Усні свідчення Ольги Данілової, мешканки м. Костянтинівка Донецької області, волонтерки, записані 6 лютого 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- О. – респондентка Ольга.
І.: Добрий день! Представтесь, будь ласка.
О.: Я Данілова Ольга, волонтер. Я з Костянтинівки.
І.: Що Ви можете розповісти про своє життя до повномасштабної війни в Україні?
О.: Нічого особливого. У мене є дитина, до повномасштабного вторгнення ми жили в Костянтинівці. А після початку війни, навесні, евакуювалися в більш безпечний район.
І.: Яким для Вас стало 24 лютого 2022 року, як пройшов цей день?
О.: Ну, мабуть, якась знервована була. Ми очікували, що це буде, тому 24 лютого, коли почули вибухи, зрозуміли, що почалася атака на Україну. У Костянтинівці їх було два, як потім виявилося, пролунали вони в Краматорську. Це був ранок, десь о п’ятій годині, тому було чутно дуже, і вже пів на шосту я дізналася, що почалася війна. Була знервована, бо моя рідна сестра на той момент жила в Харкові, і їх у цей день уже почали бомбити.
І.: Як Ви сприйняли нові реалії щодо повномасштабного вторгнення? Що відчули?
О.: Відчула, що потрібно бути більш зібраною, що варто пояснити дитині, що відбувається. Мала бути підготовленою. 24-го в мене вже був якийсь запас необхідних речей. Узагалі я, як кажуть, «тривожну валізку» зібрала ще до цього. За годину чи навіть пів години окремо склала документи, медичні картки, свої та дитини, — усе, що потрібно.
І.: Чим Ви займались у перші дні великої війни?
О.: Нічим не займалась. Більше думала, що треба підготуватися на випадок, якщо не вистачить їжі, ліків, іншого чогось. Тобто я складала список речей, які треба докупити. Ми нічого зайвого не брали. З родичами постійно спілкувалася телефоном, особливо з рідною сестрою. Вона з донькою залишалися під обстрілами; разом обговорювали, як їм виїхати. Чоловіка поряд не було, на зв’язок він не виходив. Пізніше виявилося, що його мобілізували 24 лютого.
І.: Як Ви розпочали волонтерську діяльність в умовах повномасштабної війни? Що Вас на це надихнуло?
О.: Я не знаю, це якось само собою вийшло. Мою рідну сестру вдалося вивезти разом із дитиною під дуже великими обстрілами, а допоміг їм у цьому волонтер. Туди вже ніхто не їздив — ні швидка, ні ДСНС, ні поліція. Уже не пробиралися, це було дуже небезпечно. А волонтер… Він мою сестричку вивіз з її дитиною, тому я вдячна цьому чоловікові на все життя. От я й подумала, що теж маю щось робити, так і почалася моя допомога. Спочатку це були ліки. Організація «MedHelp Ua». Ми шукали медпрепарати для цивільних людей, бо в нас, у Костянтинівці, аптеки були напівпорожні. Якщо ліки можна було десь придбати, ми їх збирали. Моя сестричка виїхала до іншого міста, до Ужгорода. Там працювали аптеки, і вона теж купувала медикаменти, щоб надсилати у Донецьку область. А я роздавала. Комусь купувала за чеком, тобто чеки за ліки передавала людям, хто потребував препаратів, але не міг придбати їх. Були й такі, хто не міг оплачувати. Їм віддавала так. Потім мої друзі долучилися, знайомі у Facebook та інших соціальних мережах. Якось самі собою знайшлися люди, з якими я раніше спілкувалася, і почали збирати необхідне для мешканців Донецької області. І так потрошечки почала волонтерити, відправляти гуманітарну допомогу.
І.: Чи належите Ви до якогось добровольчого формування?
О.: Ні, я не належу до жодного добровольчого формування, але тісно співпрацюю зі створеним у Костянтинівці на базі ГО «Східне братерство». Вони дали мені своє посвідчення. Але я немілітаризована людина, не військовослужбовець. Я не можу взяти до рук зброю, тому до жодного формування не вступала. Але співпрацюю постійно з різними організаціями, в тому числі і з добровольчими.
І.: Як Ваше найближче оточення сприйняло рішення щодо волонтерської участі?
О.: У моєму оточенні всі такі, як я, мабуть. Мама допомагала дуже, роздавала ліки, бо ми перебуваємо в різних кінцях Костянтинівки. І фасувала, і розповсюджувала. Дитина допомагала. Потім, коли вони евакуювалися, я це робила самостійно. Інколи мій чоловік як волонтер допомагає, хоча він у Збройних Силах України, воює в найгарячіших точках, але, якщо є хвилинка, чимось і він мене у цьому підтримує.
І.: Чи мали Ви такий досвід раніше, до повномасштабного вторгнення росії в Україну?
О.: Настільки великий ні, але так, займалася добрими справами, як то кажуть. Якісь дитячі заходи… Не залишалася осторонь. «Суботники», прибирання в місті, висаджування дерев — так, було завжди. Зараз, мабуть, через хворобу знизила темп, а до цього працювала 24/7, кожного дня без вихідних, без нічого. Більше, ніж на роботу, витрачається часу.
І.: Чим саме Ви допомагаєте зараз, можете, будь ласка, розповісти більш детально?
О.: Ну, взагалі до нас надходять різні замовлення від людей. Це й доставка гуманітарного вантажу у найгарячіші точки, у Бахмут тощо. До цього були й інші міста, але зараз до них немає проїзду. Евакуація населення із зони бойових дій. Роздаємо допомогу, співпрацюємо з різними волонтерськими організаціями, розміщуємо людей, особливо тих, що втратили житло, в яких були зруйновані будинки. Загалом досить широка волонтерська діяльність. Усім, чим можемо, тим і допомагаємо. Найбільше часу витрачаємо на евакуацію людей та на видачу гуманітарної допомоги.
І.: Трохи зупинимось і на тому, і на іншому. Які особисті речі Ви берете з собою під час виїзду?
О.: Тобто Ви питаєте, що бере екіпаж, коли їде до Бахмуту або до інших гарячих точок? Це Ви маєте на увазі?
І.: Так!
О.: Броньована каска, моя валіза-наплічник — там є дві аптечки, ліки, турнікети. Ну, турнікети ще в мене на одязі завжди або на бронежилеті. Обов’язково зарядні пристрої, телефон, ручка.
І.: Якою їздите командою зараз?
О.: Різною. Зараз дуже багато волонтерів. До цього я їздила з Миколою Саєнком, потім із волонтером Ендрю Бегшоу — він загинув у Соледарі, але про це я не хочу розповсюджуватись. Не можу ще розповідати, це для мене втрата. Наразі їздимо або з хлопцями з «Доброї справи», або з медиками чи журналістами. Це різні екіпажі, але завжди маршрут підготовлений заздалегідь.
І.: Яких саме речей потребують наші військові та цивільне населення, що Ви возите в гуманітарці, що до неї входить?
О.: Щодо допомоги військовим, ми не розголошуємо інформацію взагалі. Я цивільний волонтер, тому більше працюємо на підтримку населення. Зараз це одяг, гігієна, продукти харчування, вода. Забезпечуємо газетами, візитівками з номером евакуації. Щодо Бахмута у нас принципова позиція — не завозимо нічого, тільки евакуюємо.
І.: Як організована комунікація щодо евакуації цивільного населення?
О.: По-різному. Наразі це тільки заявки, бо ми вже не виїжджаємо, щоб умовляти людей. До цього відвідували кожний район, заходили на кожне подвір’я. Приїжджали, умовляли людей, доставляли вантаж гуманітарної допомоги, спілкувалися з цивільними, з людьми, що мешкають у підвалах. Зараз такого немає, бо вже вкрай небезпечна ситуація.
У центрі Бахмута дуже-дуже гаряче. Уже, мабуть, більше тижня обстрілюється дуже сильно, хоча як для Бахмута, то це затишшя. Але з огляду на те, що коїться, ми вже не вмовляємо нікого, приїжджаємо тільки за попереднім погодженням. Заявки можуть подавати як волонтери, сусіди, так і люди, у котрих є зв’язок. Ми самі приїжджаємо в пункти евакуації, розповсюджуємо свій телефон або кажемо, коли будемо наступного разу. Люди виходять до пункту обігріву, і там ми їх забираємо.
До цього ми приїжджали, розмовляли. Бувало, що люди потребували часу на те, щоб усе обміркувати, зібратися. Ми поверталися, визначалися з датою, коли повернемося за ними. Зараз такого немає. Останні місяці (грудень, січень та лютий) було дуже важко вмовляти людей, евакуювалися одиниці. Багато хто повертався у зв’язку з тим, що волонтери облаштували пункти обігріву, незламності, провели «Starlink». Там є доступ до мобільного інтернету, комунікацій, телебачення. Раніше за відсутності світла це було неможливим. Зараз пробурили свердловини, цю воду волонтери розвозять по всіх районах, майже по всіх. На Забахмутку вже не їздять, на Комаровці сьогодні були дуже сильні обстріли. Це вже тиждень, мабуть. До цього весь час підвозили, хоча були прильоти з міномета, руйнування, пошкодження. Ми їздили багато разів. Зараз туди пробиваються всього два волонтери, бо там дуже небезпечно. Але води в них запаси зробили, практично в кожній локації.
Де багато людей, є Starlink, буржуйки, генератори, питна вода та їжа. Тому місцеві не поспішають виїжджати. Зараз ми вже не вмовляємо, як раніше: «А давайте. А подумайте. Ми через 3 дні приїдемо». Бо це марна витрата грошей. Коли ти приїжджаєш, чуєш: «Так, так, так», — але не набираєш необхідну кількість людей. Паливо витрачається. Це недешево, кожного разу потрібно 2–3 тисячі гривень на одну поїздку. Нас ніхто не спонсує, ці витрати лягають виключно на плечі волонтерів і їх кишені.
І.: А яким чином можна допомогти Вам, скажімо так, вкластися фінансово? Ви десь розповсюджуєте цю інформацію?
О.: Ні, ми ніколи не поширювали цю інформацію, але для наших друзів є банка. Це для дуже близьких, для тих, кого ми знаємо. Ми не просимо в людей. Наші друзі донатять, якщо потрібні гроші на паливо чи на допомогу комусь. Якось вивозили чоловіка, планували відправити на Дніпро, але його жінка в Києві. У Краматорську мали купити йому квиток на потяг, це «Євросіті», вартість — 900 гривень. От якраз і скористалися донатами нашого доброго друга журналіста та придбали квиток.
Були такі ситуації, коли потрібно надсилати речі, якщо маму з дітьми евакуюємо. Вони збирають усе необхідне, а ми відправляємо Новою поштою, бо все це з собою не вивезти. Знаєте, як інколи багато беруть, все, що наживали за життя. Тому так, є витрати. Коли самостійно вже впоратися не можемо, тоді потребуємо допомоги.
Але після прильоту в краматорський штаб волонтерів ми відкрили банку для того, щоб була змога найняти великі машини для підвозу будматеріалів, бо ми видавали все те, що потрібно людям для зашивки вікон, дверей, ремонту будівель. Багато будинків постраждало, близько вісімнадцяти, і всі люди йшли до нас, тому що потребували допомоги. Волонтерський штаб благодійного фонду «Добрий рух» за підтримки «HEKS EPER» видавав OSB, монтажну піну, цвяхи та багато іншого, щоб людям якось полагодити житло, забити вікна. Принаймні, щоб хоча б не так холодно було в будівлях.
І.: Який запит на евакуацію або гуманітарну допомогу Вам найбільше запам’ятався?
О.: Усіх не пам’ятаю і не намагаюся, якщо чесно. Багато їх, практично щодня. Тиждень пройшов, я уже й не пригадую, кого ми в понеділок евакуювали, куди розселяли. Благо, люди телефонують і кажуть: «Дякуємо, дякуємо!», — і зараз в мене є на це час. Інколи люди хочуть поділитись своїми емоціями, сказати: «Дякую велике, як Ви там, Олічка?», а в мене навіть немає часу на розмови. Бувало таке, що працювали 24/7. Зараз мій графік більш щадний, скажімо так, бо потрібно думати про себе. Здоров’я — це теж важливо. Коли працюєш nonstop, то не розумієш, що потрібно звертати увагу на самопочуття. Застудилася – ну, нехай так, голос пропав – ну, нехай так, а потім було ускладнення, тому зараз працюю в більш кращому, легшому, режимі. Я більше перебуваю вдома ввечері, тому поки так.
І.: Трохи нормованого графіку.
О.: Так, так.
І.: Як підготуватися до процесу евакуації людей із небезпечних місць, про що потрібно подбати у такому випадку?
О.: Перш за все, потрібно знати обстановку у кожній локації на час, коли їдеш. Тобто ми спілкуємося з військовими, з людьми, які там перебувають. Усі волонтери одне з одним співпрацюють. У Донецькій області нас багато, і в Бахмуті, причому тих, які там постійно. Не приїхала-поїхала, а які постійно там перебувають. Їх близько десятка людей, вони допомагають з інформацією. Плюс ми завжди вивчаємо, коли самі їдемо по районах, де, як, пробуємо прогнозувати. Зараз уже це не допомагає, їдемо на вдачу, тому задля обережності якісь райони оминаємо.
Але є волонтер, який їздить в найстрашніші точки. Там 100 метрів від «орків». Він вириває людей практично з їх рук та евакуює. Це іноземець. Якщо він захоче колись відкритися, розповість. Його звати Дейв. А всі інші волонтери вже не їздять на Забахмутку у напрямку Опитного, бо там дуже-дуже небезпечно.
Коли йдуть вуличні бої, навіть за 300–400 метрів вже лячно, бо можна піймати, як то кажуть, «шалену кулю». Загалом часто траплялися прильоти в нас на очах, тому вже більш ретельно вивчаємо маршрут. На етапі збору заявок ми плануємо, як будемо їхати, а потім коригуємо за ситуацією. Якщо йде обстріл, ховаємо машину і намагаємося пересидіти в іншому районі. Одній людині не впоратися без допомоги інших волонтерів та військових. Коли вже зовсім не було змоги, допомагали наші хлопці.
Я на Забахмутку в жовтні не їздила, боялася дуже. Потім для себе вирішила, що в мене неповнолітня дитина, тому більше туди не поїду. З літа там накривають «градами» квадрат за квадратом, прорахувати неможливо. Раніше вдавалося проскочити, зараз уже ні. Там дуже небезпечно.
І.: З яких причин люди відмовляються від евакуації? Які були у Вас випадки?
О.: Дуже різні. Багато чого. Люди відмовляються. Хтось не може виїхати, бо бабуся старенька чи дідусь. От узагалі не хочуть і все: «Не поїду. Я буду тут помирати». А родичі, діти, просто не можуть покинути. Вони знають, що хочуть виїхати, але не можуть. Нам доводилось дуже сильно вмовляти. За однією бабусею 17 разів їздили. 17 разів щодня вмовляти її виїхати. А вже потім просто посадили її насильно в авто і вивезли у Бодачів.
Бували й такі, що повертались. В них не склалося з евакуацією, не змогли нормально влаштуватися, налагодити своє життя на більш безпечній території. Не вистачало грошей на житло або їх «кинули», шелтери стали платними. Було таке, що люди, які приїхали на Західну Україну, були ображені ставленням до них. Люди і так пригнічені, тому дуже близько до серця сприймають будь-які докори. От і повертались до Бахмута та до обстрілів. Декому навіть зручно, що зараз їм все привозять волонтери, не потрібно напружуватись. Якщо ж виїхав, то треба шукати роботу, добувати їжу. А в «пункті незламності» все є, їм там добре.
Скільки разів місцевим наші хлопці, військові чи поліцейські, казали евакуюватися, бо, поспішаючи з допомогою до них, самі можуть постраждати. Але вони цього не чують. За 3 місяці під постійними обстрілами люди до цього звикають. Я сама за собою помічала, що інколи спочатку лячно мені було, а потім уже й не боялася. Навіть звуки не ловлю. Біля тебе прильоти, а не боїшся. Атрофується почуття страху, тому тут казати важко.
Деякі залишаються, бо чекають на «руський мір». Це не секрет вже, не таємниця. А хтось просто не може розлучитися зі своєю домівкою, не розуміє, як у 70-75 років починати нове життя в чужій країні або іншому місті. У них узагалі в голові це не вкладається, тому більшість та наче у вакуумі якомусь живуть без інформації. Уже звиклі до обстрілів, вони не можуть самі зробити ривок, щоб щось змінити в житті. І коли волонтери приїжджають, кажуть: «Ну куди ми поїдемо?» Але ж ми одразу говоримо, на яку допомогу вони можуть від нас розраховувати.
Зараз надзвичайно складна ситуація з евакуацією, бо нікуди людей вивозити або умови жахливі. Нам доводиться знаходити кожному житло, особисто доправляти. Люди в Бахмуті звикли до допомоги волонтерів, їм потрібен супровід, тобто щоб їх забезпечили житлом, їжею, доки вони не адаптуються. Цей період триває місяць, а то й два. Ми помічали це. От якби психологи попрацювали в Бахмуті, спробували вмовити. А ми робимо, як можемо.
І.: Що допомогло Вам адаптуватися в нових і таких небезпечних умовах?
О.: Я не знаю, у мене не було часу над цим замислюватись, навіть про це думати. Просто роблю, що потрібно. Запити є постійно. Буває, що є допомога, треба знайти транспорт або гроші для пересилки «Новою поштою». Або, навпаки, людина потребує евакуації чи теплих речей. От із цими запитами й працюєш, ніколи й задуматися чи адаптуватися. Просто роблю, що є.
І.: Тобто Ви ставитесь до волонтерства вже як до обов’язкової роботи. Так?
О.: Так. Зі мною вже було, що я намагалася осягнути все, але 24 годин мені не вистачало. Переймалася дуже, це значить, я щось не встигла, не допомогла. Поступово настільки піднімаєш сам собі планку, що не справляєшся і виснажуєшся. Допомогли дівчата-волонтери, порадили розмежовувати роботу та життя, виділяти час на сон.
І.: Що допомагає Вам наразі відволікатись, скажімо так, від волонтерської діяльності.?
О.: Узагалі не відволікаюсь. Навіть чоловік уже каже, що досить. Зараз спілкуюся зі своїми друзями, волонтерами, у нас навіть уже якийсь чорний гумор. З журналістами. Підтримують. Буває, інколи розмовляємо, відволікаємось. Моя донька, чоловік. Якось так.
І.: Яких головних правил варто дотримуватись під час надання допомоги поблизу передової?
О.: Ну, перше, це не бігти одразу надавати допомогу, а відстежити ситуацію, зрозуміти, чи зможеш узагалі щось зробити. Знаєте, що сталося з попередніми волонтерами в Бахмуті, що в бусі постраждали? Вони медики були, одразу поїхали надавати допомогу. Після обстрілу пройшло менше хвилини, і бус потрапив під вогонь. Один волонтер загинув, двоє — поранені в лікарні, дівчинку до Дніпра відправили. Ситуація в чому? Якщо за 2–3 хвилини швидким ривком людину не забрати, треба перечекати обстріл. Краще переконатися, що не станеш ще одним тілом, яке треба буде витягати. Має бути розуміння себе.
Наприклад, у мене з собою завжди одноразові рукавички. Для чого? Ні, не для охайності, це перш за все моя безпека. Так, допомагали ми часто, але якихось суперпоранень, коли людині руки та ноги відриває, цього не було. А от перекласти на ноші поранених траплялося. Це чужа кров. Тому ми працювали в рукавичках задля безпеки та гігієни, скажімо так.
Люди там по три місяці, вибачте, не милися у підвалах. Це зараз там трохи-трохи налагодилося, а до цього було таке, що треба відправити бабусю лежачу, яку ніхто кілька днів узагалі не доглядав, а її спочатку впорядкувати треба, потім надати медичну, елементарну медичну допомогу. Теж працюєш у рукавичках, масці іноді. А для того, щоб надавати допомогу, потрібно розуміти, з ким їдеш, як їдеш і що робити в разі обстрілу. Бо були випадки, коли люди панікували та не розуміли, що відбувається. Там мене дивує, що трапляються люди, які в принципі нічого не усвідомлюють.
Перше, чим я запаслася, — аптечка й турнікети, бо розуміла, що, навіть якщо перебуваю в безпечному районі, це має бути зі мною. Ви будете сміятися, але іноді ходжу Краматорськом, а з собою рюкзак несу на спині або аптечку. Порівняно з Бахмутом, Краматорськ — досить безпечний район. Тут немає вуличних боїв, міни постійно не прилітають, не працюють міномети, «градами» нас не бомблять. РСЗВ лише. Але я завжди з собою ношу. На випадок, якщо раптом мені треба буде надати першу допомогу самій собі або комусь. Були випадки. Доки доїде на місце «швидка» після прильоту, хтось має це зробити. Останні обстріли показали, що найкраще першу допомогу надають військові. Це 5–6 хвилин до «швидкої». Тому варто носити з собою аптечку. Це однозначно.
Людям, які залишаються в зоні бойових дій чи під обстрілами, узагалі на Донеччині, і не мають у себе вдома або в підвалі як мінімум турнікету, аптечки, перев’язувального матеріалу, не вміють надавати першу медичну допомогу, робити тут нічого, бо вони будуть тягарем. У разі поранення не тільки себе не врятуєш, а й станеш тягарем тому, хто — лікар, медик, військовий — по тебе поїхав. Він просто підставиться під удар, витратить свій час. Якщо ти не евакуювався, маєш знати, що дбаєш про себе сам. У гіпертоніка чи діабетика має бути запас ліків. А так виходить, що люди про це не думають. А ось волонтери мають допомогти, це вже як обов’язок. Ну, я думаю, насамперед сама людина має дбати про свою безпеку.
І.: Це вже так виходить, що просто люди звикли до волонтерів та їх допомоги, тому й ставлення таке?
О.: Є таке, і дуже багато. З червня іноді були такі моменти, коли трошки надриваєшся. Там на якісь пів години нерви здають від того, що люди приходять і вимагають. Пам’ятаю, як обстрілювали Сіверськ, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, ще тоді, коли він був наш і людей евакуйовували, Бахмутку-річку. Поранені потребували допомоги. А в мирних містах типу Костянтинівки чи Краматорська люди вимагали: «А чому ось нам не дали, а ось чому? Минулого тижня давали, а ось зараз не даєте!» Я була в шоці. У вас працюють магазини, аптеки, виплачуються зарплатня та соціальні виплати, пенсії — і ви все одно стоїте вимагаєте. «А ось чому мені маленький пакет дали з їжею» чи «в когось більше коробка»? «Минулого тижня видавали гуманітарну допомогу, коробки були набагато більшими». Людям же не поясниш, що донори різні, різна допомога надходить. Мене це дивувало. Я думаю: «Боже, в деяких населених пунктах — я не називатиму все й не перераховуватиму — не те що аптеки, магазину вже немає. Жодного вцілілого будинку». І людям туди везли допомогу. Ми перші заїжджали до деокупованих міст — це Лиман, Ізюм. Третій-четвертий день — ми вже як волонтери там. У Святогірську працювали найперші. Потім, коли розуміли, що стали до роботи військові адміністрації, це як би налагоджений шлях отримання гуманітарної допомоги, самоусувалися та відправлялися туди, де важче. Спочатку ми завжди свою допомогу адміністрації пропонували або просто заїжджали та роздавали продукти у дворах. Потім почали відходити від справ, бо це не повинно стати нашим обов’язком. У листопаді, грудні, січні найскладніше було в Бахмуті, Соледарі, Сіверську, тому свої сили скеровували туди. Зараз це вже Часів Яр. Я боюсь, що невдовзі може стати й Костянтинівка під удар. Тобто села, яким ми допомагали спочатку і з яких просили евакуюватися, зараз уже під контролем ворога, а людей, що не змогли звідти виїхати, насильно вивозили до іншої держави.
І.: Коли Ви кажете людям, що може статися оточення, можуть окупувати, вони все одно відмовляються?
О.: Так, були такі моменти. Більше того, скажу, «орки» заходять, припустимо, крадуть ночами людей. Ось вони забігли, якусь вулицю зайняли, забрали людей. Наші відбили, наче вулиця наша, а от людей вже немає. І потім вони з якогось Шахтарська чи Донецької області, непідконтрольній Україні, дзвонять, от, заберіть нас, будь ласка. А що ви думали?
А є такі «ждуни», які спеціально сидять та чекають. Я не наводитиму прикладів, це некрасиво прозвучить. Але були такі, що сиділи до останнього, поки їх будинок не зруйнують чи самих не поранять, а потім ще й просять: «Відвезіть мене назад до Бахмута на ті вулиці, які вже зайняті «орками». Були такі моменти, це було дуже неприємно.
І.: А Ви вже навчились відрізняти людей?
О.: А ми їх практично всіх знаємо. Ті, хто на виду, що не ховаються, усі знайомі. Ми вже по очах бачимо, там і розмовляти не треба, одразу знаємо, де «ждуни», а де «неждуни». Але є просто люди, які загубилися, яким потрібна психологічна допомога і треба вмовляти. Їх волонтери намагаються вирвати звідти. У багатьох немає жодного доступу до зв’язку. Вони сидять собі, є запас їжі, город був улітку, гуманітарна допомога — підготувалися. Якийсь там генератор є, але не ловить зв’язок. Вони навіть не знають, що довкола відбувається. Чують, що бухає, страшно виходити, сидять без жодної інформації в погрібах. Ось до них треба приходити, розповідати та доводити, що вже все.
Зараз дуже активно евакуюється Часів Яр, вони зрозуміли, що це таке. У Бахмуті залишилися ті, що або не хочуть виїжджати, або не можуть. З різних причин. Родичі, що лежать. Ми пропонуємо лежачим виїхати, але вони опираються: «Я нікуди не поїду». Там аж до того, що починаються істерики.
Є хворі та люди — чоловіки, жінки — маніпулятори своїх сімей, через яких залишаються члени родини. Переважно чоловіки. Ось у нього хвороба, онкологія, — я тут помиратиму. Ну, а дружина твоя також має тут помирати? Доходило до того, що ми спочатку дуже грамотно, виважено, як нас учили, розмовляли, а далі вже на підвищених тонах пояснювали. Тобто практично виривали дітей у таких батьків: погоджувались діти, за ними їхали й батьки. Зараз умовити майже неможливо. Сьогодні було вивезено лише двох дітей іншими волонтерами. Тобто там залишається понад 100 дітей.
Якби поліції надали право на примусову евакуацію за допомогою військових, це зробили б дуже швидко. Дитина — громадянин України, у неї є свідоцтво про народження. Закинули б в автобус, а батькам було б нікуди подітися, поїхали б і вони. Або просто забирали б на територію України та піклувалися. Волонтери готові дбати про тих дітей, яких вивозять. Їм пропонують гарні умови. Якщо, припустимо, самотнім людям зараз важко знайти житло, то сім’ям із дітьми набагато легше. У Краматорську люди готові безкоштовно віддавати квартири. Ось просто у нас є низка людей, які знають, що ми займаємося евакуацією. Мені дзвонять, кажуть: «Оля, ми виїхали, у нас квартира стоїть. Вона добре обладнана, сім’ям із дітьми віддамо!». Тобто не самотній людині, саме просять сім’ям із дітьми. Якщо ви витягнете хоч одну дитину звідти, то нехай її сім’я заселяється. Є хороші шелтери в Києві, Дніпрі, на Західній Україні, у різних регіонах, що надають умови для навчання та лікування, перебування дітей та дорослих, саме сімей, але люди чомусь не поспішають.
Хоча розумію людей похилого віку 70+, що залишаються там. Я їх можу зрозуміти, чесно. Спочатку ні, мені це було невтямки, а зараз часто розмовляю з ними, вивчила їхню психологію, спосіб мислення, цінності. Але не розумію молодих батьків, і тому за те, щоб забирати дітей. Навіть Павло Кириленко нещодавно сказав, що він за примусову евакуацію. Але чи зможуть це зробити? У нас маленький екіпаж є в поліції Бахмута, той самий «Білий Ангел». Вони дуже напружено працюють, щодня, і якщо ще по пів години-дві години-три години вмовляти дітей, – це ненормально. Має бути по-іншому: «Так, у вас 15 хвилин на збори, давайте документи та поїхали!» Як на мене, це і є примусова евакуація дітей. А дорослі хай вирішують самі, на них самих лежить відповідальність за власне життя, але вони мають розуміти, що, в принципі, живуть останні 2 місяці.
Багатьох ховають прямо на вулиці, деякі трупи лежать там по 3–4 дні, і забирали тіла на Забахмутці волонтери, бо вже навіть ні поліція туди не заїжджає, ні МНС, ні швидка. Лише волонтери. Зараз пригадалася мені одна заявка. Дзвонять і кажуть: «У нас убило людину, ми готові поховати її на городі. Чи можуть це зробити волонтери?» Щоб Ви розуміли, ділянка ця — 400 м до «орків», вона під регулярними обстрілами, тобто, це навіть ризик. Я кажу: «Здоровий, живий волонтер і навіть не один повинен поїхати, щоб подбати про труп? Можуть загинути одразу троє, одна людина не поїде туди ховати, розумієте? Викопувати могилу й усе інше. Ви як це уявляєте? Усе, прощавайте!» Тобто людина, яка евакуювалася, має попрощатися зі своїм житлом і психологічно поставити крапку. Так само, якщо у вас там залишилися рідні і ви розумієте, що це територія, з якої вони не хочуть виїжджати, попрощайтеся з ними і забудьте про те, щоб хтось інший віддав їх землі, крім вас самих. Не треба напружувати цим волонтерів.
Якщо це безпечна територія, так, дуже багато допомагали люди, сусіди, волонтери та таксисти, МНС. Але коли це небезпечно, то вихід один — просто ховати на городах під дворами. Бувало таке, що тіла по 2–3 дні лежать. Але офіційно має бути підтвердження на 102, що прийміть заявку, а якщо там зв’язку немає? Ви ж розумієте, подзвонити дуже складно. Потім має виїхати екіпаж, зафіксувати, що це ненасильницька смерть або смерть від обстрілу. Повинні дати якийсь папірець, потім із цим папірцем ти йдеш у поліклініку, а там один-єдиний лікар сидить. Він виписує новий, похоронний, папірець, у якому зазначає причини смерті, тільки після цього можна звернутися до бюро ритуальних послуг або до родичів, сусідів, щоб вони якось поховали цю людину. Тобто це процедура нелегка. Люди, які там залишаються, не розуміють, що вони тягар, навіть їхні тіла тягар після того, як їх уб’ють. Трупи не можна залишати на вулиці, щоб не було розкладання та зараження, правильно? Усі це розуміють, особливо коли людина вмирає в підвалі від старості. Це теж «дупа» повна, але їм байдуже, що буде після них. Я бачила багато випадків, коли медики ризикували життям і здоров’ям заради цивільних, військові. Рятували там людей. Чому військовий має ризикувати заради них життям? Я цього не розумію.
Багато хто з волонтерів заїжджає туди з жалості. Люди не повинні бути голодними. Шкода покинутих тварин, і вони не просто якісь вуличні, а домашні, залишені напризволяще. Завдяки таким волонтерам, як Інна Гайдай, доставляється корм. Їх там годують. Харчі доставляють й інші волонтери з різних точок України. А що буде, коли, не дай Боже, окупують, хто цими тваринами займатиметься? Та ніхто. Ви думаєте, росіяни займатимуться? Та навряд чи. Дуже шкода тих тварин. Волонтери з UAnimals не тільки вивозили, а й продовжують рятувати кішечок та собачок. Місцеві волонтери в притулки передають, намагаються прилаштувати їх у кожну машину: «Візьміть кішечку! Ой, а ви собачку не візьмете?» Але найбільше засмучують люди, які, евакуювавшись, залишили на ланцюзі собак. Десь із весни по всій Донецькій області — це і в Лимані було, і в Бахмуті, в Сіверську, Соледарі, Лисичанську — це був найбільший жах. Просто відпусти собаку, вона сама знайде їжу. А уявіть, тварина під обстрілами, божеволіє, голодна, ще й без води. Тобто були такі моменти, коли ми просто приїжджали, наливали воду і паличкою цю миску до собаки підштовхували, сподіваючись, що вона поп’є. Тому що лячно було відв’язувати великих тварин із ланцюга, ми ж не знаємо, як пес реагуватиме.
І.: Такі випадки, напевно, всюди були, коли почалася війна і люди евакуйовувалися.
О.: Треба залишати хоча б на когось. Було, що сусідів просили наглядати. На вулицю випускали й казали: «Якщо буде можливість, підгодуйте». Чи залишали б корм на перший час, чи надсилали пізніше. Хоча б просто відпустили, щоб собака міг на смітнику знайти собі їжу. А коли на прив’язі, це взагалі… Котів залишали в будівлях, в яких ще не розбиті вікна, і тварини не могли вийти. Це був жах. Вони так кричали… І завдяки сусідам, людям, які там залишалися, їх злагоджено діставали. У нас в одному підвалі мешкало вісім котів. Я заїжджаю, а мені кажуть: «Це всі врятовані, усі з квартир. Дворові так і мешкають на вулиці, а це домашні, причому породисті коти!»
І.: Це дуже дивно, бо, ну гаразд, великий собака, а котів…
О.: Так, а кішку можна забрати, навіть якщо немає валізи для перенесення тварини. Можна просто в сумку. Ви знаєте, скільки людей ми евакуювали, що менше речей брали з собою, казали: «Ну, я багато речей не могла взяти, бо кота в сумочці везу». А було й таке, що дідусь віз двох котів у двох перев’язаних коробках, просто ні в чому більше було. Два великих коти. Він не брав багато речей, лише документи, валізу на шию і в обидві руки по коробці. Різні були ситуації. Бувало, виходили на евакуацію й питали: «Ви з собакою заберете?» Сьогодні мали вивозити з вівчаркою, але щось пішло не так, завтра поїдуть за нею.
Якось у нас повний автобус людей був. Йде чоловік, йому 82 роки, з ним великий такий алабай. Питає, чи заберемо. Люди злякались, довелось мені залишатись із дідусем. Наші волонтери ходку зробили до Костянтинівки, висадили людей, а водій повертався, щоб забрати нас із цим собакою. А я сама його побоювалась. Хоч і в наморднику, але дуже агресивний. Я розумію, що дідусь може не стримати такого пса, але просто сиділа поряд та чекала, доки волонтер приїде з сосисками. Тобто бували люди, які забирали з собою тварин, а бували, які залишали. Найстрашніше, що саме їм не вистачає продуктів. Наразі цю проблему вирішено завдяки волонтерам, там зараз достаток, а корм завозиться не однією тонною. Коти та собаки не страждають, усіх годують, безкоштовно видають корм на вулиці. Ми часто їздимо й бачимо, як люди виносять корм. Коти жирненькі такі, не все їдять навіть. Кращі, ніж у Краматорську та Костянтинівці. Ну, а до того, вересень-жовтень, — це було дуже великою проблемою.
Закликаю до евакуації зараз навіть Часів Яр, усі ці люди мають виїхати. Вони ображаються, що по них стріляють, бо поряд військові. Зона бойових дій. Там узагалі не повинно бути цивільних, і це кожен має розуміти. Власне життя дорожче. Треба виїжджати. Рано чи пізно – я помічала це – усі приходять до думки про евакуацію або переїзд з одного району до іншого. Рано чи пізно прилітає в будинок, в житло, стає небезпечно, холодно або голодно. Тому переїжджати треба. От і збиваються разом. Гуртом їм легше жити, особливо людям похилого віку.
І.: З якими труднощами Вам довелось зіткнутися під час надання допомоги? Якщо виокремити кілька таких випадків. І яким чином Ви долали ці труднощі?
О.: Труднощі… Фінансові труднощі бувають, коли потрібно другу ходку робити. Було троє людей на евакуацію, їхали маленьким джипом, а потім підбігають військові й кажуть, що в них жінка з двома дітьми. І розумієш, що всі буси роз’їхались. Ти просиш журналістів або робиш другу ходку, до цього залишаєш їх у якомусь підвалі. Їдеш за ними й розумієш, що машину треба заправляти. І ти так зі світу по нитці по знайомих: «Хлопці, киньте на карту! Потрібно на пальне». Були й такі проблеми.
Важко, коли вмовляєш людину, вона каже: «Так», а потім раптом різко передумує, і пояснення цьому немає. І ти не розумієш, у чому справа.
Складно лежачих людей вивозити. Це тільки на перший погляд здається, що худенька бабуся та її легко спустити із третього поверху. А я вам скажу, з нами були чоловіки, їх було двоє, і навіть вони не справлялись. Потрібно п’ятеро, щоб спустити людину з третього поверху, хоча бабуся могла бути худенькою. Але фізично все одно важко, важливо зробити це обережно. Твердих нош у нас немає, тому або на м’яких, або просто на руках. Не завжди це можливо, особливо якщо є травми, наприклад, перелом шийки стегна або ще щось. У цьому була складність.
Важко, коли з сім’ї всі хочуть евакуюватися, крім одного. І треба вмовити. Ну, а загалом нам багато допомагали військові, співробітники ДСНС — дуже багато допомагали. Вони молодці. Ну, і ми, звісно, коли можемо, допомагаємо. Зараз велика подяка поліції за те, що вони роблять.
І.: Очевидицею яких подій російської-української війни Ви були під час здійснення волонтерської діяльності?
О.: Постійно бачу зруйноване житло. Було таке, що ми проїжджаємо, ще це житло є, і на очах воно руйнується. Багато згорілих будинків. Бачила прильоти, і як усе розлітається. Дякувати іноземцям, навчили нас. Йде приліт, бачиш сірий дим. Усі волонтери: «Треба зриватися». Іноземці кажуть: «Ні! Чекаємо дві-три-чотири хвилини». Я розумію, що там може бути людина, але чекаємо дві-три-чотири хвилини, бо самі можемо потрапити під обстріл. Ось це. Чули-бачили багато поранень. Часто спілкувалася з людьми, що після поранення все одно поверталися назад. Ті, яким надавали допомогу на місці, так і продовжують жити в Бахмуті з уламками. Когось евакуювали. Тобто поранення — це як само собою, коли прильоти. Та й убитих тварин там теж бачила. Це теж злочин. Злочин проти людей, розумієте? Коли вбивають людей, коли бувають такі поранення… Я пам’ятаю, як у дівчини одним махом вбило батька й поранило маму. Мати у важкому стані, евакуювали з однієї лікарні в іншу, а дівчина залишилася з двома молодшими братиками, зі своєю дитиною, встигла поховати батька.
Ми її вмовили виїхати, дуже важка була евакуація. Дуже важка. Довго вмовляли. Коли ми її вже вивезли з речами: «Ну все, відправляйте мої речі «Новою поштою», а я повернуся за бабусею. Я її не залишу».
Потім кілька разів за бабусею приїжджали, вмовляли, застосовували психологічний тиск. Вивезли. Ну, головне, щоб ця дівчинка з дітьми не повернулася до Бахмута.
Якось евакуйовували чоловіка. Ой, та він ще такий не літній, бадьоренький мужичок був, каже: «Ось, блін, забув там те й те, будемо мимо їхати …». А він, в принципі, у такому районі, де ще великих обстрілів не було. Попросив: «Раптом ви там їхати будете, заберіть мені на згадку».
І от ми рівно за добу бачимо, що його будинок уже горить. Тобто сьогодні його евакуювали, а назавтра від будинку практично нічого не лишилося.
Багато, дуже багато спалених будинків, інфраструктура постраждала, дороги побиті, люди, які зазнали поранень. Померлі. Горе, коли люди втрачають житло, коли хтось із сім’ї гине – це сльози. Плюс морально люди, коли їх вивозиш, не можуть попрощатися з будинком, починаються істерики. Були й такі, що сидять до останнього, потім серед ночі телефонують: «У нас приліт. Я не знаю, що мені робити». Я кажу: «Спустіться в підвал». Вона: «Я боюся. Я на такому-то поверсі. Побудьте зі мною на трубці».
Якось ми вранці приїжджаємо за жінкою, у неї трясуться руки, вона не може зібратися. Ми їй допомагали збирати речі, упаковувати. У нас затримувався бус, евакуація, але ми з нею сідали, розмовляли: «Що Вам потрібно? Ви їдете назавжди. Крім паспорта та документів? Де документи на житло? Що Ви хочете взяти?» Приводили її до тями. Ну і, врешті-решт, коли вже приїхали на безпечну територію, нам довелося з аптечки витягти нашатир. Ну, вона дуже перенервувала. Надалі ця жінка дуже нам дякувала, ми підтримуємо з нею стосунки, іноді телефонуємо.
І.: Чи були випадки, коли Ви поверталися порожньою машиною?
О.: Так, були! Напевно, разів шість уже було. Але ж ми ніколи не їдемо навмання, завжди за заявками на евакуацію. Ось ми, припустимо, домовляємося за день до цього, у підвалі, що люди будуть евакуюватися. «Так-так, не можемо більше». Усе, приїжджаємо, а вони передумали. Або бувало й таке, що людей уже нема. Хтось забрав, або вони перейшли в іншу будівлю жити. Починаєш шукати. Зазвичай ми проходили по інших будинках, ще коли не було всіх благ цивілізації, скажімо так, на Бахмуті. Як настали холоди та був брак електроенергії, продуктів, ми обходили інші будинки та знаходили людей для евакуації. Інколи з однією людиною поверталися або порожньою машиною. Але туди пустими ніколи не їхали, завжди щось везли. Зараз, починаючи з грудня, ми зменшуємо допомогу, іноді їдемо напівпорожніми.
І.: Як проходить розшук людей?
О.: Приїжджаємо у двір, знаємо, де основна локація, і починаємо питати, в якому під’їзді хтось живе. Фіксуємо собі й наступного разу доставляємо гуманітарну допомогу уже на всіх. У підвалах, квартирах. Або розповідають мені, що десь дідусь лежачий, і на нього дайте. От і знаємо, скільки людей і де вони живуть. Для цього спеціально не обходимо квартири, хоча можемо й піднятися, якщо попросять. Переважно люди самі все нам розповідають. А от щоб умовити на наступну евакуацію, ходимо дворами, коли є вільна хвилинка, поки люди збираються. Ми приїжджаємо раніше, скажімо, на дев’яту ранку (на десяту-одинадцяту раніше призначали виїзд), поки люди збираються, у цей час і домовляємося про наступну евакуацію. Здебільшого виїжджали на адресу. «Добра справа», волонтери з’явилися, ще одна організація — вони вивозять з точки евакуації. Туди люди виходять, або ми їх доправляємо з інших куточків міста.
І.: Яку максимальну кількість людей Ви вивезли за один раз, за одну евакуацію?
О.: Їх було 16 осіб. Це найбільше, а так 10–12 осіб. Іноді й 3–4 людини.
І.: Що мотивує Вас продовжувати волонтерити?
О.: Не знаю. Я не можу сидіти, як сказати, «зі складеними руками». Ну війна. Я повинна розуміти, що маю чимось допомагати людям. Якщо просто сидітиму, я … Це неправильно. Працювати… Працювати теж треба розуміти, для чого. Яку частину із заробітку ти зможеш віддати на благодійність? А якщо просто сидіти й нічого не робити, мені здається, я з глузду б з’їхала просто. Мій чоловік був не в одній гарячій точці, фактично, в усіх, крім Херсона та Миколаївської області. І от я просто б сиділа вдома й чекала на нього? Можна ж збожеволіти. А так у мене є справа, я відволікаюся.
І.: Що допомагає заряджатися? Звідки берете енергію?
О.: Я сама собі іноді дивуюся, звідки в мене стільки енергії було, коли ми по 6–7 діб узагалі не спали або дві години на сон було. Досі не можу збагнути звідки. Усі такі. Кава, посмішки, одне одного підначуємо, допомагаємо. У мене хороші друзі волонтери. Вони завжди підставлять плече, це ніби заряджає. А взагалі, напевно, у кожного волонтера — це величезна кількість кави, випитої за добу.
І.: Без їжі?
О.: Так-так-так, тому що, буває, немає часу. Я харчуюсь нормально, повноцінно. Бували моменти, коли приїжджаєш додому, дві години ночі, із Ізюму повернувся або ще звідкись. Ти розумієш: «Блін, а сьогодні тільки вранці кавою з печенькою перекусив, а сил їсти немає». Треба помитися й лягати спати, бо о шостій уже виїзд. Бувало таке. Але зараз я намагаюся більше уваги приділяти своєму здоров’ю, бо організм здав, дуже багато неприємностей одразу — одна за одною, одна за одною. Це все наклалось одне на одне, і психіка дала збій. Я сказала собі: “Краще похворій, ніж ти будеш далі в нон-стопі продовжувати працювати”. І я зараз стежу за харчуванням, хоч би двічі на день треба поїсти, стежу за своїм сном. Сплю повноцінно, вночі, удома.
І.: Були випадки, коли «не вдома»?
О.: Так, у дорозі спали без проблем. Ми і вночі їздили. Комендантська година, а ми з гуманітаркою з Дніпра чи там ще звідкись. Або вже повертаємось із Ізюма чи Лимана, допізна роздавали. Бувало таке, що ночували в інших містах. Поки роздали допомогу, куди вже їхати, – темно. Залишалися в підвалі ночувати десь у волонтерському центрі чи в машині. По-різному було.
І.: Яким чином на Вас і на Ваше особисте життя вплинула повномасштабна війна?
О.: На мене дуже вплинуло, на особисте життя. Його зараз практично немає. Я дуже рідко бачуся зі своєю дитиною. Спілкуємось по телефону, добре, що зараз є можливість відеозв’язку. А так… Відсіялося з близького оточення багато, залишилися тільки надійні люди.
І.: Ви сказали, що повномасштабна війна вплинула на Вас. Яким чином?
О.: Мабуть, стала більш зібраною.
І.: А щодо сміливості, наприклад? Можете сказати, щось ще додалося, чи Ви завжди така?
О.: Я, в принципі, не була боязкою людиною, але з урахуванням того, що на початку війни боялася навіть сирен, дитину в коридор просила вийти, то зараз стала іншою. Їздимо там, де постійні обстріли. Люди, які вперше туди потрапляють, сіпаються, пригинаються, очі навикаті. А ти їдеш, уже нічого не боїшся, оцінюєш ситуацію. Швидше за все, досвідченіша стала в цьому плані.
І.: А які зміни Ви, можливо, відчули в собі під час надання допомоги? Як цей волонтерський досвід на Вас вплинув?
О.: Ну, дивіться. Найбільше мені сподобалося те, що змогла пройти курси першої допомоги. Мені пощастило. Організація одна, «Солом’янські котики», у Києві провела такі курси, і я змогла застосувати ці навички в житті. Особисто для мене це великий плюс, бо сама по собі я б на них не пішла. Як накласти турнікет, надати першу допомогу, я й так знала, бо відвідувала колись курси від Червоного Хреста та інших. А як саме в умовах бойових дій поводитися і як надавати допомогу при сильних пораненнях, – це вже зовсім інше. Це не те, що в дорозі людині стало зле й треба «прокачати» серце. На війні важлива швидкість реакції, а це зовсім інший досвід.
І.: Що за час війни вразило Вас найбільше в негативному плані та в позитивному?
О.: У позитивному плані мені дуже сподобалося, що люди пліч-о-пліч стали. Що на захист країни, що на допомогу одне одному. Можливо, це зараз уже не так актуально, багато хто просто втомився, руки опускаються. У мене самої був момент, коли хотілося кинути все, але не давали заявки. Думала взяти вихідний хоч на 2–3 дні, треба було перепочити. А потім тобі приходить купа заявок, і ти розумієш, що людям неможливо відмовити, бо їм важче. І ти продовжуєш працювати. Найбільше мене вразило те, що є люди, які самовіддано готові жертвувати собою, своїм часом, готові останні фінанси витрачати на те, щоб допомогти іншим, що стали більш щирими. Я вам більше скажу. У нас навіть поліція, яку ми не любили до війни, яка нахабством особливим відрізнялася — це ні для кого не секрет — дуже сильно змінилася. Я б, напевно, раніше ніколи не подумала, що поліцейський — це наступний друг після військового та медика. Тобто це людина, на яку можна розраховувати. До війни такого не було. Навпаки, принаймні у нас на Донеччині до поліцейських ставились… На них не можна було розраховувати, а зараз вони самі пропонують допомогу. Це мотивує і приємно вражає. Дуже здивувало, що люди з різних куточків України відгукнулися, щоб допомогти Донбасу та людям, які перебували у важкій ситуації. Ми пам’ятаємо, як евакуювалися з Маріуполя, з Волновахи, Сіверська, Сєверодонецька та Лисичанська. Мужність волонтерів, їх згуртованість, коли людей знаєш дві години, а здається, що прожив із ними рік чи два, – настільки близькими вони стають. Мені іноді чоловік каже: «Ну це ж війна, Оль, чого ти дивуєшся!»
Зараз переживаю лише емоцію втрати близьких друзів, інших немає. Навіть від вигляду вбитих людей чи поранених. Сильні емоції були, коли руйнували Маріуполь та Харків. Сестра в мене була під обстрілами і щохвилини на телефоні. Вона вже прощається практично з тобою: «Прощавай, прощай, моя рідненька, ми вже все!», коли триває авіаналіт та їхній будинок руйнується, а під завалами кричать люди. Це важко передати. І зараз важко, коли заїжджаєш до Лиману, але його не впізнаєш. Просто їдеш на автоматі, ти волонтер, ти видаєш допомогу, але на зворотньому шляху починаєш помічати зруйновані будинки. Так було і в Ізюмі, і в Святогірську, але найбільше враження, напевно, пережила, коли знесли Маріуполь, а зараз це переживає Бахмут. Це не просто фортеця, це місто, яке було прекрасним, красивим, чистим, затишним, прибраним. Комфортне місто. Хоч і маленьке, але рідне таке. Те, що роблять із Бахмутом, як його обстрілюють, – для мене це щодня такий мінішок. Я не дивуюся, коли їду працювати, бачу там обстріл, помічаю нові лунки, пошкодження — на це не звертаєш уваги. А от коли переглядаю вдома відео, які там знімаю, думаю: «Боже, невже це Бахмут! Тільки вчора на цій вулиці була, а зараз її немає! З людьми розмовляла. Як же міг згоріти будинок?» Це найсильніші враження. З’являється страх того, що просто не відбудувати. Для цього потрібен не один рік, я думаю.
І.: Яким Вам наразі бачиться майбутнє України?
О.: Я не можу нічого прогнозувати. Кілька останніх ситуацій, що я пережила, не надають мені оптимізму. Не хочеться зараз говорити про це. Я вважаю, що Україна зміниться. Ми перестанемо бути споживачами, особливо молодь, бо інакше країну не відновити. Люди, які вважають, що їм усі винні, не відбудують міста заново. Мені гірко розуміти, що маю песимістичні настрої. Я боюся, що ми втратимо деякі території як ментально, так і фізично: їх захоплять «орки» або каменя на камені не залишиться, як у Волновасі, Мар’їнці. Ви самі розумієте, про що я.
І.: Так! Що Ви порадите українцям у цей нелегкий час?
О.: Чесно, я, напевно, нічого нового не скажу, але евакуюватися з тих місць, де дуже небезпечно. І кожен повинен думати про те, як допомогти своїй країні. Як допомогти ЗСУ. Це має бути в кожного в крові, особливо якщо ми говоримо про дорослих людей. Не боятися віддати частину свого заробітку незалежно від того, легально чи нелегально ти працюєш. Турнікет, який буде куплено за кимось невипиту чашку кави, може врятувати життя. І робити це потрібно зараз! Зараз! Зараз! Якщо ми не підтримаємо нашу армію, а лише вимагатимемо від держави, бо нам усі винні, нічого з цього хорошого не вийде. Нам допомагають європейці, інші країни, сюди їдуть іноземні волонтери, але ми маємо робити це самі й показувати, що можемо, а не їхати на відпочинок. Знаєте, як ми говоримо: «Ой, у нас сьогодні свято, ми з дівчатками зробили собі нігті». Так, тішити себе треба, але це не значить, що ми не вилазимо з салонів. Вибачте, але в кросівках забуваємо, що таке підбори та як це нормально вдягнутися. А хтось у цей час ходить по нічних клубах. Я їх не засуджую, можливо, це справді потрібно, щоб відволіктися, але при цьому забувають, що треба задонатити на ЗСУ. Тоді це вже неправильно. Тому всім, хто перебуває в Донецькій області, я дуже рекомендую евакуюватися. А всім іншим треба докласти максимум зусиль, щоб допомогти областям, де йдуть важкі бої. Це Херсонська область, Миколаївська, може бути навіть допомога Одесі, бо є проблеми з електроенергією. Але перш за все допомога армії. Тобто ти маєш прокидатися зранку й думати: «А що я зробив сьогодні для ЗСУ? А цього місяця?» Чашку кави можна випити і вдома, а гроші задонатити на тепловізор чи хлопцям на якісь дрібниці. Зараз потрібні навіть звичайні ліки від застуди. Ви не повірите, можна просто піти та купити упаковку парацетамолу, чаю від застуди та грипу, льодяники для горла й передати допомогу волонтерам. Наразі це дуже важливо. Хочу побажати, щоб люди не опускали руки, не думали, що їм усі винні, а самі робили щось для себе, армії та своєї країни.
І: Дякую!
