Усні свідчення від 03.08.2022 про російсько-українську війну

Російсько-українська війна

Усні свідчення Нахімової Мирослави, мешканки Маріуполя, записані 3 серпня 2022 року про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.

І. – інтерв’юер.

Р. – респондент.

Фото надані респонденткою.

Персональні дані респонденти були змінені для збереження конфіденційності.

І.: Доброго дня. Представтесь, будь ласка, та розкажіть трохи про себе.

Р.: Мене звати Мирослава, мені 31 рік, в мене є двоє діточок маленьких: Оля, їй 3,5 рочки, та Ніна, їй 9 місяців. Зараз я знаходжусь в Запоріжжі, куди прибула з міста Маріуполя.

І.:  Дякую. Пропоную хронологічно відтворити події Вашого життя, починаючи від 24 лютого 2022 року. Яким для Вас виявився цей день початку [повномасштабної] війни?

Російсько-українська війна - ДОКМ 7

Р.: Це було дуже жахливо. Я відчувала страх, невідомість якусь. Я була з двома своїми діточками вдома, ми не пішли у той день до садочку за станом здоров’я. Це був страх, я відчувала страх.

І.: Що змінилося у Вашому житті після повномасштабного вторгнення?

Р.: Що змінилося… Змінилось насамперед місце мого проживання, взагалі моє життя, воно перевернулось із ніг на голову. Моя дитина не ходить до садочку, ми не маємо свого житла, винаймаємо квартиру у місті Запоріжжі. Мій чоловік втратив роботу – він працював на “Азовсталі”. Взагалі змінилось все. Мій уклад звичайного життя майже повністю змінився, окрім того, що я роблю як мати щодня, дбаю про своїх дітей, тільки це постійне. До 24 лютого [2022 року] я планувала якось своє життя, були плани на майбутнє. Зараз ми всі знаходимось у такому стані підвішеному. Ось так.

І.: А як саме Ви дізнались про захоплення Маріуполя російськими військами?

Р.: Ми дізналися про це не одразу. Конкретно я про це дізналася вже після того, як наше місто було оточене. Через два дні ми зрозуміли, що більше не можемо виїхати з міста, що автівки не випускають, що мирні люди не можуть більше покинути місто, що автівки розстрілювали з якихось причин. Ось тоді я усвідомила, що ми в оточенні.

І.:  Як Ви наважилися на переїзд з Маріуполя до Запоріжжя? Розкажіть, будь ласка, як відбувалася ваша з родиною евакуація.

Р.: 5 березня мати мого чоловіка додзвонилась якимось магічним образом до нас. Зв’язку вже не було, електроенергії не було, води не було, але це неважливо. Важливо те, що  зв’язку не було, але  якимсь чином вона додзвонилася. І перше, що вона сказала: “Міро, там об’явлена евакуація”. Я дивлюся у вікно і бачу, що люди…. Взагалі вже до 5-го березня декілька днів по вулицях майже люди не вешталися. З вікна ми дивились… вулиці були пусті, бо були дуже часті прильоти у сусідні будинки, у сусідню школу (вона 100 метрів від нашого дому), у подвір’я школи. Люди вже не ходили по вулиці, тільки за якихось потреб дуже гострих, за водою, наприклад. Я бачу, що люди… вони бігають із сумками, йдуть колоною по Морському бульвару у напрямку “Азовсталі”, люди засовують речі у багажники, у машини, кудись їдуть. Взагалі це була картина, яка мене дуже надихнула, і я закричала Віталію [чоловіку]: “Там евакуація!”. В нас були вже зібрані речі, які ми могли вмістити в нашу маленьку автівку Matiz Deo, дуже-дуже швидко ми побігли в підвал, схопили речі, затрамбували їх у автівку маленьку, що змогли, діточок взяли наших, вдяглися, сіли в автівку та поїхали. Збір був на Драмтеатрі [Донецький академічний обласний драматичний театр]. Взагалі нас три машини їхало від нашого будинку, люди з нашого будинку також їхали,  колоною навіть якоюсь ми рухались. На одній з автівок  колесо пробили, та вони не змогли далі продовжити рух, наскільки ми знаємо, доля їх зараз нам невідома. Це було у промзоні біля “Азовсталі”. Вже під’їжджаючи до центру міста (ми жили на Лівому березі, це Морський бульвар), ми побачили сотні, може навіть тисячі автівок із білими позначками. Хтось там рушник вивісив собі на автівку, хтось якесь простирадло біле – вивішували люди для позначки, що вони мирні. Надписи “Діти” були на автівках скрізь. Під’їхавши до Драмтеатру, ми навіть не змогли близько під’їхати, бо дуже багато автівок було, люди хотіли евакуюватися з міста. Підійшла я до поліції, поліція сказала, що “так-так, коридор”. Ми постояли хвилин 5, напевно, та вони зробили заяву, що та сторона не погоджується випускати людей, що вони не узгодили зелений коридор, що нам треба роз’їжджатися якомога швидше. А вже тоді ми почали відчувати, що це ж був режим припинення вогню, ми також відчули, що стали трішки менше стріляти, а то знову, знаходячись біля Драмтеатру, почули, що дуже сильно почали обстрілювати центр міста, взагалі все місто обстрілювали дуже сильно. І ми, розуміючи, що в нас палива дуже-дуже мало, і ми вже побоялися їхати на Лівий берег, бо нам здавалося, що там  найжорстокіші обстріли, ми почали шукати місце в центрі міста по бомбосховищах. Бомбосховища вже були переповнені, у двох місцях нам казали: “Ну, якщо хочете там, біля виходу є місце”. А взагалі вони вже були дуже-дуже сильно переповнені. Ми сподівалися, що зелений коридор, якщо його сьогодні не було, то він буде завтра чи післязавтра, тобто ми так собі думали, що в наступний день, наприклад, виїдемо … Взагалі я і винайняти квартиру намагалась у людей, які стояли у величезній черзі за водою. Люди на мене дивились так, як на якусь скажену, може, я так і виглядала, ну, такі були обставини. Одна жіночка запропонувала нам квартиру, але вона була взагалі порожня, і вона була прямо біля Площі Миру, і кутова. Кутова квартира, яка виходить на порожню ділянку, нічим не прикрита була, іншим будинком, я маю на увазі, то це було не дуже безпечно, тому ми відмовились і поїхали собі шукати місце далі. Нам порекомендували поїхати до TERRASPORT. Там було організовано сховище. Нам сказали, що там навіть годують, тому ми поїхали туди. Там нам сказали, що також вже дуже-дуже переповнене сховище. Ну, це не було бомбосховище, це був просто цокольний поверх спорткомплексу якогось. Нам сказали, що ось навпроти технікум, йдіть спитайте, може, там ще є місце. Я підбігаю до технікуму, двері вже зачинені, за дверима скляними стоять хлопці, які нам показують, що все, місць немає. Я впала на коліна, в мене вже просто був відчай. Я почала благати їх нас пустити, бо в нас двоє діточок, попросила їх стати на наше місце, що ми багато місця не займемо. Вмовляла нас взяти, благала просто. Вони побачили, що я впала на коліна, почала про дітей, одразу відчинили, сказали:  “Дівчино, ви що? Заходьте!”.  Таким чином ми там припаркувати автівку у дворі технікуму. Нас розташували, нам дали ліжко з Ніною, з меншою [донькою], для чоловіка та Олі [старшої доньки] обладнали ліжко зі стільців та дверей. Двері знімалися з аудиторій технікуму та ось так більшість людей спала на дверях. Нас погодували. На той час було десь 200 людей. Під кінець дня там було вже близько 300 людей. Все ж таки продовжили приймати, бо була така ситуація, що люди боялися їхати на східний район міста, на Лівий берег. Ось так, деякі були вже без житла, тому приймали, приймали, приймали людей.

Ось ми знаходились у цьому сховищі до 16 березня, коли ми все ж змогли виїхати до Запоріжжя. Спершу ми були у Бердянську, але це неважливо. Ми змогли виїхати з міста, і це найважливіше. Ми виїхали цілі, хоча й були хворі, але це таке…

Російсько-українська війна - ДОКМ 3

І.: А можете, будь ласка, розповісти про побут у цьому сховищі? Як він був організований?

Р.: Нас було близько 300 людей, може, трішки більше, але це неважливо. Я така активна як завжди, займалася оформленням списків чергування по кухні, по туалетах. Були організовані чергування у комендантську годину: чоловіки охороняли наші два входи/виходи, двоє дверей, які виходили на вулицю, щоб ніхто не ввалився до нас, не було ніяких диверсій, люди сторонні щоб не змогли пробратися до нас з якихось причин.  Чергували по туалетах – виносили відра, чергували по кухні – мили каструлі, ложки, виделки у воді, яку зливали з опалення.

І.: А як складалися стосунки між людьми у такому колективі, скажімо так?

Р.: Стосунки складалися по-різному, бо всі ми дуже різні. І були ситуації різні, наприклад, деякі люди, сім’ї спілкувалися доброзичливо, вони навіть якусь дружбу наладили, деякі вели себе деструктивно, наганяли паніку, якісь домисли, десь щось почули там, це все розповідали на всю кімнату, скажімо, якісь слухи. Це навіть смішно говорити про це, що вони там могли розповідати. Деякі чоловіки якось конфліктували, ну, чоловіки є чоловіки. Поки ситуація була ще не така напружена спочатку, то якось було тихо, мирно, а коли почали вже стріляти безпосередньо по нашій будівлі, поруч, тому ситуація змінилась. Люди стали менше спілкуватися між собою, бо в таких умовах спілкуватись не дуже й хотілось. Всі були напружені, у всіх здавали нерви. Із тим, як напруга зростала, то спілкування також ставало більш напруженим. Ось так.

Російсько-українська війна - ДОКМ 2

І.: Вдавалося якимось чином відволікатися від такої жахливої обстановки? Заради дітей, наприклад.

Р.: Так-так, тільки цим і відволікались. Оформленням списків я себе відволікала. А взагалі щодня ми себе відволікали. У нас є прямі обов’язки батьківські, ми займалися нашими дітками. Я майже весь час була із Ніною, бо вона була ще дуже маленька, їй було 4 місяці, їй 5 місяців виповнилося у цьому підвалі 8 березня. Я займалася Ніною, в основному, а чоловік займався Олею. А так взагалі ми обидва займалися дітьми – розважали їх, малювали, щось писали, щось там розмальовували. Один раз приходив Червоний Хрест: психолог від Червоного Хреста читав казку діточкам, цукерочки роздавав. Ось так ми і займались.

І.: Багато було дітей у сховищі?

Р.: Дітей було десь близько 20-25 точно. Мені здається, 24 дитини. Діти були… найменшій було 2 місяці, і десь до років 12, ось так. Усіх було десь 24, мені здається. Це немало, це дуже багато у таких умовах. І всі почали хворіти один за одним, просто всі по колу хворіли діти, навіть вітрянка була.

Російсько-українська війна - ДОКМ 4

І.: Як було з ліками? Яким чином лікувались?

Р.: Наші діти також два рази хворіли за ці 11 днів у цьому підвалі. Ліки… Я збирала аптечку. І  “Нурофен”, і “Ефералган”, “Анальгін” – все таке жарознижувальне обов’язково я з собою наклала. І люди у нас брали, бо не всі змогли організувати аптечки. Це ж ми якось заздалегідь збирали речі про всяк випадок, скажімо так. Ми були готові. Ліки були у мене такі елементарні. Взагалі серед нас був педіатр, вона оглядала діточок наших. Ми з чоловіком бігали на TERRASPORT, це через дорогу від нас, було дуже страшно: Ніна в сумці, ми біжимо, стріляють. Але нас прийняли, у них там ліки якісь були. А взагалі дітей лікували водичкою та жарознижувальними, більше нічого, в принципі, не було. Ще були якісь антибіотики. Вони знадобилися, коли до нас у сховище прийшли люди, у яких було потрапляння пряме у будинок. Ці люди, на щастя, були за несучою стіною, але вона на них впала, і ось там була рана на обличчі у чоловіка або у жінки, я вже не пам’ятаю, у жінки, так. І ці антибіотики дуже знадобилися у цьому випадку. Діточок лікували водичкою або чаєм. Взагалі ліків не було, лікарні не працювали, до лікарень дістатися було неможливо ніяк. Взагалі зі сховища не можна було виходити.

У мене дитина захворіла, а люди взагалі різні, і чоловік, напевно, мене не впізнав, у нас же у сховищі було темно, в основному, генератор вмикали по якихось годинах вранці та ввечері. Я стою, розмовляю з кимось і кажу: “Діти хворіють, що ж робити?”. У Ніни, моєї молодшої, тоді була температура 39,4, вона вперше захворіла, їй 4 місяці було, а він каже: “Та вона не виживе”.  Я просто оторопіла, стою. Він матері дитини,якій 4 місяці, каже “Та вона не виживе “. Такі люди різні, це щодо питання про те, як люди спілкувалися між собою.

Російсько-українська війна - ДОКМ 5

І.: А як з продуктами були справи?

Р.: Продукти нам один раз привезли, мені здається, поліція, якесь печиво та масло. Хтось ще там щось привозив, я не дуже сильно пам’ятаю, бо я на кухні тільки один раз наприкінці чергувала, а так взагалі … У нас же двоє діточок і ми займалися діточками, і нас не дуже до загальних справ притягували. Ми були сконцентровані на дітях.  А так десь продукти їздили брали наші люди, які були з нами у сховищі, їздили брали по магазинах продукти з дозволу поліції. Як всі робили. А що було робити?

І.: Ось Ви сказали, 16 березня Ви зробили другу спробу евакуюватися, виїхали до Бердянська, потім переїхали до міста Запоріжжя, де перебуваєте зараз. Як Ви адаптувалися на новому місці? Як вирішуєте побутові питання у зв’язку зі зміною місця проживання?

Р.: Побутові питання… Ми винаймаємо квартиру, у неї є стіни, тут є освітлення, газ – тут все є, тому побутові питання ми вирішуємо так само, як і в мирний час. Побут вести нам нескладно, бо квартира обладнана, у місті відносно спокійно. Відносно, зараз ніде не спокійно, тому проблем із побутом немає. Маємо усе приладдя, техніку маємо: і пральну машинку, і мікроволновку, тому проблем із цим питанням у нас точно немає. Я правильно зрозуміла питання?

І.: Так-так, правильно, дякую. А які зміни Ви відчули в собі після переїзду?

Р.: Я сформулювала для себе у підвалі та озвучила навіть цю фразу, що все, я подорослішала. Я зрозуміла, що я вже доросла. Ось зараз навіть сльози навертаються. Я просто зрозуміла, що я вже доросла, далі нікуди вже. Я себе відчуваю дуже зрілою людиною, яка несе відповідальність за своїх діточок. Я розумію, вся відповідальність лежить на мені зараз. Я відчуваю відповідальність. Ось, що я відчуваю.

І.: Які у Вас зараз плани на майбутнє? Чи є вони? Вдається  планувати щось?

Р.: Зараз у цей час, я думаю,  дуже складно щось планувати. Ми зараз живемо сьогоднішнім днем, займаємось, знову ж таки, нашими дітками. Я тут Олю, старшу свою доньку, воджу у “розвивашку”. Це безкоштовно навіть, вони там займаються – і ліплять, і малюють, і клеять. Доньці дуже подобається. Із молодшою я ходжу гуляти на площадку, постійно гуляю зі своїми дітками в парках, тут є декілька чудових парків. Тобто я зараз якось вирішую поточні питання. Просто живемо сьогодні, просто дякуємо Господу-Богу за те, що ми живі, ми цілі, тобто ми живемо сьогодні, зараз і планів на в майбутнє ми не будуємо, не плануємо нічого, бо зараз це здається неможливо. Ми цінуємо кожен момент.

Російсько-українська війна - ДОКМ 6

І.: Що б Ви могли порадити людям, які опинилися у подібній з Вашою ситуації, які наважуються на переїзд, наприклад?

Р.: Я не розумію, як можна там жити. Не те щоб наважується, я не розумію, як на нього можна не наважитися. Що я можу порадити… Я можу порадити виїжджати якомога швидше, коли це зручно. Я можу порадити взяти якісь речі першої необхідності, але не тільки на зараз, на літо чи осінь. Я просто спілкуюся з багатьма людьми, вони всі кажуть що виїжджали десь на місяць. Ми також у Запоріжжя думали, що виїжджаємо на три тижні. Але все ж таки я змогла організувати так збір речей, щоб це були і зимні, і літні, і демісезонні речі та взуття. Тобто ми взяли не тільки сезонні речі. Я можу порадити також брати речі не тільки на зараз, а й теплі речі. Тому що скоріше за все, це буде не на місяць, не на два і не на три. І ще при собі обов’язково мати аптечку, де є бинт, “Хлоргексидин”, спирт, джгут для того, щоб у разі поранення оказати першу допомогу людині. Жарознижувальні обов’язково при собі мати. Ось це я можу порадити.

І.: Так, дякую. Дуже дякую Вам за спілкування, щирість та відвертість.

Р.: Дякую Вам.

І.: Бажаю миру та перемоги. Ще раз дякую.

Р.: Обов’язково,  навзаєм миру та перемоги. Всього найкращого.

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *