Усні свідчення Олександра Качури, мешканця м. Дружківка Донецької області, волонтера, записані 1 березня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Добрий день! Представтесь, будь ласка.
Р.: Качура Олександр.
І.: Де і як Ви зустріли початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?
Р.: На ранок 24 лютого я перебував у матері в Дружківці, спав у квартирі. Прокинувся від гучних вибухів, розплющив очі, почав читати новини в телефоні. Там уже писали, що йде війна, путін оголосив про початок спеціальної воєнної операції. Над будинком у цей час пролетіла крилата ракета, було чути гучний вибух. Почалися перебої зі світлом та зв’язком. Світло зникло, потім з’явилося. Я одразу все зрозумів, тому взяв скотч й почав заліплювати вікна хрест-навхрест, щоб під час вибуху не отримати поранення уламками скла. Було невідомо, чи працюватимуть лікарні та шпиталі, чи можна буде отримати допомогу. Тому почав затуляти вікна та балкон книжками, матрацом на випадок прильоту. Зібрав речі, ноутбук, документи, продукти тривалого зберігання – консерви (у мене були сардини), тушонка пару банок, макарони – хоча не знаю, де я їх збирався варити, квасолі багато взяв, бо читав, що вона може замінити білок – м’ясо. Пару свічок кинув, ліхтарик, батарейки, ліки, практично усі, що в мене були, – і сів на диван. Довгий час я чекав, чесно кажучи, не знав, що робити. Паніки не було, лише невизначеність. Потім прийняв рішення їхати на роботу, думаю, там буде більш зрозуміло. Сів у машину, але вона була не заправлена. Звечора були черги, я вирішив це зробити зранку, раніше встати. Але на АЗС були неймовірні черги, тому поїхав до Краматорська, думав, що там заправлюся. На роботі зібрав речі, крісло, куплене мною, відвіз до друга в гараж. Поряд із роботою завод, думаю, як лупитимуть, можуть попасти. Вирішив забрати трудову книжку.
Над головою в мене висів календар, я на ньому відмітив 24 число – там повзунок такий був, тому він навічно лишився з 24 лютого 2022 року.
І.: Чи став повномасштабний напад росії на Україну для Вас неочікуваним?
Р.: Я чув про це за день-два, але, знаєте, відмовлявся вірити. За пару днів до цього зустрічався зі своїми друзями-військовими. Вони запропонували випити, бо потім такої можливості не буде. Я перевів на жарт, четвер-п’ятниця, потім вихідні. Вони кажуть: «Ні, друже, оце маємо лише один день і більше такої можливості не буде». Я їм відповів, що й на кінець 2021 року обіцяли, січень 2022 року, тому не дуже віриться. Наш уряд казав, що шпиталі вони [рф] не розгортають, кров не збирають, щоб рятувати поранених. Ознак найближчого наступу поки немає. І як ми зараз уже бачимо, про поранених вони не дбають, тому не дивно, що ні шпиталів, ні крові не було. Я тоді почув, воно мені в голову запало, але не вірилося.
І.: Я думаю, насправді ніхто не міг у це повірити. Чи правильно я Вас зрозуміла: Ви живете у Дружківці, а працюєте у Краматорську?
Р.: Саме так.
І.: Якими були Дружківка та Краматорськ до війни?
Р.: До війни 2014 року чи війни 2022 року?
І.: До повномасштабного вторгнення 2022 року.
Р.: Скажімо так, вони почали підніматися з колін. З’явилися нові дороги, відкривалися кафе, ресторани, магазини. Будувалося житло для переселенців, держслужбовців, військових. Відкрили «Епіцентр». Тобто Краматорськ став схожим на Маріуполь. Ми втратили Донецьк, але отримали два великих міста на півночі і півдні області. А Дружківка чимось схожа на Макіївку. Люди часто жили в Макіївці, а працювали в Донецьку. Винайняти квартиру в Дружківці дешевше, ніж у Краматорську. Але відстань між містами не настільки разюча. Я пам’ятаю, на дорогу від Макіївки до Донецька я витрачав годину-півтори, а то й дві, ще й з двома пересадками. А от від Дружківки до Краматорська максимум хвилин сорок – хоч автобусом, хоч на машині.
І.: Як змінилися мешканці Дружківки й Краматорська від початку повномасштабного вторгнення?
Р.: Спочатку скажу про Дружківку, а потім про Краматорськ, хоча нічого особливого там немає. І в одному, і в іншому місті було багато переселенців із Донецька. Я сам переселенець, довгий час мав статус ТПО, до початку березня 2022 року люди виходили на майдани з українськими прапорами, згуртовувалися, будували блокпости, допомагали військовим. А вже перед літом – це особисто моє враження – проукраїнськи налаштовані поїхали в центральну, західну Україну. Залишилося дуже мало людей, особливо таких, з якими можна й у розвідку. Багато стало маргиналів, навіть дуже багато. Типу мені байдуже, під яким прапором жити, тільки щоб отримувати пенсію, головне, щоб робота була. Я цього не приховую, мудачні тут дуже багато, як у Дружківці, так і в Краматорську. Я у Вас на початку розмови спитав, якою мовою, бо пишу українською, але принципово розмовляю російською. Я вчитель української мови, але чого так роблю? Це принципове питання. Дуже багато людей поїхало з Краматорська, Дружківки десь на західну Україну, у Польщу, Німеччину. Вони сидять у кафешках у фейсбуці й запитують, чому я пишу пости не російською. Я кажу: «Люди, немає значення, якою мовою написано. Але якщо ти вважаєш, що нормально сидіти у Львові та доскіпуватися до людей, якою мовою написано, ну, друже, ти не патріот». І от для таких «гавриків» я й пишу російською. Ну, знаєте, щоб «позліть».
І.: Зрозуміло. А про Краматорськ?
Р.: Краматорськ, знаєте, став такою маленькою фортецею, хоча виїхали підприємства – НКМЗ, старий машинобудівний завод, але люди залишилися й намагаються вижити. Мене вразило те, що в Краматорську зосталося багато лікарів у центральній лікарні, третій та й інших практично до літа. Пам’ятаю, коли у квітні прилетіла російська ракета з написом «За детей», я якраз поруч був, возив поранених, думав, що взагалі нікого не залишилося, але лікарів було багато. Хтось, може, повернувся, хтось поїхав, змінив місце роботи, але на той час фахівців було чимало. Окремо хочу подякувати працівникам комунальної сфери, ДТЕКу, усім, хто дбає, щоб в оселях було світло. Це героїчно, бо я бачив, як били по нашій енергосистемі, у Дружківці й Краматорську попадали. За дуже короткий час їм вдавалося неможливе – відремонтувати підстанції, полагодити стовпи, прокласти дріт. Вони наче мурахи. Фантастика взагалі.
І.: Згодна. Які місця або пам’ятки культури Дружківки чи Краматорська Ви можете назвати візитівками цих міст?
Р.: У Дружківці я назву катівню за міськрадою. Знайомство з цим містом особисто для мене почалося з відео, на якому мер-хамелеон Микола Гнатенко дозволяв місцевим сепаратистам вішати разом з українським російський прапор, а потім зовсім український зняти: «Щоб не було бєспорядков». Тобто якщо ми повісимо російський прапор, то піднімаємо лапки догори і все, у місті безладу не буде. Коли побачив це на ютубі, думаю: «Б…, куди я приїхав? З ватного Донецька в таку ж ватну Дружківку». А потім дізнався, що за міськрадою був старий будинок, колишня в’язниця при царі, НКВС за радянської влади, при німцях – гестапо, а за рашистів у 2014-ому – катівня для проукраїнських мешканців. Практично всіх катували, кількох розстріляли. От я й хочу, щоб ця катівня була херовою такою пам’яткою, але люди мають знати та пам’ятати. А щодо культурного та історичного, згадаємо під Дружківкою кам’яні дерева, аналог яких є лише в Аризоні. Також хочу відмітити завод, де виготовляють халву. Халва – це своєрідна візитівка міста, мені її привозили зі Штатів, Естонії, Іспанії, Німеччини, Молдови. Вона завжди однаково смачна незалежно від місця продажу і це круто. На жаль, ми часто забуваємо про пам’ять предків. За повір’ям, Дружківку, наприклад, назвали на честь козака Дружка. Саме місто будували французи, бельгійці. По колишній вулиці Енгельса є старовинне кладовище, на якому поховані люди, що брали участь у забудові. На Гаврилівці, наприклад, є православна церква, збудована французами для робітників заводів. Біля лікарні був польський костел для католиків. Там зараз станція швидкої допомоги. Про це, на жаль, мало хто знає. У Вітчизняну війну великих боїв у місті не було, але існував табір для військовополонених японців. Вони потім були задіяні у відбудові міста. До речі, створена ними п’ятиповерхівка стоїть без тріщин попри те, що поряд вибухнула ракета. Добре збудовано.
І.: За Дружківку та пам’ятки сказали, а тепер про Краматорськ. Можливо, не особливо визначні, але місця сили, де любите бувати.
Р.: Я був багато де в Краматорську, але важко сказати. Він для мене одноманітний.
І.: Скажіть, будь ласка, чи вважаєте Ви себе волонтером?
Р.: Так.
І.: А як Ви почали волонтерську діяльність в умовах повномасштабного вторгнення? Що Вас надихнуло на це?
Р.: На самому початку я списався з активістами, вони потребували пустих пляшок, масла та бензину для коктейлів Молотова. У Краматорську власник прийомки дав мені майже 20 ящиків пустих пляшок, я їх за дві ходки в Дружківку перевіз. Люди допомагали: хто грошима, хто бензином. Ми купили ґніт, промаслювали його, заливали пальне. Це було саме в перші дні війни, 25 чи 26 лютого. На Сурово допомагали військовим, а з середини березня вже побудували свій блокпост у Дружківці. Хоча ці нехороші ватники казали, що він не потрібен, у місті немає стратегічних об’єктів. Підуть на Краматорськ. Ми знесли, хто що міг: мішки, паливо, кран, плити; рудоуправління надало техніку для завантаження піску. Отак і побудували блокпост. Наразі там стоять співробітники поліції.
І.: Чи мали волонтерський досвід до повномасштабного вторгнення?
Р.: Так, мав. З 2014 року. Правда, то був такий «дитячий» волонтерський досвід. Військовим тоді передавали воду та різні корисні речі. Кошти не збирали, але люди самі давали.
І.: Як найближче оточення сприйняло Ваше рішення щодо участі у волонтерстві під час повномасштабного вторгнення рф в Україну?
Р.: Вони сказали: «Саша, ти втратив здоровий глузд? Які коктейлі Молотова?» Але все одно треба щось робити, чинити опір, плести маскувальні сітки, будувати блокпости, а не сидіти чекати на бомбу. Кожен хотів бути корисним.
І.: Чи належите Ви до якогось добровольчого формування?
Р.: Так, належу, до Дружківського добровольчого формування територіальної громади – ДДФТГ.
І.: Яку допомогу надає ця організація?
Р.: Спочатку хотіли бути одним із підрозділів Збройних Сил України, але сказали, що ми без досвіду, до того ж серед нас багато людей з інвалідністю. Тоді вирішили вступили до лав ТРО, але не порозумілися з керівництвом цієї бригади, а до іншої нас не брали. Вони формуються за територіальним принципом. Ми відокремилися й стали існувати самі по собі, як махновці, наприклад. Люблять у такому випадку говорити ОПГ. Хай буде ОПГ, але входимо до сил Опору. Ми багато робимо. Збирали речі для військових відповідно до їх потреб – від шкарпеток до окопних свічок. Коли зрозуміли, що здатні на більше, допомагали на деокупованих територіях у пошуках колаборантів, схронів зі зброєю, і можу сказати, що проведена робота була успішною. У вересні та жовтні декілька бригад на Бахмутському напрямку користувалися боєприпасами, знайденими нашими бійцями. Ми знаходили цілі склади, залучали саперів, допомагали розміновувати і, навпаки, мінували, вивозили, ставили мітки, супроводжували БК, охороняли. Це так здається, що прийшов до лісу, побачив дофіга ящиків – беру. А насправді це треба розмінувати, перевірити, відібрати, знайти транспорт, відвезти. Проконтролювати, щоб нічого не вкрали, бо крали безбожно. Я наведу такий приклад. Першого дня, коли ми приїхали, були снаряди й гільзи до них, і в кожній гільзі був із заводу вкладений порох у таких довгих капсулах – не капсулах. І що ви думаєте? Оці латунні гільзи місцеві покрали на чермет. Порохи змокли, їх викинули, а без них постріл не можна зробити, усе має бути в комплекті. Поки ми все це знайшли… Просушили… Місцеві іноді допомагають і дуже багато роблять, а іноді безтолкові. Прийшли до однієї бабусі, а в неї вдома танкові снаряди, а на городі – руський танчик. Екіпаж кудись змотався, а бабця думає, що воно буде на вулиці мокнути, і позаносила в хату. Вона попросила у нас ліки, ми привезли, на подяку принесла танковий снаряд. Питаємо: «Де взяли?» А вона: «Та в мене вдома там багато». Приходимо до неї додому. Б…, я думав, бачив у житті все. Ні, такого ще не бачив. У кухні. Вона там щось ставить, робить. Думаю, дідько, якщо воно хоч раз оце гепне, коли вона там буде розтоплювати пічку чи щось на них упустить, не буде ні бабці, ні будинку цього, ні вулиці. Ми це все позабирали, дали бабусі хліба, відвезли й зрозуміли, що там десь був склад. Звідкись вони ж ці снаряди таскали. По хатах пройшли, позбирали. Ну, так, обшуки не робили, питалися, що у вас там є. Один мужик каже: «Та там у мене розтяжка». Ми питаємо: «А як ви живете?» А він: «Та як, цеглу ставлю, переступаю через неї – і все». Зняли ту розтяжку йому.
Приїхали в селище одне, бабця каже: «Ой, я вас чекала. Були в мене чеченці ці, кадировці. Коли відходили, замінували всю хату, розкидали міни пластикові, «лєпєстки». Я ходжу, окремо плитка, як по острівкам стрибаю, щоб не наступити на міни-«ловушки». Усе це розміновували, знаходили. Там дуже багато й на городах було, і на клумбах розкидано. А воно як: поруч стоїш, майже один крок – і ти серед уламків, серед плитки та цегли цю міну не побачиш. Ото ходиш, дивишся – о, «лєпєсток» валяється. Поставив палочку. Коли знімали їх, а коли розстрілювали, бо по-іншому не можна деактивувати.
І.: А скажіть, в яких населених пунктах це відбувалось – перше, про бабусю, та інші, які Ви розказували. Якщо можна, звісно.
Р.: Можна. Це була Суха Кам’янка, Студенок, Пасіка, оцей кущ Ізюмського району, де багато було орків. А зараз там дуже патріотичне населення. Якщо на Донеччині були придурки, які чекали на «руський мір», вірили, що росія щось їм дасть, то на Харківщині він потрібен був маргіналам, щоб щось украсти. І місцеві мені розповідали, і СБУшники. Мародери крали та закопували в лісах чуже майно, щоб потім, коли приходили українські поліцейські, війська, говорити: «А в мене нічого нема». А взагалі це така дурість, навіть не можу передати, коли беруть речі одного розміру – одяг, взуття, в піску закопують, і воно місяців три-чотири там лежить, від води псується. А потім такий: «Я вирішив сховати майно сусіда і взяв лише його капці, які підходять». Такий собі порятунок речей. Але це факт, це було, і дуже багато. Співробітники кажуть, що, на жаль, нічого не можуть зробити, бо немає доказової бази. Багато людей виїхало, а ті, що залишилися, пов’язані між собою, бо займалися одним і тим же – крали.
І.: Скажіть, а закріплені якісь певні ролі у Вашому формуванні, чи кожен виконує багато завдань?
Р.: Ми всі багатогранні, як склянка. Якщо є завдання, воно виконується. У нас є капелан, є командир, є ще хлопці. У нас кожен має свої обов’язки, але не скажу, що один не може підмінити іншого. Тільки капелана ніхто не підмінить, до того ж він у нас медик, парамедик. А так, надходить задача – треба робити. До нас звертаються військові, ми це робимо. І все.
І.: Особисто Ваш який головний обов’язок?
Р.: Мій обов’язок – підтримка України в інформаційній сфері, спілкування з іноземними журналістами, щоб не було якихось там зливів. Знаєте, як буває: приїжджають одні, кажуть, ми там, нехай, з Гренландії, а насправді працюють на державу-агресорку, знімають те, що не треба знімати. Показують те, що не є правдою. Моє – це інформаційний простір. Іноді, якщо треба, можемо й по лісу походити, й орків пошукати, і БК пошукати, й усе інше.
І.: А які речі Ви маєте з собою під час виїзду? Наприклад, коли виїжджаєте на деокуповані території.
Р.: Обов’язково аптечку, а то й навіть дві, бо ми часто вирушаємо на деокуповані території, прифронтові. Допомагаємо, возимо людям гумдопомогу; харчі, ліки та інше. Іноді бувало, що люди хочуть виїхати, але через обстріли не можуть, а волонтерів немає. Ми сідаємо, їдемо, витягаємо, але я завжди кажу: «Якого хріна ви сидите до останнього?» Чому ми повинні ризикувати собою заради того, що ви спочатку до всього ставилися легковажно, потім боялися, а потім зрозуміли, що бігти нікуди й ніхто вам допомогти не може. І от тоді ви починаєте стукати в усі двері. А коли до вас по-нормальному, вам дають поїсти, то: «А-а, тут годують, а «на ужин» у нас макарони». Чому так? Звідки це легковажне ставлення не тільки до людей, що вам допомагають, але й до себе? Вони на це питання відповісти, на жаль, не можуть. «Ну, ми сподівалися, що все буде добре».
І.: Яких головних правил варто дотримуватися під час таких виїздів?
Р.: Перше правило: не чіпай того, що ти не клав. Тобто може лежати якась цінна річ або замануха, щоб ти її взяв і вона у тебе спрацювала в руках. Друге правило: дивися під ноги. Третє правило: слухай та озирайся. Якщо буде обстріл, щоб міг встигнути лягти на підлогу, проповзти, якщо треба. Прям кодексу правил немає, просто хочеться вижити й ще допомогти іншим.
І.: Ви згадували, що до вас зверталися військові за допомогою. Яких вони потребували речей та яких речей потребують зараз? Якщо, звичайно, Ви можете це озвучити.
Р.: Чогось я назвати не можу, Ви ж розумієте. Часто просять автівки. Автівками ми допомагали. Нашому ДФТГ волонтери подарували карету швидкої допомоги. У ній усе є для реанімації, заряджена швидка. Але розуміємо, що в нас дещо інші потреби, тому швидку ми передали десантникам. Як мені сказали люди, вона врятувала вже дуже багато життів. Багато військових частин потребують дронів, це взагалі «расходнік», тепловізорів, приладів нічного бачення. Усе це залежить від частини. Хтось просить шкарпетки, а хтось серветки. Наприклад, сьогодні людям на Бахмутському напрямку возив окопні свічки. У них великої прям потреби немає, але зайвими не будуть.
Велика потреба в оргтехніці та специфічних боєприпасах, щоб можна було скидати з дронів. Багато потрібно різних речей, але просять, бо немає ні в кого, чи є втрати, або боєць просто просрав.
Місяць тому до мене зверталася жіночка: «Ви – волонтер?» Кажу: «Так». «Ну допоможіть моєму чоловікові, він там десь воює в Донецькій області». Питаю, що треба. «Ну, шкарпетки там» – і цілий список речей. Кажу: «Жіночко, ви, б…, не можете чоловікові придбати шкарпетки? Що ще треба?» – «Спальник, каремат». Кажу: «Спальник ладно, зробимо, каремат коштує 100 гривень. Подаруйте йому на честь дня народження». Зазвичай даруєте бритви, крем для гоління, от буде каремат. Кажу: «Подаруйте, зробіть це нарешті». Бінокль, каже, треба хороший, тисяч за двадцять-тридцять. Кажу: «Це ви розкатали губу. Що ще?» «Ну там смаколики». Кажу: «Смаколики самі можете йому зробити, своїми руками. Ми разом сядемо в автівку і ви матимете змогу подарувати йому все особисто. Спечіть пиріжків, печива, що він там любить. Навіщо перекладати обов’язки рідних на волонтерів?»
І.: Цікаво.
Р.: Так. Знаєте, було-було, але такого ще не було.
І.: Які труднощі виникали у Вас під час надання допомоги, виїздів?
Р.: Труднощі були, коли приїхали в село в сірій зоні Ізюмського району. Я людям кажу, що українські війська вийшли, ми останні, хто тут є. Зараз зайдуть руські. У нас є бусик. Беріть, що маєте, маленьких тварин – поїхали. Вони почали вимахуватись, що немає сидячих місць. Бусик поїхав порожнім. А наступного дня, коли почали наступати орки, вони пішки йшли пів села по замінованому полю. Тікали від канонади, яку влаштували орки перед тим, як зайти в населений пункт.
Часто приїжджаємо, типу була заявка, є шелтор, потяг із Покровська, чекають волонтери у Львові, Черкасах та інших містах, може, у вас є родичі. Вони: «Та ладно, ми передумали». У такому випадку думаєш: «Грьобані йолопи, скільки спалили палива, витратили часу, потрапили під обстріл… Вас хочеш врятувати, а ви крутите носом».
Отакі моменти сильно мене як волонтера підкошують.
І.: З яких причин ще відмовляються люди евакуюватися? Які вони називають причини?
Р: Причини, що спатимуть десь у спортзалі, підвалі, бомжуватимуть на новому місці. Людей турбує невизначеність. Вони з колись комфортних умов, наприклад, трикімнатної квартири в новобудові Бахмута, у яку зараз влучила бомба, винесла вікна, але залишився ремонт, переберуться у, наприклад, клас у школі чи маленьку кімнатку, де буде жити десятеро людей. От цього бояться. Їх можна зрозуміти, але коли вже немає будинку, коли на голову сипляться бомби, по-моєму, краще жити десь у затишному класі чи дитячому садку. Там годують, знаєш, що на голову нічого не прилетить. Невже необхідно чекати до останнього вдома?
Одна з останніх історій із Бахмута. Ми туди, до речі, уже не їздимо. От іде чоловік, у шапці, але мокрій. Дивно, дощу немає, а шапка мокра. Підходить: «До вас можна звернутися? Я із Забахмутки, на моїй вулиці вже бігають «вагнерівці», біля входу в підвал, де я сидів, впало пару мін. Мене трішки присипало. Я вирішив уночі (удень же сильні обстріли) йти вулицями, через річку, щоб вийти сюди». «Вагнерівці» по ньому почали стріляти, одна куля близько пройшла до скроні, його поранило. Він рану затулив шапкою й так прийшов, через річку. Каже, заберіть мене звідси, бо не можу. Я йому: «Братанчик, досидівся ти до останнього». Звісно, ми його відвезли до Пункту незламності, йому там надали допомогу. Викликали волонтерів, вони його на Костянтинівку, по-моєму, відвезли, на шелтор, а потім уже…
І.: Очевидцем яких подій російсько-української війни Ви були під час здійснення волонтерської діяльності? Які злочини з боку російської федерації ви бачили на власні очі, наслідки злочинів? Я розумію, що Ваш список суттєвий.
Р.: Обстріли дитячих садків, шкіл, частин ДСНС, лікарень, Пунктів незламності, машин волонтерів, швидких. В орків немає жодних правил, честі, сподіватися немає на що.
І.: Війна в Україні триває 9 років, але останній рік ми живемо в умовах повномасштабної війни. Які зміни Ви помітили у волонтерському русі України?
Р.: Знаєте, що мене трішки вразило? На початку повномасштабного вторгнення – все заново. До січня 2022 року ми не чекали, вважали дикістю, що солдати будуть просити берці, броніки, – усім забезпечувала держава, проблем не було. З 24 лютого 2022 року практично до літа потрібні були й броніки, і каски, форма. Знаєте, у мене було враження, що знову повернулися у 2014 рік. У нас нічого немає. Справа не в тому, що все закінчилося, просто водночас багато людей вступили до лав. Не було воєнторгів, фондів – усе одразу закінчилося, наша система витримати не змогла. Добре, що в нас є волонтерський рух. Волонтери можуть привезти хоч танк, хоч атомну бомбу– це, звичайно, дуже круто, бо в рашці такого нема. Усе їхнє волонтерство закінчується на тому, що рідні чи знайомі передають купорку, сала трішки, горілку й баян.
І.: Звідки Ви берете енергію на здійснення волонтерської діяльності? Що допомагає перезавантажуватися?
Р.: Знаєте, я навіть собі іноді дошкуляю. Коли бійці з «Азовсталі» без ніг, з протезами йдуть знову влаштовуватися до лав, жінки разом із чоловіками воюють по коліна в холодних окопах, коли сплять одне на одному в маленьких, як нори, бліндажах і вважають це нормальними умовами, бо в них є мотивація, є стимул, то ти, коли спиш у плюс-мінус нормальних умовах, маєш якесь ліжко чи матрац, вода йде, є світло, то думаєш, що люди потерпають значно більше. Ти просто маєш допомагати.
І.: Як на Вас та Ваше особисте життя вплинула повномасштабна війна?
Р.: Мене дуже задовбує оця штука, що ввела держава заборону на виїзд за кордон. У мене, до речі, зірвалася презентація другої книги – «Шмаття війни. Крим» в Угорщині. Перша вийшла в Україні, Угорщині, Німеччині, Штатах, називається «Шмаття війни. Донбас». Друга книга була презентована в Угорщині, але на сам захід я потрапити не зміг, хоча мав документи, запрошення від МІДу. Але, як мені сказали, не вистачило ще якоїсь «справочки». Ми вас любимо, ми вас чекаємо, але протягом доби надайте, будь ласка, довідку, на яку будете чекати ще місяць. Мене, наприклад, убиває, коли нардепам можна виїжджати, як от Арестович поїхав своїм рилом поторгувати чи Тищенко пополоскати яйця на Багамах, без проблем, а людям, які б могли допомогти волонтеркою, – я, до речі, на своїх виступах збираю кошти, щоб купити щось корисне для Збройних Сил задешево й передати війську – але мені кажуть, що ні, на хер ти потрібен. Оце мене дуже й дуже вбиває.
І.: Під час війни що вразило Вас найбільше? Можемо розділити на позитивне та негативне.
Р.: Що вразило найбільше?.. Та мене все вразило. Я очманів, коли перед моїм будинком впала ракета, хоча не було ні військових, нікого. Очманів, коли розминувся зі своєю смертю. Мені й мама, і дівчина кажуть: «Саша, ти наскільки роздовбай, що просрав свої похорони». Я на свою смерть запізнився. Коли обстріляли СБУ в Краматорську, 18 березня, по-моєму. Ми якраз мали їхати в Курахове відвозити волонтерку. До цього у квартиру мала заїхати жіночка, треба було вимити посуд, холодильник. Я вирішив раніше встати, поїхати помити холодильник, а потім уже на хаб. Там хлопці зібрали щось, щоб передати військовим. І, щоб не їхати порожнім, мав би це забрати. Хотів встати о 6.30-7.00, але проспав. Дзвонив годинник, дзвонив телефон, дзвонили люди, що чекали на мене, бо запізнився майже на годину, але в мене була якась така повна апатія. Я дуже повільно одягнувся, поїхав, але нікуди не поспішав. Зазвичай, коли не встигаю, воджу досить агресивно. А тут я нікуди не поспішав, на мене ніхто не чекав, підійшов до хабу, відчинив двері й думаю: «Машина порожня, треба завантажити по максимуму». І воно як гепне! Думаю, що воно таке, піду подивлюся. А в той п’ятиповерховий будинок, де я мав мити холодильник, влучила ракета. Бігають медики, когось носять. По-моєму, п’ятеро загинуло, багато поранених було. Я заходжу у свій під’їзд. Мої броньовані двері вибиті, лежать на сходовому майданчику, холодильник, який мав мити, валяється у коридорі. Він пробив дві стінки, поки туди потрапив. Ви розумієте, що було б зі мною, якби я стояв спиною і мив його? Стінок немає, вікон теж. Від вибуху скло поплавилося, а його рештки налипли на стіни. Така собі наждачка зі скла битого, дрібного. Меблів немає, диван посічений, від шафи залишилася купа мотлоху. Уціліла лише ванна й унітаз. У коридорі була пральна машинка, я потім з тієї квартири, коли в мене згорів бойлер, зняв старий на заміну. Думав, йому все. Ні, гріє нормально. Більше нічого живого не залишилося. Плазма велика висіла, 52 дюйми, – у друзки. Вікна винесло, балкон побило – капець, добре, що на годину запізнився. Якби рухався за планом, то мене б уже не було, біля того холодильника валявся. Оце мене вразило. А щодо чогось гарного… Мій знайомий дочекався матері з Лиману, учора вивіз її. Мав проблеми, відмовили ноги, перебував у Львові в лікарні, а мати не могла виїхати. Вивіз уночі, посадив на потяг у Покровську. Вона завдяки волонтерам доїхала до Львова. Сьогодні зустрілися, він кинув сторіз, що дива трапляються.
І.: Яка подія за рік повномасштабної війни закарбувалась у Вашій пам’яті? Якщо не враховувати історії з холодильником. Можливо, не особисто з Вами, а взагалі.
Р.: (Сміх) Стоїмо ми на блокпосту, це було десь у квітні-травні, у Дружківці. Підходить чоловік. Каже: «Можна до вас у тероборону?». Ми: «Та можна, давай документи, перевіримо. Якщо все гаразд, уже сьогодні стоятимеш з нами, охоронятимеш». Він: «Добре, тільки я машину заправлю». Ото він кудись поїхав і зник. Ну, знаєте, було б сказано. Десь через пару тижнів телефонують мені: «Ви мєня помнітє?» Тобто я такий-то такий-то, хотів до вас у тероборону. І він розповідає історію: пального в Дружківці не було, поїхав на заправку до Краматорська. А там того вечора добряче гепнуло, десь 5–6 ракет прилетіло на промзону. Він якраз десь там недалеко був, дуже злякався, заправив повний бак і змотався на західну Україну. З переляку. Їхав близько доби, винайняв квартиру. Того ж вечора приходить до нас його дружина й питає, де її чоловік. Кажу: «Поїхав заправитися. Його ніхто ні до чого не залучав, пообіцяв повернутися й поїхав». Виявилося, що він утік, кинув дружину – не знаю, мав дітей чи ні – і такий хороший телефонує, що знайшов будиночок на західній Україні. Приїжджайте. Дружина в шоці, безліч разів назвала його придурком, мабуть, так і є. Так от, телефонує й каже: «Хлопці, тут на мене сусіди «настучали», приходив чолов’яга з військкомату, бо я мав стати на облік, але забув. А от тепер можуть забрати до війська. Можна тепер по-справжньому до вашої тероборони записатися?» Ну, кажу, приїжджай, з тебе штрафна доба, відстоїш її. Так ніхто й не приїхав. Не знаю, забрали його, ні, чи знову пообіцяв та не доїхав, але такий випадок був.
І.: Яким Вам наразі бачиться майбутнє України?
Р.: У мене дві історії – погана й гарна. Почнемо з останньої.
По закінченні війни з нашою перемогою ми вступимо до Євросоюзу та НАТО. Завдяки міжнародним інституціям та програмам будуть відбудовані міста. Заберемо всі компенсації та репарації в росії, пустимо їх у розвиток і, сподіваюся, нарешті поборемо корупцію. З таким рівнем корупції у нашому та європейському суспільстві жити неможливо. Але подібний розвиток подій близький до казки. Якщо ж партнери нас «кинуть», утомляться від війни, не будуть дотримуватися своїх обіцянок, після війни, причому неважливо, поразка це буде чи перемога, на нас чекає громадянська війна. Стільки людей тримало в руках зброю, стільки звикло отримувати досить високу зарплатню порівняно з мирним часом, а після всього вони будуть безробітними. Усе зруйновано, починати треба з нуля, але за спиною дядьки налагодили темні та мутні схеми, відібрали землю і вчинили багато поганих справ. Що робитимуть? Будуть просто «мочити». За умови, що це робитимуть хаотично, виникне громадянська війна. Узяти мене. Я зі Сніжного, жив та працював у Донецьку. Думаєте, я буду щось пробачати, коли повернуся назад? Ні, ніхто нікому й нічого не пробачатиме. Дуже багато чого зроблено і шляху назад уже немає. Буде різня, і це факт. Якщо допрацюємо всю законодавчу базу, оцих «тварєй», так званих колаборантів, ватників, сепаратистів, як у Європі, ми пробачимо, якщо їхні руки не в крові. Зробити, як в Латвії та Естонії, паспорт негромадянина. Такі люди можуть жити, працювати, платити податки, але не мають права визначати подальшу долю країни, в якій вони живуть. Тобто є паспорт громадянина, а є паспорт негромадянина, і особисто я дуже хочу, щоб у нас таке було. Усі ці бабусі й дідусі, «любітєлі совєтской власті, свідки мороженого по 3 копєйки й ковбаси по дєвять», щоб ніколи не змогли тягти нашу країну в дупу.
І.: Які у Вас плани на майбутнє? Чи розглядаєте повернення до згаданого Донецька після відновлення Україною кордонів?
Р.: Так, розглядаю. Якщо Україна піде демократичним шляхом, допомагатиму відбудовувати це місто, бо воно для мене рідне. Я все одно на деякий час повернусь, щоб помститися тим, хто мене зрадив. І не тільки мене, а й свою країну.
І.: Що Ви порадите українцям у цей нелегкий час?
Р.: Перш за все згуртовуватися. Згуртовуватися та допомагати одне одному. У нас, українців, є така досить погана риса – на трьох козаків чотири гетьмани. І цей човник постійно розхитується нашими міжусобними сварками. Маємо розуміти, що в нас один ворог і не цькувати за мову, суржик, зачіску, татуювання. Ми такі, які ми є. І в нас є спільна мета. Я вважаю, що для її досягнення ми повинні об’єднатися. Російськомовні націоналісти, україномовні патріоти, анархісти, демократи, ліберали – усі мають працювати задля одного. Християни, католики, православні, баптисти, мусульмани – представник будь-якого віросповідання. До того ж є секта порохоботів та свідків Зеленського – 79 %. Не знаю, це на часі чи ні, я думаю, зараз не до політичних розбірок, бо вони однозначно на користь небратній росії. Напевне, Ви пам’ятаєте моменти в історії, коли ми перемагали росію, відбувалися перевибори гетьманів і, як наслідок, Руїна. Мені дуже не хочеться, щоб після перемоги ми скотилися до руїни.
