Усні свідчення Наталії Смирнової, мешканки Маріуполя, записані 29 вересня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Доброго дня. Представтесь, будь ласка, та розкажіть про себе.
Р.: Мене звати Наталія Смирнова, мені 28 років. Я з Маріуполя.
І.: Яким для Вас виявився день початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року? Розкажіть, будь ласка, детально.
Р.: Ми з сестрою прокинулися від гучних звуків, схожих на вибухи десь далеко, відкрили новини й прочитали, що почалася війна. Моя сестра одразу заплакала. Почали телефонувати іншим членам сім’ї (усі тоді були на роботі в нічну зміну). Було страшно й незрозуміло, що взагалі відбуватиметься: чи буде негайно обстріляно Маріуполь, чи буде час якогось перепочинку, як у 2014 році, тобто обстрілюватимуть села на околицях міста. Можливо, в Маріуполі можна буде далі нормально жити. Загалом цей день пройшов у читанні новин: шукали інформацію, думали, що і як робити. Усе було незрозуміло: сідати в машину і виїжджати або, наприклад, запасатися їжею; де безпечніше і що робити, що буде далі. Наш досвід 2014 року казав нам, що у Маріуполі буде безпечно, бо тоді місто не зачепило. Думали, що Маріуполь буде вигідно захопити цілим, якщо його захоплюватимуть. Сподівалися, що для життя не буде серйозної загрози.
25 лютого я поїхала на роботу до сусіднього селища Сартана – там я вперше почула близькі звуки військових знарядь. Я чула звуки відльотів, які були буквально за 500 метрів від моєї роботи. Дуже злякалася, зателефонувала начальству, сказала, що не можу працювати далі, адже це небезпечно для життя. Закрила своє місце роботи, забрала важливі документи, речі, які можуть знадобитися, якщо місце роботи згорить, та поїхала додому. Досить “веселий” момент був: уже коли їхала в трамваї, то відчула, що ногам холодно, подивилася на них і виявила, що в капцях. Поспішаючи, – коли я злякано прибирала місце роботи, збирала речі, документи, – забула перевзутися з капців у тепле взуття. Я поїхала додому в капцях, а теплі черевики так і залишилися на роботі.
Наступного дня стало трохи зрозуміліше. З’явилася інформація, що з Маріуполя вже небезпечно виїхати, людей в авто розстрілюють на виїзді з міста. Стало очевидно, що з міста не виїхати, принаймні це небезпечно, бо не було евакуаційних шляхів. Ми почали купувати продукти. Тоді ще працювали ринки, магазини, ще можна було зняти гроші в банкоматах. Я простояла кілька годин у черзі в банкомат, щоб зняти готівку. Думали, що банкомати не працюватимуть, але хоч за готівку можна буде щось купити. Потім це зовсім не виправдалося, оскільки ми виїхали з Маріуполя раніше, ніж з’явилася якась торгівля. Цього ж дня я вперше почула звуки пострілів у місті, саме прильотів. Пізніше ми навчилися відрізняти звуки відльотів від звуків прильотів (спершу вони нам здавалися однаковими). Я йшла з ринку, і вже коли підходила до будинку, десь почула звук літака. Узагалі звук літака – це найстрашніше. Коли летить снаряд, ти чуєш його свист, це теж дуже страшно, але не так, як звук літака, бо бомби з літака більш руйнівні. Я присіла, сховалася, потім почула великий вибух – це було десь за 1-2 кілометри від мого будинку. Потім почула сирени швидких, пожежні машини поїхали в тому напрямку. Звідти почав здійматися дим.
І.: Якого це було числа?
Р.: Це було 26 лютого. 27 лютого ми також екстрено робили закупівлі, намагалися зрозуміти, що може стати в нагоді. Нам увесь час здавалося, що це не буде чимось довгим, що не доведеться довго сидіти, коли магазини не працюватимуть. Думали, що щось обов’язково буде працювати й немає потреби робити запаси на місяць-півтора-два. І ось 27 лютого ми вже робили закупівлі під бомбардуванням. Це був не наш мікрорайон, але вже найближчі до нас мікрорайони зазнавали обстрілів. Було страшно перебувати поза домом, рідні стіни давали якесь відчуття захищеності, ілюзію безпеки. 26 лютого відключили світло, потім воно з’явилося на кілька годин і знову його відключили, тобто були вже перші влучення по об’єктах інфраструктури. Вода ще була: на нижніх поверхах вона текла нормально, а на верхніх – лише тоненькою цівкою. Ми всю ніч таким чином набирали воду в різні ємності. 28 лютого закінчилася вода, але ще був газ. Тоді ж, 28 числа, наш мікрорайон почали бомбардувати, був перший приліт поряд із моїм будинком. Я пішла з дітьми до бомбосховища, обладнаного в сусідньому будинку. Звідти ми чули звуки стрілянини з автоматних чи кулеметних знарядь. Бігли ми до сусіднього будинку перебіжками. У підвалі цього будинку вже було близько 30 людей. Спершу нас навіть не хотіли пускати. Я закричала, що з дітьми, і тоді нас пустили. Знайшли якісь картонки, дерев’яні піддони. Хто був із чоловіками, тобто хто прийшов у повному складі сім’ї, вони знайшли дуже важкі двері, ставили їх на лавки і так робили собі постіль. Я залишила дітей у бомбосховищі, сходила додому, узяла теплі речі, ковдри та збудувала постіль. Ми сиділи весь вечір та частину ночі в бомбосховищі. Потім стало тихіше. У мене та в сина алергія на багато речей, у тому числі й на пил. Отже, з’явилася алергія. Я сходила додому спочатку одна, а потім повернулася забрати дітей.
1 березня в нас під вікном убило жінку. Вона приходила до нашого під’їзду годувати бродячих тварин – котів та собак. Мабуть, коли вона йшла, поруч із нею розірвався снаряд. Я не знаю, можливо, її уламком… Були люди, які її оглядали, то казали, що вона загинула від серцевого нападу. Я не знаю точно. Жінка так і залишилася лежати під нашими вікнами. У неї в руках були пакети з їжею для тварин, і ці пакети шаруділи від вітру. Знаєте, такий звук нічний – шарудіння пакетів у руках мертвої жінки. Потім я побачила в маріупольській групі (де люди виставляють своїх загиблих, щоб інші могли знайти своїх знайомих, близьких та рідних), що недалеко від того місця, де вона лежала, є могилка з підписом “Невідома бабуся”. Я думаю, що це саме її й поховали.
2 березня був перший приліт у наш будинок. Зруйнувалися одразу дві квартири: попало в одну квартиру та розірвало плиту-перекриття над іншою квартирою. У квартирі, яка вище, жили мої друзі, люди, з якими я дуже добре спілкувалася. На щастя, вони були на першому поверсі (їх запросила до себе бабуся-сусідка). Здавалося, що на перших поверхах безпечніше. На щастя, вони залишилися живими й неушкодженими, але в них не стало жодних речей. Усі їхні документи згоріли, сейф із заощадженнями готівкою теж згорів, тобто люди серйозно постраждали матеріально. З цього дня, з 2 березня, розпочалися щоденні обстріли Маріуполя. Вони вже були і 28 лютого, і 1 березня, але, мабуть, не такі інтенсивні. Ми навіть знали приблизний час початку обстрілу: десь о 4-5 ранку. Бомбардування тривали кілька годин і потім пара годин перерви. Жартували, що вони перериваються чи то на ранній обід, чи то на пізній сніданок. Потім знову бомбардування, десь о 3-4 годині затишшя і ввечері знову. Уночі майже не бомбили, з настанням темряви було набагато тихіше. Десь далеко чулися поодинокі відльоти та прильоти, але не було масованого обстрілу. У такому обстрілі досить страшно, коли ти чуєш звуки градів (вони лягають наче в шаховому порядку), один далі, інший ближче, і цей обстріл все ближче й ближче до твоєї хати… І ти стоїш, наприклад, у тамбурі або у дверному отворі в будинку чи під’їзді, і думаєш: «Тільки не в нас». Одночасно я розуміла, що кожен звук прильоту – це, можливо, хтось загинув, можливо, дитина, можливо, людина похилого віку. Дуже сильно було обстріляно сусідній будинок (мій будинок стояв до нього торцем). Зі свого балкону я бачила всі попадання в нього. З одного боку, цей будинок неначе прикривав мій під’їзд. Він постійно горів: спочатку згоріли дев’яті поверхи двох під’їздів, потім було попадання на шостий поверх, згоріла половина під’їзду, тобто були помітні серйозні руйнування, що, можливо, там є жертви. Ми були такі налякані, що було навіть страшно сходити до сусіднього двору, щоб дізнатися, як у них справи. Навіть це здавалося небезпечним. Пам’ятаю, що одного разу вийшла набрати дров і визирнула, щоб оглянути свою вулицю. Я побачила, що вона вся чорна, а в кожному будинку згорілі вікна й квартири. Спорудили зі знайденої цегли на своєму верхньому поверсі піч, і дим добре йшов через горищне вікно, яке ми відчинили. Отже, грілися біля печі, готували на ній їсти, коли закінчився газ. Ця піч частково врятувала життя моїм сусідам. У день, коли ми її склали, спочатку трапився один приліт до них на балкон, уламок підірвав балкон і почалася пожежа. Ми загасили цю пожежу й повернулися до під’їзду. Сусідка стояла у дверях, почався жахливий гуркіт. Біля печі ми зробили лавочку, син сидів на ній, сестра стояла до нього обличчям, спиною до виходу на горище. Я побачила, що її дуже обсипало шматками штукатурки (у неї не було травм, лише кілька синців). Сусідку прямо виштовхнуло з квартири хвилею. Коли вляглася пилюка, забігли до неї в квартиру, горіло ліжко – ми його загасили. Через пил неможливо було зрозуміти, що й де. Побачили дірку в стелі, а потім у підлозі, тобто снаряд потрапив у дах. Він там вибухнув, а його частина прорізала ще дві плити. Виявилося, що снаряд застряг між дев’ятим і восьмим поверхом. У цій кімнаті майже нічого не вціліло, тільки гітара, на якій ми потім грали біля нашої печі різні пісні. Загалом ми дуже вчасно склали цю піч.
Без даху стало значно холодніше: ми дуже мерзли ночами, вкривалися всіма ковдрами, куртками, якимись теплими речами, лягали спати одягненими. Приблизно в цей же час, 5 березня, зник мобільний зв’язок та інтернет, тобто я не мала можливості зв’язатися з близькими, з моєю сім’єю. Наша з сестрою мати не була в Маріуполі в цей момент, ми знали, що вона просто божеволіє від хвилювання, але не могли подати знаків про те, що з нами все гаразд. Не знали жодних новин: прийде хтось чужий у двір, ми його розпитуємо, він розповідає, що бачив, що знає. У цій ізоляції було дуже важко жити, тобто ти не розумієш, хто має рацію, хто ні, що взагалі відбувається. Ми весь час чекали на мирний договір, нам здавалося, що ось-ось почнуться переговори, що буде укладено мирний договір і все це закінчиться. Буквально відраховували кожен день.
І.: Як діяли під час обстрілів та під час оголошення повітряної тривоги? Чи взагалі її оголошували?
Р.: Ні. коли вимкнули електрику, тоді й перестали вмикати повітряну тривогу. У нас саме із сусіднього будинку, якому найгірше дісталося, і лунала повітряна тривога. Коли ще була електрика, ця тривога щоразу лунала, і ми, звичайно, виходили до тамбуру або бігли до підвалу сусіднього будинку. Коли електрику вимкнули, вона перестала звучати. Але це в будь-якому разі було, скажімо так, марно. Як я й казала, вони мали певний розклад, своєрідний графік. Обстріли градами начебто квадратами йшли (неначе місто поділено на квадрати). Чула, що через два мікрорайони від мене обстрілюють, чула приблизний звук, отже, слідом обстріляють мікрорайон, який поруч, потім ще два і потім черга дійде до мого.
І.: Чи багато людей було в Маріуполі на момент Вашого перебування у місті? Скільки людей залишилося у Вашому під’їзді, у будинку, дворі?
Р.: Я знаю дуже мало сімей, які саме 24 числа або навіть раніше виїхали. У моєму будинку дві-три сім’ї поїхали. Потрібно розуміти, що був будинок, повний людей, майже всі квартири були зайняті. Деякі люди виїжджали кудись у бомбосховища, більш укріплені та безпечніші, але їх було небагато. Здебільшого всі сиділи по квартирах. Було навіть погано, коли люди виїжджали до бомбосховища та не залишали ключі, наприклад, сусідам. Тому що саме так у нас згоріла половина під’їзду. Був приліт на шостий поверх. Ми побачили, що з шостого поверху йде дим, бо туди був приліт. Спочатку почули гуркіт, потім побігли перевіряти й побачили дим. Я побігла до сусідів, там було кілька молодих хлопців. Вони побігли до цієї квартири, там нікого не було, бо люди виїхали. Ці хлопці почали зламувати двері, щоби загасити пожежу. Там були серйозні металеві двері, і вони не встигли зняти їх вчасно, швидко зламати. Коли вже це зробили, у квартирі було вогняне пекло й було неможливо загасити пожежу.
Маріуполь ділиться на Лівий берег і Правий берег. Слід зазначити, що на Правому березі якось працювали служби МНС, швидкі, туди привозили гуманітарку, розвозили воду, але на Лівому березі не було практично нічого. З’єднання між Правим і Лівим берегом було порушено – це два основні мости й вони були заміновані. До нас приїжджав якийсь волонтер об’їзними шляхами, збирав евакуюватися охочих жінок із дітьми (або хоча б поїхати до якогось бомбосховища в центрі). Чула, що один раз за весь час роздавали котлети, але десь далеко від нашого будинку. Наш Лівий берег залишився без будь-якої спеціальної допомоги: та жінка, яка лежала, і ніхто не прибрав її труп… Трупи лежали по вулицях, по дорогах – це не було якесь одиничне видовище. Люди виносили з під’їздів загиблих сусідів, членів сім’ї, клали їх на лавки, загортаючи в ковдри, клали їх у сади, хтось одразу копав могилу та ховав. Я жодного разу не бачила пожежних машин у моєму районі. Можливо, десь на Лівому березі вони все ж таки були, але особисто я не бачила, як і швидкі не бачила. І ось ми почали гасити пожежу самотужки, зливали з опалювальної системи воду в підвалі і носили відрами нагору. Було зрозуміло, що цю квартиру не врятувати, але намагалися зробити так, щоб вогонь не перекинувся на інші квартири. Але все було практично марно: нашими величезними зусиллями ми змогли врятувати лише одну квартиру на дев’ятому поверсі. Ми сповільнили все-таки цю пожежу, і коли вогонь дійшов з шостого на дев’ятий поверх, змінився напрям вітру, згоріла сусідня квартира, а в цих людей на дев’ятому поверсі балкон не спалахнув.
Так, ми всі були вдома. Спускалися до підвалу, виходили до під’їздів, але здебільшого всі були вдома. Люди об’єднувалися групами, цілими поверхами, під’їздами, бо так було легше виживати,. Часто бачила допомогу старим. Я сама ходила на сьомий поверх, де мешкали дві старенькі. Вони не могли піднятися до нас на дев’ятий поверх, щоб, наприклад, погріти воду. Брала в них чайник, кілька разів на день гріла їм воду, супчик й приносила тепле, бо самі вони не змогли б цього зробити. Я запропонувала своїй сусідці написати на простирадлах “Діти”, вивісити з обох боків під’їзду, але вона сказала, що не варто цього робити, бо тоді в наш під’їзд стрілятимуть ще більше. Було відчуття, що не хочуть залишити жодного цілого будинку. На 10 березня залишалися поодинокі цілі будинки, які, приміром, з усіх боків прикривалися іншими будинками або якось вдало стояли. Наш двір складався з кількох будинків, які стояли ніби колом, і були попадання практично до кожного під’їзду. Здавалося, що будинки спеціально розстрілювали.
І.: Ви сказали, що зробили певний запас продуктів. Наскільки його вистачило, допоки не довелось шукати ще?
Р.: Ми шукали продукти. Мали запас, але не знали, скільки нам доведеться так сидіти, адже було незрозуміло, коли з’явиться коридор, через який можна буде виїхати. Навіть якби він з’явився, ми могли б про це просто не дізнатися, оскільки перебували в інформаційній ізоляції. Шукали продукти, звісно. Якось я підійшла до магазину, на ґанок вийшла його власниця. Запитала, чи можна щось купити. Вона сказала: “А що ти купиш? Там уже майже нічого немає”. Цей магазин зламали та забрали важливі продукти, особливо цигарки розібрали, їх взагалі практично неможливо було знайти, тому дуже мучилися люди, що палять. Продукти харчування та консерви забирали насамперед. Хазяйка сказала: “Заходь. Якщо знайдеш щось їстівне, забирай, воно твоє”.
І.: Вона віддала все безкоштовно, так?
Р.: Так, безкоштовно. Вона приїхала вранці, щоб подивитися на свій магазин, чи є залишки продуктів, які можна забрати. Отже, я зайшла всередину й побачила, що якісь люди, можливо, це її працівники чи члени сім’ї пакували речі. Узяла деякі продукти й пішла далі. Мародерство було. Це, звичайно, злочин, але я не можу засуджувати людей, які брали їжу. Усі магазини в Маріуполі були зламані та спустошені. Люди приходили та брали продукти, адже інакше вони б померли з голоду. Я, звісно, засуджую людей, які виносили алкоголь у ці дні. 1-2 березня почали мародерити магазини. Коли були перші прильоти, ходило багато п’яних чоловіків. Алкоголь був скрізь доступний, його брали скільки завгодно.
І.: Чи не хворіли у ці важкі часи Ваші рідні? Чи була потреба в ліках? Усього вистачало?
Р.: Була аптечка, але, чесно кажучи, ми не подумали закупити необхідні препарати заздалегідь. На щастя, у нас не було тяжких хронічних захворювань, за яких потрібен постійний прийом медикаментів. Ми не не хворіли. Можливо, через стрес активувалися приховані резерви організму. Пили дощову воду, набираючи її з водостічних труб. Холод на початку березня нам і допоміг. Коли випав сніг, ми спускалися, підставляли тару й набирали талу воду у відра, баклажки та інші ємності. Брудною водою можна було змити унітаз або щось ополоснути, наприклад, посуд, а потім протерти його горілкою для дезінфекції.
І.: Ви пояснювали дітям, що відбувається й чому це відбувається?
Р.: Моя сестра вже підліток, вона мала свою думку, читала новини. А син, звісно, повністю не збагнув, що відбувається, але розумів, що коїться щось погане. Він дуже боявся. Коли нас бомбили, то просто завмирав у мене на руках, поки це не закінчиться. Одного разу ми були в підвалі, я споруджувала нам ліжко, обернулася, а його ніде немає. Побігла шукати, а син уже біля сходів стоїть на вихід. Я запитала, куди він, на що той відповів, що збирається бити поганих дядьків, тобто збирався йти захищати. Ми пояснили, звичайно, що погані дядьки завдають шкоди з якихось причин. Ці причини ми самі не розуміли, а пояснити дитині те, що сам не розумієш до кінця, складно.
І.: Чи вдавалося відволікатися та відволікати дітей?
Р.: Я читала книжки вголос. Була ж програма “Є1000” за вакцинацію. За кілька тижнів до війни на ці гроші купила дитячі книжки й читала їх уголос. Чесно кажучи, мені вони допомагали набагато більше, ніж дітям. Проте це рятувало, відволікало від того, що відбувається. Ми грали, з кубиків збирали якісь вежі, конструктор.
Побут дуже ускладнився. Хтось стоїть унизу набирає воду, хтось її піднімає сходами на поверх. Приготувати їсти на багатті – нешвидкий процес, хоча ми його спростили тим, що в нас піч була просто на поверсі. Не треба було з усіма запасами та посудом йти на вулицю, а потім підніматися з уже приготовленим додому. Проте ми не ходили на роботу і могли приділяти дітям достатньо часу: увечері сідали біля печі, розповідали історії, спілкувалися із сусідами. Я так багато із сусідами ніколи не спілкувалася, як під час війни. Ми співали пісні під уцілілу гітару.
І.: Де Ви ночували? У себе в квартирі чи ходили до бомбосховища?
Р.: У квартирі. У підвал не ходили, тому що вночі було тихіше, небезпека обстрілу була значно нижчою. У підвалі було набагато холодніше, ніж у квартирі без даху. Удома можна було хоча б накинути на себе все, що в тебе є, усі теплі речі, а нести їх у підвал – це складніше. Я знаю, що деякі люди весь час війни проводили в підвалі, практично не виходили. У великих бомбосховищах, де була якась організація, можна було ночувати, але нам треба було добувати воду, готувати їсти, намагатися знайти припаси. До питання про те, як швидко закінчилися запаси, можу сказати, що в цілому запаси, які ми зробили, почали закінчуватися швидко. У нас були крупи, влітку я консервувала солодкі компоти із фруктів. Вони нас дуже врятували. Дітям давали компоти з питною водою, а самі пили дощову, підігріту в чайнику. Сусіди почали між собою ділитися: у когось було багато запасів, у когось менше. Без світла холодильники не працювали, а в кого було м’ясо, з ним треба було щось робити. Виявилося, що сіль – це дуже необхідний продукт. Коли перестали працювати холодильники, мені знадобилося дуже багато солі. Я більше ніколи не сміятимусь із бабусь, які в магазинах змітають сіль, цукор, гречку, як тільки чують погані новини. Мені здається, я тепер буду такою ж.
І тепер я набагато менше чогось боюсь. Знаю, що деякі люди почали боятися більше, але маю зворотну реакцію, бо погане вже з нами траплялося, і я знаю, що це може статися знову, але не можу на це вплинути й щось зробити. Тож я вже не боюся. Якщо ми не виживемо, значить, не виживемо, а якщо виживемо, то виживатимемо й далі. Маючи такий досвід за плечима, я думаю, що якось упораємось.
І.: Поділіться, будь ласка, що Ви відчували тоді, перебуваючи в Маріуполі?
Р.: Різні були почуття й різні стадії прийняття цього всього. Мене дуже рятували друзі, які не перебували в Маріуполі. У перші дні війни від них надходило багато питань. Тоді я створила спільний чат, в який їх додала, щоб писати один раз, а не всім окремо. Коли був зв’язок та інтернет, їхні слова підтримки мене надзвичайно рятували й гріли душу. Потім почалися перші прильоти, і це було страшно, з’явилася паніка. Було зовсім незрозуміло, що саме робити. Дуже істерила й плакала сестра, не хотіла вставати з ліжка, коли треба було щось робити. Я не могла розслабитися, а тому не плакала й ніяк не видавала своїх почуттів. Тримаючи себе під контролем, весь час щось робила, намагалася покращити умови нашого проживання. Звичайно, мені було дуже страшно, особливо поза будинком, на відкритому просторі чи місцевості. Проте страх потім і прийшло якесь спустошення. Звісно, залишався страх за дітей, що з ними щось трапиться. Одного разу вночі ми почули літак (була ймовірність того, що він скине свою “ношу” перед нашим будинком), я злякалася, що бомбардуватимуть об’єкт під моїм будинком, а якщо промажуть, то бомба впаде на нього. Розуміла, що шансів вижити після цього мало. Я лягла на сина й намагалася прикрити сестру. Не обмірковувала це свідомо, просто в цей момент було дуже страшно й треба було щось зробити.
І.: Зараз Ви перебуваєте не в Україні?
Р.: Зараз, на жаль, не в Україні. Хочемо повернутися додому, до Маріуполя, але, звичайно, до нашого Маріуполя. Я зв’язуюсь з людьми, які залишилися зараз там. Життя продовжується, там не концтабір, але все одно сумно, бо це не колишнє життя, це ще більше виживання, ніж в іншій країні.
І.: Розкажіть, будь ласка, як Ви наважилася на те, щоб виїхати? Як відбувався цей процес?
Р.: Якоїсь миті сталася подія, через що я зрозуміла, що мій будинок під ще більшою загрозою, ніж раніше. Можливо, його сьогодні-завтра розстрілюватимуть із якихось великих знарядь. Я бачила, що вже кілька днів машини з якимись білими ганчірками, намотаними на руки, на бокові дзеркала, кудись їдуть у напрямку найближчого до нас виїзду з міста. Коли я зрозуміла, що залишатися в будинку більше не можна, це ще небезпечніше, я запропонувала родині зібрати інформацію про виїзди. У людей я дізналася, що вони йдуть до школи, яка знаходиться у селі Виноградному. Ми теж зібралися, буквально за годину взяли якісь речі. Я зосередилася на теплих речах, думала, що, можливо, доведеться довго йти до кордону, можливо, до ДНР. Шляху на українську територію ми не мали. Наша машина стояла з пробитими колесами від колишніх прильотів, тож на ній ми виїхати не могли. До того ж, мости на Правий берег були заміновані. Нам залишався шлях евакуації до ДНР чи Росії. Ми зібрали речі, одяглися тепліше й пішли. Якоїсь миті нас зустріли військові, сказали, що з певної точки забиратимуть цивільні водії. Ми туди пішли, там справді забирали автобусами. Нас вивезли до ДНР, де ми два дні проходили фільтрацію. У ці два дні діти спали на підлозі; у нас із собою було два пледи, то ж я їм стелила, і зверху вони вкривалися ковдрами, а ми, дорослі, спали сидячи. Потім організовували автобуси і всіх вивозили до Росії. Нас одразу привезли до поїзда, там висадили. З початку війни, з 26 лютого, коли закінчилася вода, я помилася дощовою водою один раз, це було десь 8-9 березня. З того часу я більше не милася, тільки вмивала обличчя, руки, чистила зуби. Дуже хотілося помитися. Коли ми виїхали до ДНР, там не було можливості навіть помитися, можна було лише почистити зуби водою з пляшки, наприклад.
І.: Коли це відбувалося?
Р.: Ми вийшли з дому 16 березня, а 18 березня ми перетнули кордон із Росією. Нас відвезли до якогось пансіонату. Я не можу сказати, що я була у фільтраційному таборі. Так, там з нами проводили якісь бесіди, питали, що ми бачили, що чули, але якихось утримань на території цього пансіонату не було. У нас була кімната, відкрита їдальня, в якій годували тричі на день. Загалом умови були непогані. Я не дякую за це, бо це найменше, що вони могли для нас зробити після того, що ми пережили. Мені дуже сподобалися слова “Якщо дають – бери, але “дякую” не кажи”. У мене не було іншого виходу, я не могла не прийняти цієї допомоги, але дякую за цю допомогу я не скажу.
І.: Зараз Ви відчуваєте себе у безпеці?
Р.: Я не думаю, що це швидкий процес. Колись я знову навчуся почуватися в безпеці, але мине, можливо, кілька років. Мене турбують кошмари. У моїй сім’ї у всіх є якісь проблеми після війни: хтось став тривожнішим, комусь страшно перебувати в натовпі чи загалом на відкритому повітрі. Наприклад, у мого сина почалася агресія, наразі йому важко виплескувати негативні емоції правильно. Він може й побитися, хоча раніше за ним такого не було помічено. Також часто згадує будинок і каже, що хоче додому. Два місяці він не давав нам розпаковувати його рюкзак з іграшками, бо казав, що нема чого це робити, адже ми незабаром поїдемо додому.
І.: Що допомагає Вам впоратися зі стресом після пережитих подій?
Р.: Мені допомагає те саме, що й завжди. З дитинства я дуже люблю художню літературу. Читаю книги, але у мене змінилися смаки. Тепер я ще більше співпереживаю книжковим героям, у яких життєвий досвід подібний до мого. Особисто мені допомагає література, моїй сестрі – музика, вона багато її слухає, переважно українську. Так сестра відчуває, що хтось поділяє з нею всі ці почуття. Зараз чимало творчості на тему війни. Також допомагають розмови. Не знаю, всім це допомагає. Але обговорення пережитого з тим, хто також знав щось подібне, значно полегшує біль. Можу сказати, що в Росії мені зустрілося багато людей, які поділяли мій біль. Вони не ходять на мітинги, привселюдно не кажуть, що проти війни, але вони справді проти.
І.: Які зміни Ви відчули та помітили в собі після переїзду, крім того, що вже назвали?
Р.: Загалом моє колишнє життя в чомусь мене не влаштовувало. Здавалося, що чогось не вистачає. Раніше для мене якась дрібниця або неприємність на роботі здавалася величезною проблемою. Зараз я набагато спокійніше ставлюся до таких негараздів, бо знаю, що все вирішиться, що це пройде. Також змінилося ставлення до себе: я не дозволяю людям ображати мене чи мою сім’ю, почала більше захищати себе, забороняти до себе ставитися погано. Ці якості й раніше в мені були, просто зараз вони набули більш серйозного розвитку. Після пережитих подій, напевно, багато людей стають сильнішими, мудрішими. Я це спостерігаю у своїх дітях (не хотіла, щоб вони так рано дорослішали за рахунок цього досвіду, адже це жахливо й неправильно).
І.: Яким Вам зараз бачиться майбутнє України?
Р.: Намагаюся сподіватися на краще й бачу, що це відбувається. Війна вдарила по багатьох, змусила людей об’єднуватись, краще розуміти одне одного, співпереживати. Єдине, з чим я не згодна, що багато хто вважає всіх росіян поганими, що вони співучасники злочину, тому що не виходять на мітинги. Перебуваючи деякий час у Росії, я зрозуміла, що їм набагато складніше мітингувати. Я начитана, освічена людина, а тому знаю, що жодна революція не відбувалася без серйозного харизматичного вождя, який має підтримку, у тому числі й фінансову, ресурсну та ідеологічну. Росіянам, навіть якщо вони чимось незадоволені, складно піднятися на революцію. Це не відбувається просто так, тільки від їхнього бажання. Мені не подобається русофобія. Я згодна, що люди, які пишуть в інтернеті або говорять якісь образи про українців, бажають смерті, проклинають, – вони жахливі. Справді, є певний відсоток таких людей серед росіян, але це далеко не всі. Серед них багато добрих людей. Так, я розумію, що, висловивши свою позицію, можу отримати на свою адресу хвилю негативу через те, що я їх (росіян) не ненавиджу.
І.: Які у Вас плани на майбутнє? Чи вдається їх взагалі зараз будувати?
Р.: Ні, зараз я не маю планів на майбутнє. Наразі це виживання, потрібно просто дожити до хороших часів, коли з’явиться можливість повернутися додому. Я дуже люблю своє місто, люблю, як пахне у нас восени, взимку, влітку та навесні. Усі ці запахи – це щось на підсвідомості. Надзвичайно люблю Азовське море. Декілька років я жила не в Маріуполі, то потім із великим задоволенням повернулася до міста, бо відчула, що саме там моє місце, що більше не хочу нікуди їхати. Я цілком усвідомлено жила в Маріуполі й раділа кожному дню в ньому. Шкода, що була змушена виїхати, коли усвідомила всю цю любов до рідного краю. Могили моїх предків на території ДНР, де я вже 8 років не була, – на могилах своїх дідусів та бабусь. Дуже хочу повернутися додому, подихати нашим повітрям, подивитися на наше море, з’їздити на могили своїх рідних. Я не почуваюся повноцінною без свого місця.
І.: Що перше Ви зробите, коли закінчиться війна?
Р.: Залежить від того, де перебуватиму. Я кричатиму від радості з усієї сили. Напевно, мені буде неважливо, що порушуватиму якісь громадські норми. Думаю, що буде багато емоцій. Якщо я буду не в Україні, то дуже швидко збиратиму речі… Я завела собаку, у нього є паспорт та щеплення, потрібно буде тільки зробити міжнародний паспорт, щоб узяти його з собою. Отже, звернуся до ветеринарної клініки, щоб оформити міжнародний паспорт, а потім зберу речі та й поїду додому. Якщо ж я буду в Україні, то просто святкуватиму, зателефоную всім друзям і радітиму разом із ними.
І.: Дякую. Дякую за щиру розмову. Сподіваюсь, що наше спілкування Вам допомогло.
Р.: Так, мені допомагає, тому я це роблю. Спасибі за спілкування.
