплутали з сейфом: у господарів питали код від сейфа та про кількість грошей у ньому, на що ті відповіли, що це не сейф, а мікрохвильовка. А коли в наших знайомих проводили обшук, російські військові переплутали сенсорні кухонні ваги з планшетом, питали, чи міститься на них інформація. Можливо, це були якісь буряти. Не думав, що таке може бути у 21 столітті серед прогресивної нації у так званій «зверхдержаві».
І.: Коли Вам вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію?
Р.: Це було приблизно в червні.
І.: Що змушувало Вас залишатися на окупованій території? Неможливість виїхати чи якісь інші причини?
Р.: По-перше, у місті є рідні, зокрема, літнього віку, яким потрібна допомога, по-друге, був дефіцит із готівкою. Люди почали брати продукти під 5 процентів навіть у магазинах. Скрізь були великі черги. У кожного свої пичини невиїзду. Протягом місяця ми були налаштовані оптимістично, що, можливо, скоро все закінчиться. Але у квітні зрозуміли, що досить тішити себе надією, бо краще вже не буде і нас, напевне, деокупують в останню чергу. Отже, почали думати, як виїхати. Хтось зі знайомих поїхав перший, хтось тільки збирався. Казали, що на блокпостах перевіряють на наявність татуювань. Мій знайомий узагалі просидів до кінця, бо йому треба було позбутися татуювання (воно було патріотичного змісту), оскільки шукав майстра, який би не здав його. Російські солдати, зрозумівши, що люди перебивають тату, почали вишукувати майстрів і примушувати їх до співпраці з ними. Ми не виїжджали, тому що на те були свої причини. Ходили чутки, що начальник відділу культури з міськвиконкому був колаборантом, мав списки активістів і молодіжної ради міста, серед яких був і я. Також була документація з патріотичними проєктами. Отже, був страх зокрема через це, оскільки мене могли зупинити на першому ж блокпості й кудись відвезти. Дехто з друзів не виїжджав, тому що в них були лежача бабуся або дідусь, а хтось не хотів залишати свою квартиру, побоюючись, що через їхню відсутність росіяни можуть зламати двері й поселитися туди. Люди похилого віку не виїжджали, тому що нікуди, важко та ще й дорогу обстрілюють. Багато хто стояв по тижню, а то й більше, у черзі на виїзд. Зокрема, якась колона машин простояла 20 днів під Василівкою. Кожному з нас притаманний певний страх, тому що не знаєш, що можуть спитати, як відповісти, а тому починаєш нервувати. Знайомі, які виїжджали з міста в середині березня, розповідали, що було дуже страшно. Була історія, коли хтось із російських найманців забігає з автоматом і кричить: «Ну що ви, виїжджаєте?» Або кричить в автобусі: «Лягайте швидко всі на підлогу!» І маленькі діти, жінки, чоловіки, хто з собаками, хто з кішками – усі лягають. Там була також наша знайома. Це надзвичайно страшно, тому й думаєш, що, можливо, пересидіти в місті, можливо, його незабаром звільнять наші. Однією з причин нашого невиїзду було й те, що мали собаку породи хаскі, який би не переніс таку дорогу. А під транквілізаторами 20 днів жодний собака не витримає – максимум 2-3 дні, щоб він був спокійний.
І.: Як відбувалась Ваша евакуація? Як саме виїжджали?
Р.: Спочатку чекали на подружжя наших знайомих (вони пенсійного віку), оскільки треба було підтримати їх. Чоловік був у передінсультному стані, а бердянські лікарі, які залишалися в місті, нічим допомогти йому не могли. Отже, тягнути було вже нікуди – треба їхати (був червень). На початку травня був останній безкоштовний евакуаційний рейс. Ми забронювали мікроавтобус (ціни тоді на перевезення трохи знизилися, бо начебто обстріли були не такими інтенсивними) і зателефонували (тоді були російські картки). Нам сказали, що виїжджаємо о шостій ранку з такого-то місця. Доїхали більш-менш нормально. На двох перших блокпостах спитали цивільний я чи ні, наступні ж просто проїжджали. Деякі військові приблизно мого віку, тримаючи в руках автомат, поводилися досить зухвало. У черзі наша машина була 165-ою, а отже, розуміли, що сьогодні точно не проїдемо й ночуватимемо в полі. Крім того, був полудень і вже надзвичайно спекотно. Отже, пішли відпочивати в посадку, щоб хоч трошки, як кажуть, витягнути ноги від постійного сидіння. Чекали так, напевно, дві години, потім підійшли російські військові й запропонували нам проїхати автобусом за певну ціну. Тоді не виникало питання кому саме платити, а отже, щоб не стояти на трасі по два тижні, водій проплатив, аби довезти людей. Але, як виявилося, ця акція не для всіх – машини обирали випадково. Думаю, що це були автобуси, бо в них людей більше, ніж у легковому автомобілі. Нам пощастило те, що підійшли саме до нашого автобуса. Ось так і проїхали блокпост перед Василівкою (їх усього чотири було), однак залишилися в селі, бо сказали, що хоч ми й заплатили, пустять лише після 16-17-ої години. Оскільки була друга година дня, нас привезли до магазину купити щось пити та поїсти. Перечекавши там дві-три години, десь о 16-тій виїхали й були одні з перших у черзі. Отже, проїхали останній блокпост, де ставили всілякі неоковирні питання стосовно того, чого я не служу, чому й навіщо виїжджаю на іншу територію. Проте мене пепереджали про те, що треба повидаляти з гаджетів усі фотографії і придумати якусь легенду, щоб пропустили. Були випадки, коли солдати РФ, залежно від зміни, приєднували до телефону якийсь пристрій, сканували й таким чином відновлювали видалені файли. На останньому блокпості не було навіть зв’язку, усіх чоловіків вивели, роздягли, перевірили документи, контакти в телефоні, звірили зі списками прізвища. Звичайно, кожний мав свою історію: хтось їхав до бабусі, комусь треба дідуся забрати. Огляд пройшов нормально, нічого не сталося, і ми вирушили. Проїхавши сіру зону, потрапили на перший наш блокпост – не могли повірити, що вже перебуваємо на українській території, де, як ми жартували, навіть повітря зовсім інше.
І.: Що допомогло Вам адаптуватися на новому місці? Або, може, хто допоміг? Як проходила адаптація?
Р.: Звичайно, це було складно. Перші два тижні з дівчиною ходили за продуктами по супермаркетах, передовсім розраховуючись карткою, бо коли перебували в Бердянську, з готівкою там були постійні проблеми, тому ми її намагались не витрачати. А потім, подивившись одне на одного, згадали, що тут є банкомати й спокійно можна зняти гроші. Адаптація зіграла свою роль, бо певний час було незрозуміло, де, що і як робити. Але ми хоча б їхали не кудись у гуртожиток, школу чи наметове містечко, а до свого друга, у якого наразі й живемо. На той момент тут уже була моя сім’я з Донецької області. Завдяки сімейним посиденькам й адаптувалися.
І.: Які внутрішні зміни Ви помітили або відчули в собі після переїзду та й узагалі від початку війни?
Р.: Напевно, почали цінувати кожну мить свого життя, проведену з близькими та рідними. Іноді задумуєшся, невже таке можливо у 21-му столітті?
І.: Як пережиті події вплинули на Вас?
Р.: Чесно кажучи, негативно вплинули, оскільки мирне життя закінчилося. Це припало на наші студентські роки… Є зруйновані будинки… Хотілося б повернутися до звичайного життя… Слава Богу, що всі живі-здорові, і це найголовніше. Усе, що було, воно буде.
І.: Яким Вам наразі бачиться майбутнє України?
Р.: Тут, напевно, відповім так, як і всі. Звичайно, бачу Україну квітучою і правовою державою. Сподіваюсь на те, що деякі політикани замисляться над тим, що відбувалося раніше й відбувається зараз у нашій країні. Вірю в те, що Україна обов’язково буде якщо не європейською державою-лідером, то перебуватиме в якомусь іншому, можливо, атлантичному союзі. Сподіваюсь на те, що країна буде швидко відбудовуватися. Україна вже має певний престиж за кордоном, але його поки що недостатньо. Як кажуть, наші люди всюди, але вони ще не все бачили.
І.: Що найперше Ви зробите після закінчення війни?
Р.: Коли закінчиться війна, найперше, напевно, зберемося сім’єю й відсвяткуємо, бо наразі частина родини за кордоном, а частина в іншому місці – де було зручніше, той там і залишився.
І.: А які у Вас плани на майбутнє? Вам вдається їх будувати?
Р.: Думаю, що в такі воєнні часи складнувато щось будувати, але життя не припиняється. Як кажуть наші друзі військові, за що ж ми тоді воюємо, якщо будемо просто так сидіти й казати, що все погано. Закінчиться війна, тоді будуватимемо плани. Лякає те, що не знаєш, що буде завтра чи післязавтра. Можливо, для когось це песимістичні настрої, але що може бути гірше? Усі ми й так знаємо те, що саме може зупинити наші плани.
І.: Так, розумію, дуже дякую за спілкування. Бажаю найскорішої нам перемоги. Слава Україні!
