Усні свідчення Сніжани Осовської, волонтерки, мешканки м. Запоріжжя, записані 25 жовтня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Добрий день. Представтесь, будь ласка, та розкажіть про себе.
Р.: Добрий день. Мене звуть Осовська Сніжана, я волонтер. Цією справою займаюсь із 2014 року, коли почалася агресія росії проти України. Тоді я ще вчилася в школі, мені було 11 років. Постійно перебувала у волонтерському русі, їздила в госпіталі до наших поранених захисників, брала участь у збиранні посилок на фронт, підтримувала бійців на передовій. І зараз, коли вже почалася повномасштабна війна, я не змогла просто сидіти, а продовжила свою діяльність, допомагаючи Збройним силам України.
І.: Поговоримо про початок війни. Яким був Ваш день 24 лютого 2022 року?
Р.: Це був дуже важкий день: п’ята ранку, гуркіт військових літаків, через який просто здригалась будівля; незрозуміло, що відбувається; новини про початок війни. Це сльози, збирання тривожної валізи, дзвінки рідним. Мої родичі були в небезпечних місцях й одразу вирішили виїжджати, але, дізнавшись із новин про величезні затори на дорогах, розуміли, що це неможливо. Крім того, тривали постійні обстріли. Дуже переживала за рідних і те, як їх урятувати. Про себе в той час не думала, бо морально була готова ще з 2014 року. Однак все одно це було несподівано: я вірила, що війни не буде. Сльози протягом, напевно, перших трьох місяців були щодня, а через нервові зриви взагалі нічого не хотілося робити. Це справді був надзвичайно важкий день.
І.: Де Ви перебували на момент початку війни?
Р.: Я сама із Запоріжжя. Думала, що моє місто з перших днів війни буде під масованими обстрілами, а тому буде важко врятуватися. Але Запоріжжя бореться й тримається дотепер. Чесно кажучи, збиралася вивезти рідних до Києва, бо вважала, що столицю не чіпатимуть. Але після подій 24 лютого все-таки вирішила залишатися з своїми в Запоріжжі (узагалі живу й навчаюся в Києві).
І.: Що Ви можете розповісти про своє життя до повномасштабної війни в Україні?
Р.: Було надзвичайно активне життя – постійна соціальна діяльність, без якої не можу жити. Це зйомки інтерв’ю, надання комусь допомоги, якісь заходи, форуми, тренінги, а через війну в один день все зупинилося. Невідомо, як із цим жити, а просто сидіти на місці я не можу.
І.: Що Ви відчували у дні початку війни?
Р.: Було морально важко, увесь час думала про рідних. З перших днів я настільки боялась, що хотіла виїжджати за кордон. Щоб урятувати себе та рідних, постійно вмовляла їх їхати з України, проте вони наполягали на своєму – нікуди не вирушатимуть і ніхто нікого не залишить (у нас велика родина). А я без рідних теж нікуди не поїду. Перші три-чотири місяці війни через сльози та нервові зриви майже нічого не їла й дуже схудла. Було надзвичайно важко все осмислити й змиритись, адже сподівалась, що це скоро закінчиться. Згодом вмовила рідних виїхати хоча б на Західну Україну, а сама вирушила до Польщі. Через установлений додаток знала про кожну тривогу, що час від часу оголошувалася в Запоріжжі, постійно переживала й була на зв’язку з рідними (усе ж таки мама й бабуся). Але в Польщі я не змогла довго перебувати. Хоча було багато пропозицій стосовно роботи, принципово не працевлаштовувалася, оскільки не хотіла будувати в цій країні свою кар’єру. Вирішила, що працюватиму лише в Україні, бо мала надію повернутися. Я чомусь була впевнена, що через два тижні знову буду вдома. Проте сталося так, що залишилась у Польщі на три місяці, бо рідні не дозволяли мені їхати в Україну – ставало дедалі небезпечніше, особливо в Запоріжжі. Пізніше вирішила, що треба повертатися у свою країну: з 2014 року вже звикла бути волонтером і допомагати людям. Я не сказала матері, що взяла квиток в Україну й поїхала через Київ. Побачивши там військові гелікоптери та почувши сирени, у мене знову почалась істерика, але я точно знала, що в Польщу не повернусь, – їду до Запоріжжя. Приїхавши, уже через два дні приєдналась до когорти волонтерів і стала допомагати людям.
І.: Останнім часом Запоріжжя потерпає від інтенсивних обстрілів. Розкажіть, як живе місто зараз?
Р.: Так, у Запоріжжі наразі дуже гаряче. Це було очікувано з перших днів війни, але ми якось трималися. Усе було майже спокійно: люди звикли й практично не звертали увагу на повітряні тривоги, жили своїм життям. На початку війни під час тривоги всі йшли в коридор, дотримувалися правила двох стін, спускалися до бомбосховища, а потім стали цим нехтувати. Останні три тижні в Запоріжжі надзвичайно небезпечно. Ми щодня молимося, щоб вижити. У центрі міста зараз дуже потужні вибухи, через кожні два будинки є зруйновані споруди. Я бачила все це на власні очі три дні тому назад. Якось проходила повз будинок, у якому на третьому поверсі залишилося висіти дзеркало, стоїть шафа з холодильником, але там уже немає життя. Настільки важко дивитися на таке… Також є дев’ятиповерхівка, що просто склалася від російської ракети. Фотографії таких будинків у соціальних мережах та в реальному житті – різні речі. Хочеться ридати від цих картинок, але коли стоїш просто поряд, то з душі виривається крик від того, що чуєш голоси людей, що там жили і з-під завалів яких ще не врятовано. Останні три дні в місті більш-менш спокійно, уночі, правда, чутно вибухи в сусідніх областях. Треба сказати, що люди знову почали звертати увагу на повітряну тривогу, у разі небезпеки ховатися в бомбосховищах. Навіть якщо укриття далеко від їхніх будинків, вони заздалегідь записуються, стають у чергу, щоб звечора вже бути у сховищі, в безпеці, бо росіяни обстрілюють саме вночі. Якщо чесно, навіть вивчили графік обстрілів: зазвичай о другій ночі чи з п’ятої ранку. Страшно говорити, що люди просто чекають прильоти, які, можливо, можуть зруйнувати їхні життя.
І.: Яку реакцію на війну Ви помітили в мешканців Запоріжжя? Як поводяться люди: розгублені чи, навпаки, зібрані?
Р.: Спочатку в усіх була повна розгубленість, бо невідомо, що робити далі. Люди не розуміли, як буде краще: виїжджати чи ні. Коли чули повітряну тривогу, бігли хто куди – хтось у бомбосховище, хтось із магазину додому, бо страшно. Потім трохи заспокоїлися, у всіх були зібрані тривожні валізи, усі знали що і як робити під час обстрілів. Коли стало дуже небезпечно, 50% жителів виїхало з міста, а отже, на вулицях не так багато людей. Тільки бачу чергу на пошті, щоб відправити речі на небезпечну територію, а потім виїхати. Коли росія в Запоріжжі почала обстрілювати мирне населення, ми щодня бачили наслідки цих обстрілів – зруйновані п’яти- та дев’ятиповерхівки і вже не знали – чи ховатися у тому коридорі за двома стінами, чи не ховатися, бо все одно нічого не врятує. Проте люди стали трохи більше панікувати, оскільки будинки щодня руйнуються і не знаєш, виживеш цієї ночі чи не виживеш. Від початку війни та й зараз я з коридору взагалі не виходжу: постелила собі матрац, зробила постіль. Для мене сьогодні неважливо – тиха ніч буде чи нетиха, я спатиму, бо ніколи не знаєш, що буде потім.
І.: Чи слідкуєте Ви зараз за новинами? Скільки часу приділяєте цьому порівняно з лютим чи березнем?
Р.: Починаючи з 24 лютого, телефон постійно був у руках, я переглядала всі офіційні пабліки, а телевізор був увімкнений 24/7 навіть під час світломаскування для того, щоб знати про події в Україні. Я не спала ночами, особливо коли була загрозлива ситуація із Запорізькою атомною електростанцією. Коли її почали обстрілювати, з’явилася паніка, і тоді телефони взагалі ні в кого не вимикалися. Потім новин читала вже менше, бо мозок почав фільтрувати, що важливо знати, а що не надто важливо, щоб не добивати себе морально. Коли повернулася з Польщі й стала до лав волонтерів, то майже зовсім не дивилась у телефон, аби не читати новини. Я бачила реальну ситуацію людей, яких ми рятували, знала, що потрібно зробити і як допомогти людям. Зараз, коли масовано обстрілюють Запоріжжя та Київ, у якому я живу, – навіть не думала, що таке трапиться. Буквально нещодавно радила знайомій відправляти свою доньку до столиці, думала, що там безпечніше, ніж у Запоріжжі. Потім побачила, що центр Києва палає й зателефонувала тій знайомій. Вона відповіла, що донька вже поїхала й перебуває в безпечному місці. Я видихнула. Сьогодні, переглядаючи новини, мозок більше сприймає те, що важливо, й те, що відбувається поряд. Розумію, що треба знати, наприклад, про події в Західній Україні, але я це читаю поверхово.
І.: З якими труднощами – наслідками обстрілів – Вам доводилося чи доводиться стикатися?
Р.: Важко бачити людей, у яких зруйновані будинки, які врятувалися, але при цьому втратили все. Я спілкуюся з ними особисто. Ми, волонтери, допомагаємо таким громадянам, зокрема поселяємо. Важко чути голоси людей з-під завалів, що просять про допомогу. Важко, коли приїжджають українці з окупованих територій. Я була волонтером у транзитному хабі «Я – Херсон», допомагаючи людям виїжджати з окупованого Херсона й області та відправляючи їх на безпечну територію. Важко, коли в приїжджих нічого не залишилось – ні будинку, ні документів. Були люди, у яких в дорозі вбило родичів. Десь два тижні тому в одному зі зруйнованих будинків Запоріжжя загинула сім’я – це були друзі нашої родини. Морально з цим дуже важко впоратись. Справа в тому, що коли щось трапляється зі сторонніми людьми, розумієш, що це війна, на якій усе так і відбувається. Але коли це стосується твоїх рідних чи знайомих, то з цим стає значно складніше миритися.
І.: Що Вас мотивує залишатися в Запоріжжі? Ви вже багато чого сказали, але можете щось додати?
Р.: Тільки волонтерство. Якщо чесно, я б уже давно поїхала хоча б до Києва, але розумію, що потрібна тут, оскільки знаю де, що і як. Деякі люди мене вже запам’ятали як волонтера. Наразі маємо нові проєкти допомоги нашим військовим, людям з окупованих територій і ТПО. Я координатор багатьох важливих проєктів і якщо переберуся в інше місце, – їх буде важче здійснити. У разі ще більш загрозливої ситуації в Запоріжжі будемо всією командою вимушені переїхати у безпечне місце й скерувати проєкти в інші місця. Але поки ми можемо робити це тут – будемо робити.
І.: Як Ви почали волонтерську діяльність? Розкажіть, будь ласка, свою історію.
Р.: Як казала раніше, почала з 2014 року, коли ще була школяркою. Я надто емоційна людина й усе сприймаю близько до серця. Коли наші хлопці гинули на Майдані та під час АТО на сході України, мене це торкало й ранило. Увесь час думала про те, чому ніхто нічого не робить. Мені тоді було 11 років і я вважала себе представником нового покоління, яке повинно діяти, адже нас мають почути. Моя школа була соціально активною: ми влаштовували різні заходи для наших військових, систематично збирали й відправляли бійцям подарунки на різні свята (великодній кошик на Великдень чи олів’є на Новий рік). Якось навіть назбирали на машину нашим хлопцям. Був постійний волонтерський рух і мене це зацікавило. Люблю допомагати людям і не чекаю від них чогось навзаєм. В 11 років ми малювали й передавали на фронт малюнки, робили власноруч подарунки й особисто віддавали нашим воїнам. Їх теплі посмішки неможливо описати, навіть зараз мурахи по шкірі, а отже, цю справу хочеться продовжувати. Звичайно, чекаю на закінчення війни та повернення наших хлопців живими, але волонтерство завжди було й буде, і я не припиню цю діяльність і в післявоєнний період. Україна довго відновлюватиметься після російської агресії, і наша волонтерська команда допомагатиме їй відбудовуватися. Зокрема, протягом тривалого часу потрібна буде допомога ТПО, які залишились без житла.
Повернусь до першоджерел свого волонтерства. Я була соціально активною школяркою – президенткою школи, а отже, координаторкою всіх шкільних процесів. Тримала в руках не один десяток українських прапорів, підписаних нашими воїнами. Згадую, як бійці АТО приходили до нас на уроки, де розповідали свої історії, а ми робили для них подарунки. Один військовий розказав про те, як книга, яку він читав, врятувала йому життя. Вона була прострілена кулею, оскільки лежала в бійця біля серця. Отже, куля затрималась у книзі. Він приніс до нас цю брошуру й передав до шкільного музею. Уявіть моє тремтіння й сльози на очах, коли я тримала подаровану книгу, а поряд стояв цей військовий (куля залишалася в книзі). Після подібних історій ще більше хочеться допомагати людям, перебуваючи у вирі подій, які наразі тривають в Україні, бо це закладено в мені з дитинства. Протягом майже дев’яти років стільки всього було, що аж не віриться. Узяти хоча б написання спільної волонтерської книги “Матері про синів серцем”, у якій матері воїнів за часів АТО розказували історії про загибель своїх дітей. Такі розповіді заохочують до надання волонтерської допомоги постраждалим. Під час спілкування люди розуміють, що їх ніхто не кинув і вони комусь потрібні. Залишившись без своїх синів, розмови й постійний зв’язок їм дуже допомагає.
І.: Як найближче оточення сприйняло Ваше рішення щодо волонтерської участі в сучасній війні?
Р.: Коли відкривався транзитний хаб «Я – Херсон» для переселенців із Херсона, навіть не порадившись, просто сказала матері, що йду, оскільки знала що я там потрібна задля допомоги людям. Звичайно, мама й бабуся переживали. У центрі, біля місця роботи, було дуже чутно прильоти. Там, де я живу, дещо тихіше. Ми працювали 24/7, часто залишаючись на ніч і заїжджаючи додому тільки за речами. Коли були прильоти поряд із роботою, мені зателефонували майже всі друзі, родичі та знайомі, щоб спитати, як я. Від вибухової хвилі в нашій кімнаті відкрилося вікно, повалив дим, однак я відповіла, що все добре, щоб не переживали. Узагалі-то часто панікую, але команда, з якою працювала, мене дуже заспокоювала. Отже, згодом також навчилася розраджувати інших. Мати розуміла, що я не зможу сидіти на місці, тому навіть не відмовляла, просто це прийнявши. Адже вона знала, що все одно займатимусь цією справою.
І.: Чи належите зараз до якогось добровольчого формування?
Р.: Коли відкривався Центр допомоги переселенцям із Херсонщини, ми співпрацювали з громадською організацією. Зараз маємо нові проєкти, які вже в роботі. Також відкриваємо власну громадську організацію допомоги під назвою “Соціальна платформа майбутнього”, соціальні проєкти якої спрямовуватимуться на покращення нашого життя, допомогу ТПО та людям з інвалідністю. Крім того, якщо група волонтерів або якась ініціативна людина захоче щось започаткувати, то, звернувшись до нас і розказавши про свою проєктну ідею, допомагатимемо її розвивати, щоб вийти на всеукраїнський рівень.
І.: У чому полягає допомога зараз? Чим займаєтесь?
Р.: Зараз я волонтер і координатор різних проєктів. Допомагаю переселенцям, як це було в транзитному хабі “Я-Херсон”. Люди з цього проєкту продовжують мені писати й телефонувати, зв’язуються зі мною про допомогу. Наприклад, одна з сімей, що виїхала до Польщі, просила знайти роботу. Я подумала: “А чому ні? Адже під час перебування в цій країні з’явилося багато нових знайомих, маю певні зв’язки. Ось я з цією родиною продовжую спілкування, щоб допомогти з житлом та працевлаштуванням, бо в них маленька дитина. Завжди цікавлюсь їхніми справами. Крім того, зараз маємо в роботі проєкт допомоги ЗСУ – збираємо використані одноразові цигарки (люди надсилають їх поштою навіть із Польщі). Акумулятори, що містяться в середині цих «одноразок», переробляємо на акумулятори для павербанків і відправляємо нашим хлопцям у ЗСУ. З цих акумуляторів також робимо системи для скидання дронів та для перезарядки тепловізорів, адже наші військові часто залишаються без зв’язку. Мені писала дівчина слова подяки й пропонувала свою допомогу: її хлопець військовий і завдяки павербанкам вони можуть бути на зв’язку. Такі історії ще більше надихають втілювати подібні ідеї. Наступний підготовлений проєкт – переробка фторсировини. Наразі вирішуємо, на що будемо збирати кошти, бо варіантів дуже багато. Також плануємо провести громадське опитування, щоб у людей був стимул здавати цю фторсировину, а не викидати. Тим більше, це допомога екології.
І.: Що вразило Вас найбільше за час волонтерської діяльності?
Р.: Якщо в негативному розумінні, то це момент, коли приїхала знайома нам родина з Маріуполя, що досить довго не виходила на зв’язок. Ми навіть розсилали оголошення про розшук, бо всі знали, що відбувається в цьому місті. Думки були найгірші. Коли ж знайомі вийшли на зв’язок, відчули ні з чим непорівняне полегшення. Я розуміла, що єдина можливість виїхати з Маріуполя в безпечне місце лише через Запоріжжя і не могла не допомогти цій родині. Як узагалі не допомогти людям, які пережили те, що краще ніколи не переживати? Отже, я сказала, що по приїзді питань з їхнім розміщенням не виникне, головне, щоб урятувалися й вижили, а інші побутові речі вже не такі важливі. Розмістивши знайомих у себе вдома, вони жили з нами, допоки не вирішили їхати далі. Протягом спільного проживання розказували про ситуацію в Маріуполі, про те, що бачили на власні очі й що самі пережили. Такі історії важко слухати, оскільки те, що читаємо в інтернеті або чуємо в новинах, зовсім інше. Коли подібне розповідають близькі, не стримуючи своїх емоцій, зі сльозами, з тремтінням рук, – просто неможливо передати психічний стан і поведінку всіх членів родини. Ми з мамою довго не могли відійти морально навіть після від’їзду цієї родини, – дивилися й тремтіли, розуміючи думки одна одної. Була спільна фраза: «Не дай, Боже, таке комусь пережити». Це навіть не те, як у хабі, коли приїжджають переселенці й розповідають про загибель своїх родичів, бо історія близької людини – це абсолютно інше і вражає найбільше.
І.: Що підтримує у Вас сили на продовження волонтерської діяльності?
Р.: Моя допомога людям. Я бачу себе в цьому й розумію, що хочу далі працювати в такій сфері, вести соціальну діяльність. Це потрібно тим, кому ми допомагаємо, і вони вдячні нам. Посмішка людей – це найкраще і найдорожче, що може бути. Вони обіймають, плачуть і дякують нам. Допомагати людям – надзвичайно круто, завдяки цьому можна вирішити якесь життєве питання. Наприклад, жінка з онуком, що виїхала з Херсона, плакала й дякувала за те, що допомогли їй і прихистили. Вона мене міцно обняла, написала свою адресу, ми обмінялися номерами телефонів; сказала, що чекатиме на мене в гості. Це щось нереальне. Ось чому хочеться залишатися у волонтерській справі навіть якщо це не буде офіційно (бо неважливо). Волонтером є той, хто справді допомагає у нинішній ситуації. У мене немає спеціального посвідчення, проте іноді бачу людей, що мають його і вихваляються тим, що є волонтерами. Коли в них запитуєш чим саме вони допомагають, то ті одразу замовкають. Так не повинно бути. Не хочу нікого засуджувати, але волонтер – це стан душі, коли розумієш і хочеш це робити. І це найголовніше.
І.: Яку загальну пораду Ви можете дати українцям зараз?
Р.: Можливо, буде звучати банально, але не можна опускати руки й падати духом. Треба збирати гроші на дрони, байрактари. Якщо немає грошей, можна робити щось інше. Принести хліба хлопцям тероборони – це теж внесок. Будь-яка волонтерська команда буде вдячна за допомогу, навіть у вигляді однієї використаної сигарети. Також психологу, що готовий надавати відповідну допомогу дітям, або кравчині, яка зможе пошити спідню білизну чи шкарпетки для наших бійців. Приходьте! Я впевнена, що кожна людина може чимось допомогти. Навіть якщо це буде учень молодших класів: він зможе намалювати кілька малюнків, які піднімуть настрій нашим військовим. Не сидіть із думками “У нас війна, ми нічого не можемо”. Ми можемо! Ми всі все можемо!
