Усні свідчення Вікторії Крайнюк, уродженки с. Ставище Харківської області, записані 15 грудня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І: Доброго дня. Представтесь, будь ласка, та розкажіть про себе.
Р: Доброго дня, мене звуть Крайнюк Вікторія Євгенівна, я родом із Харківської області, село Ставище, Куп’янський район. Я була свідком воєнної агресії та жила в окупації протягом 4х місяців.
І: Пропоную повернутися до початку повномасштабного вторгнення.
Яким для Вас видався день 24 лютого 2022 року?
Р: 24-го я прокинулася у Харкові о 4 годині ранку від того, що почула як летять ракети. Потім я подивилась у вікно і побачила як зі сторони Чугуєва все палало. Розбудила батька та молодшу сестру, вони сказали що я щось вигадала, згодом почались ще більші вибухи. Тоді прокинулись вже всі. Перше що ми думали робити, думали їхати подалі від Харкова, але потяги з Харкова не ходили. Потім я пішла на автостанцію і дізналась, що до мого дому, села де живуть батьки та де я проживала до 18 років, є автобуси але ніхто нічого не гарантує. Дорога йде через Чугуїв, який під великими обстрілами, бо там була військова частина, аеродром. Ми поїхали. Їхали не очікувано дуже спокійно. Хвилин через 15-20 після приїзду у село я побачила колону військової техніки. Спочатку я думала, що це українська техніка, але потім ми помітили надписи «Z», «V» і зрозуміли що щось не так. Один знайомий наш намагався знімати ці колони на відео і йому сказали «якщо ти не припиниш, то ми почнемо стріляти». Як ми вже були вдома в селі, нам зателефонували і повідомили, що наше смт Шевченково і Шевченківський район під окупацією Російської Федерації.
І: Уточніть, будь ласка, де Ви побачили цю техніку?
Р: Це було в смт Шевченково, 24 лютого о 2-3 годині дня. Їхало дуже багато техніки. Мене збив з пантелику та здивував момент, що вони їхали як з харківського напрямку так і на харківський напрямок. Тобто ми приїхали з Харкова тільки, а з того напрямку вже їде техніка Я розуміла, чому на Харків йшла техніка, що вони наступають туди, але як і чому вони їдуть у зворотню сторону я не розуміла.
І:Чи відчували Ви занепокоєння у суспільстві до початку великої війни?
Р: Так, весь тиждень до війни на роботі в нас були дискусії на тему «чи буде війна?». Сформувалося чітко два табори. Я вважала, що щось та буде, чи війна чи щось подібне. Всі дівчата в колективі вважали, що війна буде, а хлопці навпаки говорили, вони вважали що то дівочий «брєд». Останній тиждень були розмови тільки про це, і вдома, і з друзями. Неможливо було не говорити.
І:Розкажіть про своє життя до 24 лютого 2022 року? Чим займалися, як проводили вільний час?
Р: Це було інше, паралельне життя. Зараз я докоряю собі, що не цінувала того. Вважала, що то все так і має бути. Була цікава робота в офісі, були подорожі, планувалася поїздка закордон на пів року. Було цікаве і насичене безтурботне життя.
І:Що змінилося у Вашому житті та у Вашій громаді з приходом окупантів?
Р: Перше що змінилося, всі були дуже налякані. Ти у стресі і не знаєш з якими вони настроями приїхали. По телебаченню показали, що відбулося в Бучі, Ірпені, Гостомелі. І ти сидиш і думаєш, а раптом в нас почнеться те саме все. Я була дуже налякана і дуже зла на те, що я безпорадна і не маю можливості вплинути на це. Що дуже важливо, я не маю змоги виїхати. Певний час ще курсували автобуси до Харкова, але було дуже моторошно. Кожен день розповідали нові жахливі історії по типу «там машина підірвалась», що на блокпостах не пропускають, що виїхати неможливо, що в Харкові небезпечно. Було страшно та безпорадно.
І:Чи доводилося Вам контактувати з загарбниками? Як вони поводили себе?
Р: Доводилось, декілька разів. Поводились зверхньо, не агресивно. Були ситуації, коли ми приїжджали до райцентру по продукти та інші речі першої необхідності. Я перший час ще отримувала заробітну платню. Вони підходили питали «Хто ви? Що ви?», просили показати паспорт, прописку. Вели себе як господарі. Доводилося контактувати з ним ще на блокпостах як виїжджала. Бачила їх постійно, вони їздили біля дворів, стояли зі всіма в черзі у магазин.
І:Які складнощі у побуті виникли у побуті з приходом окупації? Чи були продукти у магазина?
Р: По-перше, в нас зникло світло, спочатку на тиждень, а потім бувало що зникало і на тиждень і на два. Найдовший період що ми були без світла – 1 місяць і 7 днів. Далі почав зникати зв’язок. На операторах лайф та водафон зник відразу, залишився київстар. Вийти на зв’язок можливо було лише на певних місцях. І взагалі, цей місяць без електроенергії буж жахливим. З продуктами перший час все було добре, ніхто ні розумів на скільки це все затягнеться. Були ще продукти з попередніх закупів у магазинах. Всі активно все купували. Одразу постало питання з готівкою та банкоматами. У банкоматах гроші закінчилися у перші дні, але тоді ще можливо було розрахуватися карткою. Через деякий час вже сплата карткою була можлива лише під великий відсоток. Спочатку брали 5 % від суми покупки за розрахунок карткою, закінчилося це 25 % комісії. Продукти були, але питання за яку ціну. Придбати можна все, але коли не було можливості нашим підприємцям їздити на підконтрольну Україні територію, все почали возити з території росії. Тоді ціни полізли в гору. Була спекуляція, багато людей привозили продукти з так званих ДНР і ЛНР, з Бєлгорода. Деякі підприємці по дорозі за продуктами на підконтрольну Україні територію натрапляли на міни та підривалися. Кілограм ковбаси міг коштувати від 300 грн і до 800 грн. Те що я запам’ятала для себе і сфотографувала, кава Nescafе вага 350 грамів коштувала за цінником 950 грн і плюс до цього ще зверху додавалося 20 %, бо сплачували ми картками. Ця кава виходила більше тисячі гривень. Продавали на ринках безакцизні цигарки, горілку. На скільки мені відомо, окупанти брали побори з магазинів. Якщо хочеш займатися підприємництвом, то тобі треба платити. Деякі просто сплачували гроші, деякі вислужувалися, деякі підгодовували їх, так би мовити. Останні мали більшу волю і могли ставити будь які ціни без страху. Купити можна, але за що. Зняти готівку неможливо. А деякі люди, хто і отримував кошти, пенсію наприклад, отримували її на картку, ті могли розрахуватися лише з великою комісією. Багато хто лишився без роботи, бо майже всі їздили працювати кудись, в Харків зазвичай. Продукти були, але за що їх придбати.
І: Як населення вашої громади ставилися до військових рф?
Р:Майже всі ставилися негативно. Нажаль траплялися і колаборанти, було багато випадків про які навіть зняли вже документальні фільми. Не всіх вдалося спіймати, та якщо взяти більшість, то ставились всі погано. Люди боялися сказати це. Якщо до когось заходили в двір і просили воду, то всі давали, бо вони приходили з автоматами. Всі казали «дорий день, до свидания, как ваши дела», в якщо ти почнеш говорити щось не те, то тебе просто вб’ють у своєму дворі і все.
І: Коли і як Ви наважились евакуюватися з окупованої території, адже ні зв’язку ні інтернету майже не було?
Р: Зв’язок був дуже мінімальний, це був початок літа. Почалися гуманітарні не офіційні коридори. Люди самі почали збиратися на свій страх і ризик та на своєму транспорті їхати. Дорога була дуже довга. Якщо раніше до Харкова машиною від нас можна було доїхати за 40-50 хвилин, то у нас цей шлях зайняв 7-8 годин. Почались розмови, що нібито людям. вдається виїхати, що випускають жінок, дітей та пенсіонерів. Ми вирішили спробувати, бо вже не було жодної надії, заощадження закінчувалися і потрібно було їхати хоча б комусь, щоб була змога працювати та допомагати сім’ї. Ми із сестрою вирішили їхати вдвох. Батьки відмовились їхати, бо не були готові лишити дім, адже є великий ризик, що ти можеш повернутися і будинок вціліє від ракет але його розберуть сусіди і нічого від нього не лишиться. Нажаль в окупації грошей ні в кого немає і кожен виживає як може. Ми зі знайомими виїхали, вони вивозили свою доньку. Їхали дуже довго, пересікали багато блокпостів. На кожному посту питали куди їдемо, перевіряли документи, речі. Ми їхали майже без нічого, з рюкзаком одним на двох буквально. Потім доїхали до дамби в Печенігах, яка була розбита, перебігли переправу маленьку швидко і далі я взагалі нічого не розуміла. Стояли хлопці, машини, швидко розподіляли кому куди сідати. Посадили нас в бус і тільки після п’яти хвилин шляху з ними я запитала «де ми? ви українці?», вони відповіли «в Україні, ми українці». Я подякувала богу. Потім були стандартні процедури фільтрації, пересадка на інший автобус з Чугуєва. Я була шокована скільки руйнувань ми побачили по дорозі. Бо бачити в новинах то одне, а коли ти бачиш на свої очі масштаби руйнувань у сусідніх селах, у районі, це дуже шокує.
І:Що включає в себе процедура фільтрації?
Р: Фільтрація – це перевірка документів, як я розумію, перевірка по базам чи ти не колаборант, давали свідчення на рахунок військових злочинів, на рахунок того хто співпрацював з окупантами, і певно, щоб вести реєстр хто і куди виїхав.
І: Чи було куди або до кого їхати, коли евакуювалися?
Р: Так, ми знали куди їхати. Спочатку заїхали у Харків, забрали речі з орендованої квартири, там все вціліло, і поїхали у Полтавську область до сім’ї мого хлопця.
І:Чи вдавалося підтримувати зв’язок з рідними, які лишилися в окупації на той момент?
Р: Так, але доволі рідко. Лише у вересні відбулася деокупація на Харківщині. Раз на декілька днів батьки виходили на місця де хоча б трохи ловив зв’язок і так зв’язувалися.
І:Де Ваша сім’я знаходиться зараз?
Р: Наша сім’я зараз роз’єднана. Батько зі старшим братом лишилися вдома, на Харківщині, мама з молодшим братом у Німеччині, молодша сестра теж в Німеччині але окремо від них. Я у Полтавській області.
І: Ви згадали .що частина Вашої сім’ї закордоном. Як вони там опинилися?
Р: Сестра поїхала до Німеччини працювати як студент, мама з молодшим братом опинилася в Німеччині бо батьки відвезли молодшого брата до школи у Куп’янськ у вересні, а як почався контрнаступ наших військових, то росіяни тікали і забрали з собою дітей з цієї школи.
І: Це спеціалізована школа чи інтернат, де лишають дітей на 5 днів, а на вихідні забирають додому?
Р: Так, п’ятиденне навчання. Потім був довгий шлях пошуку. Ми дізнавалися куди вивезли дітей, як вони. Згодом знайшли волонтерську групу, яка допомогла коштами на дорогу. Сам шлях до місця його знаходження був дуже не легким та коштовним. З окупованої території вони вже поїхали одразу у Німеччину, бо вдома не дуже безпечно наразі.
І: Ви згадали, що Вам допомагали повертати молодшого брата волонтери. Що це за організація та чим вони Вам допомогли?
Р: Це був фонд Ірини Верещук, який допомагає з пошуком зниклих людей. Вони допомогли коштами на дорогу, бо дорога пролягала через всю Україну (з Харкова), Польщу, Європу, територію Росії, так звану ЛНР і потім тільки кінцева точка – Перевальськ, там були діти. І так само, на дорогу назад требу були кошти.
І: Я правильно розумію, що там (у Перевальську ) залишається більшість вивезених дітей?
Р: Так, зі школи було вивезено 17 дітей, забрали двох. Перша поїхала моя мама. На зв’язку вихователька, вона пішла на зустріч. Є певні моменти, вони віддають дітей у руки батькам або найближчим родичам. Не зрозуміла, чи законно це вона робить чи ні. Можна зробити нотаріальну довіреність, але… Нажаль, з 17 батьків, тільки двоє забрали двох дітей та взагалі почали шукати дітей та вийшли на зв’язок.
І: Як Ви вважаєте, чому так складаються обставини, чому ці 15 дітей залишаються, грубо кажучи, не потрібними батькам? Чому їх батьки не задалися питанням їх повернення?
Р: Я думаю це людський фактор. Напевно, так їм потрібні їхні діти. Хто хотів і кому вони важливі, ті поїхали і забрали дітей, пройшли цей шлях не опустивши рук. Тим паче тепер, коли є вже приклади що забрали дітей, знають де діти знаходяться, є до кого звернутися за коштами на дорогу. Думаю то все людський фактор.
І: Складно це зрозуміти, чому люди так себе поводять.
Р: Можна спробувати знайти виправдання: немає зв’язку, хтось на території бойових дій. Але мої так само були на території, де не було зв’язку, де була окупація, деокупація і зараз там йдуть бойові дії. Якщо людина має бажання, то вона робить.
І: Якщо відомо, в яких умовах знаходилися діти? Адже їх вивезли на непідконтрольну територію, так названих ЛНР. Чи були вони в безпеці?
Р: На рахунок безпеки, ні. В місцях де вони знаходились завжди поруч була лінія фронту. Діти були дуже налякані, дуже втомлені, вони не розуміли що це. Їм постійно повторювали, по дорозі і в школах, «Ось, подивіться, що роблять українці. Вони розбили вашу школу, вони розбили ваші будинки.» я була трохи шокована, що дітей забрали у батьків, вивезли незрозуміло куди і ще розповідають таке.
І: Я правильно розумію, це була пропаганда на дитячу психіку?
Р: Так, звичайно. Харчування. Найкраще кормили, зі слів брата, у Перевальську. Там було нормальне, відносно, харчування, одяг був. Вони до цього були деякий час в Сватово, там з цим було дуже погано. Мій брат навіть продав свої навушники.
І: Місцевим мешканцям продав?
Р: Так, комусь з місцевих. Він не дуже хоче про це розповідати. Проговорився, що продав навушники задля того, щоб піти купити поїсти, бо годували дуже погано.
І: Скільки років брату?
Р: 14 років.
І:Що від початку війни вразило Вас найбільше? Якийсь випадок, чи особистість.
Р: Був один момент. Над нашим подвір’ям часто літали російські гелікоптери. Літали вони в напрямок Ізюму, та звідти, бо там були жорсткі бої в той час. Одного разу я розмовляла по телефону і пролітав гелікоптер (вертоліт). Я дивлюся на дерево а з листків капає кров. Я розумію, що пролетів вертоліт, не зрозуміло кого, що вони перевозили. Ще один був дуже страшний момент. Також, розмовляла по телефону і почула якийсь жахливий звук, подумала що то вітер сильний. То був винищувач. Не розумію, як так вийшло, що він пішов на таке пониження. Я стояла біля дерева, можливо заввишки метра 4, і він чітко пролетів наді мною і тим деревцем. Занизився і пішов на зліт. Багато таких моментів. Дуже запам’яталися, коли ми виїжджали, масштаби руйнувань.
І:Що допомогло Вам впоратися зі стресом після пережитих подій?
Р:Допомогло що я приїхала, можна сказати, додому. Як тоді так і зараз був поруч міх хлопець. Сестра була поруч, друзі.
І:Чи відчували Ви себе в безпеці на підконтрольній Україні території?
Р: Ні. Бо в країні війна. Зараз у будь якому місці в Україні ти не можеш себе відчувати на 100% в безпеці. Звичайно, було спокійніше. Ти можеш розмовляти будь з ким, можеш говорити що думаєш, можеш сказати які вони насправді ті (російські) солдати. Не як вдома, ходити шепотіти, боятися зайве щось сказати по телефону або при людях. Трохи вільніше, але не в безпеці. Війна закінчіться, я думаю, ніхто не буде повністю відчувати себе в безпеці.
І: Скільки часу вам знадобилося, щоб відновитися психологічно, на скільки це можливо наразі?
Р: Місяця 2-3, приблизно. Щоб не прислухатися до гучних звуків, вночі не сіпатися.
І: Що ви порадите людям які пережили окупацію, та українцям?
Р: Якщо ви опинилися в окупації, то не треба істерик, сліз, негативних накручувань. Як мантру казати собі «все добре». Якщо телефонують і говорять «о господи, як ти там?», відповідати, що все добре. Тримати в голові, що скоро, сьогодні-завтра, все буде добре. З вірою в найкраще легше якось.
І: А українцям взагалі?
Р: Вірити. Вірити в краще, бо думки матеріалізуються. Звичайно, робити все з розумом. Не знімати прильоти на телефон, так би мовити і тд. Треба максимально намагатися жити повноцінне життя.
І: Що перше Ви зробите, коли закінчиться війна?
Р:Не знаю. Важке питання. Напевно, добренько поплачу, поридаю. І ще декілька днів буду ходити і запитувати «точно вже все?». І через певний час можна буде і радіти.
І: Тобто не одразу зможете в то повірити?
Р: Ні, мені треба буде на то час. Щоб було розуміння, що точно все добре, що всі святкують. Тільки тоді.