Усні свідчення Олександра, мешканця м. Краматорськ, записані 20 серпня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондента були змінені для збереження конфіденційності.
І: Добрий день. Представтесь, будь ласка. Розкажіть, звідки Ви й де перебуваєте зараз?
Р.: Доброго дня. Мене звуть Діденко Олександр. Я інтерн ортопед-травматолог в ГМЦ МВС по місту Київ.
І.: Звідки Ви та де перебуваєте на момент інтерв’ю?
Р.: Я з міста Краматорська Донецької області. Перебуваю в Києві.
І.: Що можете розказати про себе?
Р.: Займаюся медициною, близько восьми років. Учився на лікаря, обрав професію ортопед і травматолог.
І.: Яким було Ваше життя до повномасштабної війни.
Р.: До війни я вчився та одночасно працював у Краматорську. Усе було досить непогано до початку війни.
І.: Згадайте Ваш день 24 лютого 2022 року.
Р.: Неприємний, відносно неочікуваний, шокуючий день. У моїй свідомості були думки про те, як усе буде відбуватися.
І.: Чим Ви займалися в той день?
Р.: Я був у Краматорську. О четвертій ранку почув вибухи, пішов на роботу, обслуговував клієнтів, хоча думки були вже геть не про це. Весь день був у режимі споглядача за новинами в реальному часі та відчував великий стрес, бо не міг ніяк на це вплинути.
І.: Наскільки для Вас учинок терористів виявився неочікуваним?
Р.: У принципі, відносно неочікувано, як я вже зазначав. Я працював у торговельній компанії, яка покривала великий обсяг країн СНД. До нас доходила інформація, що до кордонів України наближається російська техніка у великому обсязі. Я відчував злість та ненависть.
І.: Перші дні війни – які вони?
Р.: Постійні дзвінки до рідних та близьких: як вони себе почувають, чи усе нормально. Три-чотири дні моніторив ситуацію зранку до пізнього вечора.
І.: Коли Ви покинули своє місто?
Р.: Приблизно десять днів я був у Краматорську, а потім переїхав до Покровська. Увесь цей час мені здавалося, що я проживаю один довгий та неприємний день.
І.: Розкажіть про свою волонтерську діяльність, яку розпочали на початку війни.
Р.: Я перебував у Краматорську, а мої рідні з Києва переїхали до Покровська. Вони порадили мені теж їхати до них, щоб бути разом. Там і розпочав волонтерську діяльність у лікарні, надаючи медичну допомогу.
І.: Що Вас надихнуло піти на це?
Р.: Злість і ненависть до країни-терориста. Попросився до госпіталя, і мене взяли. Сказали, що руки їм потрібні. Я не лише перебував у госпіталі, але й жив там. У хірургічному відділені почав асистувати.
І.: Чи багато у відділенні було волонтерів?
Р.: Я точно знав, що був хлопець, який працював інтерном. Більше нікого не згадаю.
І.: Чи належите Ви до якогось добровольчого формування? Якщо так, то розкажіть детальніше про свій шлях волонтерства.
Р.: Три місяці я волонтерив самостійно, а пізніше, десь у травні, приєднався до фонду «Центр спасіння життя». З Краматорська приїхав до Покровська, запропонував допомогу. Мене взяли до себе, але після переїзду все одно довелося евакуйовуватися далі – до Києва. Там я перебував місяць, а потім повернувся до рідного Краматорська вже у складі фонду.
І.: Ви навчалися на медичному факультеті та одночасно працювали. Як Вам це вдавалося?
Р.: Багато інститутів під час коронавірусу перейшли на дистанційну форму навчання. Через це мені вдавалося легко поєднувати навчальну діяльність із роботою. Онлайн-освіта спростила мені життя, тож удавалося навіть волонтерити у вільний час. Це ніяк не впливало на якість здобування нових знань.
І.: Чи хтось із Ваших одногрупників або знайомих із медакадемії займався волонтерською діяльністю?
Р.: Точно знаю лише про одного студента.
І.: Як складалася Ваша доброчинна діяльність після вступу до фонду «Центр спасіння життя»?
Р.: Фонд надавав лікарням медикаменти та навіть допомагав з евакуацією. Моє завдання полягало у виконанні обов’язку парамедика та фельдшера на евакуаційному транспорті. Я супроводжував пацієнтів. Десь місяць так пропрацював, а після цього попросився до лікарні, яка була в тому напрямку, що мене цікавив. Мається на увазі хірургія. У фонду «Центр спасіння життя» була домовленість з лікарнями, тому, коли мене погодили обидві сторони, то я відразу став до роботи.
І.: Розкажіть про життя в лікарні.
Р.: Якщо брати наш фонд, то в нього була база, на якій ми жили. Після того, як потрапив до Краматорська, почав жити в лікарні. Звичайний день життя там складався з виконання великого обсягу роботи: когось привозять, когось відвозимо ми. Були й великі, й маленькі операції: первинна обробка поранень, ампутації, судинні реконструкції. Усе залежало від розміру травми людини та отриманих поранень.
І.: Хотілося б дізнатися більше про побут: як Ви, наприклад, харчувалися?
Р.: Годували нас при лікарні двічі на день. Коли встигав, коли не встигав, це залежало від кількості людей, що потрапляли до лікарні. Нічого поганого сказати не можу. Життя в польових умовах. Я знаю, що могло бути гірше, тому скаржитися на це просто гріх.
І.: Чи велика була команда у Вас? Це були переважно лікарі чи також і волонтери інших професій?
Р.: Один знайомий лікар поїхав працювати на волонтерській засаді, як і я. Покинув колишню посаду, щоб допомагати громадянам Краматорська. Окрім лікарів, приїжджали люди, які допомагали вести документацію та проводили евакуацію.
І.: Як довго Ви займалися волонтерською діяльністю у Краматорську?
Р.: Приблизно до року, можливо, 11 місяців.
І.: Що Вас змусило припинити цю справу?
Р.: Я вже закінчував навчання в інституті, шостий курс. Потрібно було складати КРОК у Кропивницькому. Батьки повернулися до Києва, а я поїхав до Кропивницького. Після екзаменів я мав влаштуватися в інтернатуру.
І.: Розкажіть про ставлення Ваших найближчих людей до волонтерської діяльності.
Р.: Рішення про волонтерство приймав я самостійно, усі мене підтримали. Досвіду волонтерства до початку повномасштабного вторгнення не мав. Це, звісно, викликало у моїх рідних страх, але інакше я вчинити не міг. Наразі через роботу та навчання я припинив волонтерську діяльність.
І.: Поділіться історією, яка закарбувалася у Вас в пам’яті, за час доброчинної діяльності.
Р.: Коли до Бахмуту терористи лише підходили, то в той час я вже місяця три-чотири був у госпіталі Краматорська, де допомагав лікарям-нейрохірургам на операціях. Привезли цивільного хлопця з Бахмута, якого поранило в голову. Окрім нього, було багато інших поранених. Один із нейрохірургів дав мені наказ оглянути привезеного хлопця. Він думав, що там, можливо, просто потрібно буде зашити рану. Я взяв інструменти і пішов до реанімаційного відділення. Побачив, що хлопець був уже з пов’язкою. Я її зняв, а рана була несумісна з життям. Впало в очі те, що поруч із ним лежав студентський квиток. Хлопцю було 22-23 роки, геть молодий. До лікарні приїхала його вагітна дівчина та батьки. Видовище не з приємних, бо рана була велика. На жаль, він помер. Випадок такий не єдиний. Люди з Бахмута, навіть після отриманої допомоги, все одно хотіли повернутися до рідного міста. Якби це було неприємно мені казати, але у нас з одним лікарем є болісні теми. У мене це сепаратизм, а у нього ненависть до росії. Він вигадав курйозний метод, як визначати, яку зі сторін підтримує людина. Лікар ставить просте питання: «Хто стріляє?» І було три варіанти відповіді: 1) стріляє росія, 2) стріляє Україна, 3) стріляє Америка. Це ми визначали лише для себе. Більшість людей із Бахмута та Краматорська казали, що не знають. Багато хто повертався додому через свої примарні уявлення.
І.: Якщо ми підсумуємо, то більше року ви надавали медичну допомогу та волонтерили. Що Вас мотивувало? Де ви брали на це ресурс?
Р.: Злість і ненависть до ворога. Я здогадувався, що повномасштабне вторгнення можливе, але все ж до кінця не вірив, що це станеться. Люди з країн СНД, з якими наша компанія співпрацювала, звісно, мали різні погляди. Були й ті, хто не любить Україну, це, здебільшого, були жителі Казахстану та Білорусі. Ксенофобія показова. Якщо взяти 2014 рік, то було вже за що ненавидіти русню. Нас ненавидів тільки електорат. Те, що вони розпочали зараз, і те, що кожен кацап зневажає нашу країну, хоча вони на нас напали – це нісенітниця. Я це не розумію і просто ненавиджу. Зі свого боку я старався допомогти і цивільним, і військовим.
І.: Як Ви відновлювали свої сили?
Р.: Команда в нас була дружня. Керівником був головний хірург, який досить добре розумівся на тайм-менеджменті. Нас десь 5-6 працювало у відділенні. Деяких забирали на стабілізаційний пункт. Двох чергових мали, і двоє людей, що могли підстрахувати. Якщо була неважка операція, то ми могли впоратися самі. Більш складні випадки вимагали досвіду та старших лікарів. Були ситуації, коли ми практично не виходили з операційної. Найдовша операція тривала сім годин на головному мозку. Вона почалася о 23:00 і закінчилася о шостій ранку. Знаючи те, що я працюю з нейрохірургами, керівник давав мені можливість виспатися і кликав лише вразі чогось серйозного. Була неймовірна підтримка.
І.: Як боролися зі стресом? Адже робота лікаря у таких обставинах тяжка не лише фізично, а й морально, бо не завжди вдається, на жаль, врятувати комусь життя.
Р.: Потрібно просто бути медиком. Для мене це була стандартна ситуація, бо я швидко адаптувався, якби це страшно не звучало. Людей було дуже багато, не було часу на стрес. Головне не брати все близько до серця й абстрагуватися, бо твоя допомога потрібна всім. Смертність була мінімальна, на моїй пам’яті близько десяти випадків. Навіть тяжкі поранення в голову піддавалися стабілізації, і таких пацієнтів ми евакуювали далі. Ти робиш усе можливе, коли до тебе потрапляє пацієнт, навіть більше. Більш досвідчені лікарі навчали нас одному: не брати все близько до серця, бо це життя і ми не всесильні.
І.: Чи підтримуєте Ви зв’язок зі своєю командою? Чи розглядаєте надання їм допомоги у вільний час?
Р.: Так, підтримую. Звісно, якщо буде вільний час, то обов’язково допомагатиму.
І.: Зміни після повномасштабного вторгнення в особистому житті… Які вони?
Р.: Ну, як сказати… Для мене робота і є особистим життям. Найважливішим було отримання освіти… А зміни відбулися кардинальні. По-перше, я обрав інші пріоритети. Раніше думав про іншу сферу лікарської діяльності, але під час війни чітко обрав свій напрям. По-друге, обірвав усі зв’язки зі стороною агресора та деякими людьми.
І.: Ваші внутрішні зміни.
Р.: Після волонтерської діяльності я отримав цінний досвід. Зараз на інтернатурі це дає про себе знати. У психічному плані став більш стабільним.
І.: Що Вас найбільше вразило за час війни – негативно/позитивно?
Р.: У негативному плані мене вразили ракети, які летіли і в моє місто, і по всій Україні. Повномасштабна агресія скалічила багато життів… А в позитивному – відсіялися ті люди з оточення, що підтримували сепаратизм.
І.: Бажаєте ще поділитися чимось? Можливо, історією чи спогадом.
Р.: Хочу сказати, що багато іноземців приїжджало в госпіталь Краматорська, щоб поділитися своїм досвідом. До нас приїздив лікар з Австралії, який запропонував новий метод зупинення артеріальної кровотечі. Сам він травматолог, але в їхній країні це по-іншому, вони там уважаються як більш загального профілю. Спеціаліст навчив двох наших хірургів: нейрохірурга і судинного хірурга. Загалом багато медиків та парамедиків були іноземцями: французами, американцями та австралійцями.
І.: На якому етапі допомоги найчастіше були іноземці?
Р.: Були ті, що евакуйовували з нульових позицій. Хірург з Автралії, про якого я розповідав, більше перебував на другому чи третьому етапі. Хоча він їздив та навчав тактичній медицині. Тому траплялися іноземці на всіх етапах, це залежало від їх налаштування на допомогу.
І.: Щоб Ви порадили українцям у цей нелегкий час?
Р.: Порадити щось дуже складно. Напевно, залишатися сильними, триматися до кінця, не здаватися. Тут уже нікуди ми не дінемося від свого сусіда і треба максимально себе загартовувати, бути обачним, не піддаватися на провокації, влаштовані агресором. Але найбільше раджу допомагати одне одному в цей нелегкий час.
І.: Дуже Вам вдячна за приділений час та допомогу українцям в умовах повномасштабного вторгнення.
