Усні свідчення Надії Левчук, мешканки селища Калинівка Бахмутського району Донецької області, мирної мешканки, переселенки, записані 11 липня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І – інтерв’юер;
- Р – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
Р.: Надія Левчук. Я переселенка, приїхала з Калинівки, це неподалік Бахмуту, під Богданівкою та Григорівкою, де були дуже жорстокі бойові дії. Зараз перебуваю в селі Привілля.
І.: Яким було Ваше життя до повномасштабної війни?
Р.: Жили нормально: у нас було справжнє українське село, а Бахмут був справжнім українським містом. Ми мали гарну школу, дитячий садок, у багатьох людей була робота. Жили дружно, гарно відзначали такі свята, як День Конституції, Івана Купала, День Незалежності. Концерти проводили на славу. Завклубом у селі дуже хороша молода дівчинка, яка чудово співала народні пісні. Так було до війни. Первісні відголоски все ж були, бо ДНР поруч. Шкода людей тих, у нас там і родичі є. Вони деколи раділи, чи то погоджувалися, як то назвати, у їхніх душах не копалася… Але видно, що вони погоджуються з існуванням ДНР. Колись до нас прийшла росія. Дуже шкода. Звісно, що це було недобре для наших душ. Намагалися обходити гострі кути. Мирилися з цим. Коли розпочалися радикальні дії від країни агресора, ми стояли вранці біля школи, бо я там працювала.
І.: Перший день війни… Де та як він застав Вас?
Р.: Ми перші, хто почув свист ракети, яка стала нашою супутницею протягом майже двох років. Все, що відчували, це здивування та розгубленість, бо не знали, що то є. Вона прилетіла в штаб українських військ, за декілька кілометрів від нас. Вибух був величезний, аж чорна хмара пішла вгору. Тоді ми й зрозуміли, що розпочалося щось дуже серйозне. Паніка, всі заметушилися й почали роздумувати, що ж буде далі. Розпочалася мобілізація, багато кого забрали на фронт. На другий день я пішла в аптеку і від багатьох людей почула, що розпочалася війна. Уже на той час працював призовний пункт. У чергах стояли люди: деякі раділи, на жаль; деякі говорили: «От вам і Слава Україні! От вам і Героям Слава!». Я, збоку своєї наївності, запам’ятала цих людей. Мені здавалося, що пройде два-три місяці, і я відплачу їм. Ми не знали, що це триватиме так довго. Ця війна… Скільки крові, скільки загине військових, а скільки ще й цивільних… Гинуть молоді хлопці. Життя все одно йшло, ми були вимушені робити. Не пройшло й місяця, як до нас почали приїжджати переселенці з міста Лисичанськ. У школі ми організували спеціальний пункт для цих людей. Принесли туди ліжка та все необхідне для них, варили їсти. Деякі були тимчасово: пересидять і їдуть далі в Полтаву, Павлоград і в інші населені пункти. Не всі ж хочуть жити в маленькому селі великою родиною. Мені було дивно, чого вони тікають, скоро ж усе закінчиться і все буде добре, бо інакше бути не може. Тепер розумію, що мої висновки надто приземлені. Пункт функціонував увесь час, приїжджали усі, кому потрібна поміч. У Григорівці та Богданівці розпочалися бойові дії, бо кацапи наступали на села поруч, такі, як Красне. Ціле літо Калинівку атакували мінами-«пелюстками», ракетами, бомбами. Розстрілювали тварин: коров, які паслися, інших свійських. Стріляли здалеку і так веселилися нелюди. Ці «пелюстки» обмежували ходьбу людям, адже не можна було вийти навіть на свій город. Вони небезпечні, бо ховаються в траві, поміж листя. Якщо людина буде необачною та необережною, то легко може постраждати від такого вибуху. Якось так було, що цей край обстрілювали найбільше, бо до іншого вони ще не діставали. Половина Калинівки була під загрозою, а половина просто в страху.
І.: На якій частині села проживали Ви та яка там була ситуація?
Р.: Ми були під Часовим Яром, де більш безпечно. Бої тривали, ми надіялися, що ось-ось все буде добре, що тих кацапів виженемо. Коли почули, що відбувається під Києвом, у Бучі, Гостомелі, то зрозуміли, що на нас наступає дуже жорстока орда. Надії з кожним днем ставало ще менше. Москалі зайняли Григорівку, Богданівку, це дало їм змогу зблизька обстрілювати наше село. Розпочалося все з артилерії, потім пішли в хід касетні бомби, міни й снаряди. На сьогодні там уціліло, можливо, декілька будинків. Інші всі повалені, разом зі стовпами. Електрики та води немає, декілька разів були влучання у трансформатори, телевізійні вишки. Наші електрики спочатку ремонтували те все, але згодом це стало настільки небезпечно, що не можна було чіпати високовольтні лінії і ми просто залишилися без нічого. Під пострілами ходили до озера, збирали дощову воду. Деколи нам її привозили волонтери, ризикуючи життям. Прокляті кацапи постаралися, прострілили діжки, щоб вода з них витекла і ми залишилися ні з чим. Мусили діставати воду самостійно. Волонтери привозили нам її в пляшках по п’ять літрів, але забирати ми її не могли, бо йти далеко, а ситуація небезпечна. Мені допомагав мій товариш, привозивши з озера воду мотоблоком. Але він загинув, потрапивши під обстріл, біля нього зірвалася міна. Він свято вірив, що кацапи до нас не достануть, що ми їх переможемо. Я перебувала просто в шоці і не могла повірити в його загибель. Нас рятувала дощова вода. І так ішов день за днем. Ми вірили, що настане перемога.
І.: Як близько була лінія фронту?
Р.: Богданівка та Григорівка вже були під кацапами. Потім наші все ж їх відтіль погнали. Але від сіл не залишилося й живого місця. На сьогодні там знищені будинки. Щоправда, москалі в Калинівку не зайшли. Неможливо було вийти ні по дрова, ні по дощову воду, до якої всього декілька метрів у дворі. Було дуже страшно, бо міна могла зірватися де завгодно. Кожну ніч я боялася, що снаряд або міна влучать у будинок та в мене саму. Раз до нас приїжджали волонтери та пропонували виїхати, але на той час і так майже нікого вже не було.
І.: Яка була приблизна кількість населення?
Р.: Населення рахувалося разом із Богданівкою і Григорівкою, бо сільська рада в нас одна. Тому було десь 700 людей. Мене, наприклад, у селі «тримали» собаки. Люди виїжджали, залишаючи бідних тварин. Я ними опікувалася. Домашні улюбленці ховалися по сараях, теж хотіли пити та їсти. Я варила їм їжу, але потім про це дізналися волонтери і допомогли нам з кормом.
І.: Скількома тваринами Ви опікувалися?
Р.: Ой, їх було дуже багато. Вони приходили з лісу, з покинутих будинків. Напевно, десь до тридцяти тварин було. Що хочу сказати про волонтерів, то вони великі молодці. Приїжджали і забирали домашніх улюбленців в Краматорський та Харківський притулок. Всіх забрати не могли, бо багато було заляканих, які просто тікали в ліс. Чимало собак загинуло від уламків. Будинки майже всі знищені, хіба що один-два залишилися, але й в них дахи побиті. Ремонтувати щось було неможливо, кожен день відчувався як останній. У школі ми організували пункт незламності, там працював генератор і люди приходили туди заряджати телефони та ліхтарі. Потім і школу знищили. Яка жорстокість! Я не можу собі уявити, якого розміру там уламки. Ми спочатку їх збирали, щоб показувати, а потім вони вже такі великі валялися, що й підняти не можна. Уявіть, свинцевий великий круг розривався на маленькі «сокирки»: на голову впаде – і її вже не буде. Бувало, вийдеш на двір, а воно все усіяно цими уламками. Дивишся на цей метал, якась міцна сталь, а утворює такі пекельні вибухи. От таке й придумали для нас, звичайних цивільних людей. Моя знайома загинула: пішла по воду, а на тому місці був приліт. Їй вдарило по голові й та відразу померла. Люди повиїжджали, а я просто дуже довго надіялася, не хотілося покидати тварин. Волонтери щоразу вмовляли мене евакуюватися. Якось приїхала волонтерка з Бахмуту, яка сказала: «Якщо сьогодні з нами не поїдете, то я Вас більше не провідуватиму тут. Нас військові вже не пускають, бо дуже небезпечно». Тому я все ж вирішила поїхати з рідного села. Вони домовилися з місцевою волонтеркою, з села Привілля, щоб та знайшла мені житло. Дозволили навіть узяти декілька тварин із собою. Проте я, на жаль, не взяла їх, бо ті просто перелякані. Волонтери, які забирають собак, приїжджають зі спеціальними клітками та приладами для того, щоб їх зловити. Я намагалася одного тягнути, але він занадто важкий. Потім я вже бачила своїх тварин на фото, що з ними все добре, що вони у Харківському притулку. Люди настільки там порядні, шукають їм власників, надсилають нам світлини. І хто зараз може з власників прийняти домашніх улюбленців назад, то їм привозять. Одна жінка з нашої Калинівки зараз десь у Києві, то їй прямо туди привезли тварину. Уявіть, що таке зараз є. Під час війни добрі душі себе продемонстрували.
І.: Я згодна, що це дуже людяно. Як Вам далося рішення про евакуацію?
Р.: Дуже важко. Тепер я розумію, що людям боляче виїжджати, бо ти залишаєш там частину свого життя. Нічого з собою взяти не можна було. Звісно, я б могла раніше зібрати необхідні речі. Але уявіть: електрики немає, ти увесь час на заспокійливих, після 15-ої години дня вже очі заплющуються, бо весь час на корвалолі, валер’янці (адже дуже страшно), у хаті вікон немає (вони завішені ковдрами та забиті дошками), темно. Свічки довго не горіли, ліхтар години дві-три працює, сил просто не було ні на що. Надія залишалася, що станеться якийсь перелом і нам не треба буде нікуди їхати.
І.: Коли Ви наважилися евакуюватися?
Р.: Навесні. Школу розбомбили, ми перестали там працювати. Люди вже зрозуміли, що кацапи підійшли до центру і розпочали стріляти. Я трішки далі, метрів 500 від школи, то надіялася, що не скоро вони прийдуть. П’ять місяців ми були в буферній зоні, яку обстрілювали. Наша артилерія стояла на високих кар’єрах. Українці стріляли по кацапах, а ті у відповідь. У нас села на висоті, то русня ніколи їх не візьме. Недарма кажуть, що українська артилерія – це боги війни. Дійсно, вони були нашим спасінням. Піхота зупиняла піхоту, а артилерія не давала пройти москалям, які стріляли касетами, бомбами, мінами, снарядами. Часів Яр – найвище місто на Донбасі. Бахмут розташований на низині, тому їм тяжче. Я завжди казала: не дай Бог, щоб русня захопила висоти, адже ми їх ніколи потім звідти не викуримо. Нескінченна жорстокість у цій війні… Нас били градами, я деколи вночі пострілів двадцять чула. Думаю, ну все, накрили наших бідних хлопців. Молюся за них, думаю: «Хлопченята, як ви там? Що з вами?». Тільки тихо стає, як через декілька хвилин знову постріли. Які наші хоробрі! У відповідь теж били добре. Я Вам кажу, це така сміливість, про яку раніше можна було прочитати лише в книжках, а зараз насправді ми це побачили. Нам подобається, що в нас такі люди, а декому – ні. Бачте ж, оббріхують нас, видумують усілякі небилиці. То мелють, що вони на власній міні підірвалися, то хлопці самі в себе стріляють. Я думаю, що нормальні люди в це не вірять. У таке вірити – це собі бути ворогом, це не любити свою Батьківщину. Важко. Дощі йдуть, сніги, слизько. Якби ви бачили, як хлопці танки тягнуть, ремонтують. У будь-яку погоду вони зранку виїжджали. Усі ще сплять, а воїни уже під дощем, у погану погоду їдуть. У лісі ремонтувалися, але кацапи своїми дронами відстежували і стріляли. Але нічого, до цих пір тримаються.
І.: Ви згадали, що була часто негода. Як власне Ви справлялися з цим, бо ж евакуювалися навесні, а в холодну зиму залишалися у рідному селі?
Р.: Добре, що я влітку купила дрова. Але все одно, їх потрібно підготувати, наколоти. Деколи було страшно вийти у двір по них. Хоча й розумієш, що від прямого влучання нічого не врятує, проте намагаєшся себе вберегти. Чую, що десь упало, летять уламки. Значить, маю декілька хвилин вибігти по дрова і повернутися до хати. Дощі йшли, сніг був. Це було навіть на руку, бо пили таку воду. Напевно, Бог все ж таки розумів, чого ми потребуємо. Волонтерка мені сказала, що їх вже не пускають, тому вони більше не приїдуть. Я була вже настільки змучена, розуміла, що ніде вже не зможу купити собі ліки. Якимось чином ще мої дві подруги, сваха зібралися разом та надіслали мені посилку в Костянтинівку. Звідтіля їхав один чоловік з нашого села, то пробирався там, як міг. Так я й дотягнула. Пігулки від тиску допомагали, а тиск підвищений буде обов’язково, бо адреналін виділяється від страху, коли чуєш, що падає бомба. Тому я й була весь час на заспокійливих. Аптеки вже не працювали. У Часовому Ярі теж. Якби я не поїхала з рідного села, то померла б від високого тиску чи інсульту… Ніхто навіть про це б не дізнався, бо на моїй вулиці вже ніхто не жив. Якщо поруч хтось і залишився, то був по підвалах.
І.: У якому стані був Ваш будинок?
Р.: Коли я евакуювалася, то там вже не було ні вікон, ні даху, лише стіни. Шифер від вибухів просто позлітав. Спочатку все було в дірах, протікало. Вікна одразу повилітали, після вибуху касетної бомби. У багатьох так. Ви ж бачили Бахмут? Просто страшно. Місто – скелет. Дроти висять, стовпи попадали, газопровідні труби викривилися. Усі дерева знесло, гілки валяються. Жах. Але все одно, знаєте, була така надія, що кацапів проженуть. Я згодна була жити в наметі, у чому завгодно – то не страшно, побутові проблеми не лякали. Немає води питної? Є дощова. Погано, що світла не було, але була дров’яна піч. Люди у таких обставинах вихід все ж знаходили. Звісно, це не те, до чого ми звикли, не так зручно, але головне, щоб не було війни. Кацапи обстрілювали, не давали вийти з дому. Знаєте, найстрашніше, що не було зв’язку. Нічого не знаєш, що відбувається. Тим більш, що москалі заглушали наші станції, і в пунктах незламності чути було їхні балачки: «Бахмут взялі, украінцев разбілі. Жертв столько-то». І ми слухали ці нісенітниці, молячись, щоб цього не було. Можливо, це через те, що поруч ЛНР і ДНР, і в них є потужні станції. Я знала, що якщо москалі зайдуть, то розстріляють старих людей за непотреби, як собак. Молоді повтікали відразу з села, а тих, хто залишився, просто на Сахалін відправлять. Як узяли Соледар, то багато хто почав говорити: «Прибирати вулиці можна, робота є». Думаю, які ви смішні, кацапи. Для чого треба було побити вікна, дахи, будівлі, вулиці? Хіба ви не могли жити без побитих вікон? Маразм. Не знаю, чим люди думають. Знають, що наша держава така гуманна і ніякої кари для них немає. Це не в Китаї, де відрубали б ноги й руки за таке.
І.: Як та чи вдалося Вам адаптуватися на новому місці?
Р.: Ви знаєте, перший тиждень я взагалі думала, що пішки повернуся додому. Хоч і знала, що там вже неможливо жити. Недарма говорять, що переїжджати кудись важко. Плакати не хочеться, але я встаю, і сльози самі ллються від того, що залишила собак. Розуміла, як їм без мене важко. Коли тут відновився зв’язок, і ми почали телефонувати і присилати світлини у вайбер, де були тваринки у притулку, то було мені трохи краще на душі. Я звідтіля взяла маленького песика і одного старого пса, бо він був прив’язаний. Якось вони мені допомогли адаптуватися. А! Так ще ж шість кішок взяла. Вони лягали мені на груди, я їх обіймала.
І.: Окрім тварин, можливо, ще хтось допоміг?
Р.: Я зустріла тут волонтерку Катерину, у неї є теж подруга з таким іменем. Дуже розумна молода жінка, культурна. Зрозуміла, що наш світ не помер, ще залишилися хороші люди. Якось потрібно опановувати себе та продовжувати жити, думати про майбутнє. Хоча я вже в такому віці… Але якби робота якась була, я б десь підробляла.
І.: Чи залишився хтось із Ваших родичів чи знайомих у Калинівці або ж у селах поруч?
Р.: Ні. У підвалах ще люди є. Один чоловік із Бахмута, у нього з нашого села знайомий був. Вони почали жити разом. Того знайомого Олегом звати, то його батько з Часового Яру теж постраждав. У його будинок приліт був, то він приїхав у Калинівку до сина. Люди, які мешкали у триповерховому будинку, тепер були вимушені жити в себе в підвалі. То так там і залишилися.
І.: Чи є з ними якийсь зв’язок?
Р.: Ну, у них зв’язку немає.
І.: Вам відомо, чи хтось туди їздить?
Р.: Ні. Я говорила з деякими, хто на Дніпропетровщині, хто на Харківщині, хто в Краматорську зараз. Вони говорили, що якщо до військових підійти, то можна поговорити по вайберу, за допомогою старлінка. Якщо хтось комусь щось скаже, то новини швидко поширюються. Є декілька людей, яким нікуди та немає як виїхати. Моя волонтерка чому така настирна була? Тому що про мене піклувалися мої друзі, посилали цих волонтерів. Пропонували допомогу всім. Якщо у когось розбомбили квартиру, все повилітало, то люди розуміли, що з собою вже немає чого взяти. Я захопила ковдру, хоча мені все необхідне тут надали. Також я отримую гуманітарну допомогу. Мені нарахували грошову допомогу для ВПО.
І.: Які внутрішні зміни в собі Ви відчули за час повномасштабного вторгнення?
Р.: Ненависть. Ніколи не думала, що в мені може стільки її бути. Таке якесь відчуття, що я ніколи не відмиюся від цієї брехні, бо вік уже немолодий, то просто не встигну. Це таке приниження, коли тебе оббріхують, що такої національності нема й не було, що ми недолюди, фашисти. Коли нас так називають, то розумію, що ніколи такого не пробачу, це неможливо, це навіки. Молюся та вірю, що перемога буде лише за Україною.
І.: Що за час війни вразило Вас найбільше?
Р.: Вразило негативно те, що у русні така невимовна жорстокість. Я навіть розумію, чого вони так легко Крим узяли у 2014 році. Бо наші не могли в це ще повірити і взяти до рук зброю, щоб стріляти по москалях. Вони ж нібито були нашими братами – як це ми стріляти будемо? Навіть тоді, коли в Донецькій області влаштовувалися у 2014-му власні Майдани, то вони ж теж ділилися на проукраїнські та проросійські. Українці кидалися яйцями, борщем, а ті ж у відповідь били битами із цвяхами, зарізали українського хлопця, якому було двадцять чотири роки. Тобто всі повинні були зрозуміти, що москалі вже давно налаштовані нас убивати. Пам’ятаю, як у Запоріжжя приїжджав Царьов, висував себе у якості президента. Наш народ знову ж таки яйцями їх обстрілював, а вони з кулаками на нас. Від горнятка кави Бородай же пішов на той світ, Царьов. Від отруєння всі ватажки померли. Нещодавно Губарева зустріла в інтернеті, хоча думала, що той уже давно вмер від горня кави. Я зрозуміла ще тоді в Донецьку, коли Губарев став народним депутатом. Це ж давно його кандидатуру готували, виліз тут губернатор ні з того, ні з сього. Розуміла, що так не може бути: під Новий рік газовий кран закручувати, щоб українців приструнити, щоб не було їм весело. Тому це зло давно вже було, ще з часів Київської Русі. Поверталися ж кацапи сюди, обкрадали Софію Київську. Бєлгород, Курськ, Воронеж, Кубань – це все колишні українські землі.
І.: Яким життєвим досвідом Ви б хотіли поділитися?
Р.: Ну, який життєвий досвід… Ми до цього нічого не могли зробити, нас просто менше. Погано, що маємо такого сусіда. Як мати своїх дітей повчає? Будьте обережні, не довіряйте нікому, будьте правдиві, культурні. З москалями ж так не проходить, вони безсовісні, некультурні. Як тут будеш обережним, як усе давно вже сплановано? З часів Богдана Хмельницького вони з нами так учиняють: коли гетьман просив їх підписати один бік договору, то ті написали, що ми повинні поклонятися російському царю. Це було неправильно. Вони так до України завше ставилися: шляхом завойовництва примножували свої землі. Ми повинні залишатися людьми зі своїм народом, будувати нову країну, щоб мати змогу захищатися від кацапів. На корені потрібно зупиняти оцих колаборантів. Любиш росію? Так їдь туди, чого ж ти живеш в Україні і кличеш москалів сюди? Накликали таку біду на нас. Просто така жорстокість несумісна. Ми сміємося з таких речей зараз… Якось зателефонувала моя подруга і розповіла, що зараз є хакери, які зламують телефони та комп’ютери оцих колаборантів. Заходять до них, наприклад, і говорять: «Ваш сын очень хороший, он герой росии. По кусочкам можем его вам собрать и выслать посылкой». І з таких страшних речей ми сміємося. Радію, що рузького можна зібрати по шматкам і вислати посилкою. Така реальність зараз.
І.: Щоб Ви порадили українцям у цей нелегкий час?
Р.: Бути такими, якими більшість із нас зараз є – дружніми, хоробрими, добрими. Те, що роблять зараз волонтери, це неймовірні речі… Зрозуміти, що, напевно, неправильно жили. Не було того Радянського Союзу, а ми плескали в долоні, раділи наші бабусі та дідусі. Треба було, як можливість мали, хоча… Може ми її не мали ніколи – ні за Януковича, ні ще коли. Але треба було йти в Європу. Усе сталося у той час, коли треба. Раніше б такого не відбулося, бо було ще більше колаборантів. Зараз молодь підросла, яка вже народилася після дев’яностих. Їхні діди воювали в УПА, то вони вже більш войовничо налаштовані боротися, а не задовбані тією ковбасою по 2.20. Це ще нещасні бабусі сидять і виспівують про ковбасу, ніби в ті часи були гроші та були ті 2.20… Ой… Ну, я думаю, що воно сталося зараз, бо така молодь нині, яка розуміє, що помре, але не житиме, як раніше, коли всіх принижували. Це було кріпосне право, дійсно. Пам’ятаю, як їхала навчатися, то була одна з перших, хто отримав паспорт. Нам же їх просто не видавали. У моєї матері та мого брата була та дурнувата довідка за освоєння цілини. Таке от кріпосне право, десь 1962 рік. Хіба було так добре жити? У 1932 році мою бабусю заморили голодом. Те, що вони прожили з 70-х до 90-х й ота відлига… Кому відлига, а хто, як дисиденти, в психушках сиділи, коротали свій творчий вік. Ця ж правда згодом відкрилася. Ось у кого б спитати, як він добре жив у той проміжок часу. А його діти, як вони повинні жити? Яку ти землю хочеш залишити після себе? Вони не думають за це. Воно ротяку відкрило й галасує: «ро-сі-я, ро-сі-я»! Ну й чого ти кричиш? Вони були непросвітлені, «неправильно грамотні», якщо лишень тільки навчилися писати, читати, але вірили комусь і в щось. Потрібно бути чутливим, щоб логічно розуміти, де брехня, а де правда. У мене був якийсь такий склад розуму, що я говорила, аби пішла по літературному шляху, то була б критиком. У мене критичний склад розуму, а деякі ж просто вірять; знає, що брехня, а киває головою. Причетність до стада – це жахливо. І не хочуть розуміти, що як це так: Германія – країна переможена, а чому ж живе краще, ніж самі переможці? Хоч хтось би подумав про це. Вони піднялися після фашизму, їх же також обстрілювали, руйнували міста, наклали право вето на озброєння. Але ж все одно розбагатіли, людям, які працювали на засланні в таборах, присилали свої марки. Вибачення Германія попросила щире, а москалі ж ніколи не скажуть, що винні. Вони ж думають: «Ми з позиції зброї і сили, любіть нас такими, якими ми є». Я вірю в нашу молодь, їх уже казочками не задуриш. Дуже шкода, що багато з них померло і ще помре. Велика ціна для живих: берегти те, що залишилося, жити прогресивно. Я вірю, що нам допоможуть. Хоч і був жарт Остапа Бендера «заграница нам поможет», але я все ж так і думаю.
І.: Згодна з Вами, ціна надвелика. Бажаю нам найскорішої перемоги та щоб усі повернулися до рідного дому.
