Усні свідчення Олени Гучко від 30 травня 2023 року

Усні свідчення Олени Гучко

Усні свідчення Олени Гучко, мешканки м. Бахмут Донецької області, записані 30 травня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.

  • І. – інтерв’юер;
  • Р. – респондент.

І.: Добрий день! Представтесь, будь ласка.

Р.: Добрий день. Мене звуть Гучко Олена.

І.: Розкажіть про себе, звідки Ви.

Р.: Я із міста Бахмут, мені 59 років. Ми переїхали з чоловіком до Краматорська. Обоє на пенсії з інвалідності. Виїхали через те, що були масові обстріли цивільних людей, знищення усього навколо. Вирішили врятувати своє життя й покинути рідне місто, що перетворилося на пекло.

І.: Розкажіть, будь ласка, про своє життя до війни. Чим Ви займалися?

Р.: (тяжко зітхає). Будували дім, вкладали в нього всі зароблені кошти. Провели газ, змінили опалення, зробили ремонт, збудували гараж та придбали автомобіль. Усе було добре, ми отримували задоволення від життя та нікого не просили нас «освобождать».

І.: Пригадайте, яким був Ваш день до початку повномасштабного вторгнення – 24 лютого 2022 року?

Р.: Я допомагаю тваринам, тому перебуваю в багатьох групах із захисту, і напередодні побачила публікації волонтерів, у яких йшлося про те, що іноземці масово позбавляються домашніх улюбленців, навіть породистих, і покидають Україну. Це було на початку, і я говорила з дівчатами, що відбувається щось жахливе. Вони відповіли, що все нормально, не може бути нічого поганого. Зранку вмикаю комп’ютер і бачу, що волонтерки пишуть про тотальний обстріл Херсона, Бердянська, Харкова. Думаю, та ні, це якийсь жарт або розіграш, такого просто не може бути. Як це в наш час і ось так по цивільним людям, ракети, снаряди… Багато хто публікував фото та відео, переглядаючи ці жахіття, я просто завмерла та не могла отямитися. Стільки лежало на вулиці загиблих, розірваних на частини тварин… Це просто жах.

І.: Скажіть, чи став напад із боку росії для Вас неочікуваним?

Р.: Оскільки на Донбасі бойові дії ведуться вже давно, а Бахмут розташований приблизно 15 км від тієї зони, то ми щось схоже очікували. Проте не настільки масштабне, не таке підле та жорстоке, не в такому форматі. Сподівалися, що Мінські переговори до чогось приведуть і війни не буде. Підсвідомо, так, здогадувалися, тому що росія скільки часу вже проводить військові дії в Сирії, Грузії, Афганістані. Скільки себе пам’ятаю, вона завжди провокувала та організовувала якісь конфлікти.

І.: Як пройшли перші дні війни, чим Ви займалися?

Р.: Збиралися їхати, але водночас почали облаштовувати підвал, запасалися їжею. Я спілкувалася із зоозахисниками інших міст, просила прийняти тварин, про яких дбала. Дуже добре допомогли люди з Харкова, які вивозили безхатніх та домашніх улюбленців. Здебільшого думала про них, аніж про себе.

І.: Якщо Ви не проти, то чи можемо ми поговорити про Бахмут? Який він був до цих подій?

Р.: Хоч й маленьке, але гарне й охайне місто, викладене плиткою, огороджене бордюрами. Було освітлення, фонтани в центрі міста, напередодні очистили русло однойменної річки. Затишнішого й симпатичнішого місця я не зустрічала, хоча їздила і в Донецьк, і в Краматорськ, і в Слов’янськ. Наше місто дуже відрізняється… у минулому відрізнялося від інших.

І.: Що, на Вашу думку, є візитівкою міста?

Р.: Напевно, ПК імені Мартинова та привабливі старі будівлі в центрі міста, де раніше був Приватбанк; річка Бахмут, проспект Миру, поліклініка, тільки-но реконструйований прозорий офіс, у якому обслуговувалося населення; дивовижна алея троянд.

І.: Чи були в Бахмуті Ваші місця сили, де можна було про щось подумати, побути просто на самоті?

Р.: Скоріш за все, це моя рідна вулиця, дім. Я саджала дуже багато квітів, ми з сусідкою дружили більше 20-ти років і в нас було своєрідне змагання: у кого більше квітів, чиї найгарніші. Не передати словами, як під час цвітіння рослин було красиво, з ранньої весни і аж до пізньої осені, до морозів. Ходили на ярмарки, на День міста, День садівника, які відбувалися в центрі міста на площі. Там і обирали саджанці.

І.: Що відбувалося в місті від початку повномасштабної війни, коли Ви ще там перебували? Можливо, з приходом ворога почалися якісь зміни?

Р.: Так, звісно. Пропали газ, електрика, вода, були перебої зі зв’язком, зачинилися майже всі магазини, аптеки. Щодня нас бомбили, застосовували важке озброєння, авіанальоти, на вулицю було страшно вийти. Людей почали ховати у дворах, у центрі міста. МНС викликали, тому що не було кому з-під завалів людей діставати. Вочевидь, вони до цих пір там лежать. Це просто жах.

І.: Як поводилися місцеві мешканці, їх реакція?

Р.: Більша частина моїх знайомих, (напевно, мені просто пощастило з такими людьми), були в нормальному стані. Сусідка годувала військових, одна дівчина купувала їм ліки. Я допомагала тим, що, коли вивозили поранених та тварин, тримала їх в себе вдома та відвозила у більш безпечні райони. Військові ж останнім часом, коли вже багато народу виїхало, підтримували їжею, водою, бо її просто ніде не було і відбувався тотальний обстріл. Людей вбивали прямо на вулиці. Хтось пішов у своїх справах та й загинув від куль. Військові також вивозили місцевих у найближчі міста або лікарні.

І.: Ваші дії під час обстрілу: чи перебували в укритті?

Р.: Я жила у власному будинку, ми мали підвал. Спускалися туди разом із чоловіком та домашніми улюбленцями. Останнім часом навіть не могли з нього вийти, тому й поїхали з міста.

І.: Чи могли б Ви зорієнтувати за часом, коли покинули Бахмут?

Р.: 15 жовтня.

І.: Як відбувалась евакуація?

Р.: Чоловік знайшов знайомих, котрі погодилися нас прийняти, за що ми дуже їм вдячні. Зібрали найнеобхідніше, тому що автомобіль невеликий, і виїхали. Місто дуже обстрілювали. Воно розташоване ніби в западині, тому, коли заїхали на вершину, обернувшись, я побачила не свій Бахмут, а суцільний дим, пожежу. Вибух, вибух, вибух.

І.: З якими думками Ви залишали рідне місто?

Р.: Думала, що це все ненадовго, що все ж таки його не здадуть, і ми зможемо повернутися додому. Маємо надію, що буде наступ і місто знову стане українським. Не його частина, а весь. Дому я більше не маю, і мої сусіди також. І вулиці немає, і Бахмута – усе розбито вщент.

І.: І наразі Бахмут в епіцентрі події, у ньому точаться запеклі бої. Ситуація постійно транслюється та обговорюється у ЗМІ. Що Вам відомо про його сьогодення?

Р.: Усі, хто міг, і з ким я спілкувалася, виїхали. Вони нічого про це не знають. Я дізнаюся інформацію лише в телеграм-каналах, вайбері та новинах по телебаченню. На жаль, більше ніяких подробиць не маю. Бачила в телеграмі, що наші військові запускали квадрокоптер, то на відео видно мій район та вулицю. Це було жахіття, навіть не одразу впізнала свій дім, бо все знищено.

І.: Ви сказали, що виїхали в жовтні. Що Вас мотивувало так довго не залишати домівку?

Р.: Напевно, все, що там відбувалося. Я не думала, що дійде до приходу вагнеріців, вірила, що цього не буде. Інше – це матеріальний бік, оплата оренди дому велика, а жити десь у гуртожитку нам не дозволяло здоров’я. Ще мали собаку й кішку, тож нас би не прийняли, а покинути їх ми не могли, повинні бути разом.

І.: Які відчуття у Вас викликають спостереження за Бахмутом нині? Як себе підтримуєте?

Р.: Маю надію, що все колись закінчиться. Це має закінчитися. Хочу побажати нашим захисникам вберегти свої життя, тому що цегла все відновить, а життя не повернеш.

І.: Як Ви облаштувалися в новому місті, у Краматорську?

Р.: Ми отримуємо виплати ТПО, тут гарна гуманітарна допомога від виконкому, Червоного Хреста. Десь рази чотири нам видавали її, також матраци, постільну білизну, побутові хімію. Населення в Краматорську мало, дуже багато людей виїхало. Ми не голодні. Мені дуже допоміг Карітас: видали кошти на придбання ліків, яких вистачило на три місяці. Ця допомога неоціненна.

І.: Чому Ви вирішили залишитися в Донецькій області, адже місцеве населення неодноразово закликали евакуюватися в більш безпечні регіони?

Р.: Не хочу від’їжджати далеко від дому: коли хоч трішки відіб’ють, ми сподіваємося поїхати подивитися, що там, можливо, зафіксувати і сфотографувати руйнування, подати заяву на реконструкцію. Усе ж таки рідні стіни і є рідними. Маємо надію, що Бахмут відновлять і ми повернемося. Якщо й тут буде така ситуація, звісно, поїдемо далі: у Полтавську, Дніпропетровську область.

І.: Зрозуміло, дякую. Ви сказали, що є зоозахисницею, а чи вважаєте себе волонтеркою?

Р.: Я не така відома зоозахисниця з тисячами тварин, як наша Марина, яка евакуювала близько 200 звірів у Дніпропетровську область. Або Катерина чи Ольга Литовченко. Я роблю все, що в моїх силах та можливостях, те, що потрібно. Тому що тварини є найбільш незахищеними створіннями; ми ще можемо себе хоч якось захистити, але цього найбільше потребують вони й діти.

І.: Розкажіть, будь ласка, про початок діяльності із захисту тваринок.

Р.: Напевно, людина народжується і вже їх любить або не любить, навіть не знаю. Усе своє життя я підбирала, допомагала, рятувала. Крім того, у нашому місті більше 10 років працювала організація із захисту «Ладан». Марина Шашко, Катерина, Ольга. Я до них приєдналася пізніше, через стан здоров’я та вік. Я, звісно, не можу так активно цим займатися. Брала на утримання тварин, допомагала, чим могла, ходила на прибирання території, разом конструювали вольєри.

І.: Які Ви можете виокремити труднощі для зоозахисників? Зокрема у вашому місті.

Р.: Наприклад, те, що наша влада взагалі не хоче допомагати волонтерам, вважає, що тварин можна знищити, просто вбити, як мух. Але звідки та чому вони беруться, знати ніхто не бажає. Хоча винна тут людина, і закон мав би це регулювати. Наприклад, щоб тримати домашнього улюбленця, ти маєш його зареєструвати, періодично робити щеплення. Якби ж влада цим займалася, а не волонтери, у яких немає коштів. Ми збирали гроші по людях, хто скільки може. Потім самостійно ловили тварин на вулиці і стерилізували. Так не повинно бути. Це має відбуватися на державному рівні, а волонтери лише для допомоги.

І.: Зараз Ви належите до добровольчого формування?

Р.: Ні.

І.: Чим та чи займаєтеся в цьому напрямку взагалі?

Р.: Іноді виконую якісь невеликі доручення. Вибачте, я не маю права про це розповідати, тому й не буду.

І.: Добре, тоді наступне запитання. Звідки Ви берете сили на цю діяльність, що допомагає їх відновлювати?

Р.: Віра в те, що настане мир і те, що сили ще знадобляться для відновлення. Це мені дуже допомагає.

І.: Очевидцем яких подій російсько-української війни Ви були?

Р.: Пропаганди типу: «Ми не будемо обстрілювати мирне населення, будемо тільки по військових стріляти», після якої розпочався масовий обстріл приватних будинків, дитячих садочків, шкіл, які просто знищували. Усе це було на моїх очах. Дивишся, а все навколо просто горить. Підходиш ближче й бачиш полум’я, поранених людей. Убили сусідку, яка жила через вулицю. Та була вдома, коли в її подвір’я прилетів снаряд. Жінка загинула. І ще багато чого іншого. Це дуже страшно розповідати, бо все схоже на якесь божевілля. Тому цього буде досить.

І.: Можливо, хочете поділитися якоюсь історією з життя?

Р.: Хочу сказати, щоб люди не були такими безтурботними, як ми. Скоріш за все, потрібно було накопичувати зброю, створювати армію, щоб цього всього не сталося. Розповім про один випадок. Ми вивозили тварин і потрапили під потужний обстріл. Песика розірвало на частини, в нього випали нутрощі. Я не медик, ми рятували, як могли. На жаль, він помер. Мені неймовірно боляче та важко.

І.: Розумію та дуже співчуваю.

Р.: Поділюся ще й тим, що в Бахмуті було багато дітей, яких із невідомих мені причин батьки не вивозили. Я познайомилася з дітьми на вулиці, у яких мама пиячить. Думаю, куплю їм по булочці або цукерок, зберу речі. Чим могла, тим і допомагала. Я запитую в цієї дівчинки: «Чому Ви не виїжджаєте?». Уже постраждала їхня п’ятиповерхівка та будівля поруч. Відповіддю було: «Мама не хоче». Уже згодом я дізналася, що волонтери все-таки їх вивезли.

І.: Як вплинула війна особисто на Вас? Що кардинально змінилося, окрім виїзду з рідного міста?

Р.: Відчуття, ніби ти дерево без коренів. Немає ґрунту, зруйнована мирна система. Враження, ніби ми всі при лікарнях залишимося, бо психічно дуже важко та страшно.

І.: Що Вас найбільше вразило за весь цей час та на особистому волонтерському шляху?

Р.: Напевно те, що одні люди покидали своїх улюбленців, а інші приймали та під обстрілами годували, ризикуючи власним життям. Київські, харківські зоозахисники приїжджали, іноземці, вони забирали тварин. Щиро дякуємо нашим волонтерам, які до останнього їздили до Бахмута, привозили воду, продукти харчування, ліки. Я вважаю, що це просто подвиг – ризикувати собою заради інших.

І.: Яким наразі бачите майбутнє України?

Р.: Думаю, що Україна та країни Європи переможуть росію. Зло має бути знищене. Тільки так. Нас багато, вона одна. Увесь світ проти війни і країни-терориста. Ми повинні перемогти. 

І.: Чи будуєте Ви плани на майбутнє зараз? Якщо так, то які вони?

Р.: Плани абстрактні, звісно. Я звикла планувати на сьогодні, завтра, місяць. Наразі чекаємо повернення в рідне місто. Будемо відбудовувати, влаштовувати суботники.

І.: Що зробите першим після звістки про перемогу України та закінчення війни?

Р.: Стрибати, кричати від щастя. Відчинити вікно і загорлати: «путін х…о!»

І.: Думаю, що так захоче зробити багато людей. Що порадите українцям у цей нелегкий час?

Р.: Маємо обов’язково підтримувати одне одного, без цього нам просто не вижити. І морально, і, по можливості, гуманітарною допомогою, речами. Не проходити повз чужої біди, бо ми люди, а не орки, і завжди допоможемо в скрутну хвилину.

І.: Дякую за спілкування, за те, що приділили час для надання своїх свідчень!

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *