Усні свідчення Олексія Демка, уродженця м. Макіївка Донецької області, записані 9 лютого 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
I: Добрий день, представтесь, будь ласка, і розкажіть про себе.
Р: Добрий день, мене звати Олексій Демко. Я з міста Макіївки (т. о. територія Донецької області), з 2015 року живу в Краматорську.
І: Відтворіть, будь ласка, хронологію подій Вашого життя з 2014 року й до сьогодення. Які були переломні події протягом 2013-2014 років і як вони на Вас вплинули?
Р: Отже, 2013 рік… Я думаю, багато хто пам’ятає часи пізнього правління Януковича, коли той відмовився підписувати документи про євроінтеграцію й коли студенти вийшли мітингувати на площу. У мене тоді були сподівання, що все швидко закінчиться й ніхто нам не заважатиме. Сепаратистські настрої в Донецькій області були не такими масштабними, щоб вплинути на політичні процеси. Але у 2014 році почалися проросійські мітинги в Донецьку і влада цьому не перешкоджала. Тоді вже з’явилися побоювання, що це може перерости у щось значно більше. Пам’ятаю мітинг 13 березня 2014 року, коли вбили мого товариша та однопартійця з партії «Свобода» Дмитра Чернявського. Я тоді зрозумів, що якщо дійшло до крові, то мирно все це не завершиться, але сподівався, що центральна влада, маючи силовий ресурс, наведе лад, адже в правоохоронних органах є свої люди і в Донецьку, і в моєму рідному місті. Проте, на жаль, цього не сталося, і ми пам’ятаємо березень-квітень 2014 року, коли росіяни зайшли в Крим, коли почалася відверта підтримка (фактично й фізично) цих дій Донецькою і Луганською владою. Було важко уявити, як розвиватимуться події далі.
І: До того, як розпочалися заворушення на майдані в Києві, які політичні настрої відчувались у людей, що мешкали поруч із Вами?
Р: На жаль, Донецький регіон зросійщений. Я тут живу все життя, а всі мої предки – починаючи з кінця 17 сторіччя. Багато людей, які проживали зі мною, – це колишні внутрішні мігранти по території колишнього СРСР (як правило, з областей росії). Вони не сприймали Євромайдан, а більшість, як виявилося, дивилися по телебаченню російські канали. Для мене це було несподіванкою, бо думав, що якщо я переглядаю українські телеканали, то й усі інші також їх переглядають. Але ні, все було навпаки: тільки росія і її пропаганда. Я спостерігав ці агресивні настрої зокрема на побутовому рівні (інколи доходило до сварок). Деякі люди залюбки, без примусу, їздили на акції, що влаштовувала Партія регіонів, адже їм подобалась риторика цієї партії. Отже, переважна більшість жителів Донеччини була налаштована проти Євромайдану.
І: За Вашими спостереженнями, як місцеві ЗМІ висвітлювали події Євромайдану?
Р: Загалом місцеві ЗМІ дотримувалися наративів Центральної влади. Я не спостерігав такого, щоб мас-медіа було на якійсь певній стороні. Наприклад, коли люди в Донецьку вийшли на мітинг, у місцевих ЗМІ поребіг подій подавався без політичного забарвлення та надання оцінки.
І: А як Ваше найближче оточення сприймало події 2013-го року, зокрема Євромайдан?
Р: Переважна більшість сприймала Євромайдан негативно і лише вкрай обмежене коло людей – так само, як і я, позитивно.
І: Ви чи Ваші знайомі брали участь у місцевих акціях на підтримку євроінтеграції? Здається, більшість мітингів відбувалося в Донецьку, але, можливо, я помиляюся.
Р: Це було і в Авдіївці, і в Донецьку. Дмитро Чернявський, наприклад, родом із Бахмута, але навчався і працював у Донецьку. Мої однопартійці були з різних міст області і, коли було треба, брали участь у проукраїнських мітингах, а також у Донецькому євромайдані. Ми розуміли, що хто як не ми покаже правильні, скажімо так, настрої народу, а тому їхали, хоча вже тоді бачили агресивні настрої й передбачали можливі силові дії.
І: Як часто і в якому форматі відбувалися політичні акції, зокрема, до моменту загибелі Дмитра Чернявського і які були настрої в народу?
Р: До цього часу збирались проукраїнські сили, до нас приходили прихильники від «Батьківщини», представники партій «Свобода» та «Удар». Акції були приурочені до якихось знаменних подій, наприклад, до річниці з дня народження Тараса Шевченка, Дня Соборності України або на підтримку наших побратимів, які за свої проукраїнські настрої перебували в слідчому ізоляторі чи під наглядом Донецької прокуратури або суду. Ось згадую Донецьк, коли біля пам’ятника Кобзарю були так звані тітушки – згуртовані люди з певним організатором.
І: Чи належали Ви тоді до якоїсь політичної партії?
Р: Так, десь із травня-червня 2012 року я став членом партії «Свобода».
І: Як Ваша громадянська позиція впливала на Вас та Ваших близьких?
Р: Допоки (до 2013-2014 років) росія не дуже впливала на розуми людей, вони не сприймали агресивно те, що я належав до партії, яка не була популярною в Донецькому регіоні. Принаймні, ніхто нічого не робив фізично, не ліз до мене в бійку.
І: Пропоную перейти до наступного етапу Вашого життя та поговорити про полон, у якому Ви перебували.
Р: Почалося з того, що росія почала говорити про те, що Донбас це – росія (тоді були вже захоплені Слов’янськ, Горлівка). У ЗМІ вже показували бої в декількох населених пунктах і це було важко сприймати. Я навіть подзвонив своїм проросійським родичам зі Слов’янська, проте вони доволі слизько пояснили, що начебто якісь люди зайшли й захопили владу. «Які люди? Росіяни?» Моє питання родичі проігнорували, але, я думаю, вони все розуміли й свідомо відповідали невизначено, так, як їм було зручно. Були сподівання, що в країні відновиться конституційний лад і все буде добре – принаймні так влада обіцяла. Ми готувалися до виборів, які відбулися 25 травня 2014 року, якщо я не помиляюся. Працюючи з дружиною в окружній комісії, постійно запитували про Слов’янськ і Горлівку, на що нам відповідали, що все буде добре, тому ми продовжували підготовку до виборів. Проте обстановка напружувалась, почалися погрози; упродовж двох тижнів надійшло шість смс із незнайомих номерів і незрозуміло від кого зі змістом, як-от: «Будеш висіти в нас у підвалі на ланцюгах». Очевидно, що ці повідомлення від ворогів. Потім почалися погрози вже від людей, яких я знав і які ніколи не приховували свою проросійську позицію. Один із таких знайомих якось мені сказав: «Я подивлюсь, у які ворота ти будеш бігти». Його вже немає вживих, бо ще у 2014 році цього знайомого дістали з петлі. Я жив з надією, що все це припиниться і знову в державі запанує порядок. Сподівався, що будуть міжнародні договори і росія не наважиться ввести війська в Україну й забере своїх людей з українських міст. Але якось 8 травня 2014 року сусідка покликала мене показати свого нового собаку. Коли ми розмовляли біля її будинку (це приватний сектор), до мене під’їхали дві машини, у яких сиділи люди у камуфляжі, зі смугастими стрічками й зі зброєю. Питають: «А не ти часом Олексій Демко?» Вони мене точно впізнали, тому відповів схвально. Тоді вони запросили в автівку. Я зрозумів, що нічого доброго не передбачає таке спілкування й вирішив утекти. Зачинивши паркан і геть забувши про бійцівських собак, забіг у двір до сусідки. Потім побачив, що один із бойовиків заліз на паркан, сперся на нього ліктями й наказав відчинити або буде стріляти. Усе відбувалося наче в якомусь жахливому сні. У голові швидко промайнула думка чимшвидше забігти до сусідки в хату, потім через вікно вилізти до себе у двір, а потім уже думати що робити далі. Проте цей бойовик застосував зброю і я навіть не одразу зрозумів, що поранений. Те, що в сусідки були бійцівські собаки (вони на деякий час затримали небажаних гостей), дало мені змогу забігти в дім і зателефонувати дружині й міському партійному очільнику та в декількох словах розповісти про те, що відбувається. Згодом я почув голоси у дворі: військові казали господині прибрати собак, бо в іншому випадку вони застрелять їх і все одно зайдуть до хати. Коли сусідка зачинила псів, двоє молодиків зайшли в будинок і вивели мене з нього. Тільки у дворі я вже побачив свою рану й те, скільки втратив крові (бо спочатку відчував лише тупий біль). З цього часу почався новий етап цих подій – безпосередньо лікарня, полон.
І: На Вашу думку, хто був причетний до нападу на Вас?
Р: Двоє з них відомі, ідентифіковані, усі дані є в поліції. Пам’ятаю, що це комендант міста Макіївки і його підлеглі.
І: Яка причина була таких дій?
Р: Причина була в тому, що росія на той час надто сильно вплинула на людей. До того ж по декількох регіонах ширилось поняття «правосеки» («Правий сектор»), яких сприймали як бандитів і застосовували до будь-кого, хто не поділяв проросійську позицію. «Правосек» – це ворог, той, кого треба вбивати або мати з нього якийсь зиск. Як з’ясувалося пізніше, мене хотіли взяти з метою обміну на когось зі своїх. Я не належав до якихось підпільних організацій, це була парламентська партія і всі знали, чим саме я займаюся. Прийти міг будь-хто, бо я не приховував своє місце проживання. На мене міг указати хто завгодно з найближчого оточення.
І: Як далі розвивалася ситуація? Ви потрапили в лікарню?
Р: Так, на щастя, один із моїх напарників раніше працював водієм на швидкій. Коли він побачив, що я поранений, то сказав хлопцям зупинити кров, потім викликали швидку й відвезли мене в лікарню (я вже думав, що помру від втрати крові). Там лікарі сказали, що вони проти цього перевороту влади, але медсестри й майже весь медперсонал лікарні – за росію. Запропонували покласти мене в реанімацію, сказавши, щоб я робив вигляд ніби помираю, і надягнули маску на обличчя. Оскільки куля застрягла в тілі, то без операції її не можна було дістати. Лікар сказав: «Ми зробимо все можливе, але ж не знаємо, що ті робитимуть з тобою далі. Якщо прооперуємо й дістанемо кулю, а потім вони повезуть тебе в підвал, то буде лише гірше». Отже, мені обробили рану, дали антибіотики та знеболювальне. Наступного дня до реанімації з каталкою ввірвались агресивно налаштовані бойовики. Вони знайшли якісь «козирі», стали перераховувати, що я робив таке й ось таке, проте я відповів, що ніколи не приховував своїх політичних уподобань. Оскільки я є неконфліктним, то й спитав у цих людей про те, чи можемо ми говорити нормально, чи, можливо, в них є до мене якась неприязнь, однак ті відповіли, що немає. Бойовики хотіли, щоб я їхав з ними до Донецька, мотивуючи це тим, що начебто там мені буде краще. Проте я сказав, що не хочу нікуди виїжджати з рідного міста, оскільки тут мої родичі та знайомі, до того ж на той час був лежачим після поранення й мені потрібна допомога. Ось на цьому розмова вже пішла якось в іншому руслі, а градус агресії трохи понизився. Вони все ж таки погодилися не чіпати мене й пішли. Наступного вечора друзі-однопартійці захотіли мене вивезти з лікарні, вони домовилися з людьми, які готові були ризикнути життям заради цього. Приїхав реанімобіль з Донецька. Сказали, що відправлять мене на кордон Донецької і Днепропетровської областей, де буде чекати літак транспортної авіації, а вже надалі відвезуть у безпечне місце. Чесно кажучи, це було не дуже схоже на правду. Я звернувся до лікаря щодо своїх побоювань, однак той запевнив, що все буде добре. На питання стосовно його справ лікар відповів, що, мабуть, не дуже. Отже, я поїхав в реанімобілі, але хтось попередив бойовиків і ті вже чекали на нас на трасі між Макіївкою та Донецьком – обстріляли нашу машину, а також машину супроводу. На щастя, люди втекли й ніхто не постраждав, лише кулі застрягли в автомобілі. Мене знову повезли в лікарню, сказавши, що я дарма сподівався, що все буде так легко. Також туди через годину приїхав їхній лікар – «той, що з народом». У машині разом із ним сиділи бойовики. Отже, мене повезли в Горлівку, де на той час керував Ігор Безлер.
І: Тобто там уже й почався полон?
Р: Так. Мене привезли до будівлі міськвідділу, де й базувався їхній головний центр, у якому я пробув до звільнення (загалом 30 діб).
І: Яке було ставлення до полонених?
Р: Різне. Були такі, що ставилися з цікавістю, приходили просто подивитись на «правосека», а деякі (на щастя, небагато) поводилися агресивно. Проте медичну допомогу мені надавали, рану обробляли. Зазвичай це робили дівчата, які навчалися в Горлівському медичному училищі, – не знаю, правда, з яких міркувань вони там перебували і які в них були політичні погляди. До лікарні не дійшло, оскільки рана гарно загоювалася, а куля всередині майже не турбувала. Якось приходив відомий нейрохірург із Горлівки, оглядав мене декілька днів, цікавився станом здоров’я, дивувався, що куля не турбує. У тій ситуації потрібно було слідкувати за тим, що кажеш, робити те, що кажуть, оскільки я чудово розумів своє невигідне становище. Поступово з’являлися якісь нормальні людські стосунки, коли можна було дещо спитати, попросити або тобі можуть щось запропонувати. Отже, у процесі лікування роззнайомився, вивчив імена людей поруч.
І: Ви не знаєте, хтось ще перебував у полоні разом із Вами?
Р: Так, зі мною в сусідній кімнаті перебував Василь Будик. Він був місцевим, із Горлівки. Його затримали раніше за мене, здається, 3 травня. Ми спілкувались із Василем через кімнати (вони були без дверей), підтримували одне одного. Його декілька разів водили на якісь допити. Ігоря Безлера не було на той час у Горлівці, він прийшов до мене десь 15 травня із озброєними людьми, поцікавився: «А ти хто такий?» Я відповів, що з Макіївки. Тоді він спитав, чому це мене до цього часу ще не розстріляли та й пішов. Згодом, 15-16 травня, із першого поверху цієї будівлі нас перевели в підвал, куди почали саджати інших наших співвітчизників, яких за щось затримали. Були не тільки ті, кого кинули за патріотизм, але й за порушення закону.
І: Можете описати це підвальне приміщення, до якого Вас перевели?
Р: Це напівпідвал із маленьким віконцем, куди трохи пробивалося світло. Умов не було ніяких. На наше прохання нам знайшли два матраси, щоб можна було спати. Люди, які потрапляли пізніше, стелили собі картонки, якісь килимки, облаштовували собі місце вже самі. Виводили лише в туалет і те рідко, наказуючи дивитися лише в підлогу. Вибачте за подробиці, там стояли великі пляшки і всі ходили туди (їх потім виносили на двір). Годували тричі на день у підвалі. Коли лежав на першому поверсі, дві доби нам нічого не давали, сказавши, що немає продуктів. Митись не дозволяли. Якось прийшов лікар, про якого я згадував раніше, і спитав, що може для мене зробити. Я попросив лампочку й пачку вологих серветок. Він це приніс. Тільки на 21 добу мені дозволили поголитися та сходити в душ.
І: Це було в тому приміщенні, де Вас тримали?
Р: У сусідній будівлі, там був басейн і душова.
І: Яким чином відбувався процес Вашого визволення з полону?
Р: Мій співкамерник Василь Будик сказав, що за нього друзі будуть платити викуп. Так ось якби за мене могли б зробити так само, то все було б добре. На той час ми почали вже нормально спілкуватись із охоронцями та медсестрами й ті на свій страх і ризик давали нам зателефонувати. Я подзвонив дружині й сказав, що потрібні гроші: у мене їх не вимагають, проте лише так, напевне, можуть відпустити. Через деякий час на один із засвічених номерів зателефонували мої друзі, запропонувавши гроші і варіант обміну. Мене тоді вивели надвір і сказали, що принципове рішення вже ухвалено й вони «не вимагатєлі», залишилось тільки почекати. За вісім днів до звільнення мені раптово покращили умови перебування. Замість охоронця їжу принесла дівчина, яка працювала в поліції, почала розпитувати мене, потім сказала що тепер у підвалі лише спатиму, а в інший час мене виводитимуть на верхній поверх, де я матиму можливість дивитися телевізор, за бажанням почистити картоплю чи помити посуд. Загалом до робіт мене не долучали, бо я був поранений. Одного разу я напросився попрацювати: прийшов якийсь очільник бойовиків і сказав, що треба зі стін мізки витерти. Люди відмовились, а я погодився, бо це була можливість вийти з підвалу. І ось останні вісім днів до мого звільнення я перебував нагорі. Там були деякі люди, які ставилися до мене агресивно, проте нічого не могли вдіяти, переважна ж більшість – із розумінням.
І: Чому було змінено рішення щодо Вас?
Р: Не можу точно сказати чому так. По-перше, можливо, тому, що я людина віруюча і весь час молився (думаю, це мені й допомогло). По-друге, у кожного має бути розуміння того, як поводитися в подібних ситуаціях. Коли вже був на волі, люди, з чиїх телефонів дзвонив, казали, що я правильно поводився й наводили приклад про нацгвардійця, який, потрапивши в підвал, почав погрожувати. Це вкрай небезпечна поведінка в таких випадках. Я був єдиним, кого відпустили без якихось умов, а всіх інших потім обміняли. Певний час мені здавалося, що так, у невідомості, буде проходити тиждень за тижнем, проте неочікувано зайшов міліціонер від бойовиків і сказав, що я вільний і можу йти. Я навіть не повірив і подумав, що це жарт. Медсестра, що опікувалась мною вісім днів, підтвердила, що це правда. Мені дали 50 гривень на проїзд автобусом до Макіївки і відпустили (після повернення додому я повинен був повернути гроші на картку). Отже, я пішов до автовокзалу, попросив у людей телефон, щоб подзвонити (думки тієї миті були різні, бо нікому ж не можна було довіряти). Розповівши, що мене відпустили, дочекався автобуса й поїхав до рідного міста. Після приїзду додому відразу не пішов, відправився до тещі. Уже там по телефону домовився зі своїми людьми, вони сказали на якій автівці мене заберуть і як звуть того, хто мені допоможе й вивезе з міста. Теща нагодувала, дала мобільний телефон і гроші. Згодом приїхав дончанин (це було 09 червня 2014 року) і забрав мене. Привізши на вокзал, придбав на своє ім’я квиток на потяг. На щастя, паспорт ніхто не перевірив і все було добре. Я дуже чекав миті, щоб доїхати до Покровська, бо знав, що там уже були наші. Крім того, я не мав при собі жодних документів і якби представники днр зупинили, то мені було б нічого їм ні сказати, ні показати.
І: З моменту полону минуло майже дев’ять років. Як швидко відійшли від усього того, що відбувалося тоді у Вашому житті?
Р: Я відійшов доволі швидко, оскільки маю досить стійку психіку. Згодом мене прооперували в Києві й витягли кулю. Якось після повернення декілька разів телефонував психолог і цікавився тим, як я сплю. Через певний час було зрозуміло, що я йому як клієнт не потрібен і він не дуже-то хоче мною займатись. Для мене це просто частина моєї біографії, щоправда, не дуже приємної. Оскільки все завершилося добре, я про ті події можу згадувати більш-менш спокійно й це не викликає порушення сну чи нервових зривів.
І: Як склалося Ваше подальше життя після полону та операції в Києві?
Р: Спочатку не знали, що робити, проте влада казала, що дуже швидко завершить АТО. Сподівалися, що все це закінчиться, бо наші вже перетнули кордон із росією, зайшли на Савур-могилу, якраз тривали бої в Іловайську, а отже, жевріла надія на повернення. Потім (наприкінці серпня) зрозуміли, що все це не буде так легко. Спробував жити в Києві, але, як виявилося, це дуже складне, дороге й незручне місто. У родичів на той час була вільна квартира в Краматорську, а отже, було ухвалено рішення переїхати саме туди. Це теж Донецька область, хоча люди тут інші. З лютого 2015 року почали будувати життя тут, уже з’явилося своє житло й відчуваємо себе місцевими.
І: Чим займалися з 2015 року?
Р: Спочатку складно було знайти себе на новому місці. У місті, де постійно живеш, завжди легше заробити, але й там шукаєш щось краще. Через деякий час розпочалися грантові програми, різноманітна державна підтримка, згодом дізналися про різні громадські організації, як-от: «Право на захист», «Каритас», «Людина в біді». Отже, почали працювати в цьому напрямку: разом із дружиною брали участь у грантових програмах, пізніше адмініструвати ці грантові проєкти на розвиток підприємницької діяльності. Робота цікава, не те, що, як кажуть, з восьмої до п’ятої, а був і вільний час. Також було все добре й у матеріальному плані, придбали житло й машину. Так і працювали з дружиною до лютого 2021 року. Надалі грантові програми призупинились, однак з’явився новий проєкт, який планувався приблизно на вересень 2022 року.
І: Чи залишились у Вас родичі або знайомі в Макіївці? Підтримуєте із ними контакт?
Р: Так, залишились і родичі, і знайомі, зв’язок підтримуємо. З кимось контакт із 2014 року не переривався, а з деякими зв’язки відновились трохи згодом. Деякі з них приїжджали до Краматорська до того, як повністю закрили лінію розмежування. Зараз спілкуватися стало складніше, оскільки МТС там не працює. Зв’язуємося лише через месенджер, Viber або WhatsApр, але й це не завжди виходить.
І: Чи відомо Вам, як змінилося Ваше рідне місто після окупації?
Р: Знаю, що багато підприємств не працює. Шахти закриті, заводи, мабуть, працюють десь на 30-40 відсотків від того, як було раніше. Наскільки я знаю, у місті все занепадає: і громадський транспорт, і комунальна сфера. Вода є не всюди, а там, де є, то подається раз на 3-4 дні. Буває, що можна набрати чотириста літрів води, а буває, що всього п’ятдесят – це складно спрогнозувати. Питну воду люди купують або отримують як гуманітарну допомогу від росіян. А раніше із цим все було нормально. Також мені відомо, що не скрізь є опалення та електрика, принаймні в Донецьку – хтозна з чим це пов’язано…
І: Ці зміни поступово відбувалися чи з початком повномасштабного вторгнення росії?
Р: Ні, усе відбувалося поступово, однак із водою проблема була вже давно, тому що пошкоджений водогін у районі Торецька. Крім того, резервні канали водосховища є порожніми і звідки вони беруть зараз воду мені навіть складно уявити, можливо, якісь шахтні води або ставки.
І: Згадайте, будь ласка, де і як Ви зустріли перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну?
Р: Я в цей час був у справах, але для мене це не було шоком. Зі ЗМІ та останніх промов путіна було зрозуміло, що це все просто так не закінчиться. Після заяв іншої країни про те, що твоєї держави не існує, зазвичай і починається війна. Тоді були озвучені різні дати, розвідка ж готувала нас до вторгнення 16 лютого. Тоді цього не відбулося. Ми розуміли, що таке може бути, але все одно не хотіли вірити. Те, що все почалося, ми зрозуміли, коли почули три потужні прильоти в місті. Уже тоді усвідомили, що це війна, про яку путін уже відверто казав по телебаченню. Для нас, як для людей, які відчули це у 2014 році, одразу все стало зрозуміло.
І: Коли прийшло розуміння того, що це масштабне вторгнення росії?
Р: У той же день, коли в ЗМІ повідомили, що те, що відбулося в Краматорську, сталося й по всій Україні. Було очевидно, що все це вже геть інше порівняно з тим, що відбувалося в Донецькій та Луганській областях у 2014 році. Якщо по містах летять ракети, то далі підуть танки. Усе було надто очевидно.
І: Як пройшли у Вас перші дні повномасштабного вторгнення?
Р: У мене, як і в багатьох людей, була розгубленість і нерозуміння того, що взагалі відбуватиметься далі, як жити і що робити.
І: Чим Ви наразі займаєтесь?
Р: Про це я розповім пізніше, а наразі просто скажу, що я не зайва людина в країні.
І: Що Вас найбільше вразило з початку повномасштабного наступу росії?
Р: Вразили практично всі росіяни. У мене є знайомі, родичі, які залишились жити в росії після розпаду СРСР, оскільки вважали, що там їм буде краще. Так ось майже всі вони підтримують звірства росіян в Бучі та інших містах України. Один мій друг із Павлограда, який наразі в Латвії, завжди ставився із зневагою до росіян, а я говорив, що той перебільшує. Якось зателефонував цьому другові, вибачився й сказав, що він не перебільшував, а навіть применшував.
І: А що Вас здивувало з позитивної точки зору?
Р: Навіть не знаю, що можна сказати, бо стан на початку війни був украй розгублений. Надзвичайно порадував той факт, що росіяни пішли з півночі України, а далі залишили Харківщину, частину Херсонщини, Миколаївщину. Найбільше радів за північ України, бо на той час усе було непередбачувано. Позитивним також є те, що зараз майже всі українці не задоволені тим, що відбувається, і всіх об’єднує бажання якнайшвидше вигнати окупанта з нашої землі.
І: Щоб Ви побажали українцям у цей нелегкий час?
Р: Це буде звучати банально, але можу побажати українцям і всім іншим національностям вірити в перемогу, у те, що все буде добре, не впадати в панічні настрої. Якщо хто вірить у Бога, – не зневірятися, бо це найгірше, що може бути. Перебуваючи в полоні, я щиро вірив, що все буде гаразд. Не сподівався, а саме вірив, і це мені дуже допомогло.
І: Це слушна порада. Дякую Вам за те, що дали інтерв’ю, поділилися досвідом та своєю історією, були відверті й розгорнуто відповідали на питання.
Р: Буду радий, якщо мої поради стануть іншим людям у пригоді. Дякую Вам!
