Усні свідчення Олександра Тесленка, мешканця м. Волноваха Донецької області, записані 26 листопада 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондента були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Добрий день. Представтесь, будь ласка. Звідки Ви?
Р.: Мене звати Олександр Тесленко. Я з міста Волноваха. Наразі перебуваю в Луцьку.
І.: Розкажіть, будь ласка, про своє життя до повномасштабної війни в Україні. Чим Ви займалися до вторгнення росії?
Р.: До війни кілька років поспіль працював менеджером у місцевій торговельній мережі, у нас було кілька магазинів. Усе було добре: квартира, машина, будинок… Потім усе зупинилося й ми були змушені виїхати.
І.: Що можете пригадати про події 2014 року? Що змінилося у Вашому житті на той час?
Р.: У 2014 році я навчався в Донецьку й тоді не було такого ставлення, як зараз – це не сприймалося повноцінною війною. А тепер усе інакше. У 2014 році я не відчував загрози життю, а в цьому році, коли сидів у підвалі чи бігав містом під обстрілами, зрозумів, що може прилетіти і в мене.
І.: Що відбувалося у Вашому місті у 2014 році?
Р.: Чесно кажучи, навіть не пам’ятаю того, що в нас відбувалося. Пізніше я читав у місцевих ЗМІ, що в місті нібито кілька днів, а може, навіть тиждень, висів прапор днр. Якесь захоплення не згадаю. Цей триколор хтось швидко повісив і так само швидко його зняли, а український прапор відновили. Конкретно в нашому місті у 2014 році не було нічого надактивного, лише невеликі мітинги зі стягами днр, але нічого масштабного.
І.: Поговоримо про сучасні події. Яким для Вас виявився день початку повномасштабної війни? Як пройшло 24 лютого 2022 року?
Р.: У мене незрозумілі події почалися з 23 лютого. Я це чітко пам’ятаю: коли все відбувалося, думав, що, напевно, буду згадувати цей момент часто. Увечері ми з друзями почули гучний звук, схожий на вибух. Я подумав про вірогідність початку війни, тому що вже були розмови різного характеру, зокрема й те, що путін оголосив визнання днр і лнр. Отже, люди були готові до всього. У мене виникла думка, що, можливо, ми з друзями зібралися в місті востаннє. Потім зателефонував своїм знайомим – хтось чув цей вибух, хтось – ні. А 24 лютого все почалося з того, що моя дівчина розбудила мене рано-вранці й сказала, що стріляють. Вікна сильно тряслися й ми вже чули прильоти. Як і раніше, поїхав на роботу до шефа. Звичайно, не всі змогли з’явитися, оскільки наші співробітники – не тільки жителі Волновахи, але й найближчих сіл району. Отже, ми сиділи із начальником в офісі й говорили про те, що взагалі робити. Моя дівчина хотіла виїхати (друзі здебільшого казали, що потрібно було це зробити ще 22 лютого), проте я тоді вважав, що немає сенсу кудись тікати, оскільки стріляють по всій країні. Потім у місті стало набагато небезпечніше, ніж на решті території України.
І.: Якою була Ваша реакція на всі ці події? Про що думали, на що налаштовували себе?
Р.: 24 лютого ми вже пішли до підвалу й пробули в ньому аж до від’їзду. Сидячи там, багато про що думав. У голові було повне нерозуміння того, що відбувається, що взагалі робити, кудись виїхати чи залишатися на місці… Також було відсутнє спілкування, адже ми не могли комусь зателефонувати й що-небудь обговорити, бо просто сиділи в підвалі. Окрім негативної реакції на те, що росія почала війну, більше жодних емоцій не виникало. Думаєш лише про те, які в нас сусіди, якщо висловлюватися цензурно.
І.: Що про війну говорила міська влада? Якими були їхні дії?
Р.: Наразі прийнято критикувати владу Волновахи за те, що не було ніяких дій з евакуації або порятунку населення. Особисто я не хочу підтримувати цю критику, але й не можу сказати, що як житель Волновахи знав, що відбуваються певні евакуаційні заходи чи щось інше. Люди рятувалися самотужки на свій страх і ризик або за допомогою знайомих чи волонтерів. Ми весь час сиділи в підвалі муніципальної будівлі, але майже щодня бігали додому, щоб нагодувати собаку. Вийшовши одного разу, дізналися, що в центрі міста в певний час збирають автобус і нібито всі можуть евакуюватися. Зараз точно не скажу, яка це була дата, але, думаю, 2 березня (десь на другий тиждень війни). І це було єдине, що ми почули про заходи з евакуації. Але почалися обстріли й, напевне, ніхто нікуди не поїхав.
І.: Можете більш детально описати ситуацію, що склалася в місті після 24 лютого?
Р.: Перші два-три дні, коли вже тривали потужні обстріли, було зрозуміло, що йде війна, але десь за містом. На четвертий-п’ятий день почалися бойові дії безпосередньо у Волновасі. Чув від когось або читав, що днрівці увійшли до північної частини міста. Отже, сталося так, що одна частина міста перебувала під контролем днр, а інша – під Україною. Можна сказати, що в нас проходив своєрідний кордон. Звісно, жодні магазини не працювали, а люди отримували їжу шляхом пограбування магазинів, які вціліли. Навіть військові говорили, що якщо хочете вижити, то можете взяти, що зможете, оскільки в будь-якому випадку все буде вкрадено. І люди забирали з крамниць цигарки, їжу, воду, з аптек – ліки. Такою була ситуація.
І.: Які настрої були в мешканців Волновахи? Які переважали погляди порівняно із 2014 роком?
Р.: Це, звичайно, наболіле питання. Якщо порівнювати з 2014 роком, мені здається, що проукраїнськи налаштованих людей стало більше. У принципі, проблема мого регіону полягає в тому, що в нас багато проросійських громадян. Такі люди сиділи й з нами в підвалі. Знаючи, що сюди летять російські ракети, вони все одно були переконані в тому, що у війні винна Україна. Я розумів, що таким людям немає сенсу щось пояснювати.
І.: Поділіться, будь ласка, історією свого перебування або навіть виживання в місті до виїзду з Волновахи.
Р.: У фінансовій сфері, де працює моя дівчина, зарплату обіцяли виплачувати відразу, оскільки вже тоді було зрозуміло, що ситуація в країні непевна. 24 лютого дівчина пішла отримувати гроші, а я – на роботу. Пізніше, ідучи до мене через залізничний міст, зателефонувала, була дуже стурбованою й швидко бігла (бо десь близько чула звуки обстрілу). Ми зустрілися в центрі міста й вирішили не повертатися додому, а перечекати в підвалі муніципальної будівлі. По дорозі було багато військових. Почувши свист над головою, один із українських бійців наказав нам швидко лягати на землю. Я навіть згадав, що потрібно сховатися під якийсь пагорб або бордюр, щоб чимось прикритися. Отже, лігши на асфальт і прикривши голову руками, лежав і думав, чи не закінчиться на цьому моє життя. Було страшно й сумно. Але, на щастя, обійшлося. Військовий сказав, що в нас є 15 хвилин, поки вони (вороги) заряджаються, щоб дістатися до місця призначення. Брудними після лежання на асфальті ми побігли до підвалу. З цього моменту (24 лютого) і до 6 березня перебували там весь час. Нам трохи пощастило, що в муніципальній будівлі була їжа, тому в нас були припаси. І з водою теж пощастило, бо була криниця. Рано-вранці (поки не було сильних обстрілів) чоловіки виходили на вулицю набрати води, щоб потім мати можливість приготувати чай, суп чи щось інше. У підвалі було 50-60 людей, деякі з них жили біля цієї будівлі. Вони, коли не так інтенсивно обстрілювали, бігли додому й приносили те, що мали. Сидячи в укритті, читали книжки й грали шашки. Виїхали завдяки волонтерам. Були люди, які приїжджали до міста й вивозили вцілілих. В один із таких днів до нас у підвал прийшов чоловік і назвав моє ім’я та прізвище. Він був готовий вивезти нас за місто, але я попросив відвезти додому, тому що там була наша машина. Цей чоловік допоміг і повернувся за іншими людьми. Швидко зібравшись, ми самостійно виїхали з міста.
І.: А як був організований побут у цьому підвалі? Чи були якісь чергування, у кожного свої обов’язки?
Р.: Нічого подібного не було. Ми всі жили в загальній кімнаті, у кожного були матраци; мали спільну вбиральню, але без душу (набирали воду і вмивалися в туалеті). Світла не було. Знову ж таки, нам пощастило, що були сонячні батареї: зарядивши їх удень на сонці, потім під’єднували телефони або ліхтарики, щоб у підвалі було світло.
І.: Які були взаємини між людьми у підвалі? Якою була атмосфера у новоствореному колективі?
Р.: Нас не одразу було багато, люди приходили поступово (щодня по кілька осіб). Незважаючи на те, що перебувало понад 50 мешканців, конфліктів не виникало і проблем як таких не було: усі допомагали одне одному й намагалися підтримувати. Чоловіки, як я вже казав, носили воду, працювали там, де потрібна сила, а жінки готували й прибирали, медсестри ж надавали ліки. Отже, все було досить позитивно.
І.: Як Ви прийняли рішення виїжджати з міста?
Р.: Не можу сказати, що я прийняв це рішення, воно якось сталося саме собою. Коли той чоловік зайшов у підвал і запитав, чи є тут такий-то, я відповів схвально. На збирання було відведено 2 хвилини (навіть і подумати не встиг). Вибір простий: сидіти в підвалі або піти. Я так більше не міг, тому рішення було прийнято дуже швидко (у цілому ми були зібрані). Розумів, що потрібно їхати на більш-менш безпечну територію. Наскільки мені відомо, ми прямували до села Нікольське (там теж зараз нічого немає). Залишившись у ньому, купили картку Київстар. Коли був зв’язок, я зателефонував своєму начальникові, з яким працював у Волновасі (це було 26 лютого), запитавши його, що і як далі робити. У селі Покровське Дніпропетровської області розташовувався гуманітарний центр, де приймали біженців і надавали можливість переночувати, а також харчі та одяг. Я відвіз туди дівчину та її родину, а сам вирішив повернутися до матері (оскільки вона перебувала в підвалі іншого району, я не міг її одразу забрати). Виїхавши з дівчиною в той же день (вона сама вирішила відправитися зі мною), ми під’їхали якомога ближче до Волновахи, зупинившись у Кураховому. Рано-вранці ми пішли за мамою і забрали її.
І.: Якою була дорога під час Вашої евакуації?
Р.: Можна сказати, це було «весело» в поганому розумінні цього слова. Перш за все, їхали дуже швидко, бо скрізь тривав обстріл (постійно думаєш, щоб не прилетіло в тебе). Крім того, часто траплялася перекрита дорога й доводилося швидко розвертатися, оскільки по всьому місту відбувалася стрілянина. Коли я виїжджав із Волновахи, на мосту з одного боку вже був наскрізний отвір, а коли повернувся, – це був подвійний треш. Було дуже страшно їхати. Але це була моя мама і я не міг її покинути. Повертаючись, ми приїхали на останній український блокпост, де можна було хоча б поговорити з військовими (далі в місті була справжня м’ясорубка). Я сказав військовим, що моя мати у Волновасі і мені треба її забрати. Також попросив сказати, коли безпечніше і менше стріляють. Чому я про це спитав? Тому що тоді велися активні розмови про «тихі години» для евакуації людей. Мені відповіли, що немає такого часу, а їхати чи ні – це все на ризик кожного, ніхто нічого не може гарантувати. У принципі, це було зрозуміло. Ми, звісно, вирішили рухатися далі. Щоб не чути вибухів, музику в машині ввімкнули на максимальну гучність. Зупинилися вже на мосту, де горіла машина (це означало, що в неї щойно влучили). Ми швидко дісталися будівлі, де перебувала моя мама. Зайшовши, я спитав: «Чи є тут Тесленко Світлана?». Знайшли її, стали збиратися, але знову почався обстріл. Тоді я думав про те, що раптом узагалі тепер не зможемо виїхати. Стрілянина була так близько, що здригалися стіни. Коли запанувало 10 секунд тиші, ми швидко сіли в машину й поїхали. Проїжджаючи знову той міст, побачили вже дві машини, що стояли й горіли. Буквально пролетівши між цими машинами, поїхали далі з Волновахи на більш-менш безпечну територію. По дорозі траплялися блокпости, але не було таких серйозних боїв, було відносно спокійно. А в центрі міста склалася така ситуація: надзвичайно переживавши, я ввімкнув музику на максимум, щоб не чути обстрілу. Незважаючи на це, ми з дівчиною почули, як щось зовсім близько хлопнуло й роздався дуже потужний вибух.
І.: Опишіть найбільш складний момент, який Вам довелося пережити під час перебування в місті. Якщо важко, можете не відповідати.
Р.: Найважче – це розуміння того, що минулого життя більше не буде, навіть коли ми повернемо нашу територію (а я в цьому впевнений). По-перше, припиню спілкуватися з деякими близькими мені людьми, тому що в них інші погляди на ситуацію. І прикро не тому, що їм хтось заплатив, – вони справді вважають, що росія чинить правильно. Особисто для мене та інших людей, які мають голову на плечах, уміють і можуть щось зробити, в нашому місті до війни все було добре. Прикро, що ми це втратили.
І.: Що за час війни вразило Вас найбільше в позитивному плані?
Р.: Не знаю, як правильно сказати, але я задоволений тим, що країна допомагає своїм громадянам, які залишилися без нічого, хоча наразі й перебуває в поганому й слабкому становищі. І мені дуже подобається, як люди об’єдналися. Як уже казав раніше, я зараз живу на Західній Україні, у Луцьку, де мене ніхто не принижує, а навпаки, люди дуже допомагають. Приїхавши сюди в перший день, сусіди, дізнавшись, звідки ми, принесли хто картоплю, хто капусту, хто якісь речі поміряти. Деякі давали гроші, на що я сказав: «Спасибі, але гроші маємо, ми не безхатьки, усе добре». Те, що українці згуртувалися, робить мене щасливим. І круто, наскільки сильний наш народ, адже нас єднає спільна ідея. Навіть коли по всій країні літають ракети й немає світла, ми все одно збираємо гроші тому ж Притулі, щоб держава могла дати ворогові гідну відсіч. Це не може не радувати.
І.: Як пережиті події вплинули на Вас?
Р.: Не можу сказати, що я сильно змінився. Єдине, що полегшив ставлення до майна. Після того, як усе залишилося вдома, зрозумів, що не варто прив’язуватися до речей, бо на все можна заробити. Порівняно з тим, що в мене було, я багато втратив, проте влаштувався на роботу. Сумно тільки тому, що вже не буде такого гарного життя, як раніше. І взагалі незрозуміло, як жити в місці, де загинули тисячі людей, як у тому ж Маріуполі. Я не можу собі цього уявити. Не знаю, як приїду в це місто відпочивати, знаючи, що в ньому загинули сотні тисяч людей.
І.: Який найцінніший досвід Ви отримали за час війни?
Р.: Це складне питання. Напевне, можна краще прогнозувати ситуацію. Це я до того, що мої друзі з поліції радили мені виїхати ще 22 лютого, але я не зробив цього й пошкодував. Адже тоді б усе було набагато спокійніше. Зрозумів, що до своїх рішень треба підходити більш виважено, а не так, що пощастить чи не пощастить. Потрібно брати до уваги всі чинники. Казали виїжджати, а я думав, що раз по всій Україні стріляють, то куди ми будемо їхати. У результаті, сидячи в підвалі, розумів, який же я дурень, що не послухав порад друзів.
І.: Як Ви справляєтесь зі стресом після пережитих подій? Що Вам у цьому допомагає?
Р.: Не сказав би, що перебуваю в сильному стресі, оскільки знаю, що сотні тисяч людей мають набагато гіршу ситуацію, ніж у мене. Мені пощастило, тому що ніхто з моїх близьких не загинув, а майно не було надто пошкоджено порівняно з іншими людей, чиї будинки були повністю зруйновані. Дах над головою є, отже, я не скаржуся. Інколи виникає смуток, що все це сталося. Допомагає те, що в місті, де я перебуваю, є люди з Волновахи, з якими я спілкуюся. Крім того, у мене склалися теплі стосунки з місцевими жителями, з якими познайомився на роботі. Я спілкуюся з ними про поточну ситуацію, і це мене бадьорить. Чекаємо, коли ситуація покращиться.
І.: Які у Вас плани на майбутнє? Чи вдається їх будувати?
Р.: Чесно кажучи, я зрозумів, що наразі не можу планувати наперед, оскільки є чинники, що повністю все зводять нанівець. До війни мав певні цілі, які намагався здійснити, а тепер нічого не планую далі, ніж на тиждень, тому що не знаю, що буде. Сьогодні намагаюся заробляти якомога більше, щоб забезпечити сім’ю, бо ми плануємо повернутися додому, а там треба буде все відновлювати. Інших далекоглядних планів не маю. Хочу працювати, підтримувати економіку, забезпечувати родину, а всі плани будуватиму після нашої перемоги. Упевнений, що повернемося додому, єдине питання, коли це станеться. Ті, хто не на фронті, також мають працювати і сприяти перемозі.
І.: Що Ви побажаєте українцям у цей нелегкий час?
Р.: Найголовніше, чого хотілося б, щоб усі були разом і не сварилися. Оскільки в соціальних мережах бачу конфлікти (через мовне питання тощо), бажаю, щоб наші громадяни в першу чергу були єдині. На мій погляд, ми такі і є, але все ж трапляються поодинокі випадки. Треба дотримуватися однієї ідеї, кожен має робити якийсь внесок від себе. Зрозуміло, що не всі на фронті, я теж не воюю, але ми повинні робити те, що можемо, оскільки це є внеском в економіку країни. І, наприклад, давати 10-20 гривень волонтерам – теж непогано. Не думайте, що це крапля в морі й такі гроші нічого не вирішують, насправді це важливо. Бажаю, щоб усі громадяни працювали заради однієї мети – нашої перемоги.
