Усні свідчення Володимира Касаткіна, мешканця м. Слов’янськ Донецької області, голови громадської організації «Єдність чеснот», записані 26 грудня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
І.: Добрий день! Представтесь, будь ласка.
В.: Володимир Касаткін, голова громадської організації «Єдність чеснот» із міста Слов’янська.
І.: Де Ви перебуваєте на момент запису інтерв’ю?
В.: Зараз у місті Львові. Як громадська організація евакуювалися ще в травні. Коли з’явилася загроза захоплення Слов’янська, тоді на загальних зборах членів організації вирішили виїхати до Львова.
І.: Скажіть, будь ласка, яким для Вас виявився день 24 лютого 2022 року?
В.: Розумієте, я сам шукав відповідь на це питання, але не зміг її знайти, бо цей день просто стерся з пам’яті, адже стільки було всяких подій…
І.: А чи пам’ятаєте, що саме відчули в той момент? Як сприйняли новину про початок повномасштабної війни?
В.: Найперше відчуття – це нерозуміння, що таке може статися в сучасному житті. Я сам зі Слов’янська й пам’ятаю всі події, що відбувались у 2014-му році, але тоді це було на рівні місцевого безладу й нічого більше, а потім вже розрослося до війни. Які б не були погані відносини, але ось так, щоб повномасштабне вторгнення, – не вірив, що таке може бути. А потім, звичайно. прийняття, гнів.
І.: Що можете розповісти про своє життя до війни? Чим займались, на чому була сконцентрована Ваша діяльність?
В.: Я 25 років пропрацював найманим працівником на виробництві кераміки, бо наше місто славиться керамічними виробами. У вільний час очолив громадську організацію, де ми допомагали дітям із малозабезпечених сімей, а саме налагодили постачання дитячого одягу. Волонтери з усієї України надсилали посилки з речами, а ми їх передавали. У Слов’янську до війни повністю забезпечили одягом більше тисячі дітей.
І.: А як узагалі розпочалася громадська діяльність? Як Ви налагоджували зв’язки з волонтерами?
В.: Усе приходить із часом. З’явилася група небайдужих людей, також матусі з малозабезпечених сімей вирішили якось долучитися. Спочатку надавали допомогу членам своїй організації, а потім усе поступово розгорталося далі. Я був далекий від громадського сектору, окрім волонтерства, звичайно. Не маючи навичок керувати організацією, багато навчався саме в цьому напрямку.Більше ніж за рік закінчив академію громадського активізму, відвідав різноманітні тренінги, заходи та зустрічі, де встановлювалися потрібні зв’язки, з’являлися нові знайомі. Коли живеш цим життям, усе приходить саме по собі.
І.: Скажіть, які зміни відбулись у Вашому житті після повномасштабного вторгнення?
В.: Найголовніша зміна – це те, що довелося залишити домівку. Наш будинок, слава Богу, стоїть, але місто зовсім побите. Багатьом людям ще важче. До Львова ми приїхали не одразу після повномасштабного вторгнення. Спочатку з членами організації провели збори щодо того, чим займатимемось далі, адже розуміли, що те, чим допомагали раніше, наразі не настільки актуально. У результаті вирішили в Слов’янську відкрити соціальну їдальню з безкоштовними обідами для дітей із багатодітних та малозабезпечених сімей. Нас спонсорувала чеська неурядова організація «People in Need» («Людина в біді») та ще багато інших фондів. Коли стало небезпечно, ми виїхали, але в першу чергу звісно, вивезли дітей. Оскільки малечі в місті майже не залишилось, їдальню (вона відкрилась першого квітня й працює дотепер) перепрофілювали на забезпечення їжею будь-кого з містян. У Слов’янську є наші волонтери, ми постачаємо їм продукти, а вони готують їжу – і так уже майже дев’ять місяців. На час приїзду до Львова мали налагоджені контакти з організацією «БУР» («Будуємо Україну разом»). До повномасштабного вторгнення я там був ментором, тобто навчав молодих людей, зокрема, проєктному менеджменту та волонтерству. У Львові з дружиною та собакою спочатку жив у колеги з команди «БУР». Пізніше через аукціон орендували досить велике приміщення від Укртелекому, назбирали трохи грошей і відкрили соціальну їдальню з безкоштовними обідами для дітей. Потім придбали італійський прес, щоб виготовляти локшину. Отже, наразі опікуємося двома закладами харчування, один з яких у Слов’янську, а другий – у Львові, де безкоштовно годуємо людей.
І.: Що надихнуло Вас до такої діяльності?
В.: Що могло надихнути? Люди голодують, виїхали з дому, діти недоїдають… У Львові надто дороге житло, тому обрали саме цю діяльність, оскільки знаю, що особливо важко тим, хто покинув свої домівки. Виходячи з розуміння, що ми не сонце і всіх зігріти не зможемо, обрали категорію дітей, тому що до Львова приїхало багато матусь. Отримати посаду ті не можуть із різних обставин, крім того, є проблеми з улаштуванням дітей до садочка чи іншого закладу. Отже, мати сидить удома з дитиною й витрачає всі кошти на орендоване житло. Розуміючи, що дітлахи не отримують повноцінного харчування, ми тут готуємо для них. На сьогодні в нас у Львові зареєстровано більше тридцяти осіб, які щодня отримують повноцінні смачні домашні обіди.
І.: А як Ви знайшли працівників у Львові?
В.: У Слов’янську в нас була доволі потужна організація, де нараховувалося близько десяти людей, більшість із яких матусі з дітьми. І так склалося, що всі вони відправилися за кордон, залишились тільки я, моя дружина та ще два представники організації – хлопці призовного віку, яким нікуди виїхати. Оскільки в Слов’янську членам громадської організації перебувати було небезпечно (адже розуміли, що є загроза оточення міста й знали, хто буде першим висіти на площі на стовпах), ми виїхали. Згодом хлопці працевлаштувались, і тепер усе це тягнемо вдвох із дружиною.
І.: Нічого собі! Це заслуговує поваги. Дякуємо Вам за таку важливу роботу!
В.: Дякую Вам!
І.: Наскільки важким Вам далося рішення виїхати зі Слов’янська?
В.: Рішення було неважким. Коли в хаті пожежа, то людина ні про що не думає. Не розумію тих людей, котрі там залишились. Коли пече з усіх сторін, треба рятувати своє життя. Я усвідомлював, що могло статися і чим закінчитись. Україна – це моя Батьківщина, вона велика, а тому в мене не було вагань.
І.: Як змогли адаптуватись на новому місці? Чи допомогли Вам в адаптації знайомі львів’яни?
В.: Так, із самого початку дуже допомогли. Львів’яни – чудові люди. Коли приїхали до Львова, то не могли знайти житло, оскільки з нами була вівчарка. Хоч пес охайний та навчений, проте це пес, а отже, ми ніде не могли прилаштуватись. Зателефонувавши своєму колезі панові Андрію (я бачив його тільки в «Zoom», крім того, він доволі молода людина порівняно зі мною), той сказав почекати й, приїхавши на автомобілі на залізничний вокзал, забрав нас із дружиною та собакою до себе додому (у нього маленька смартквартирка). Віддавши ключі зі словами «живіть скільки треба!», пішов до своїх кумів. Ось такі люди у Львові. Пробувши в колеги десь три тижні, потім орендували приміщення Укртелекому для офісу організації й переїхали туди, облаштувавши собі невеличку спальню. Загалом маємо декілька кімнат: спальня, їдальня, хаб ексклюзивного волонтерства й виробництво макаронних виробів.
І.: Можете пригадати дати Вашого виїзду зі Слов’янська й відкриття їдальні?
В.: Так. Зі Слов’янська ми виїхали приблизно 15 травня, а офіційна дата відкриття їдальні – 5 червня. Я це пам’ятаю точно, бо коли винаймали приміщення під оренду, воно було зовсім порожнє і ми з хлопцями (вони тоді ще були поруч) самі робили меблі, встановлювали обладнання.
І.: Чи багато людей одразу з’явилося на вашому порозі?
В.:Так, ми оприлюднювали свою діяльність на сторінці фейсбуку (у нас багато підписників), тож відвідувачів було багато.
І.: Чи сприяла держава Вашій добрій справі?
В.: Так, держава сприяла: ми звернулись до Міністерства соціальної політики й нам затвердили фінансування (це ще було в Слов’янську) продуктів харчування. Усі інші кошти були надані міжнародними донорами, організаціями, фондами, як-от: Міжнародний фонд «Відродження», «People in Need», французька організація «Acted» та багато інших.
І.: Ви звертались до них за допомогою?
В.: Зазвичай, так. Але якось до мене звернулись представники чеської неурядової організації «People in Need» і сказали: «Ми заходили до Вас на сторінку. Переглянувши всю діяльність та звіти, хочемо дати гроші». Я кажу: «Яким чином це відбуватиметься?» А вони: «Ми перерахуємо сім тисяч доларів в еквіваленті за курсом НБУ». Крім того, ми закупили продукти заздалегідь, таким чином забезпечивши себе харчами на тривалий час.
І.: З якими труднощами Вам довелося зіткнутися під час здійснення громадської діяльності і яким чином їх долали?
В.: Ніяких труднощів, окрім внутрішнього вигорання, не було, оскільки відчувалась шалена напруга й недосипи. Усе йшло дуже добре, тому що українці консолідувались, щоб допомагати одне одному хто чим може.
І.: Чим конкретно допомагали: руками чи фінансово?
В.: Вважаю, що фінансово ми забезпечені. У нас доволі потужна організація: ми стали соціальними підприємцями й розвинулись настільки, що уклали контракт із міжнародною іспанською компанією доставки «Glovo». Тепер у нас замовляють їжу з усього Львова. Кошти, які отримуємо, цілком ідуть на утримання громадської організації, покриття витрат, забезпечення дітей. Ми самі закупаємо продукти, оскільки всі грантові проєкти закінчились, а терміни та ресурси вичерпались. Наразі повністю перебуваємо на самофінансуванні, а їжу готуємо виключно за гроші нашої організації.
І.: Чи приходять до Вас українці з пропозиціями своєї допомоги?
В.: Безліч людей приходить. Біженці, які виїхали, також намагаються допомагати. Але ми її не потребуємо. Я доволі непоганий кухар, дружина також професійна кухарка за фахом, тому проблем не виникає. Це, мабуть, дивно звучить, але на питання про те, які у нас проблеми, я відповідаю, що їх немає.
І.: Тобто Ви удвох усе готуєте, накриваєте й прибираєте?
В.: Авжеж. Улітку було так, як Ви кажете. Люди сім’ями ходили обідати в нашу їдальню. Зараз похолодало, діти вчаться, до того ж, у Львові дорогий проїзд, тобто щоб приїхати сюди, наприклад, родині з трьома дітьми, потрібно заплатити значну суму. Отже, нас відвідують матусі й бабусі, які мають пільги на користування громадським транспортом. Приходять та беруть контейнери з їжею. Люди зареєстровані, ми вже одне одного знаємо й щодня видаємо запаковані обіди. Це зручно і для них, і для нас. Крім того, менше мити посуд.
І.: Тобто Ви маєте список зареєстрованих людей. Чи доповнюєте його, коли приходить хтось новий, чи у Вас є певний ліміт?
В.: Так, є обмеження, адже всіх зігріти й нагодувати не можемо. Ми набрали 30 осіб і щоденно готуємо 30 порцій повноцінних обідів: перша, друга та третя страви, смаколики для дітей, а також фрукти. Діти наїдаються, усі задоволені.
І.: Пропускають дні чи, може, щодня всі тридцять приходять?
В.: Буває, що телефонують і кажуть: «Нам на завтра не готуйте, бо прийти не зможемо». Можливо, комусь треба їхати за гуманітаркою, чи відстояти в черзі за чимось, чи пенсія, тобто в кожного свої проблеми. Тому люди просто попереджають про відсутність, але такі випадки трапляються рідко.
І.: Розкажіть про меню. Ви згадали про смаколики й стало дуже цікаво, чим саме годуєте.
В.: У меню звичайна їжа, яку ми вживали до війни: борщі, супи… Я всього не перерахую. Жодна страва не повторюється щотижня, бо щодня щось нове. Наприклад, у понеділок – уже традиційно смачний український борщ, на бульйоні, з квасолькою і м’ясом. Усе, як удома, адже позиціонуємо себе як громадська їдальня домашньої кухні.
І.: Чи робите якесь особливе меню на свята?
В.: Ні. Вважаю, що в умовах, коли народ живе в гуртожитках, десь на квартирах і не має можливості приготувати їжу, у нас досить-таки святкове меню. Наші борщі, супи, домашні котлети чи ще щось – це справді свято для людей, над яким працюємо щодня.
І.: Так, звичайні страви стають особливими.
В.: Саме так. Для людей це важливо.
І.: Чи були Ви очевидцем якихось подій російсько-української війни?
В.: На щастя, ні. Слов’янськ практично готувався до окупації, якої завдяки нашим ЗСУ не виникло. Прильоти, побиті й згорілі будинки в місті – то всі люди бачили і я, звісно, також. Із чимось страшним не зіштовхувався – Бог милував.
І.: Чи немає пошкоджень у Вашій будівлі їдальні у Слов’янську?
В.: Ні, немає. У Слов’янську їдальня розташована по бульвару Пушкіна, 7, де двома будівлями далі був приліт. У Львові також біля нас є трансформаторна будка, куди двічі потрапляло. Стіни тремтіли, скло на верхніх поверхах повилітало, однак це не в нашому приміщенні.
І.: Чи розглядаєте повернення до Слов’янська?
В.: Звичайно, адже це моя Батьківщина, там наш будинок, друзі та знайомі.
І.: Що підтримує у Вас сили на продовження потрібної справи?
В.: Ой, не знаю. Мої сили не вичерпуються, оскільки ця діяльність підтримує мене й робить щасливим. Коли людина потрібна іншим… Розумієте, якось ще до війни йшов по Слов’янську (тоді забезпечував одягом багатьох людей) і тут мені зустрічається якась матуся, її дитина виривається з рук, біжить до мене й кричить: «Мій дідусь!». Ось це непередаваний кайф!
І.: Щоб Ви порадили українцям у цей нелегкий час?
В.: Ой, ні. Тут за порадами не до мене, вибачте. Що можна сказати? Якісь звичайні слова, наприклад, «тримайтеся»… Це особисто в кожного й кожному бракує чогось свого. Звісно, нам не вистачає миру, але це не означає, що зникнуть усі проблеми, бо такого не буде ніколи і ні в кого. Кожен сприймає їх по-різному, тому не можу давати якісь поради всім людям узагалі. Я не Бог, на жаль чи на щастя.
І.: Яким Вам наразі бачиться майбутнє України?
В.: Важким, дуже важким. Не казатиму за всіх, лише за себе: розумію, що триває війна, руйнується інфраструктура, знищується економіка, гинуть кращі сини України і це вкрай тяжко. Проте разом із тим українцям є куди йти, в якому напрямку дивитись і де брати приклади. Тому вважаю, що буде скрутно, але цікаво.
І.: Які Ваші плани на майбутнє? Чим будете займатися, можливо, окрім їдальні? Чи буде щось власне?
В.: Ви знаєте, мені вже 56 років, більша частина життя пройдена й залишилось доволі небагато. Тому чим я можу займатися? Тим самим: приносити людям користь, робити те, що подобається, й те, що добре вмію.
І.: Зрозуміло. Дякую за спілкування, за щирі відповіді й приділений час. Бажаю процвітання Вашій їдальні. Дякую за те, що робите, адже це важливо й корисно. Бажаю успіхів, миру, найшвидшої перемоги та повернення до звичайного життя.
В.: Навзаєм, дякую Вам також.
