Усні свідчення Миколи Романовича, мешканця м. Краматорська, записані 22 березня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондента були змінені для збереження конфіденційності.
I.: Добрий день, представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.
Р.: Мене звати Романович Микола, мешкаю в Краматорську, де народився й виріс. Наразі також перебуваю в рідному місті.
І.: Пропоную хронологічно відтворити події Вашого життя, починаючи з переломного 2013 року. Яку реакцію на події Майдану Ви спостерігали в мешканців Краматорська та як сприймало їх Ваше найближче оточення?
Р.: Події 2013–2014 років… На той час я навчався в школі, це був випускний клас. Реакція була різною – від позитивної до негативної та тотально негативної. Усе якось було тривіально, по-різному: хтось сприймав це як належне, хтось не звертав уваги. Особисто я на той час готувався до іспитів, за подіями стежив по телевізору. Вони для мене були на задньому плані, бо попереду був вступ до навчального закладу, екзамени, намагався сфокусуватися на них.
І.: Ви згадали, що спостерігали за новинами по телевізору. А місцеві ЗМІ? Як вони висвітлювали події?
Р.: Наскільки я пам’ятаю, це все подавалося як протест молоді, бо ми з самого малечку хотіли до Європи. І я хотів, досі вважаю, що Україна – це Європа. Коли почався Євромайдан, склалося враження, що нарешті є група однодумців, студентів, які хочуть, як і я, бачити Україну в Європі й не згодні з тим станом речей, який був на той час у державі. Це був протест, бунт проти влади і напрямку, куди скеровував нашу країну Янукович, спроба висловити свою думку.
І.: У 2014 році Краматорськ був тимчасово окупованим. Як Ви дізналися про захоплення Краматорська?
Р.: У мене немає чіткої послідовності подій, то було 8 років тому. Пам’ятаю якісь епізоди, уривки, сепарів, барикади на нашому майдані, спалені автобуси та мікроавтобуси. Пам’ятаю щось на кшталт референдуму. Для мене це все було показово в тому плані, як людина однією дупою може сидіти на двох стільцях. Звучала думка, що нарешті щось зміниться, «Welcome to russia», були раді подіям, що відбувалися. Потім були обстріли. А коли звільнили Краматорськ, зустрічали наших хлопців й казали: «Нарешті ви прийшли!» Дисонанс такий.
І.: Ті ж самі люди?
Р.: У моїй пам’яті відклалося, що так, саме ті. Якщо розібратися, то, мабуть, там були різні люди, але в мене відклалося, що спочатку зустрічаємо тих, а коли щось не вийшло, нам погано – алілуя, нарешті ми вас дочекалися.
І.: Серед Ваших знайомих були такі?
Р.: Ні. На щастя чи на жаль, але не зустрічав таких серед своїх знайомих.
І.: Де Ви перебували, коли тривала окупація міста? Десь виїжджали?
Р.: Ні, увесь час був у Краматорську. Якщо чесно, так, у 2014 році то була окупація, але вона якось швидко минула. Якби зараз запитати людей із Херсона про окупацію, то наш досвід буде різним.
І.: Чи помітили Ви якісь зміни в місті під час окупації?
Р.: На той час для мене це був перший досвід перебування в місті окупованому, під обстрілами. Було дуже багато бруду, сміття, хаосу, військових. Це досить незвично, бо Краматорськ – не воєнне містечко, але по ньому розгулювали люди в камуфляжі з автоматами. Це було сюрреалістично. Але усе, на щастя, швидко минуло.
І.: Як склалося Ваше життя після звільнення Краматорська влітку 2014 року?
Р.: Я б не сказав, щоб щось змінилося. Ментально якісь висновки зробили, а от вагомих змін у моєму житті не відбулося.
І.: З 2014 року пройшло досить багато часу, зараз триває повномасштабна війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року. Розкажіть про своє життя до цих подій. Яким воно було?
Р.: До повномасштабної війни я був у пошуках себе, цей процес триває й досі. Навчався, але здобуття освіти втратило для мене пріоритетність, коли я в 2018 році – це я добре пам’ятаю – став волонтером у Червоному Хресті. Багато волонтерив. Кілька разів відвідував волонтерські заходи в Литві. Їх темою якраз були події 2013–2014 років – Майдан, окупація. У Святогірську зустрічався з іноземцями на заході щодо біженців та Донбасу.
І.: А яким був Краматорськ до повномасштабного наступу росії?
Р.: Місто почало розвиватися. Я пам’ятаю, чув про реконструкції парків. Зі свого дитинства можу пригадати лише «Кулінічі». А після 2013-2014 років почалися зміни: ремонтували дороги, то тут, то там латали дірки; відкривалися заклади – ресторанчики, кав’ярні, де можна було провести вільний час. Почали будувати спортивні майданчики. У моєму дитинстві були лише вибивалки для килимів, і це було nice для мене. А зараз побудували футбольні, баскетбольні поля, газончики є, турничок, бруси – бери та займайся. Якось почало місто розвиватися, це було приємно. Я не вважаю себе супер-пупер патріотом, але в певний момент почав переосмислювати своє життя, громадянство, місце, де народився. Є ж приказка: «Де ти народився, там і пригодився». Молодь стала активнішою, з’явилися зміни – це радувало.
І.: Які місця, на Вашу думку, можна вважати візитівкою Краматорська? Можливо, якась архітектурна спадщина?
Р.: «Кулінічі» можна називати чи ні?(посміхається) У нас крейдяні гори є. Гарне місце, де можна відпочити, насолодитися краєвидом. Мені подобається взагалі місцевість, характерні схили. Місто невелике, як тільки виїжджаєш за нього – там поля, краєвиди. Щодо пам’яток, нічого не можу згадати такого. Якось приїжджі казали, що в нас непогані вітряки. Площу можна вважати візитівкою міста, там відбувається багато заходів, навіть C. C. Catch виступала з концертом – моєму батькові дуже подобається. Парк «Ювілейний» – місце, де можна відпочити. Пам’ятаю, коли був маленький, відвідували заходи від «Восточного проєкту» на його день народження – солодка вата, каруселі, діти горланять. А щодо якоїсь споруди, то ні, назвати не можу.
І.: До речі, я знаю, що діти з Краматорська систематично відвідували село Прелесне. Мабуть, мало хто з учнів там не був.
Р.: Я от не був. Як Вам?
І.: Ви виключення, скоріш за все.
Р.: У моєму дитинстві було багато екскурсій на страусині ферми. Хтось розказує, що катався на конях.
І.: А в межах області можете щось назвати? Можливо, якісь місця, які б Ви однозначно порадили відвідати?
Р.: Святогірськ. По-перше, це ліси, хвойні, соснові, повітря в яких значно відрізняється від краматорського, бо місто машинобудівників. У святогірських таборах відпочивали діти. Є монастир. Є пам’ятник Артему. Ніхто не знає, хто це, але всі підіймаються до нього на гору. З місця, де встановлено пам’ятник, відкривається гарний краєвид. Як на мене, Святогірськ – це намберван.
І.: Пропоную перейти до менш позитивної теми і згадати, де Ви зустріли перший день повномасштабного наступу – 24 лютого 2022 року.
Р.: У своєму ліжку. Пам’ятаю дні, що передували цій події, – «історичне» звернення путіна (пробачимо діду його шизофренію), дискусії між людьми, буде чи не буде війна.
І.: Занепокоєння в суспільстві?
Р.: Я б не сказав, що занепокоєння, просто тема була в топі. Я пам’ятаю, коли напередодні 23 лютого зустрівся зі своїми товаришами, також обговорював це. Буде – не буде наступ. Часто розмова після слів «Як справи?» та «У тебе як?» перетікала в русло буде наступ чи не буде і «що там у путіна в башкє». Особисто я не вірив у початок наступу, бо думав, що путін буде трішечки розумнішим. Коли питали, чому я дотримуюся такої думки, говорив, що, може, путін і дурачок, але він має розуміти, що своїми діями відріже росію від цивілізованих держав. Буде як до Петра І. По факту, так воно зараз і відбувається. Своїми вчинками він повернув країну до середньовічних часів. Тому не вірив, що путін буде наступати, бо це тупий, нерозумний учинок. Я й досі так вважаю. Коли вдаєшся до такого, то маєш розуміти, які будуть наслідки. Тож ми напередодні це обговорювали, і мій товариш сказав: «Якщо почнеться війна, побачимося на барикадах». Посміялися. Тієї ночі довго не міг заснути, почав дрімати, а вже десь о 4 ранку почув перший бах. Мати каже: «Бех». На той час у мене не було телеграму, я його тільки завантажив. Як тільки почув вибухи, заходжу в месенджер, а там читаю, що Харківщина під обстрілами, Одещина під обстрілами. І от тоді зрозумів, що все це дещо відрізняється від 2013–2014 років, бо тоді все було локально – тільки Донбас, а це було на кілька сходинок вище, масштабніше.
І.: Як пройшли перші дні війни?
Р.: 24-го все почалося. Пам’ятаю, мого батька відпустили з машинобудівного заводу, де він працював. Почалася паніка, хтось уже збирав речі. Ніхто не розумів, що буде далі. Мали місце спекуляції, що то обстріли тільки воєнних об’єктів. Пам’ятаю, мені подзвонили, оскільки я був волонтером Червоного Хреста, і попросили допомогти з гуманітаркою. Місцеві мешканці зібрали якісь речі, ковдри, які ми мали відвезти до тероборони. Там уже було багато чоловіків, хлопців, промайнула думка самому піти туди, але автоматів вистачало не всім. Проблеми були з речами та особливо з ліжками. А це був лютий, березень, дуже холодно, навіть квітень був холодним, а їм треба було на чомусь спати, бо переважно розміщувалися на підлозі. Їжі також не вистачало, тому вирішив почекати зі вступом до тероборони, бо як волонтер міг зробити значно більше. Останній мій спогад щодо перших днів війни пов’язаний з евакуацією на залізничному вокзалі. Подзвонила дівчина, запитала, чи вільний я. Мені з Хреста поки не телефонували, тому так, мав час. Вона сказала, що потрібна допомога на залізничному вокзалі, бо тих, хто виїжджає, дуже багато, не вистачає ні рук, ні ніг. Я сказав: «I’m ready». Це був, мабуть, кінець лютого – початок березня, коли почав волонтерити на залізничному вокзалі і продовжував до 8 квітня.
І.: Ви згадали про певний шлях волонтерства – допомогу тероборонівцям, на залізничному вокзалі… Чи могли б докладніше розказати про свій волонтерський шлях до повномасштабного вторгнення і після нього?
Р.: З 2018 року до повномасштабного вторгнення я був волонтером у Червоному Хресті. Здебільшого це були заходи в межах міста: курси першої допомоги для населення, вистави та ігри для дітей із залученням фахівців та небайдужих мешканців. Наприклад, одна жіночка постійно в чомусь брала участь, робила статуетки, віночки, рукавички для лялькового театру, заохочувала до цього інших. Фарбувала себе під певних персонажів, наприклад, Карлсона. Знайомство з такими людьми завжди надихає. Переваги подібної діяльності – велика кількість знайомств із волонтерами, людьми, які зазвичай нічого не мають, але віддають усіх себе справі. Для когось проблема купити кружку, для когось – макарони, тобто звичайні речі. Це був такий гарний досвід для переосмислення свого шляху. Я побачив, що після 2013-2014 року відбувся такий своєрідний волонтерський бум. Почали відкриватися різні простори, Shift, Loft, з’явилися ті, хто заохочував, і просто багато волонтерів. До 2013-2014-го я такого не бачив. Був період, коли ми моталися до сірої зони, туди, де були прильоти. Люди потребували допомоги в ремонті дахів, особливо в холодну пору року чи взимку. Подавали заявки, що є дірки в дахах, стінах, відсутні вікна, тому потребували елементарної допомоги, щоб мати можливість зберегти тепло. У мене непогана англійська, тому їздив до сірої зони як представник Червоного Хреста. Прильоти були постійно, але локально. З початком повномасштабного вторгнення нещастя тих людей відчула на собі вся країна.
І.: Ви згадали, що до 8 квітня волонтерили на залізничному вокзалі в Краматорську. Розкажіть, що саме Ви робили, якою була Ваша роль.
Р.: Можна сказати, головна.(посміхається) Думаю, ніхто з хлопців–дівчат волонтерів, що слухають мене чи читають, не засмутиться. Я вас люблю, поважаю, але головна роль. Якщо чесно, без жартів, не можна сказати, що все було налагоджено, як швейцарський годинник. Увесь свій набутий досвід ми спрямували на подолання метушні й паніки, бо це найскладніше. Мозок відключається, залишаються лише інстинкти. Коли отримали запит щодо роботи на залізничному вокзалі, ми приблизно розуміли, як це має відбуватися, але практика – це не теорія. Наприкінці лютого-початку березня було… «весело», бо виїхати намагалася, хотіла чи просто відчувала, що в цьому була потреба, велика кількість людей. Вони всі одразу «ломанулися», почали збирати манатки та їхати. Фізично складно було це «перетравити». Було багато волонтерів, хлопці-дівчата з медичного універу, парафіяни з баптистської церкви – така собі збірна солянка.
І.: Хто ініціював цю команду – міська рада чи ще хтось?
Р.: Так, міська рада. Я зараз не хочу брехати, але точно не пам’ятаю, це був наказ чи просто на волонтерському ентузіазмі зібралися. Пригадую, що в нас не було чіткого розуміння, як саме має відбуватися евакуація.
І.: Коли налагодили систему евакуації, як проходив Ваш типовий день? Ви приїздили на вокзал і в чому полягало Ваше завдання?
Р.: Ранок починався десь о п’ятій чи шостій, потім мене забирала машина. Їхати автобусом було десь пів години, мабуть.
І.: Тоді міг і не ходити транспорт, були складнощі, здається.
Р.: Якісь тролейбуси-автобуси ходили, але доїхати було складно, я жив не в районі залізничного вокзалу. Був такий собі «брифінг», на якому ми поговорили й дізналися, хто де живе, тому люди, що мали власний транспорт, підбирали нас. Особисто мене забирали десь о шостій тридцять, їхали на залізничний вокзал. Коли під’їжджаєш до вокзалу, з моста відкривається краєвид на нього. Одразу питання: «Чи бачиш потяг? Людей багато?» Навіть якщо зовні їх було небагато, почекай, у самій споруді багато народу. На вокзалі ми перевдягалися у свою форму – жилети, футболки. Я заходив до будівлі й кричав: «Доброє утро!» Хтось переляканий, хтось здивований, але відповідали: «Доброє утро» – і починалася робота. Часто люди ночували прямо на вокзалі, бо тих, хто бажав виїхати, було дуже багато. Та й обставини екстремальні. Були прильоти по самій залізниці, потяги затримувалися. Ми навіть жартували, що якщо потяг приходив вчасно, це щось екстраординарне. Узагалі затримувалися десь на годину. Для тих, хто не був на краматорському вокзалі, скажу, що з боків центральної зали розташовані дві менших. Тож у головній залі ми збирали людей віком від 14 років та старших, в одному з бічних перебували мами з дітками, що тільки-но народилися, до 5-ти років. А від п’яти до 12-14 років та пенсіонери були в третій залі. Як це все відбувалося. Приходить потяг, ми на невеличкому волонтерському брифінгу з’ясовували, хто поведе малечу, хто – підлітків, хто – пенсіонерів. Це були найскладніші категорії. Інваліди потребували багато уваги, особливо ті, що на візках. Їх треба було відвезти, а потяги у нас не європейські, не призначені для цього. Тому людей піднімали чи окремо на руках, чи разом із візком. Була жіночка, котра казала, що їй так незручно. А я її несу й кажу: «Коли вас ще чоловіки на руках будуть носити?» Треба було жартувати, бо жарти завжди допомагають. Було багато емоцій, люди не хотіли їхати, але й багато хто сидів до останнього. Десь місяць ми займалися евакуацією, і спостерігалася певна закономірність – своєрідні хвилі. На початку складність полягала в тому, що натовп був скажений. Треба розуміти, що рівень IQ ділиться на кількість людей у натовпі. Хай на мене не ображаються, але іноді було достатньо натяку на те, що потяг не приїде. Починалася істерика, діти плакали – ексцесів було дуже багато. Початок евакуації навіть не можу ні з чим порівняти, у моїй практиці такого не було ніколи. Пам’ятаю, як ми поділили головну залу, взялися за руки, бо люди одне одного штовхали в спину. Ми стояли ланцюгом і типу хрестом ділили цей натовп, щоб не було давки. Доходило до того, що хтось починав паніку, а це такий сірник, достатньо почати. Сльози, паніка, повне нерозуміння того, що відбувається, не чули нічого, навіть того, що давили свою ж дитину. Якщо навіть ударити когось, вони цього не відчують. А люди різної комплекції. Ми дуже переймалися, що будуть постраждалі, але минулося. До речі, у нас і команда була згуртована. Ми одне одного підтримували, розуміли. «Довго тут стоїш?» «Мабуть, пів годиночки». «Ну, піди поїж». На початку не було обіду, нас не годували, це вже пізніше з’явилося. Персонал залізничного вокзалу годував нас борщем, а всі українці знають, що краще за борщ тільки борщ. Вареники. Така розрада. Ніхто нікого не змушував приходити, якось само собою ти це розумів. Мені після вокзалу навіть не вистачало всієї цієї метушні, галасу, криків, сліз. Можливо, адреналіну. Вважаю, що впоралися. Персонал залізничного вокзалу… Звичайні люди, але щирі. Завжди підтримають, і жартами. Таким чином ми якось це все й вивезли. Наскільки я знаю, наш вокзал отримав статус залізного, бо велика кількість людей проходила. За день ми евакуйовували від чотирьох до семи-восьми тисяч. Одразу було видно, хто з-під обстрілів, а хто із затишної квартири їхав і хотів із комфортом. На мерсику їхати не вийшло, хотілося на потязі з усіма вигодами. «А можна нам в п’ятьох-шістьох сидіти в купе?» А переважно було 10-12 людей, у вагоні – двісті, не менше. Сиділи в коридорах. У туалет треба було йти в прямому сенсі по головах. Потім хвиля спала, обстрілів по місту не було, ми евакуйовували в темпі вальсу. З кожним новим прильотом – плюс 10 тисяч людей наступного дня з сумками в зубах. Ми просили, щоб брали з собою лише найнеобхідніше, не все. Хтось із двома сумками, хтось із чотирма валізами. Була жіночка, котра евакуйовувалася з десятьма сумками. Нас двоє-троє хлопців допомагали їй, але казали: «Коли доїдете, хто вам буде ї нести?» Але вона казала, що нічого не може залишити. Сумки були зовсім нелегкі. Питаєш, бувало, що туди напхали… Найстаршій бабусі, яку ми евакуювали, було 103 роки, вона навіть ходити не могла. Ми її несли на простирадлах. Одна жіночка якось підійшла до мене й запитала, о котрій буде потяг. Я сказав, що може затриматися на пів години-годину. Вона тоді: «Мені байдуже, хоч на дві. Я з-під обстрілів виїхала». Ті, хто з комфорту, не хотів чекати і пів години. Розкажу одну історію, може, й не дуже коректну, але це реалії. Підійшла пані й питає, де вбиральня. Вона два тижні просиділа в підвалі, не купалася, хотіла хоча б умитися. Бо, як казала, якщо зніме пальто, уся станція ляже. Вона наче й пожартувала, але зрозуміло, наскільки все вже було складно.
І.: Ви згадували, що евакуація відбувалася до 8 квітня, а ми знаємо, що саме в цей день росія вчинила черговий терористичний акт та обстріляла в Краматорську вокзал, де була велика кількість мирних людей. З початку квітня в області оголосили евакуацію. Розкажіть, де Ви були в цей день і що запам’яталося.
Р.: Останні дні були дуже напруженими. Поїхало з міста багато волонтерів. Хтось із сім’ями, хтось просто сказав, що не може тут більше сидіти. Інші приходили, але той костяк, який ми мали, порідшав. Пам’ятаю, це була ще одна хвиля, з початку квітня було гучно, люди знову почали евакуюватися. Якщо до цього ніхто особливо не поспішав, то евакуація знову почала набирати обертів. Не вистачало волонтерів. Спочатку ми вивозили щодня, не було кому міняти нас. Потім набрали волонтерів на ще одну зміну, щоб мати можливість працювати через день. У кінці березня-на початку квітня історія повторилася. Нам навіть допомагали поліція та ДСНС, бо потрібно було відправляти людей, як ми це завжди робили. Тобто брали певну кількість людей, відводили до вагона, саджали, поверталися за новою партією. Через те, що не вистачало людей, ми мали літати туди-назад зі швидкістю звука. Зазвичай розсаджували всіх, казали: «Тут може вміститися ще один». А тепер такої змоги не було, бо треба було швидко повертатися на в будівлю вокзалу та брати іншу групу, яка вже чекала. Нас було кілька хлопців, я та мій товариш. Шостого чи п’ятого квітня був мій останній день, після того став готувати своїх рідних, бабусю та дідуся, хотів їх евакуювати. Вони відмовлялися: «Я тут народилася, тут і помру». Прильоти по місту почастішали, я таки домовився з бабусею, і вона дала згоду. Почав шукати транспорт. До цього хотів їх відправити залізницею, але людей було дуже багато, це був уже не варіант. Бабуся після інсульту, дідусь після інфаркту, тому шукав для них автобус, однак їх не було, або зайняті, або вже не було місць. Я сам собі вирішив, що якщо не вийде відправити саме таким чином, то думатиму щось далі. 8 квітня збирався вийти на зміну, але мені зателефонували й сказали, що є вільні місця в одному з автобусів. Я вирішив, що вранці посаджу їх, відправлю в Дніпропетровську область і повернуся на залізничний вокзал. Коли з батьком приїхали до моїх пенсіонерів за речами, почули про цей прильот. Було дуже гучно. Хочу зазначити, що до цього потрапляли в будівлю СБУ, прокуратури – туди намагалися влучити. Після прильоту мені дзвонили, я піднімав слухавку, люди були в істериці. Наша волонтерка зателефонувала мені найпершою, плакала, я нічого не розумів. Вона питала, чи зі мною все окей, і сказала, що вдарили по вокзалу. Я спочатку не міг повірити. Це не адміністративна будівля, не воєнний об’єкт, громадське місце. Пенсіонери, жіночки з дітьми, жителі міста – жодного сенсу його бомбити. Потім зателефонувала інша, те саме сказала. Потім ще одна. Зайшов у наш чат у телеграмі. Виявилося, що справді вдарили по залізниці. Приїхало таксі, я розумію, що треба відправляти бабусю й дідуся. Зупинилися на літаку біля Будинку піонерів. Відвіз нас мій товариш, з яким разом волонтерили на залізниці. Домовилися, що як тільки-но відправимо моїх стареньких, поїдемо на вокзал. Поговорили про удар, він сказав, що бачив дим із того боку. Автобус запізнювався десь на пів години. Ми зайшли в групу. Хтось написав після того, як я запитав, чи всі волонтер живі, що начебто так. Усе окей, я видихнув із полегшенням, що ніхто з нас не постраждав. Доки чекали на автобус, надійшло в групу повідомлення від Єгора, що не можуть знайти Рому. Роман – мій товариш, з яким останнім часом багато працювали, за збігом обставин евакуйовували інвалідів (і не тільки) до евакуаційного потягу. Ми почали із товаришем спілкуватися на цю тему, він сказав, що все буде норм, може, бігає допомагає, як завжди. Рани перев’язує. Рома такий був. А тоді хтось написав, що знайшли Рому, його вбило снарядом. Я сказав про це товаришу, ми довго дивилися одне на одного й мовчали. Моя перша думка – щось наплутали, помилилися, бо там була паніка, метушня. Я не знав, що там, але розумів, що сто відсотків паніка. («Він був набожною людиною, начитаним, працьовитим, з ним дуже було цікаво поспілкуватись на різні теми. Він завжди міг підтримати. Таких моментів було багато: він ніби з’являється в слушну мить і такий: “Коля, що там? Потрібна допомога?” і починає травить якісь анекдоти, приказки. Це мені окремо відклалося у пам’яті – наскільки він міг бути серйозним, настільки він був і оптимістом. Ніколи не опускав руки, навіть якщо йому було важко, Рома ніколи про це не скаже і не покаже, завжди з гумором долає перепони. Дуже шкода і боляче, коли думаєш, що цієї людини більше нема. Я розумію, що це війна, але… Не знаю… Нам всім його не вистачає.» – додав Микола після інтерв’ю спогади про Романа).
Коли почали викладати відеоматеріали, виявилося, що справді Ромчика вбило, іншого волонтера також. Я, якщо чесно, не знаю, як його звали, він був уперше на вокзалі. У нього навіть не було форми. На світлині я побачив тіло людини в жилетці працівника вокзалу. Це такий особливий спецодяг. Форми не було, він одягнув жилетку. Пам’ятаю, я навіть не посадив своїх бабусю та дідуся; приїхали мої батьки й тоді ми вже вирушили. Хвилини тяглися дуже довго, ми не втрималися, поїхали на вокзал. Там уже все закінчилося. Розказували, що все відбулося надто швидко – приліт, постраждалі, приїхали МНС, ДСНС, поліція. Усіх швидко евакуювали, постраждалих забрали. З моменту прильоту пройшло не більше години. Місце злочину обгородили, лежала ракета. У пабліках писали, що то був касетний «Ескандер», на якому було написано «За дєтєй». Я не знаю, як зараз, але на ту мить п’ятдесят дві людини загинуло, зараз, мабуть, більше.
І.: Якщо не помиляюся, п’ятдесят дев’ять – останні цифри.
Р.: Я запам’ятав цифру п’ятдесят два, бо після обстрілу, коли почав працювати залізничний вокзал, створили меморіал.
І.: Так, іграшки приносили, квіти. Багато людей загинуло від тяжких травм уже в лікарнях.
Р.: Пройшов майже рік (буде 8-го квітня), однак дивно те, що багато загинуло, але якимось дивом багато й уціліло. Скільки ми займалися евакуацією, пам’ятаю, у головній залі постійно звертав увагу на величезну люстру. Дивився на неї й думав: «Не дай, Боже, отак бахне, а вокзал – як акваріум. Стіни – скло, дзеркала. Скільки може загинути не від ракети, а від уламків стін та люстри цієї». Але, на щастя, люстра залишилася, та й вікна майже всі цілі. Товариш розказував, що в якійсь залі розбили, бо не могли туди зайти. У мене є знайомий, який у цей час був там. Перед ним та за ним вбило людей, а він уцілів.
І.: Складно це аналізувати. Після 8 квітня чим Ви займалися? Чи продовжували волонтерити?
Р.: Так, 9 квітня я вже був на автостанції, там займався евакуацією. Пост здав – пост прийняв. 8 квітня ми вивозили моїх стареньких пенсіонерів, а 9 квітня домовилися, що відправлятиму матусю, батька та молодшу сестру. Я мав посадити їх на автобус. Мій товариш допомагав відвезти бабусю й дідуся, він і мою сім’ю відвіз на автостанцію. Напередодні жіночка сказала, що буде називати прізвища й таким чином розсаджуватимуть в автобуси. Ми з товаришем були вже досвідчені, тому, коли побачили там натовп людей, що намагався запхатися в один автобус, – хоча стоїть три, а жіночки немає й прізвища ніхто не читає, – ми взялися до справи. Я підійшов до водія й спитав, чи зможе він узяти всіх людей. Той відповів: «Мабуть, ні». Тоді спитав, хто має називати прізвища, і водій вказав мені на дівчину, яка стояла неподалік. Вона тримала список у руках, склавши руки на животику, і дивилася на цей скажений натовп. Я підходжу й кажу: «Стоїмо віддалік від божевільного натовпу?» Вона говорить: «Буду називати прізвища». Питаю, чому раніше не називала. Відповіла, що налетіли люди (як я кажу, паніка), вона викрикувала прізвища, але її вже ніхто не чув. Тоді ми зайшли в автобус, почали називати прізвища. Потім під’їхали інші автобуси й усе якось розсмокталося. Найкумедніше те, що я мав відправити також і своїх батьків. Коли вже впоралися, телефонує моя сестра: «Ми вже сіли». Потрібно розуміти, що я не знав, коли зустрінемось наступного разу. Матуся була в сльозах, навіть батько сплакнув.
І.: До речі, як Ваші рідні та знайомі сприйняли Ваше рішення щодо волонтерства під час повномасштабного вторгнення?
Р.: Мабуть, в якомусь сенсі змирилися. Якщо вже я щось вирішив, то мене ніщо не зупинить. Хвилювалися щодня, звісно. Пам’ятаю, навіть без слів зрозуміло, по обличчям, що вони переймаються, але кажуть типу «з Богом!». Як мій батько щоразу наставляв: «Ну, ти там дивись, тримай руку на пульсі». А що вони ще мали сказати? Якщо вже вирішив, то все було нон-стопом. Важко зупинитися. Залізниця, потім автостанція… Ну, автостанція… Перші кілька днів, тиждень було дуже спекотно, а тоді все менше й менше. Дивишся, мабуть, у місті нікого не залишилося, тільки бабусі, інваліди. Їм дуже важко. Щоб евакуювати інваліда, потрібен спеціальний транспорт. Його важко знайти. Треба замовляти, призначати певний день, збирати потрібну кількість людей. А є такі, що нікуди сьогодні не збираються, а завтра прилетіло – усе, я виїжджаю, сумки в зубах, вони летять.
І.: Що було після автостанції?
Р.: Після автостанції займався доставкою гуманітарної допомоги населенню, що залишилося в місті. У мене була точка видачі, команда з п’яти осіб. Ми добре спрацювалися. Я вважав, що складніше, ніж на вокзалі, не може бути. Потім зустрівся з бабусями й дідусями, що хотіли за будь-яку ціну отримати цей пакет із макаронами та крупами, і зрозумів, що поспішив із висновками.
І.: Що це за допомога була? Благодійний фонд чи громадська організація?
Р.: Точно не скажу, але нам давали продукти WCK – World Central Kitchen. Наскільки я знаю, цей засновник чи іспанець, чи португалець, має по всьому світу якісь точки, скажімо так. У Мексиці історія зі стіною, там біженців багато. Вони їх годують. Ми видавали гуманітарну допомогу від WCK (World Central Kitchen) у співпраці з різними фондами- Все Буде Добре (TatoHub, Клуб рибалок України, фонд Мкртчана). По місту було декілька наших пунктів видачі. Це було зроблено для зручності, щоб люди з певним місцем реєстрації не їздили по всьому місту, а отримувала допомогу локально. В цих пунктах видачі ми і роздавали гуманітарну допомогу нашому населенню. Була окрема допомога від мера міста, від Ахметова і від WCK. Так було до осені. Потім відбулося «об’єднання» і стали видавати декілька пакетів одразу. Наші фонди, по більшій мірі, почали займатися іншими питаннями.
І.: Як довго Ви займалися видачею гуманітарної допомоги?
Р.: До середини квітня була евакуація на автостанції, потім метушня спала і в кінці квітня, в двадцятих числах, почав видавати гуманітарну допомогу локально. Ми роздавали її до осені, а десь у вересні чи жовтні перестали, точно не пам’ятаю вже.
І.: З якими труднощами Вам довелося зіткнутися під час видачі допомоги?
Р.: Люди! Бабусі й дідусі. Людський фактор. Хтось там сказав, що завтра будуть видавати останній день гуманітарну допомогу – сарафанне радіо працює на відмінно, і всі о четвертій-п’ятій ранку, а то й ночували під пунктом видачі, займали чергу. Але я розумію тих людей.
І.: Що допомагало Вам відновлюватися після волонтерства?
Р.: Борщ. (посміхається)
І.: А щодо відновлення сил? Багато складнощів під час допомоги доводиться долати? Як наповнюватися емоційно?
Р.: Мене якось питали, що в тебе там за батарейки 24/7. Був якийсь внутрішній стимул. Невеликий проміжок часу здавалося, що я трішки втомився. А от вигорання – емоційного чи фізичного – не було. Жодного дня протягом року. Прокидався рано-вранці, йшов отримувати хліб, який привозили о сьомій чи о восьмій до нашого пункту видачі. Починали видавати о десятій. Певний час возили молочні продукти, сири та інше. Привозили «подарунки» – продуктові набори, які ми мали видавати щодня. Я приходив, люди вже були там, спали, виглядали. Вітався, одразу питали, чи зараз буду видавати. Цікавий момент: усі хотіли отримати допомогу на початку місяця. Доходило до того, що під час комендантської години люди спали під точкою видачі. Поліція часто звертала увагу, бо над нашим місцем був ліхтарик із датчиком руху. Усі чомусь хотіли сидіти саме під дверима, а ліхтарик постійно спалахував. Поліцейські просили, щоб ми щось із цим зробили. Але люди боялися, що це останній день видачі. До жовтня видавали гуманітарку щодня. Вони отримували пакет, часто казали: «Дай Бог вам здоров’я», «До наступного місяця» чи «Все, припиняєте?» Питали, чи правда, що працюємо до двадцятого числа. Казав, не знаю щодо вісімнадцятого-дев’ятнадцятого, але двадцятого точно будемо працювати. І все всі знали. Пропонували залишити номер телефону, щоб я надсилав повідомлення про видачу наступного місяця.
І.: Які Ви зміни відчули в собі під час видання допомоги?
Р.: Не можу сказати, що мене щось змінило, просто я переосмислив деякі речі. Це не секрет, і кожен українець мене зрозуміє: ця війна як реагент у хімії. Показала, хто є хто. Людина, може, і поганого нічого не робить, але й до участі в добрих справах не долучається. Дехто з родичів, друзів виявив себе не найкращим чином. Знаю багатьох, хто припинив спілкування з рідними в росії, бо вони казали, щоб чекали на наше звільнення, не вірили тому, що насправді бомбили житлові об’єкти, а не воєнні. Є випадки, коли родичі в росії не підтримують цю війну, але це буває вкрай рідко. Так чи інакше, розмова рано чи пізно торкнеться війни, складно спілкуватися. Думаю, що є в рашці люди, що розуміють, але нічого не роблять, бо піклуються про пенсію, зарплату, бояться всього. Не секрет, що людина, яка в рашці не підтримує війну, – іноагент. Або ти патріот і підтримуєш війну в іншій країні, або не підтримуєш, але мовчиш. Війна показала, хто на що здатний.
І.: Що б Ви порадили українцям у цей нелегкий час?
Р.: Мабуть, не потрібно ніколи здаватися, опускати руки, вішати носа, хоча це не лише про війну, а взагалі. Прийде час, і ми відбудуємо наші міста, парки, усе буде окей. Не треба бути Вангою, щоб розуміти, що ця війна рано чи пізно закінчиться. Мирними переговорами чи капітуляцією – головне, не втрачати свого в цьому. Українцям знадобиться багато часу, щоб перестати ставитися упереджено до росіян. Я сам пацифіст, але коли чую, що людина з росії, починаю тригерити. Сподіваюся, що наші діти це все не застануть, але як вони будуть на це реагувати… Знадобиться чимало часу, щоб прийти до тями, переосмислити.
І.: Дуже дякую Вам, що знайшли час поділитися своїм досвідом та своєю історією.
Р.: Дякую за бесіду!
І.: Бажаю нам перемоги й миру!