Усні свідчення Наталі Вишневецької, мешканки м. Бахмут Донецької області, членкині громадської організації «Бахмут Український», записані 22 січня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Добрий день. Представтесь, будь ласка.
Р.: Мене звати Вишневецька Наталя Миколаївна.
І.: Розкажіть про своє життя до повномасштабної війни в Україні.
Р.: Я родом із Донеччини, з Покровського району. З 1990 року живу в місті Бахмут. Сюди потрапила за розподілом після закінчення Луганського сільськогосподарського інституту (за освітою економіст). Було звичайне життя, як у будь-якого пересічного громадянина… Для мене війна почалась у 2014 році і вона не закінчилась, зараз лише почалось повномасштабне вторгнення, а тоді тільки Крим і Донбас. Разом із чоловіком та друзями допомагаємо українській армії вже дев’ятий рік.
І.: Яким був Бахмут до повномасштабного вторгнення росії в Україну?
Р.: Я дуже люблю це місто, для мене воно стало рідним. Вважаю, що Бахмут – це культурна столиця й серце Донеччини, йому більше 450 років. Останні роки завдяки інвестиціям місто стрімко розвивалось, були гарні перспективи.
І.: Які пам’ятки культури, на Вашу думку, є візитівкою Бахмута?
Р.: У місті багато таких пам’яток. Кожен будинок, якому більше 100 років, вважаю пам’яткою. Наприклад, Азовсько-Донський комерційний банк особисто для мене є візитівкою старовинного Бахмута. І приміщення прокуратури (це колишній купецький особняк), і синагога, і жіноча гімназія. Досить багато таких будинків, але, на жаль, вони тепер щодня руйнуються.
І.: Яким для Вас виявився день 24 лютого 2022 року?
Р.: Жахливим. Усі розуміли, що рано чи пізно Росія нападе, але не думали, що це станеться саме в цей день. Прокинулись о п’ятій ранку від потужних вибухів балістичних ракет, які розривалися десь за сім км від нас по військових частинах, що базувалися біля Часового Яру. Від вибухів будинок здригався. Стали з’ясовувати наші подальші дії, зустрілися з активом громадської організації «Бахмут Український», що існує з 2014 року і до якої входять зокрема місцеві активісти та волонтери. Через те, що на моє ім’я оформлена волонтерська картка (з 2015 року я є в реєстрі волонтерів і весь цей час кошти надходять на мій рахунок), вирішили, що мені краще виїхати, адже знали, що рашисти роблять з українськими активістами (моє прізвище було на всіх сайтах і вебсторінках). Отже, на два тижні ми з чоловіком вирушили до Полтавської області. Там я продовжувала збирати кошти й закуповувати необхідне. Оскільки надходження були доволі великими, треба було здійснювати більше закупок, з’ясовувати чимало питань. Дивилися, як розвиваються події під Бахмутом: було вісім ліній оборони, місто трималося. Побачивши, що рашисти не можуть так швидко пробити оборону (вони бились за Рубіжне, Попасну, Сєвєродонецьк), вирішили поїхати додому. Зрозуміли, що окупації одразу не буде, як, наприклад, у тому ж Старобільську, що на півночі Луганщини. Повернувшись, десь місяць були в Бахмуті, де також роздавали гуманітарну допомогу переселенцям та військовим. Коли голова адміністрації оголосив про евакуацію (тоді відкрились жахливі факти того, що відбувалось зокрема в Бучі), знову виїхали на Полтавщину, де наразі винаймаємо житло, працюємо онлайн, волонтеримо. Допомагаємо фронту чим можемо, робимо все, що в наших силах.
І.: Як Ви сприйняли новину про початок повномасштабного наступу росії? Чи було це неочікувано?
Р.: Для мене це було очікувано, питання тільки часу. Я розуміла, що росія рано чи пізно нападе на нас, але, можливо, це відбудеться пізніше, бо ще не готові. Військові, з якими спілкувалася, казали, що повномасштабне вторгнення обов’язково відбудеться. Звісно, напад 24 лютого для мене був несподіванкою.
І.: Як пройшли перші дні війни? Чим займались?
Р.: Враховуючи нашу громадянську позицію та сферу діяльності, а також те, що мій чоловік протягом 2015-2016 років очолював громадську організацію «Бахмут Український», друзі з Полтавщини (вони теж патріоти) запросили до себе, у більш безпечне місце. Перші два тижні безкоштовно жили в них. З сьомої ранку й до дванадцятої ночі займалися волонтерською діяльністю, зокрема організацією процесу закупки для військових (починаючи з одягу й закінчуючи військовим обладнанням). Спочатку все надходило з Харкова, але потім логістика порушилась. Оскільки хлопцям ЗСУ необхідні були зимові речі (тоді в березні стояли сильні морози), ми писали дописи на сторінці нашої організації у фейсбуці й просили про допомогу. Майже всі бахмутяни відгукнулися й було досить багато надходжень. Усе закуповували через Дніпро, бо там залишилася вільна траса. Придбавали генератори, одяг, ліки й усе, що необхідно. Десь наприкінці березня, коли всі сили нашої держави були кинуті на звільнення Києва, Бахмут потребував допомоги волонтерів. Треба було координувати допомогу між військовими та волонтерами; створювалася тероборона, з якою також були на зв’язку. Вадим Ігнатенко займався забезпеченням бахмутської тероборони й загинув у бою з рашистами. Ми купували все, про що нас просили: лопати, мішки, теплий одяг, обігрівачі й продукти харчування. Дещо приносили люди, а ми роздавали, також плели сітки. Таким чином працювали перші два тижні, а потім повернулись додому, до Бахмута. Ось таким для нас був початок війни.
І.: Як відбувалась Ваша евакуація, коли виїжджали вдруге?
Р.: Спочатку ми не збирались, думали, що все минеться, але дедалі ситуація погіршувалась, обстріли ставали частіше. Потім голова Донецької облдержадміністрації в усіх засобах масової інформації виступив з промовою про те, що мешканці Донеччини повинні евакуюватися, оскільки внаслідок масованих обстрілів імовірні численні людські жертви, а також знущання з проукраїнських активістів, волонтерів, родичів військових. Тоді ми зібрались і вдруге виїхали на Полтавщину, винайнявши там окреме житло. До Бахмута їздили ще декілька разів, тому що в місті залишалися хвора мати та брат-інвалід. Згодом брата забрали, а мама, на жаль, померла. Останній раз у Бахмуті були в липні 2022 року, вивезли деякі особисті речі та по роботі. Отже, наша евакуація відбувалася самотужки та за власні кошти.
І.: З якими думками Ви залишали Бахмут?
Р.: Думала, що через два-три місяці знову повернемося. Виїжджала саме на такий термін і не очікувала, що це затягнеться надовго й будуть такі руйнування. Сподівалась, що армія рф так близько до Бахмута не підійде, однак окупанти, на жаль, уже стоять на околицях міста й дуже його обстрілюють. Наразі Бахмут майже знищений. Я сподівалась на краще.
І.: Як розпочався Ваш волонтерський шлях?
Р.: Волонтерством почали займатися у 2014 році, за часів тримісячної окупації Бахмута. Ми з чоловіком удвох так вирішили. Місто тоді захопили російські найманці на чолі зі Стрєлковим. Ми також залишилися в окупації. Наше житло розташоване навпроти військової частини, у якій законсервовано багато техніки радянських часів. Росіяни постійно штурмували цю військову частину, маючи намір заволодіти танками. Техніку захищали молоді хлопці Кіровоградського і Львівського спецназу. Будучи заблокованими, без їжі та води, вони все одно давали гідну відсіч ворогу. Ми з балкона спостерігали це протистояння, крім того, біля нашого під’їзду стояв російський танк, з якого стріляли по військовій частині. Побачивши, як мужньо тримаються наші хлопці, зрозуміли, що більше не можемо залишатись осторонь і труситись за своє життя –вирішили допомагати. Закупивши цигарки, продукти та воду, мій чоловік просто пішов та віддав нашим військовим. Звісно, рашисти це бачили, бо перебували на даху того магазину, але тоді вони не чіпали мирне населення. Пощастило також, що не вистрілили в мого чоловіка. Ми не знали, чи є в місті якісь волонтери, у нас не було контактів з іншими проукраїнськими громадянами (а по телевізору тоді день і ніч показували тільки Стрєлкова, який закликав до своїх лав). Так удвох і почали волонтерську діяльність. Потім мій чоловік познайомився з військовим, який служив у тій частині, і ми переказували гроші йому на картку, передавали речі і все необхідне. Допомагати почали десь із 20 червня 2014 року, а 6 липня Бахмут звільнили й у місто зайшли українські війська, зокрема, батальйон «Артемівськ». Ми одразу пішли до командування й запропонували свою допомогу, також віддали гроші, які збирали на ремонт квартири, адже треба було купувати бензин, допомагати родинам загиблих у Лимані, Слов’янську. Потім почали заходити батальйон «Донбас», регулярні війська, Нацгвардія. Згодом дізнались, що в місті є патріотична організація «Бахмут Український». На запрошення ми прийшли на їхні збори, з усіма познайомились, і, вступивши до лав цієї організації, із 2014 року волонтеримо. Коли керівник нашого громадського об’єднання захворів і не зміг виконувати обов’язки, очільником вибрали мого чоловіка. Пропрацювавши на цій посаді певний час, через надмірне психічне та фізичне навантаження він також заслаб – там треба мати залізні нерви, до того ж вік. Зараз у нас четвертий керівник, але організація працює, тримаємось.
І.: Можете детальніше розповісти, яку допомогу надає організація? Яка Ваша роль у цьому?
Р.: Перші місяці війни організація надавала допомогу і військовим, і переселенцям. Останніх у Бахмуті було доволі багато, бо люди тікали із окупованих Рубіжного, Сєвєродонецька та інших міст. У Бахмуті був хаб для переселенців, ми писали гранти, вигравали їх і допомагали нашим співвітчизникам, також роздавали гуманітарку. Військовим допомагаємо з 2014 року. Особисто моя роль – облік фінансів, збір коштів на картку, ведення сторінки організації. Потім усе закуповуємо, починаючи зі спальників і закінчуючи тепловізорами. Задовольняємо запити військових, які стоять на Бахмутському, Лиманському та інших напрямках, шукаємо закордонних спонсорів. У Бахмуті працюють троє наших волонтерів, які за ці 10 місяців жодного разу не виїжджали. Керівництво та основний склад перебувають у Дніпрі. Я складаю фінансові звіти, викладаю їхні світлини на сторінку у фейсбуці та телеграм-каналі, пишу пости. Крім того, координую роботу: що треба закупити, що вже закупили, що передали й коли. Через те, що керівництво та основний склад у Дніпрі, уся допомога спачатку прямує туди, а потім або інших волонтерів залучаємо, або своїми людьми передаємо в Бахмут військовим. І так уже 11 місяців.
І.: Які запити найчастіше отримуєте? Чого найбільше потребують наші військові?
Р.: Авто, тепловізори, дрони, генератори, акумуляторні батареї. Письмові запити на термобілизну, спальники, хімічні грілки не беремо, а просто роздаємо під фотозвіт усім тим, хто звертається. На такі дрібниці ми не складаємо акти.
І.: Допомога наразі надається тільки військовим?
Р.: Ні. Місцеві теж приходять, хто там залишився. Переселенців і маленьких дітей у Бахмуті вже немає, переважно тільки одинокі люди. У нас було багато памперсів – усі передали до Дніпра і там уже роздавали. Хто може сам дійти до нашого складу, ті приходять, і ми ніколи їм не відмовляємо. У Бахмуті працює волонтерка Наталя Роменська, яка надає допомогу місцевим. Від нашого генератора там заряджають телефони, павербанки – допомагаємо усім, чим можемо. А ще передаємо в Бахмут корм для тварин. Самі по місту наразі не пересуваємося, бо дуже небезпечно. Раніше ж допомагали маломобільним і людям похилого віку, їздили до них, розвозили ліки, передавали якісь посилки. Якщо хтось прийде до нас і щось попросить, звісно, ми надаємо допомогу. У такому режимі зараз і працюємо.
І.: Що мотивує Вас на продовження волонтерської діяльності?
Р.: Ми – українці і хочемо, щоб Україна була єдина, неподільна, соборна. Прагнемо жити й працювати на своїй землі, повністю звільнивши її від загарбників. Жити у вільній, демократичній країні, а не в тюрмі народів рашистської федерації – ось що мене мотивує.
І.: З якими труднощами Вам довелося зіткнутися під час надання допомоги?
Р.: Напевне, те, що не можемо задовольнити всі запити, адже не вистачає коштів. Також важко купувати товари подвійного призначення та військові товари, бо не скрізь їх продають. Оскільки ми працюємо безготівково, такі речі доволі проблематично придбати, адже не в усіх є ліцензія. Важко купити потрібні військовим повноприводні авто, пікапи, тому що їх майже всі викупили. Ці машини під час боїв розбиваються, а в Україні таких автомобілів практично немає, треба шукати за кордоном. Отже, найскладніше – це покупка авто. Звісно, на такі речі, як форма, запитів уже немає, бо Міністерство оборони все видає. Завжди потрібні спальні мішки, оскільки вони або горять, або мокнуть, або їх засипає землею, або військові десь залишають під час наступу/відступу. На щастя, з цим проблем немає, тому що чимало підприємців перепрофілювались і шиють одяг для військових. Термобілизну, каремати, спальники – усе це можна купити в українського виробника. А ось придбання машин і дронів є проблематичним. Звісно, якби була необхідна сума коштів, то могли б купувати більше, проте ми дуже вдячні людям за кожну копійку, адже багато хто відгукується й допомагає. Бахмутяни борються за своє місто, більшість із них вступило до тероборони. У перші місяці війни дуже добре допомагали підприємці, зараз трохи менше, тому що всім треба якось виживати – самі є переселенцями, тому все розуміємо. Мешканці Бахмута, хоча й роз’їхалися по різних містах, надзвичайно підтримують наших військових. Коли всі були разом з 2014 по 2022, було легше: разом і окопи копали, і на мітинги виходили, і збори організовували. Тим не менш, усе одно знаходимо шляхи й допомагаємо далі.
І.: Що вразило Вас найбільше на волонтерському шляху?
Р.: Із самого початку мене вразили добровольці, вони стали відкриттям мого життя, оскільки ці хлопці надзвичайні в будь-якому розумінні. Військові з батальйонів «Айдар», «Донбас», «Артемівськ» – чудові люди. На жаль, багато хто з них загинув в «Іловайському котлі». Ці захисники є гордістю української нації. Я вдячна долі за те, що знаю таких людей. Часто згадую, як у 2014 році всі боялись, що російська федерація нападе на нас, а в наших хлопців ніколи не було і грама страху, вони постійно жартували й сміялися з кацапів. Їхня сміливість та відчайдушність надавала сил усім. Наші воїни ніколи не сумнівались у перемозі України (більшість із них були майданівці). Вони, напевно, і дали поштовх українській боротьбі, з них усе починалось.
І.: Яким Вам наразі бачиться майбутнє України?
Р.: Звісно, я бачу Україну членом НАТО та Євросоюзу, демократичною країною в співдружності європейських держав та без корупції. Маю надію, що ми викорінимо це й житимемо як інші європейські держави.
І.: Які у Вас плани на майбутнє? Чи розглядаєте повернення до Бахмута?
Р.: Тільки повернення. Маємо об’єкти нерухомості й сподіваємось, що хоч щось уціліє. Будемо жити, відновимо свій бізнес, працюватимемо на благо нашого міста й держави.
І.: Що Ви порадите українцям у цей нелегкий час?
Р.: Як би важко не було, треба триматись, вірити в перемогу і вона обов’язково настане. Не потрібно довіряти тим, хто нагнітає зраду, дає песимістичні прогнози, бо вороги теж не сплять і роз’єднують українську націю різними скандалами. На це не треба вестися. Варто поставити мету, кожному щось робити на своєму місці: хтось плете сітки, хтось в’яже шкарпетки, хтось робить свічки, а хтось воює. Усі повинні робити свій внесок у перемогу. Не треба падати духом: якщо вкрай важко морально, то займати себе якимись практичними справами. Коли щось робиш, то розумієш, що таким чином наближаєш перемогу і стає легше. Треба спілкуватись з однодумцями. Мені, наприклад, краще працювати в колективі. Я вважаю, що люди разом можуть зробити набагато більше. Отже, треба діяти і перемога обов’язково буде за нами.
