Усні свідчення Валерії Гайдим від 3 січня 2023 року

Усні свідчення - Валерія Гайдим

Усні свідчення Валерії Гайдим, мешканки м. Луганськ, записані 3 січня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.

  • І. – інтерв’юер;
  • Р. – респондент.

Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.

І: Добрий день. Представтесь, будь ласка. Розкажіть, звідки Ви й де перебуваєте зараз?

Р: Добридень. Мене звуть Валерія, я з Луганська й наразі перебуваю в Києві.

І: Розкажіть про себе.

Р: Працюю кадровиком у відділі кадрів логістичної компанії.

І: Пропоную хронологічно відтворити події Вашого життя, починаючи з переломного 2013 року. Що закарбувалось у Вашій пам’яті про Євромайдан?

Р: Щодо Євромайдану, то мені запам’яталося тільки те, що це було щось масштабне для України. Було багато новин про події в Києві на головній площі. Мені це все було не зовсім зрозуміло, тому що, як мені тоді здавалося, бути аполітичною – класно. Вважала, що обставини, які там відбувалися, – погано й краще б того не було. На жаль, якихось коментарів щодо моєї політичної позиції на той момент я Вам не можу дати, оскільки її як такої не було.

І: Скільки Вам було років на момент Євромайдану?

Р: Мені було 17 років.

І: Чи слідкували Ви за місцевими ЗМІ? Чи висвітлювали вони ті події?

Р: Ні, не спостерігала, знала про це тільки через телевізор. Найчастіше переглядала «Новий Канал». На жаль, місцевих новин ніяких не дивилася, тому що, як я вже казала, мені здавалося, що бути аполітичною – це більш прикольно, ніж розбиратися, хто там що не поділив у вищій владі.

І: Можливо, Ви чи Ваші знайомі брали участь у місцевих акціях на підтримку євроінтеграції?

Р: Я не брала участі, але один з моїх знайомих із 13-го року був на мітингах, організовував їх, незважаючи на те, що хлопцю також, як і мені, десь 17-18 років. Він був активної проукраїнської позиції, ніс у маси українськість, підтримував те, що відбувалося на Майдані, проте ми спілкувалися досить поверхово.

І: Можливо, пам’ятаєте реакцію Ваших близьких або мешканців Луганська на події Євромайдану? Чи була в них якась своя позиція?

Р: Пам’ятаю, що бабуся, дідусь та мама доволі негативно ставилися до того, що відбувалося в Києві. Мама не так гостро висловлювалася, а ось бабуся й дідусь говорили, що «треба дивитися за країною, розбиратися, а не влаштовувати всілякі бійки на головній площі».

І: З 2014 року Луганськ є тимчасово окупованим. Що Ви можете розповісти про своє життя до захоплення міста?

Р: До захоплення це було промислове шахтарське місто. У селищі, де я мешкала, була головна луганська шахта. Життя було спокійним і ніхто нікуди не квапився, усі займалися своїми справами та працювали. Моє місто здавалося мені якимсь маленьким, тісним, що треба вступати до вишу в іншому місці. Вважала, що тут нічого нового не відбуватиметься. У 2014 році, коли в Луганську почались якісь незрозумілі мітинги та комендантські години, я хотіла якнайшвидше скласти вступні іспити та поїхати звідти на навчання в інше місто.

І: Ви згадали, що жили в селищі. Це було передмістя Луганська?

Р: Це місто Луганськ, селище міського типу Ювілейне, до центру 10 хвилин автобусом або 30 хвилин пішки.

І: Де Ви перебували, коли захопили місто?

Р: На Ювілейному, вдома.

І: Як Ви дізнались про окупацію міста?

Р: На жаль, уже не пам’ятаю, коли і як була окупація. Усе відбувалося, як мені здавалося, плавно, тому, можливо, я нічого не помітила, до того ж, готувалася до іспитів. Було багато хвилювань щодо випускного: сукня, зачіска, усі ці обговорення…

І: Як змінилося життя міста  та Ваше з початком окупації?

Р: По-перше, ЗНО, яке ми повинні були складати, скасували. Було незрозуміло, як бути в такій ситуації. Проте десь через тиждень на електронну пошту надійшов лист про те, що треба зареєструватися в якомусь найближчому місті, яке не перебуває в зоні бойових дій, аби можна було спокійно скласти іспити. По-друге, уведення комендантської години, здається, з початку або середини травня 14-го року. Крім того, поступово стало меншати всіляких продуктів. Крупи та хліб продавалися, але майже не було нічого свіжого. Це почало відчуватися після того, коли я вже з’їздила до Харкова, склала іспити й повернулася потягом до Луганська (орієнтовно 7-10 липня). До речі, то був останній потяг до Луганської області, бо через день-два зруйнували залізничні шляхи. Коли були потужні обстріли, то, звісно, рух транспорту був незрозумілим, а люди стали менше пересуватися. Якщо кудись треба було дістатися, то доводилося довго чекати на зупинці (іноді по дві-три години).

І: Коли Ви виїхали на підконтрольну Україні територію?

Р: Це було приблизно 20-22 серпня. Я віддала документи на вступ до навчального закладу в Луганську й чекала, поки закінчаться всі політичні чвари. Тоді здавалося, що це конфлікт, який швидко закінчиться, і ми залишалися в місті з мамою та братом. У батька була інша сім’я, вони виїхали раніше за нас. Пропонували також і мені, але я відмовилася. Коли почалися потужні обстріли, уся родина практично примусила мене й брата вирушити разом із батьком до росії. На кордоні були великі черги, а люди там стояли буквально голі й босі (можливо, у їхні домівки влучили снаряди). Люди складали свої речі й тікали якнайдалі від війни, просто в протилежний бік. Нас тоді забрав дядько й ми бічними шляхами дістались якогось села. Далі певні люди повезли до річки, де 17-річний хлопець переправив на інший бік. Пізніше, перетнувши російський кордон, дісталися мого дядька у Волзькому (Волгоградська область), де я пробула десь днів десять. Потім спитали про моє рішення. Сказала, що хочу вступати в Україні, бо там залишились друзі. Мене в цьому виборі підтримали, знайшли людину, яка їхала в Україну. Я списалася з подружкою, що подала за мене документи. З’ясувавши, що приймають у Харкові, знайомий мого дядька привіз мене до цього міста.

І: Як надалі складалося Ваше життя? Навчалися в Харкові?

Р: Так, навчалася в Харкові. У 2019-му році закінчила магістратуру Харківського національного університету імені Каразіна. Увесь цей час жила в гуртожитку й отримувала стипендію. Потім прийняла рішення залишитися в цьому місті, у перспективі планувала, можливо, придбати житло і, як кажуть, осісти там.

І: З 2014-го року минуло досить багато часу. Наразі в країні триває повномасштабна війна. Яким для Вас виявився день 24 лютого 2022 року?

Р: Досить цікавим. Напередодні 23-го лютого нарешті зустрілися з подружками й обмінялися новорічними подарунками. Під час спілкування одна з дівчат згадала з новин, що наче путін збирається зробити якусь заяву, спитала нашу думку стосовно ймовірності військового вторгнення. Усі тоді відповіли, що ніякої війни не буде, адже це якась дурня, щоб розпочинати війну росії з Україною у XXІ столітті. Отже, ми роз’їхалися, полягали спати, а десь о четвертій ранку розплющила очі від якихось тривожних думок (зазвичай уночі не прокидаюся). Вирішивши, що то все маячня, знову намагалася налаштувати себе на сон. Заглянувши в телефон, побачила, що всі новини про те, що почалось вторгнення росії в Україну. Мої дівчата були в паніці, оскільки чули вибухи. Я також відчула, що десь щось гримить. Приблизно через годину почувся сильний гуркіт (тоді жила в самому початку Салтівки). З 2014-го року пам’ятала деякі моменти щодо того, що саме треба робити в такій ситуації: зокрема, сховатися в укриття, зібрати необхідні речі та ін. Я трошки проконсультувала з цього питання дівчат (бо вони хотіли й косметику складати) і десь о шостій почала збирати валізу. Пізніше списалася з подружкою, удвох з якою придумали такий план: її знайомий забирає мене з Салтівки, потім заїжджаємо за нею на Олексіївку, а далі всі вирушаємо до її батьків у Красноград. Я зателефонувала мамі (вона жила в селищі Мартове, що під Харковом). На жаль, автобуси туди вже не їздили, а мій вітчим не знайшов нікого, хто міг би відвезти нас. Отже, в телефонному режимі повідомила, що поїду в Красноград до батьків своєї подруги.

І: Коли до Вас прийшло розуміння, що це вже велика війна?

Р: Думаю, що через два дні, тому що були вже досить інтенсивні обстріли. Це було дуже дивно. Мені здається, не було жодної людини, якої б не торкнулася війна, усі були в шоці. Ніхто не знав, що робити, люди почали кудись тікати. Здається, тільки декілька знайомих залишилося в Харкові, а всі мої друзі виїхали. Потім і я вирушила в дорогу.

І: Розкажіть, будь ласка, про своє життя до 24 лютого 2022 року. Чим займались, як проводили вільний час? З чого складалося Ваше буденне життя?

Р: Працювала офіс-адміністратором у логістичній компанії (минуло всього три місяці, як я змінила роботу). Після повернення в Україну знову до них влаштувалася, але вже на іншу посаду. Що робила у вільний час? Не можу сказати, що в мене було якесь хобі, просто зустрічалася з друзями і ми разом досліджували нові заклади – їх у Харкові відкрилося досить багато. Оскільки до цього працювала в кулінарній сфері, то знала про них одна з перших. Можна було сказати, що ми були гідами по харчових закладах міста (сміється).

І: Ви згадали, що прийняли рішення їхати до батьків подруги… Розкажіть більш детально, що Ви робили в перші дні війни?

Р: Нічого не робили. Просто читали всі новини й сиділи вдома. Намагалися зняти готівку, бо її не було в Краснограді. Це невелике місто, а людей туди приїхало багато: хтось устиг зняти кошти, а хтось стояв по 2-4 години в черзі. Тому займалися тим, що виходили зранку прогулятися на ринок, щоб купити хліб чи якусь ковбасу. Потім стояли в чергах за готівкою, адже ми не були готові до того, що не будуть працювати термінали й що не можна буде розрахуватися карткою. У батьків, звісно, були гроші, але ж ми вже дорослі. Крім того, моя подруга у своїх батьків, а я ж у гостях, то мені хотілося мати власні кошти. Займалися тим, що читали новини, постійно були на зв’язку з друзями, допомагали знайти прихисток, радилися та заспокоювали одне одного. Я довго нічого не робила через те, що в мене не стало офісу: оскільки ніхто там не працював, то й займатися мені не було чим. Пізніше, десь через один-два дні, стали координаторами для наших працівників. Оскільки в компанії було близько тисячі осіб, ми допомагали їм діставатися з одного пункту в інший, шукали житло.

І: Як далі складалося Ваше життя?

Р: Якось двоюрідна сестра моєї подруги сказала, що їхатиме зі своїм хлопцем на Західну Україну. Запропонувавши також і нам, ми погодилися. Мама подруги вирішила залишитися. На жаль, ніхто з батьків не захотів виїжджати, як їх не вмовляли. Отже, ми вчотирьох із маленьким песиком вирушили на Західну Україну. Зазвичай із Краснограда до Івано-Франківська можна дістатися приблизно за 20 годин, проте через величезні затори їхали три доби. На диво, на заправках черги були невеликі (пізніше бачили в новинах, що люди могли добу стояти за пальним). Траплялося так, що не могли знайти прихисток, бо все було переповнено людьми або залишалися дорогі готелі. Ми не знали, як надалі складатимуться наші справи, чи буде заробітна плата, скільки треба грошей і на який період, тому намагалися максимально заощаджувати. Зверталися по допомогу до друзів, ночували спочатку в бабусі знайомої моєї подруги. Часто відгукувалися незнайомі люди й усіляко нам допомагали. Жіночка, у якої ночували, зробила для нас млинці, тому що ми довго перебували в дорозі – це було надзвичайно приємно. Здавалося б, звичайна собі ввічливість, але ж, знаєте, так серце раділо через те, що турбуються навіть чужі люди. Через певний час приїхали до Хмельницького, де й знайшли прихисток у приміщенні бізнес-центру. Там, де раніше були офіси, люди поставили пляжні шезлонги, принесли матраси, постільну білизну, якийсь одяг, рушники та засоби гігієни. Побачене нас надзвичайно вразило, адже ніхто не зобов’язаний таке робити, бо взагалі за це можна взяти гроші. Жителі Західної України так організувалися, що просто тисячами щодня приймали приїжджих і робили це безкоштовно. Потім ми переїхали в Івано-Франківськ до наших друзів, а пізніше – до Польщі. Не було ніяких планів щодо цієї країни, просто всі казали, що треба тікати з України якнайдалі. Добре, що в мене є подруга, яка в листопаді поїхала в Польщу на заробітки і саме вона підтримала мене в ініціативі приїхати до Польщі і сказала, що зможе всіляко допомогти мені на місці. Протягом тижня я була з дівчиною, з якою приїхала разом, потім вирушила до родини свого брата (вони перебували в Гданську), а пізніше перемістилася в місто Лодзь до своєї подруги.

І: Як довго Ви перебували в Польщі?

Р: Чотири місяці, з березня по червень.

І.: Оскільки війна ще не закінчилась, що було вирішальним для повернення в Україну?

Р: Було погано морально. По-перше, з’явився так званий синдром людини, що вижила: ось українці гинуть, щодня перебувають під постійними обстрілами, а я така-сяка, у безпеці, тим більше, що мама залишилася під Харковом без світла, газу та води (селище певний час було окупованим). Це дуже бентежило, але згодом я з цим упоралася, бо зрозуміла, що так складаються обставини. Потім моя знайома  – однокласниця й подруга моєї мами – наполягала зробити візу, щоб жити та згодом працювати в Канаді, а за бажання, можливо, прилетіти до неї в Америку. Отримавши дозвіл у Канаду, я почала підбирати маршрути та певні варіанти роботи. Зауважу, що англійською володію мінімально, а для того, щоб працювати в англомовній країні й отримувати гідний заробіток, потрібні знання мови. Це питання було надзвичайно болісним, адже я розуміла, що певний час доведеться працювати на другорядних роботах. Звісно, сприймала все адекватно, але бентежило те, що якщо мене якось обманюватимуть, я нічого не зрозумію, оскільки це буде сказано англійською не з підручника для 3-5 класу. Крім того, фінансове питання. У мене були певні заощадження, однак їх би вистачило тільки на те, щоб дістатися Канади і винайняти кімнату на місяць. Усе. Далі потрібно швидко знайти роботу, оформити необхідні документи та фінансову допомогу, яку видають канадські провінції. Отже, це був надзвичайний стрес. Скажу, що відтоді, як приїхала до Польщі, майже щодня плакала через якісь негаразди, які час від часу виникали. А тут треба було вирішити подальші дії – летіти до Канади, залишатися в Польщі чи повернутися в Україну. Було вкрай важко навіть від думки про те, що треба жити десь поза межами своєї країни. Розуміла, що якщо полечу до Канади, то як мінімум протягом року не побачу маму, друзів, якщо ж буду в Польщі, то це приблизно той самий термін, однак тут є друзі, а значить, усе не так погано. Ставало легше тільки при згадці про повернення на батьківщину. У якийсь момент я настільки втомилася від з’ясування цих питань, що придбала квитки бувально сьогодні на завтра для виїзду в Україну. І тут зателефонував брат, повідомивши, що днями також збирається до нашої країни (хотів перегнати дві придбані автівки). Після того, як попросила й мене взяти з собою, він почав мене відмовляти, просив ще добу подумати. Проте я все одно здала квитки й наступного дня ми разом, кожний маючи свої справи, вирушили в Україну. На теритрії своєї держави мені вже нічого не було страшно. Оскільки на кордонах були великі черги, щоб перегнати в Україну автівки без розмитнення, то ми їхали спочатку через Польщу до Словаччини і лише потім – в Україну. Упродовж цієї важкої дороги траплялися всілякі неймовірні пригоди, але, діставшись нарешті своєї батьківщини, мені стало так легко й добре, що далі вже нікуди не хотіла їхати і навіть не збиралась.

І: Ви згадували, що мати перебувала на окупованій території Харківської області, а взагалі ваша родина з Луганщини… Чи є у Вас наразі родичі або знайомі, які проживають на тимчасово окупованих територіях і чи підтримуєте з ними зв’язок?

Р: Так, мама увесь цей час залишалась у Мартовому. На жаль, смт розташовувалось у Чугуївському напрямку й надто швидко опинилося під окупацією. Російське військо стояло не в центрі, а за селом, і звідти било снарядами, напевне, по Чугуєву, але в саме Мартове практично нічого не прилітало й було відносно тихо. Здається, лише одного разу ракета впала десь у центрі селища – загинула жінка та постраждало двоє чоловіків. Також не було світла й води, але в багатьох людей були колонки та генератори. Як виявилося, вітчим також придбав генератор. Крім того, на початку війни він купив якісь підсилювачі, адаптери, тому місцеві приходили до нього, зокрема, підзарядити телефони. Отже, у Мартовому було не так страшно, як наприклад, в Ізюмі чи на інших захоплених ворогом територіях. Як розказувала мама, то вони тільки номінально були окуповані, а російські військові нікому не завдавали шкоди. Щодо моєї родини в Луганську, то там залишились бабуся з дідом, а також друзі та однокласники. Із рідними я підтримую зв’язок, але це важко, тому що вони мають іншу політичну позицію. Розумію, що не можу з ними сваритися, бо в них залишилося не так багато часу, щоб витрачати його на політичні суперечки. Я й так їздила додому раз на 1-2 роки, а тим більше зараз. Незважаючи на проросійські вподобання, все одно я їх дуже люблю. Безумовно, між нами траплялися конфлікти на політичні теми, але ми їх намагалися більше не підіймати – ніхто не вибачався, проте ніби все поклали в шухляду й не чіпаємо. Щодо однокласників, з якими спілкувалася, то одна з моїх подруг ані позитивно, ані негативно не висловлювалася щодо війни, але якось написала, що за ці вісім років Україна для них нічого не зробила, а росія щось відновила, поставила банкомати, налагодила звичайне життя. Я ніяк не відреагувала на її слова, бо категорично з цим не згодна. Також була подружка, з якою колись жили разом і винаймали квартиру в Харкові. Якось у лютому після звільнення з посади вона поїхала на ювілей до свого батька (він також живе в Луганську). Подруга вирішила місяць відпочити, а після батькового дня народження шукати іншу роботу. Сталося так, що її поїздка припала на початок повномасштабного вторгнення. Спочатку ми з нею спілкувалися, вона була приголомшена від того, що відбувається, дуже підтримувала Україну, однак приблизно через три місяці подруга в соцмережах висловила думку, що люди вмирають, а наш Арестович продовжує філософствувати та маніпулювати. Було дивно це читати, тому що вона освічена, далеко недурна людина, проте ця думка ні про що була незрозумілою. На жаль, усього контексту не згадаю, але згодом я зрозуміла, що однокласницю так «обробили», що та вже вважала, що в Україні не війна, а «наслідки воєнного озброєного вторгнення росії в Україну». Тобто вона вважала, що не все так однозначно й Україна також винна. Мене, звичайно, вразили такі висловлювання.

І: Як Ви вважаєте, у зв’язку з чим відбулася зміна думки?

Р: По-перше, це серйозний вплив батьків, які вважають, що росія – це класна, перспективна держава й у ній краще, аніж в Україні, оскільки заробіток та рівень життя набагато вищий. Крім цього, ЗМІ: новини, які щодня крутяться по телевізору чи телеграм-каналах. Знаєте, нас формує те, де ми перебуваємо і хто нас оточує. На жаль, так сталося й у випадку з подругою.

І: Які зміни Ви спостерігали, час від часу приїжджаючи до Луганська?

Р: До російського вторгнення чи після нього?

І: Наприклад, на час останнього Вашого приїзду.

Р: Думаю, порівнювати з тим, що було до 2014 року, немає сенсу, тому що була підлітком і на багато речей не звертала увагу. А приїхавши в Луганськ через рік, коли стало тихіше й не було активних воєнних дій, то мало що змінилося, хіба що з’явились якісь дивні, дешеві російські товари. Знаєте, ніби потрапила в країну секонд хенду. Згодом, коли завітала ще через два роки, то вже були помітні певні зміни: відновили багато будівель, поприбирали осипане каміння та скло; місто стало більш чистим, відкрилися нові заклади, запрацювали виші з очним навчанням (моя подруга вчилася в університеті). Десь після 2016-го року, коли в Луганську все стало більш-менш налагоджуватися, люди дякували росії, що нарешті вона тут і вона це зробила; дякували головам лднр за те, що все відновлюється, а ті цінують життя народу. Знаєте, спочатку я була рада за них, тому що коли приїхала в місто у 2016-му році, то мені було сумно, адже люди не заслуговують на таке життя. Ніхто не повинен жити в місті-секонд хенді, де все поганої якості. Було прикро за луганчан, оскільки я з ними знайома, люблю їх, спілкуюся, розділяю якісь погляди. Але після 2016-го року, коли ситуація покращилась, а люди продовжували жити й працювати, це мене тішило. Знаєте, навіть була така думка, що нехай уже буде росія, тільки щоб люди жили добре, а моїй бабусі не доводилося ходити по хліб під обстрілами. Аби крім хліба вона могла купити собі м’ясо чи щось інше. Щоб було тихо, а в моїх рідних було все гаразд. Згодом я змінила свою думку, оскільки почались якісь напів агресивні висловлювання, як-от: Україна погана, байдужа до людей, які там живуть; під час збройного конфлікту у 2014-му році на території Луганська українська влада нічого не зробила, щоб його не було. Для мене це був шок, тому що я бачила зовсім інше. Десь із 2017-го року я вже не вважала, що хай там буде будь-який уряд, аби люди жили добре.

І: Дякую за спогади. Наразі вся Україна потерпає від масованих ракетних атак ворога. Як Вам вдається підлаштовуватися під нові реалії, які диктує воєнний стан?

Р: На щастя, вдається. Знаєте, люди пристосовуються до будь-чого. Порівняно з 2014-тим роком, коли я склала іспити й приїхала з Харкова в Луганськ, то з початку липня й до мого від’їзду (залишились мама, бабуся й дідусь) там не було води, але люди адаптувалися, набирали воду з колонок, милися в тазиках. Наразі є страх через те, що безпосередньо перебуваю в столиці, де часто відбуваються обстріли. Як знаємо з історії попередніх війн, перемогою вважається захоплення столиці – так званого центру прийняття рішень. Я щодня з 09.00 до 18.00 ходжу на роботу, але наразі до мого життя, на жаль, увійшла така буденна справа, як спуститися на декілька годин в укриття. Якщо відсутній зв’язок, то нерозуміло, що відбувається зовні – летять дрони чи ракети, яка ситуація в рідних, друзів чи коханих. На жаль, перемагає тривога та інтерес: я виходжу з укриття, йду на паркінг, звідти піднімаюся на перший поверх, ловлю сигнал, щоб спитати, як у кого справи. Заспокоївшись, знову повертаюсь у сховище. Коли обстріли розпочинаються вночі, я не можу спати –просто сиджу й чекаю відбою тривоги, хоча й знаю, що на роботі нікого не обходить те, що я не виспалась. Звичайно, якщо скажу про це своєму наставнику чи керівникові, вони зрозуміють, однак робота має виконуватися і я повинна працювати. Добре, що живу не одна, бо є людина, яка під час обстрілів не спить узагалі, тобто я можу заснути, а в разі тривоги мене розбудять, щоб спуститися в укриття. Як би не було страшно засипати, мій мозок адаптувався й під це. Людина звикає до будь-яких змін, і навіть до можливих обстрілів. Крім того, у новинах постійно показують смерть. Зрозуміло, ми всі плачемо, хвилюємося й співпереживаємо, але все одно організм адаптується й до цього, як би жахливо це не звучало. Так не повинно бути, але, на жаль, сьогодні маємо такі реалії.

І: Що від початку війни вразило Вас найбільше?

Р: По-перше, щирість людей, якої зовсім не очікувала, оскільки всіх завжди міряла по собі (а я досить відкрита людина). Якщо б спитали, чи може якась знайома знайомої переночувати в мене, імовірніше, погодилась би, однак все одно не сподівалась на таку масштабну любов людей одне до одного. Це настільки вразило, що говорячи щоразу, і навіть зараз, у мене наче тремтить серце і стають мокрі очі, тому що це неймовірно. Однак шокувало те, що деякі можуть бути не людьми, а звірами. Новини про Ірпінь та Бучу просто розірвали оті великі серця на шмаття, а ми, молодці, зібрали все знову. Проте це настільки жахливо, що навіть словами не описати. Як можна було зробити таке? Ти ж людина! Як можеш так ставитися до іншої людини чи до будь-чого живого? Як так? У мене немає відповідей на поставлені питання, тому що все скоєне – це просто неадекватність. Стільки горя принести через жадібність, озлобленість… У тих людей, напевне, немає перемикача типу погане/хороше, а просто якийсь кисіль у голові. Також непокоїть те, що зараз діти будь-якого віку говорять про війну як про буденність. Раніше дивувалася тому, як діти можуть бути такими безтурботними, а зараз спостерігаю, як вони свідомо говорять про війну, розмірковують щодо того, який їм бізнес зробити, аби зібрати гроші на ЗСУ, допомогти батькам, просто підтримати інших людей. Я в шоці від цього. На жаль, діти все бачать, усвідомлюють і розмовляють, зокрема, про смерть. Можливо, для дитини є нормальним цікавитися тим, що це таке, але коли бажають смерті комусь (усі ми розуміємо кому саме), дивляться в новинах, як померла якась дівчинка або хлопчик їхнього віку, це справляє надзвичайне враження. У мене велика родина, багато родичів і серед них чимало дітей. Я пишаюся їхніми батьками, що вони можуть доступно пояснити якісь речі, нічого не приховуючи і намагаючись не травмувати. Правда, то ми вже згодом побачимо – травмувало їх чи ні.

І: Які внутрішні зміни Ви помітили в собі? Як війна Вас змінила?

Р: Мені здається, що зараз я більш спокійно ставлюся до того, що щось може піти не так. Буває, коли заплановане йде не так, як хотів. Навіть якщо я спланувала зустрітися з друзями, то не факт, що це відбудеться, оскільки, можливо, «сусіди» вирішать, що нам усім треба посидіти в укриттях. Ще, знаєте, якщо щось трапляється, то я кажу собі: «Маємо це, з цим живемо й працюємо. Значить, так треба було». Ось, наприклад, не поїхала на роботу – і не треба засмучуватися, впадати в якусь істерику, а знайти спосіб, щоб працювати з дому, якщо є така можливість. Немає моїх улюблених чипсів – значить, обираємо з того, що є. Дуже просто стала ставитися до життя. Раніше в мене була купа якихось переживань, проблем, які потребували термінового вирішення, а тепер такого немає. Коли їхала з Харкова, то взяла з собою лише два светри і троє трусів – і все, більше нічого. Отже, я розумію, що чотири місяці можу спокійно жити з таким комплектом одягу, бо набагато простіше стала ставитися до життя й буденності.

І: Майже більшість Ваших причин – це про момент прийняття того, що нічого не можеш змінити в глобальному розумінні.

Р: Так, абсолютно правильно.

І: Щоб Ви побажали б українцям у цей нелегкий час?

Р: Хочу побажати кожному українцю любові. Якщо в серцях буде любов, повірте, ви зможете впоратися з будь-чим. Якщо на когось сердитеся, проживіть цю емоцію, але не залишайте її у своєму серці, поверніть назад любов у своє прекрасне життя, працюйте, сплачуйте податки на благо нашої країни. Щоб було за що відновлювати державу і за які кошти жити народу. Я робитиму це в першу чергу для себе, для своїх людей, для України.

І: Дякую Вам за спогади, за те, що поділилися своєю історією життя й бажаю всім нам якнайшвидшої перемоги і миру.

Р: Дякую за інтерв’ю, за те, що є такий проєкт. Мені було приємно з Вами поспілкуватися. Дуже добре, що збираєте історії, які й роблять Україну Україною, а кожного з нас – українцями. Дуже дякую.

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *