Усні свідчення Наталі Хоменко, мешканки м. Святогірськ Донецької області, записані 7 березня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Добрий день! Представтесь, будь ласка.
Р.: Мене звуть Наталя.
І.: Звідки Ви?
Р.: Місто Святогірськ Донецької області.
І.: Розкажіть, будь ласка, про своє життя до повномасштабної війни в Україні. Чим займались?
Р.: Працювала, усе в нас було і все влаштовувало.
І.: Яким виявився Ваш день початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року? Що найбільше запам’яталося?
Р.: Як і всі мої знайомі, ми прокинулися від вибухів і від телефонних дзвінків із повідомленнями про те, що в різних районах нашого міста та інших містах України лунали вибухи. Отже, зрозуміла, що почалася війна, хоча до останнього не вірила, що таке може бути у 21 столітті.
І.: Що Ви відчували на початку війни, про що думали й на що себе налаштовували?
Р.: Як і всі українці, налаштовувала себе на краще, сподівалася, що, можливо, до нас не дійде, але, на жаль, сталося зовсім інакше. Відчувала страх за себе та близьких та й у цілому не розуміла того, як далі будемо жити (не тільки ми, а всі), що відбуватиметься потім.
І.: Чи став повномасштабний напад із боку росії для Вас неочікуваним?
Р.: Так, став. Ми працювали, жили своїм життям і я до останнього не вірила, що таке може трапитися. Люди-то казали… Війна – це жах. Завжди.
І.: Яким був Святогірськ до нападу росії у 2022 році?
Р.: Це було вільне місто, де розвивалась інфраструктура. До нас приїжджали туристи, богомольці, паломники. Люди працювали й жили своїм життям.
І.: За Вашими спостереженнями, яких змін зазнав Святогірськ від початку війни, але до окупації міста?
Р.: Багато не можу розказати, тому що з 24 лютого й десь до перших чисел травня я практично не виходила з дому, лише інколи спілкувалась, але знаю, що людей в місті стало менше.
І.: Які були настрої в жителів Святогірська? Як узагалі населення реагувало на ці події?
Р.: За всіх не скажу. Сусіди та люди, з якими спілкувалася (більшість знайомих виїхало в лютому-березні), сподівалися, що ось-ось усе закінчиться. На росіян ніхто не чекав, проте, на жаль, сталося те, що сталося.
І.: Чи відчули Ви проблеми з постачанням ліків і товарів першої необхідності?
Р.: Ні. До окупації в місті продуктів було достатньо, гуманітарну допомогу видавало «Слов’янське серце». Ліки також були в повному обсязі, однак за ними були черги, оскільки люди не знали, як це довго триватиме. Усі, мабуть, думали, що як у 2014 році, і все скуповували. Отже, ніякої гуманітарної катастрофи не було.
І.: Як відомо, Святогірськ є перлиною Донеччини, містом із цікавою історією, з великою кількістю пам’яток культури. Його відвідувало, як Ви зазначили, багато людей із різних куточків нашої країни та навіть закордон. Поділіться, будь ласка, спогадами про визначні місця Святогірська.
Р.: Найбільше мене вражає лавра, оскільки вона є нашим духовним центром, де люди збиралися, приїжджали не тільки на екскурсії, але й помолитися. Кожен просив за своє: за здоров’я собі, близьким, родичам, знайомим, за перемогу.
І.: Ви пишалися туристичною привабливістю Святогірська?
Р.: Ну так, завдяки туристам процвітав готельний бізнес, працювали магазини, адже місто на це й розраховане.
І.: Від початку повномасштабної війни Святогірськ зазнавав масованих обстрілів, кілька місяців був окупований і за цей час місцеві пам’ятки історії та культури були пошкодженні, а деякі вщент зруйновані. Чи були Ви очевидицею зазначених подій? Можливо, Вам щось відомо про руйнування пам’яток культури?
Р.: На жаль, нічого невідомо про руйнування пам’яток історії та культури Святогірська, а під час окупації мене вже в місті не було.
І.: Ви ще не повернулися до Святогірська?
Р.: Ні, поверталась, була в місті, бачила лише пошкоджену лавру, оскільки більше ніде не ходжу, тільки в межах своєї вулиці.
І.: Ви на власні очі бачили лавру зруйнованою?
Р.: Так, я була в лаврі, там є руйнування. Поприбирали трішки, десь щось підлатали й вона вже має вигляд більш-менш. Але пошкодження є.
І.: Поговорімо тепер трохи більше про Ваш життєвий шлях. Я вже зрозуміла, що Ви перебували у Святогірську, а потім евакуювалися…
Р.: Так.
І.: Яким чином відбувалася Ваша евакуація з міста? Як наважилися виїжджати?
Р.: Можливо, ми б наважились і раніше, якби мої домочадці це зрозуміли одразу. Бачила, що знайомі виїхали й думала, що якщо проводять евакуацію, значить, щось знають, значить, треба берегтися від важкої зброї. Коли своїм пропонувала, вони якось не дуже поспішали, проте згодом я всіх умовила. У нас не було валіз, лише пакетики, оскільки ніколи нікуди не виїжджали. Отже, приготували дві сумочки з речами на всяк випадок та документи. Як уже почалися серйозні обстріли міста і нам, напевно, найпершим прилетіло в будинок (пошкодження виявилися значними), діватись уже було нікуди й ми евакуювалися наступного ж дня. Страшно було, бо не знали, як воно все це відбувається. Виїжджали з міста під звуки обстрілів, але, з Божою поміччю, благополучно.
І.: Можете детальніше розповісти про день, коли було потрапляння поблизу Вас?
Р.: Це було 15 травня. У цей день зранку десь удалині тривали обстріли, але не біля нас. І вже справа йшла до вечора, коли ми, як завжди, прийняли душ та вже збиралися відпочивати (не можу спати, коли чую гуркіт уже майже поряд). І ось тільки-но ввечері зайшла в будівлю (це було близько 20:30) – і почалося: від першого вибуху затряслися всі будинки на нашій вулиці та зникло світло. Потім зрозуміли, що було влучання в електропровід, а тому й усе вимкнулось. Згодом ще були два прильоти біля нас: якби не бетонна труба, то будівлю накрило б одразу. Отже, стіни та стеля в будинку зруйнувались, а вікна повипадали зі склом. В одній із кімнат, у якій ми перебували, на щастя, усе залишилось нормально і ось це запам’яталось. Надзвичайно страшно, коли від вибухової хвилі летить скло. Крім того, усе відбувалось якось уповільнено, наче у фільмі. Наступного дня вже всі зрозуміли, що треба евакуюватись, що ми й зробили.
І.: З якими думками Ви залишали Святогірськ?
Р.: З думками, що повернемося.
І.: Що можете розказати про Святогірськ в окупації? Можливо, Вам щось розповідали знайомі?
Р.: На жаль, знайомих там не було, усі виїхали дуже далеко; ні з ким не спілкувалися, бо не було зв’язку. Відомості про окупацію Святогірська отримували з різних місцевих джерел.
І.: Наскільки легко Ви адаптувалися на новому місці?
Р.: Ви знаєте, не дуже легко. Нас привезли в Дніпро, а далі, на жаль, треба було самим шукати житло. Ми в цьому місті вперше, грошей немає, нічого немає – куди їхати? Думали, що, як обіцяли, дадуть дві тисячі, то, можливо, десь улаштуємося на роботу, працюватимемо та й будемо якось цей час перебувати, але не так сталося, як гадалося: переїжджали з одного місця в інше, шукаючи житло. Воно було, однак дуже дороге, а безкоштовного ми нічого не знайшли, тому що скрізь було переповнено (або лише на короткий термін). Через деякий час із Божою поміччю усе ж таки вдалося отримати місце в гуртожитку, де нас безкоштовно поселили, отже, якось прилаштувались.
І.: Що мотивувало Вас повернутися до Святогірська?
Р.: Це місто, у якому я народилась і виросла. Як кажуть, скрізь гарно, а вдома краще.
І.: Вам відомо, як живе Святогірськ зараз? Що відбувається в місті?
Р.: Звісно, відомо. Більш-менш живе, проте багато чого не працює так, як раніше. Зруйнована інфраструктура, будинки, чимало людей ще не повернулися. Щоправда, Святогірськ потроху починає входити у своє русло, тож сподіватимемося, що надалі буде краще й місто розвиватиметься, як раніше.
І.: Чи багато людей повернулося до Святогірська?
Р.: Ті знайомі, з якими спілкувалася, кажуть, що багато повернулося. Хтось підлатав щось, якщо незначні були пошкодження, а деякі, якщо немає свого житла, десь в іншому місці оселилися – у будь-якому випадку люди повертаються.
І.: Що від початку війни вразило Вас найбільше в позитивному та негативному розумінні?
Р.: У негативному – те, що ми зокрема і наше місто в цілому постраждали, а в позитивному – місто було як місто, працювало.
І.: А якщо не тільки в Донецькій області, а в усеукраїнському масштабі?
Р.: Люди об’єдналися, стали ближче одне до одного.
І.: Які внутрішні зміни помітили в собі? Як війна вплинула на Вас або, можливо, змінила?
Р.: Якихось значних змін не відбулося, але на все вже дивишся інакше.
І.: Яким Вам наразі бачиться майбутнє України?
Р.: Квітучим, єдиним і цілим.
І.: Після нашої перемоги у війні чим плануєте займатися?
Р.: Тим, чим займалася раніше: влаштуватись на роботу й працювати з дітьми, а також з іншою категорією людей. Організатор культурно-дозвіллєвої діяльності – моя найулюбленіша справа.
І.: Тобто Ви плануєте повертатися до Святогірська?
Р.: Так. І працювати не тільки, скажімо так, на благо міста, на якісь свої потреби, але й робити добре дітям та всім іншим, як це було до цього часу.
І.: Що побажаєте українцям у цей нелегкий час?
Р.: Миру, добра й нашої перемоги.
І.: Дякую!
