Усні свідчення Віри Лебединської, мешканки м. Маріуполь Донецької області, записані 16 січня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Добрий день! Представтесь, будь ласка.
В.: Лебединська Віра Федорівна, музичний керівник Донецького академічного обласного театру (м. Маріуполь, наразі у м. Ужгород).
І.: Що Ви можете розповісти про своє життя до повномасштабної війни в Україні?
В.: У Маріуполі я тільки 6 років, до цього жила в Донецьку. До 2000 року працювала акторкою в Донецькому музичному драматичному театрі імені Артема, а потім викладачем сольного співу в музичному училищі. Уже після війни, у 2016 році, переїхала до Маріуполя (я знала це місто ще під назвою Жданов). Він мені не дуже подобався, але з 2016 р. у Маріуполь почали вкладати великі гроші й місто почало відроджуватись, у ньому було зручно жити. А в 2022 році розпочалася повномасштабна війна (ніколи б не подумала, що таке станеться). Працювали ми добре, було багато вистав. У Маріупольському театрі я була на посаді керівника музичної частини, але з приходом режисерки Колосович Людмили була задіяна як акторка у двох виставах: Гарсіа Лорки «Кохання дона Перлимпліна» і Ліни Костенко «Маруся Чурай». Життя було різноманітним, люди по-різному ставились як до вистав, так і до української мови: хто бажав українську мову, хто не бажав, але ми все виконували державною мовою.
І.: Яким для Вас виявився день 24 лютого 2022 року?
В.: Розумієте, у мене він наче якимись «кліпами», точно не можу сказати, як саме він пройшов. До останнього не вірила у війну й не могла усвідомити, що почали бомбити. Думала, що це буде, як у Донецьку: десь трішки на околицях і все закінчиться. Син, рідні, подруга – усі казали збиратися й виїжджати. Але мені не хотілося залишати нажите вдруге, сподівалась, що все минеться. Потім сказали не виходити на роботу. Ще 24-го син телефонував, просив виїжджати хоча б у Бердянськ. Я відповідаю: «Синочку, не знаю, ще почекаю». Він каже: «Що чекати?» Ось і все. А через два дні припинили рух потяги й інший транспорт. Можливо, й були якісь перевізники, але я вже не змогла виїхати.
І.: Як пройшли перші дні війни? Чим Ви займались?
В.: Сиділа біля телевізора та за комп’ютером і не могла усвідомити жорстоку правду. Не розуміла напрямки: чому Харків чи інше місто й що врешті скоїлось? Яка денацифікація? Які нацисти? Нічого цього не було. У свої 60 років не могла знайти відповідь на те, як можна у ХХІ столітті вбивати людей і казати що це «праве діло» або чути від росіян таке: «Ми йдемо захищати свою вітчизну, тобто росію, бо Україна хотіла напасти. А для того, щоб Україна не напала, ми пішли першими». Досі не розумію, як можна на біле казати чорне, а на чорне – біле. Чекала й вірила, що ЗСУ нас захистить, що ворог не пройде. Але коли снаряди вже почали влучати в будинки поруч із моїм (я мешкала в центрі), то зрозуміла, що ніхто нічого не робить (не прибирає, не вивозить сміття), бо просто не може. Повсюди лежали купи сміття, а в мене виникло відчуття безвиході Першою думкою було кудись бігти, щоб урятуватись; можливо, до театру, оскільки це кремезна «сталінська» будівля (мій кабінет був на цокольному поверсі). Знайомий відвіз мене разом із сумками та котиком Габріелем, оскільки автобуси та маршрутки вже не їздили.
І.: Як Ви дізналися про захоплення Маріуполя російськими військами?
В.: Оскільки не було світла, а телефони були розряджені, ми нічого не знали. Люди, які приходили до театру, розказували те, що чули. У когось було маленьке радіо, по якому слухали новини про оточення Маріуполя та захоплення інших міст. До нас приходили з Національної гвардії, а також приносили їжу волонтери. Через постійні авіаудари ми майже два тижні боялися виходити з театру (літаки були спрямовані на «Азовсталь»). Коли чули гуркіт літака, то одразу бігли в сховище до театру. Особисто я не бачила росіян (бо встигла втекти 16 березня), але всім було відомо, що ті стояли на «Епіцентрі» на в’їзді до Маріуполя. Знала лише про те, що окупанти нас обстрілювали, коли ми бігли, а також про безперервні вибухи на «Азовсталі». Крім того, 16 березня росіяни поцілили бомбами в театр.
І.: Коли Ви перебралися до театру зі своєї квартири?
В.: Це було десь 3-4 березня. Я перебралась до театру й поселилась у своєму кабінеті. З нами перебували також інші актори зі своїми родинами. Більша частина жила в бомбосховищі, а ми розташувалися біля службового входу, недалеко від сцени та студії звукозапису. Нас було шість осіб у двох кімнатах. Я та родина Оксани жили там до 16 березня, до того, як упала бомба. У цей день ми прибрали раніше, ніж зазвичай (треба ж було якось існувати). У театрі тоді розмістилося вже близько 1200 громадян, оскільки їм більше нікуди було йти; тривали постійні обстріли, падали міни, тож люди шукали притулок і поселялись у цьому закладі. За тиждень перебування вони потрощили всю глядацьку залу та стільці, винесли крісла, адже сидіти на холодній підлозі було неможливо. Якщо хтось зміг якось виїхати, то на їхнє місце з’являлись інші мешканці. Усі сконсолідувались, почали наводити лад у приміщеннях. Комендантом була Євгенія (вона працювала освітлювачем і знала будову театру), а інші чим могли, тим і допомагали: прибирали туалети, забивали вікна, чергували. Ми з Оксаною зокрема підмітали, виносили скло з побитих вікон. Води спочатку зовсім не було, але потім нам привозив її під театр міськводоканал. Отже, поробивши вранці всі справи, сіли попити чаю й трохи відпочити. Це трапилось приблизно о 10.00-11.00 годині. Пам’ятаю, така якась напруга була, я ще тоді сказала: «Оксано, треба в костюмований цех сходити й узяти підстилку, щоб накритися», а вона, як той янгол-охоронець, відповіла мені: «Сиди, нікуди не ходи». І ось через 10 хвилин почувся гуркіт літака, а за ним звук падіння бомби. Як тільки ми його почули, відразу побігли у «найглухішу» кімнатку. Напевне, це нас і врятувало, тому що вибуху як такого не було, лише якийсь хлопок, у результаті якого посипалась штукатурка. Над нами були люди, які жили на першому поверсі з глядацької сторони, їх там було дуже багато. Почулися крики: «Допоможіть!». Але ми нічого не зрозуміли, бо чули якісь вибухи й гуркотіння. Коли все припинилось, то побачили, що не було вхідної двері й кудись подівся наш одяг. Також зникли двері в іншу кімнату, скрізь було скло. Чоловік Оксани каже: «Зараз я прийду». Було відчуття, що ми так стояли вічність. Коли він прийшов, то обняв нас з Оксаною і дитину свою та й каже:
– Дівчата, театру немає.
– Як немає? Що немає?
– Нічого немає, трупи і все потрощено. Збирайтеся хутко, бо там тільки одні сходи, біля підвалу, там все зруйновано.
Я звала свого кота, але так і не знайшла його. Схопивши рюкзак із документами та якусь валізу з речами (що під руку трапилось), ми чимдуж побігли (в Оксани теж було небагато речей). Назовні було десь –10ºC, а на мені маленька куртка, що не застібалась, Оксана ж зовсім у махровому халаті. Біжучи по сходах, перестрибували через трупи жінки й чоловіка, що жили якраз у маленькій кімнаті за оркестровою ямою. У фоє першого поверху глядацької зали побачила дівчинку років дванадцяти, над якою схилились батьки. Вона була блідою, їй щось казали, проте та не рухалась. Театр ще не був згорілий, тож люди вибігали з бомбосховища голі й босі (за нами бачила ще десятьох). Вискочивши з-під завалів, я молилась, кажучи: «Господи, допоможи, веди нас туди, де врятуємось». І ми чомусь побігли до моря, у бік порту. Почався артобстріл – це, мабуть, гатили по театру, бо глянувши пізніше на місце, звідки вибігали, побачили там лише згарище. Навіть не знаю, скільки ми бігли до порту, але протягом усієї відстані (а вона була чималою) не припинялись обстріли і все навколо руйнувалось. Упродовж двох тижнів перебуваючи в театрі і виходивши тільки на службові сходинки, ми, опинившись на центральному вході, побачили там справжній апокаліпсис – усе було зруйноване й згоріле, навіть страшно дивитися. Від міста нічого не залишилось, воно перетворилося на якусь примару. Чула, що люди ховають людей біля будинків. Особисто я була свідком того, як ховали жінку. Це було трохи нижче театру, вбік моря. Там був невеличкий клаптик землі, дорога й тротуар, відстань – від дерева до дерева, де на глибині десь пів метра, в маленькій могилці ховали жіночку. Коли пробігали повз цих людей, вони подивились на нас і спитали: «Що?» Ми сказали, що з центру й що театру вже немає. Як згадую це жахіття, щоразу починаю плакати. Ви мені вибачте, будь ласка.
І.: Перепрошую.
В.: Отже, прибігли ми до Піщаного. Це було елітне селище, дуже красиве, з гарним міським пляжем та відкритим морем. Там також усе було розтрощено, окрім одного вцілілого великого будинку. Якась жіночка зустріла нас, запитавши хто ми й звідки. Сказали, що ми актори з театру й нам ніде переночувати. Увесь цей час над нами кожні п’ять хвилин пролітали літаки – це було жахливо. Жіночка каже: «Нас вже побомбили, то, мабуть, зараз уже не будуть, тож давайте вас десь прилаштуємо. Тут нікого немає, усі повиїжджали, ми тут останні залишились». Вона привела нас до будинку без вікон та з воронкою від міни чи бомби у дворі. Ну, хоч дах був. Жіночка питає:
– Що будете робити?
– Не знаю. А Ви?– запитала я.
– За нами, напевне, перевізники приїдуть.
– Може, вони й нас заберуть?
– Не знаю, не знаю,– сказала вона.
Жінка нагодувала нас, Оксані дала якесь пальто, бо та була лише в халаті. Ночували без вікон; мороз –10, а ми голі. Уранці нас знову погодували й спитали, що робитимемо далі. Відповіли, що не знаємо, але залишатися в окупації вважаємо неможливим, що вирішили йти пішки по морю, напевне, до Бердянська (хоча не знали дороги й чули, що там наче теж усе під росіянами). Жінка подивилась так і каже: «Чи є хто у вас водій? Бо ми останні тут залишились». Ми кажемо: «Так, є водій Сергій, але його «Жигулі» завалило уламками стіни театру». Тоді господиня запропонувала нам свою, пояснивши, що машина ця далеко не доїде, хіба що десь до Запоріжжя. Від радощів ми трохи землю не розцілували, тому що це був наче сам Господь і Янгол-охоронець. Якби не вони, то більше ніяк звідти б не виїхали. Переночувавши ще одну ніч, на другий день вирушили усі разом кудись за Мангуш (містечко точно не пам’ятаю), там заправились газом і поїхали далі. По дорозі нас перевіряли (у них тоді ще не було комп’ютерів), дані переписували ручкою, дивились паспорти й прописку. На щастя, пропускали, бо були ж одні жінки й дев’ятнадцятирічний хлопець, що був студентом коледжу. Доїхавши до Бердянська, пробули там два дні, оскільки не було бензину. Ночували на підлозі однієї з церков (із жахом згадую той страшний холод). Потім із цими ж людьми вирушили до Запоріжжя. Коли дістались Токмака, нам сказали, що якщо надумаємо повертатися, то на Василівці можуть не пропустити. Отже, через певний час ми опинились у Василівці, де стояли, напевне, чеченці. Вони недовго нас тримали, тому що мали інше завдання – не пускати до Маріуполя евакуаційні автобуси Червоного Хреста. Крім того, почався бій і нас швидко випустили. Попрямували в тому напрямку, де скрізь розривалися міни (нам казали, що не можна туди їхати). Читаючи молитву, добирались якимись полями й селами. За нами було мало машин, тому що люди з Бердянська боялися їхати й чекали на евакуацію. Проте нічого не було й народ вирушав виключно на свій страх і ризик. Доїхавши до наших хлопців, ми цілували землю, а вони казали: «Проїжджайте! Проїжджайте, будь ласка!» Напевне, Господь нас зберіг та й тільки. Хочу, щоб усе це зупинилось, щоб наші кращі хлопці, які захищають країну, перестали гинути. Це страшний ворог. Не розумію, що коїться з людьми в тій росії, але це нЕлюди, які радіють, коли в домівку влучила ракета та загинуло багато людей. Росіяни кажуть: «Цих хохлів треба вбивати!» А за що? Кажуть, що пішли війною, тому що хочуть, щоб ми їх полюбили. А за що їх любити? Що вони від нас хочуть? Відчепіться, дайте нам жити! Було гарне життя, доки росіяни не прийшли.
І.: Скажіть, з якими думками Ви залишали Маріуполь?
В.: Це було пекло, з якого хотіла втекти. Коли розумієш, що це кінець, то звертаєшся тільки до Бога і просиш в нього про захист. І я розумію, що він нам допоміг: і з кімнатою, і з тим, що перебували в цьому приміщенні (адже могли опинитися на місці падіння бомби), і коли тривав бій, і коли їхали, а скрізь летіли уламки. Це був справжній апокаліпсис. У Маріуполі було багато людей, які чекали руського миру… У мене тільки одне питання: ви дочекалися? А що буде далі? Усе ж було добре, а тепер усе зруйновано. Не знаю, як вони зараз живуть там. Відомо, що якісь актори залишилися й працюють, заснували свій театр. У місті ще акторка є, яка казала, що це ЗСУ скинули бомбу на театр. «Ви ж там не були й не знаєте що й де підірвали спіднизу», – відповіла я їй. І ця ненависть до України… Якщо вона вам ненависна, то збирайте речі та їдьте до росії. Я завжди була російськомовною, проте все життя прожила в Україні й люблю свою державу. Повсякчас говорила: «Так, щось погано, але це моя земля, я тут народилася». Є така приказка: де народився, там і згодився. Коли виїхала з Маріуполя, то сказала: «Якби ми розмовляли українською, то, мабуть, росія б на нас не напала. Українці б сказали, що це наша земля, наше життя і нас не потрібно захищати, нам дуже гарно у своїй країні». Те, що росіяни скоїли і продовжують чинити зараз, – воєнний злочин. Не можу зрозуміти їхньої жаги до крові.
І.: Нічого! Скоро буде наша перемога!
В.: Вам не подобалось, вам не подобається… Ще з Донецька подруга казала: «Я росіянка!». «Так продавай квартири і виїжджай», – відповідаю їй. А вона мені: «Ні, у мене тут все». Зараз з’явилося багато колаборантів, яких там не люблять. А хто їм казав, що їх будуть любити? Ви ж зрадили свою землю, людей і думаєте, що вас поважатимуть? Вам скажуть: «Як свій народ, так і нас зрадите», бо зрадники завжди ними й залишаються.
І.: Що допомогло Вам упоратися зі стресом після пережитих подій?
В.: Коли вже була на заході України, у Самборі, мені зателефонувала в. о. директора Колосович Людмила Леонідівна й спитала: «Якщо відновлюватиметься театр, Ви будете працювати?» Я відповіла їй, що прийду першою. Розумієте, навіть для молодої людини все пережите – це такий стрес! А я вже в літах і знаю, як важливо те, що ти ще потрібен у цьому житті. Подумала, що, мабуть, для чогось же Господь урятував моє життя, значить, щось ще маю зробити. Я підтримую Людмилу Колосович у її прагненнях, бо вона гарна режисерка, крім того, створює україномовний театр. Каже, що всі громадяни України повинні розмовляти державною мовою і я з цим згодна. Можливо, це тепер є мій фронт – нести українське слово в широкий загал і саме для цього Господь залишив мене жити. Ця думка якось тішить, тому що важко, бо члени моєї родини з 2014 року перебувають у різних місцях: дитина виконує своє завдання, чоловік – соліст оперного театру – спочатку жив у Донецьку, пізніше переїхав до Харкова, а зараз працює десь у Словенїї. Мені тяжко, бо я сама, однак робота допомагає впоратися з цими труднощами. Треба сказати, що в моєму житті доволі часто траплялися гарні люди. Свого часу надзвичайно допомогла Певна Аліна Валентинівна, якій буду вдячна все життя. Зараз також дякую Людмилі Колосович за її підтримку, за те, що ми тут перебуваємо і робимо певний внесок у перемогу нашої країни, яка, я вірю, незабаром настане.
І.: Яким наразі Вам бачиться майбутнє України?
В.: Світлим, райдужним і квітучим. Упевнена, що після перемоги ми швидко відродимося, бо всі українці сконсолідувались. Напевне, уже мало залишилось прихильників «руського мира», адже й ті зрозуміли що воно таке. Мені здається, що ця війна є сакральною і наша історична перемога повинна настати саме зараз. Звісно, для України це вкрай велике випробування, але, мабуть, ми повинні це пройти. Як хтось казав, «очистимось від поганого і все буде добре». Прикро, що гинуть найкращі хлопці-патріоти, які знають, що «як не вони, то хто?»
І.: Щоб Ви порадили українцям у цей нелегкий час?
В.: Любові до ближнього, до батьківщини, до родини, до миру, до Бога, до всього. Ви знаєте, «краса врятує світ». Краса – це Бог. Я вважаю, що нам потрібно мати серця, наповнені любов’ю.
І.: Дякую за побажання й приділений час.
В.: Я Вам також дякую.
