Усні свідчення Валерії Комарницької, мешканки м. Краматорськ Донецької області, записані 10 лютого 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Добрий день! Представтесь, будь ласка.
Р.: Мене звати Комарницька Валерія, я керівник благодійного фонду «Добрий рух».
І.: Звідки Ви родом і де перебуваєте на момент запису інтерв’ю?
Р.: Я народилася в місті Краматорську Донецької області, де наразі й перебуваю.
І.: Що Ви можете розповісти про своє життя до повномасштабної війни в Україні? Чим займались, чим захоплювались?
Р.: До повномасштабної війни в Україні я працювала рієлтором у службі нерухомості. Виховувала дитину та була звичайною людиною в нашій країні. Особливого, скажімо так, не було.
І.: Яким для Вас виявився день початку повномасштабної війни?
Р.: Я прокинулась від того, що над головою летять ракети. Швидко забрала дитину до себе з кімнати і ми могли спостерігати у вікні, як пролітають ракети над будинком. Коли припинився обстріл, зібралися, узяли валізу й пішли до найближчого бомбосховища. Увечері, після повернення додому, зрозуміла, що потрібно якось діяти. Ще десь добу або дві я приходила до тями, намагаючись усвідомити, що почалася війна, і зрозуміти, що потрібно далі робити.
І.: Чи став повномасштабний напад з боку росії для Вас неочікуваним?
Р.: Напевно, так. Розмови про це були, звичайно, в місті. Люди вже нервували за тиждень, мабуть, до початку, але все одно я не розумію, як у XXІ столітті, коли є інтернет, коли всі вчили історію і знають наслідки Другої світової війни, те, скільки тоді загинуло… І знову почалась війна… Я вважала, що такого бути просто не може. Яка війна, люди? Схаменіться!
І.: Що Ви відчували у перші дні війни? У якому стані перебували?
Р.: Це був шок! Коли побачила всі ці ракети, то зрозуміла, що це початок війни, але в душі було дуже боляче і я зовсім не хотіла цього визнавати. Мені потрібен був деякий час, щоб усе прийняти.
І.: Перейдемо до волонтерської діяльності. Як усе починалося?
Р.: Коли почались обстріли, люди почали швидко евакуйовуватися, проте багато літніх людей залишилось. Я та ще декілька людей об’єдналися, за власний рахунок купували ліки, продукти харчування й розвозили по домівках. Саме так і почався наш волонтерський рух, який згодом назвали «Добрий рух».
І.: Що Вас надихнуло на це?
Р.: Я чудово розумію, що я жінка, я мати і я одна у своєї дитини, а тому, на жаль, не можу взяти зброю і йти захищати свою країну, та, насамперед, є багато чоловіків, які це зроблять краще, ніж я. Однак упевнена, що їм потрібен гарний тил, аби вони спокійно обороняли нашу державу, і я усвідомлювала, що можу стати саме таким тилом. Можу допомагати їхнім дітям або стареньким батькам, або всім, хто перебуває в Краматорську. Тому вибір був очікуваним. Я не могла спокійно сидіти й нічого не робити. Війна в країні, а значить усі повинні об’єднатися задля перемоги й допомагати хто чим може.
І.: Чи мали Ви такий досвід до повномасштабного вторгнення росії в Україну?
Р.: Ні. До цього такого досвіду не було, бо в 2014 році я ще була підлітком, навчалася в інституті й не розуміла, що відбувається. Але зараз у мене є така нагода і я дуже вдячна тим, хто дає мені можливість продовжувати це робити.
І.: Як найближче оточення сприйняло Ваше рішення щодо волонтерської участі в умовах війни?
Р.: Більшість моїх близьких виїхали або на захід України, або перебувають в інших країнах, проте вони щодня кажуть, що пишаються тим, що я є волонтером, що залишаюся тут і допомагаю. І це дуже надихає. Підтримка близьких просто неймовірна!
І.: Яку допомогу Ви надаєте? Розкажіть, будь ласка, детальніше.
Р.: Наразі в нас є гарний штат волонтерів, де зібрані люди різного віку й професій. Ми дуже схожі на родину, у якій усі працюють в одному напрямку й допомагають починаючи з дітей, які ще ростуть у животику своїх матусь, та завершуючи людьми 80+. Тобто намагаємося надати допомогу всім, але здебільшого це літні люди та малеча, а також ті, хто постраждав від обстрілів. Нещодавно в Краматорську стався досить потужний приліт, як наслідок – по сусідству немає пів будинку, а в нашому фонді вилетіли всі вікна. Ми допомогли людям із будівельними матеріалами (OSB, плівка, пінопласт, піна), а наші хлопці забили багато вікон. Зараз надаємо гігієнічні набори чоловікам і жінкам. До цього підтримували лежачих людей, видавали памперси великих розмірів. Те, що в нас є постійно, так це дитяче харчування та підгузники.
І.: Яка Ваша роль у цьому?
Р.: По-перше, знайти донорів, які допоможуть з усім цим, по-друге, мені потрібно сплачувати комунальні платежі за офіс, заправляти хлопцям автівки, щоб ті мали змогу розвозити гуманітарку та їздити на роботу. Також я, як і всі інші волонтери, під час роздачі реєструю людей. Коли була видача будівельного матеріалу, хлопці вивантажували, а ми з дівчатами записували та видавали ці набори.
І.: Ви збираєте запити в населення чи лише роздаєте те, що отримали?
Р.: Ми переважно знаємо, що потрібно населенню, а працювати за запитами не завжди виходить. Розуміючи, що деякі продукти та засоби особистої гігієни зараз коштують великих грошей, можемо сказати, що саме необхідно.
І.: Чого наразі найбільше потребує цивільне населення?
Р.: Найбільшою потребою є підгузники великих розмірів для дорослих, тобто M, L, XL. Хоча в нас вони були в достатній кількості, однак, на жаль, дуже швидко закінчилися. Лежачих людей у місті залишається багато, а близькі їх не евакуюють. Чому? Я не можу відповісти на це питання. Крім того, особиста гігієна для дітей від народження та всіх старших. Це те, що щодня потребують батьки з дітьми. Також необхідними є (було в наявності, але наразі вже все роздали) матеріали для зашивання вікон. Через те, що прильоти почалися дедалі частіше, населення страждає більше (ще й наразі сильні морози), а в людей немає змоги заробити на те, щоб поставити вікна й двері, тому це теж украй необхідно.
І.: Які труднощі виникали у Вас під час надання допомоги і яким чином їх долали?
Р.: Труднощі – це знайти донорів, які надаватимуть допомогу в достатній кількості. Крім того, у нас немає фінансування, а гроші потрібні на підтримку офісу та й волонтерів багато. Це питання я вирішую тільки тим, що працюю на іншій роботі й намагаюсь якось усе компенсувати. Також великою проблемою є те, що жителі Краматорська звикли до гуманітарки й більшість із них вважає її обов’язковою. Вони не розуміють, що ця допомога є добровільною і волонтери нічим зобов’язані. Звичайно, ми можемо десь підтримати, але не мусимо постійно годувати та утримувати чиїсь сім’ї.
І.: Що було найскладніше під час надання гуманітарної допомоги? Наприклад, коли триває роздача.
Р.: Найскладніше – це коли ми розвозимо допомогу літнім та лежачим людям. Коли заходиш у будинок, у кімнату, де перебуває ця людина, то розумієш скільки болю, скільки страждання вона відчуває; хотілося б допомогти кожному, але ж просто немає змоги все це зробити. Важко – це прийти додому після такої роздачі, скажімо так, і бути в гарному настрої. Повертаючись до домівки, часто «сповзаєш» по стіні, оскільки бачиш велику кількість людей, які потребують допомоги, і якщо їм її не надати, то вони просто можуть залишитися без їжі, без якоїсь гігієни, навіть без питної води.
І.: Тобто є списки людей, яким Ви регулярно надаєте допомогу, так?
Р.: Є одинокі літні люди, яким ми регулярно допомагаємо, і є сім’ї в скрутному становищі – багатодітні або з інвалідом, які також намагаємося підтримувати.
І.: Яким чином людям можна до Вас звернутися? Прийти в офіс?
Р.: Потрібно прийти в офіс чи зателефонувати туди, також можна звернутися в інстаграмі чи телеграм-каналі. Чимало дзвінків надходить на мій особистий номер. Де вони його беруть – не знаю, але багато хто в місті знає мій номер телефону.
І.: Ви сказали, що бачите велику кількість людей, які потребують допомоги. Як відновлюєтеся після побаченого? Звідки берете сили та енергію на здійснення волонтерської діяльності?
Р.: Це дуже просто. У мене неймовірна команда волонтерів. Коли закінчується робочий день або тиждень, то збираємося колом однодумців (завжди це використовуємо), відпочиваємо, спілкуємося, граємо в настільні ігри і цим самим заряджаємо одне одного. Я не перебільшую, коли кажу, що ми стали однією родиною, яку практично самі собі обрали.
І.: Скільки наразі людей у штаті?
Р.: Саме в офісі перебуває близько десяти людей, але є волонтери і в інших містах, які там шукають допомогу та вирішують логістичні питання. У деяких із них є основна робота, а у вільний час вони тут нам допомагають. Отже, загалом трохи більше 30 осіб. Крім того, нещодавно команда поповнилася двома волонтерами з інших країн. Вони займаються евакуацією з Бахмута, Часового Яру, а ще ж був і Соледар.
І.: Очевидицею яких подій російсько-української війни Ви були під час надання допомоги?
Р.: Другого числа, коли ми допомагали із будівельними матеріалами людям, аби зробити їхні вікна та двері, якраз стався обстріл і знову постраждали ті самі та ще інші будинки, а також населення. Це те, що дуже добре закарбувалося в пам’яті.
І.: А ще щось пригадати можете?
Р.: Так, звичайно, можу. Коли прилетіла ракета на залізничний вокзал і постраждали люди, я теж була недалеко від того місця й бачила цей жах.
І.: Тоді вже був заснований благодійний фонд?
Р.: Так, тоді ми вже потроху розвивались.
І.: Ви надавали допомогу постраждалим?
Р.: Тоді постраждалим надавали допомогу поліція та МНС, а ми вже після того.
І.: Що мотивує Вас залишатися в Краматорську, який наразі є прифронтовим містом? Адже волонтерити можна, наприклад, у більш безпечних місцях, де також потрібна допомога.
Р.: Я тут народилась і дуже люблю своє місто; у мене надзвичайно болить душа від тих обстрілів та руйнувань, які завдали Краматорську, але я не можу його зараз залишити, тому що розумію, яку відповідальність узяла на себе, а отже, мушу до останнього виконувати ці обов’язки та допомагати.
І.: Яким чином на Вас і Ваше особисте життя вплинула повномасштабна війна?
Р.: Вона поділила моє життя на до та після. У мене змінилось абсолютно все: я залишилась без роботи, почала працювати волонтером.
І.: Якщо говорити про внутрішні зміни?
Р.: Напевно, я знайшла в собі якісь внутрішні сили, щоб залишатись тут і допомагати.
І.: А які зміни Ви, можливо, відчули в собі під час надання допомоги? Як це на Вас впливає?
Р.: Гарне питання. Навіть не знаю, як на нього відповісти. Як саме впливає? По-різному. Коли сюди приходять дітлахи, то, даючи їм солодощі, уже відчуваєш щастя від того, що зміг поселити радість в душі кожної дитини. Коли була видача іграшок перед Новим роком… Надзвичайно велике щастя, якщо можеш дарувати його іншим. Коли бачиш людей похилого віку, котрі за часів Другої світової війни були дітьми й не могли дати собі ради і які зараз уже пенсійного віку й знову потребують захисту… Боляче на них дивитись. І важко.
І.: Що вразило Вас найбільше на волонтерському шляху?
Р.: Мене здивувала кількість людей, які об’єдналися, а також те, що волонтерами є молодь 16-18 років. Вони з ранку й до ночі допомагають, намагаються зробити щось для нашого міста та його жителів. Це дуже вражає, оскільки розумієш, що в нашій країні зростає чудове покоління.
І.: Яким Вам бачиться майбутнє України?
Р.: Дуже вірю й чекаю, коли наша країна зможе розквітати. Знаю, що в нас надзвичайно великий потенціал і впевнена, що це буде одна з найрозвинутіших країн у всьому світі.
І.: Які у Вас особисті плани на майбутнє?
Р.: Останнім часом так трапилось, що ми живемо одним днем. Іноді не знаєш, що буде завтра, але сподіваюсь, що коли буде перемога, я повернусь до своєї роботи, а також насолоджуватимусь кожним мирним днем.
І.: До чого треба бути готовими людям, які хочуть стати волонтерами?
Р.: Їм потрібно бути готовими до того, що волонтер – це людина, яка все вміє та може. І не чекати за це подяки.
І.: Що Ви порадите українцям у цей нелегкий час?
Р.: Об’єднуватись та допомагати. І, звичайно, лише коли всі об’єднаються, ми зможемо прийти до перемоги.
І.: Дякую за пораду й за спілкування.
В.: І Вам велике дякую!
