Усні свідчення Яна, мешканця м. Київ, записані 13 березня 2024 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер.
- Р. – респондент.
Р.: Вітаю! Мене звати Ян Станіславович Доброносов, я фотокореспондент.
І.: Розкажіть, будь ласка, про себе: звідки Ви та де перебуваєте на момент запису інтерв’ю.
Р.: На момент запису інтерв’ю перебуваю в Києві, де й проживаю. Народився в Харкові, але прожив майже по всій Україні: Харкові, Мукачевому, Слов’янську, Краматорську. Як фотокореспондент знімаю репортажі. Особливістю роботи зараз є зйомка війни, тому що події та репортажі відбуваються саме там.
І.: Пригадайте якомога детальніше, будь ласка, Ваш день початку повномасштабного вторгнення. Де і за яких обставин Ви «зустріли» 24 лютого 2022 року?
Р.: Це було вдома. Якщо чесно, для мене це було очікувано. Я прокинувся через двадцять хвилин після виступу Путіна. Я передивився відео і зрозумів, що це не просто залякування, до того ж начебто прозвучали перші вибухи в Борисполі. Мені про це хтось написав. Після виступу Путіна було зрозуміло, що це війна. У мене зовсім поруч живе дружина з донькою (ми живемо окремо). Я пам’ятаю, що забрав їх і вивіз на Західну Україну. На це пішло два-три дні, після чого повернувся додому. Ми виїжджали не автомобілями та вокзалами, а пішим ходом. Я зупиняв машини увесь день.
І.: Як Ви сприйняли нові реалії? Ви зазначили, що це було для Вас очікувано, але які емоції це викликало?
Р.: Складно сказати, бо я не психолог, щоб це проаналізувати або оцінити. Стан шоку все одно був, не дивлячись на те, що я це очікував, то звісно не хотів цього. Коли очікуєш, то трохи заспокоюєш себе, мовляв, це буде не масштабно. Масштаб у них був, звісно, завоювати усю країну, і це могло перерости у щось надвелике. Від цього усього був шок. Я пам’ятаю день четвертий чи п’ятий, коли повернувся вже у Київ і ночував сам. Це було шокуюче не через обстріли, бо я з 2014 року їздив на схід. Коли я перебував там і жив якийсь час, це було просто як зйомка, ніби кіно. Я приїздив і знав, що побуду тиждень і поїду додому в Київ. Прокинувся у першу ніч і зрозумів, що відправлюсь сьогодні знімати, але вже не буде «цього тижня», після якого я поїду додому. З вікна бачиш танки. Коли ти це споглядаєш, то розумієш, що в Києві не було такого, а тепер є.
І.: Чим займалися у перші тижні великої війни?
Р.: Вперше у мене з’явився водій і ми поїхали у Миколаїв. Я самостійно обрав цей напрямок. Постійно їздили і знімали репортажі, робили фото та відео. Літали на дроні і це було нашою помилкою, хоча й не знали, що не можна було цього робити. Пам’ятаю, як ми трохи не доїхали до ворожого блокпосту (це був найперший мій тиждень роботи на великій війні). Шок, адже я був повністю відповідальний за знімальну групу. Прокинувся вранці і прочитав, що Баштанку звільнили, а ми кожен день їздили туди-сюди, оперативно знімаючи військові кордони. Я сказав водію: «Поїхали у Баштанку». Сіли, поїхали: блокпост за блокпостом, і на кожному червоні стрічки. Мій водій Антон теж це помітив і каже «Назад». Ми ще й так усі по-новомодному вдягнені: шоломи, броніки з надписом «PRESS». Було видно, що ми преса. Як я кажу, Бог мене любить, і ми просто розвернулися і поїхали. Жодного пострілу – нічого не було, хоч і бачили на відстані очей.
І.: Минуло два роки. Якою історією чи спогадом Ви б хотіли поділитися?
Р.: Складно сказати, бо багато історії. Одна з останніх: мало не піймав ракету другого січня в Києві. Масований обстріл Києва, мабуть, ви пам’ятаєте. Він складався з двох частин: спочатку перший, а потім і другий. Це незвично, адже найчастіше випускають по п’ять-шість ракет, вони пролітають, щось збивають і все закінчується. А тут один, потім другий з різницею у дві години десь. Ближче за Оболонню є недороблені новобудови з промзоною. Вони горіли, а я туди біг, ще не розумічи, що то промзона. Коли майже добіг, спрацювало ППО: один, два, три рази. Я дивлюся, а на моїх очах чітко ракета влітає за паркан, метрів п’ятдесят. Бачу розрив і вогонь. І тут дійшло, що я настільки близько, що можу отримати поранення уламками. Мені пощастило, бо почався вітер і це все розвіялося до рівня колін. Це було просто сміття, навіть без шматків металу. Пам’ятаю, який мене обійняв шок. Думаю, гаразд, якщо можу ще це все аналізувати, то вже добре. Десь хвилин п’ять перебував у такому стані, не ліг, нічого не зробив з потрібного. Дістав телефон і згадав, що в таких випадках важливо записувати себе, якщо не можна напряму знімати. Вийшовши звідти, зрозумів, що це котлован, бо рівень землі нижчий на два поверхи. Ракета влетіла нижче, тому там усе й розлетілося. Умовно кажучи, це запам’ятовується як… Пам’ять – це завжди щось з останнього, бо емоції з часом забуваються. Війна у нас повсюди.
І.: Які емоції Ви записали на цьому відео, що казали?
Р.: Воно є в мене у фейсбуці. Записав те, що поруч зі мною зірвалася ракета. Дим з промзони стояв позаду мене і це було класно у тому плані, що записувати на самій промзоні я не міг, але докази вибуху на відео були. Навів камеру на небо, яке було усе в диму, і було чітко видно, що я в жопі. Кожна друга людина на вулиці мала власну страшну розповідь. Ці дві хвилі обстрілів були дуже серйозні. Потім я приїхав на вулицю (назву не пам’ятаю) на Солом’янській (до цих пір знаю, як туди дістатися). Там був приліт у будинок, дуже багато постраждалих. Це стало основним репортажем того дня.
І.: Як війна вплинула на щоденну діяльність і життя в цілому?
Р.: Повністю змінила. Війна обов’язково змінює кожну людину. Я думаю, що точно змінився. По-перше, іншими й стали доходи. По-друге, державні кордони, нервовий стан, тому що раніше ми могли просто спати, а зараз це просто неможливо через розуміння того, що нині бойові дії, ракети літають. Вважаю, що нервова система страждає й після війни матимемо ще багато посттравматичних синдромів. На мені це теж відіб’ється. Я навіть думав, що оглух. Там танки, савки постріляли – усе познімав, а приїхав додому, то відчував, що вуха ніби ввімкнулися. Це ж і означало те, що одне з вух було наче вимкнене. Маю на увазі, що в один момент відчуваєш, що почав чути. Це є й наслідками цього всього.
І.: Як Ви оцінюєте роль медіа у висвітлені подій війни?
Р.: Як зброю. Роль медіа – це зброя, бо на сьогоднішній день з обох боків іде війна між Україною і Росією. Варто висвітлювати і говорити про те, що Росія напала, але Україна з нею воює. Я до чого це сказав? Медіа обов’язково це контролює – це не є погано чи добре, це потреби. Ну не можна сказати ворогу, де танк стоїть, то взяли залізли в медіа, зняли – молодці. Я маю на увазі за неправильні зйомки, бо ми чітко знаємо правила. Знімаємо танки, але так, як це можна, щоб не було видно якихось особливих прикмет. Тому й кажу, що медіа все контролює. Можна щось написати і неконтрольовано, але декілька разів. Тому, коли щось потрібно через медіа підірвати і так далі, цим, безперечно, можна скористатися. Ми маємо показувати світові правду. Я як фотограф, Ви як кореспондент Донецького музею є представниками нашої держави, і ми зацікавлені в тому, щоб ця «зброя» вистрілила у потрібній момент. Я завжди кажу, що ми сподіваємося, коли людина в окопі вистрілить у потрібний момент, коли хтось чужий буде йти, а вона сподівається, що ми напишемо. І навіть якщо цей хтось, не дай Боже, поколупається в носі, вибачте за мою побутову лексику, – це всі можуть, але ми про це не напишемо. Це ж наша людина, вона стоїть в окопі і очікує, що ми напишемо про важливе. Ще завжди наводжу приклад про футбольного коментатора. Коли він може бути необ’єктивним? У двох випадках: коли поганий коментатор, або грають наші з ненашими. Це зброя, ми повинні її використовувати. Хтось розказував, що журналістика має бути об’єктивною, але воєнна журналістика необ’єктивна.
І.: Дякую. Як Ви почали фотографувати події російсько-української війни? Як було прийняте це рішення?
Р.: Ніяк не прийняв це рішення. Я знав до війни, що буду це робити, якщо це станеться. Тішив себе, що може Америка домовиться чи ще щось, і цього не буде. З урахуванням того, що я бачив, які війни відбуваються в Ічкерії, Сакартвело, армянсько-азербайджанський конфлікт, то розумів, що у нас буде війна. Перша війна – це 2014 рік. Я працював там, для мене це не було чимось новим. Був звичайним оператором одного з центральних телеканалів Києва, не було вибору туди не їхати. Звісно, ця війна – це зовсім інше, різний рівень озброєння, обстрілів, усього комплексу. До війни я був, на мій погляд, людиною публічною – фотографом. Знімав депутатів, скандали – драки й обман, як кажуть. Я повинен був залишитися фотографом. Які події знімати під час війни? Війну, усе, що відбувається. Я просто трохи змінив вимір своїх репортажів.
І.: Яка мета Ваших фотографій та висвітлення подій?
Р.: Комплексна. Якщо казати геть примітивно, то показати правду світу, що тут відбувається. Якщо про це не говорити, то ніхто й не знатиме. У ворога погано, що там ДНР, інформації немає, вони не можуть нічого знати. Ми тут кажемо, як це вони так думають, а у них немає жодного доступу до інформації. Моя мета, щоб люди про це знали. Про комплексу мету: вона полягає в тому, що мені подобається розуміти таку ситуацію, що я є одним з багатьох людей, які застосовують моду цього процесу. Для мене одним із прикладів є Макс Левін. Не знаю, коли вийде це інтерв’ю, але сьогодні річниця з дня його загибелі. Коли кажуть, чого він поперся у той ліс, чи не розумів, яка там небезпека і т. ін… Знаєте, що спровокувало його дії? Коли бачиш, що Левін десь поліз, значить, лізти можна. На початку війни наче ходиш, але десь мости перекрили, там ще щось… Коли поїхав до Миколаєва працювати, то він мені показував таким чином: там мости, значить можна. Левіну можна було подзвонити чи написати й запитати: «Макс, а як там чи там? Як туди потрапив». Чи ще комусь із колег. Він відповідав, що акредитацію отримав, оптелефончик Міноборони. Левін показав приклад, за яким потягнулися десятки два-три людей, за якими потім ще потягнулося стільки ж людей. Зараз усі фотографують. Дайте акредитацію, усі хочуть фотографувати. Ні в кого з наших колег уже немає страху, вони й на танки хочуть, і на нуль, і на десяту лінію, умовно. Чому? Бо був Макс Левін. Я себе теж прораховую на другу-третю лінію після нього. Мені подобається показувати цю працю, що фотографувати модно та гарно, що продукт продається. Професія фотографа на сьогоднішній день дуже важлива, історична. У комплексі мета усього, що я роблю, мені подобається. Люди тягнуться, пишуть, запитують. Я роблю те саме.
І.: Які моменти Вас найбільше вражали під час фотографування війни? Як позитивно, так і негативно.
Р.: Крики людей у будинках під час прильотів дуже вражають, це неможливо слухати, чесно, це жахає. Чуєш і навіть не маєш змоги допомогти, бо тебе не пустять через те, що ти не в знаряджені, плита може впасти й теж можеш постраждати. Це з негативу. Позитив… Який позитив? Спілкування з військовими. Маю на увазі, що вони є різні, і настрої теж різні. Усе залежить від хвилі війни. Коли щось деокуповуємо в Харківщину, то бачимо позитивні настрої. Це вражає тому, що поки я сиджу в Києві, вони сидять в окопі. Розумієш, що це несправедливо і є така доля, що хтось їздить, хтось ні, я можу відправити якусь соту частину на потрібний захист. Коли це все відбувається, то відчуваєш, що недороблюєш, а йому там необмежені, знаєте, умови… Холодно, мокро, яка там погода за вікном на нулі… Коли приїжджаєш туди, а він каже: «Янчик, не переживай. Слухай, давай я тобі історію за дівчат розкажу». І тоді думаєш, не так все й погано. Коли спілкуєшся з військовими й чуєш, як жаліються тут (це не до критики), що хтось когось кинув (я не бував там і не судитиму) чи ще щось – це все якості людей… Одні жаліються, інші мислять позитивно. Приїжджаєш, а там те саме. Для одних командир лайно, для інших він зашибісь. Хтось каже: «Роблю, шо хочу. Янчик, валю їх (не будемо називати кого) як треба». А інший: «Сиджу тут, а командир лайно». І тоді розумієш; це такі людські якості. Як на будь-який завод зайди і всі казатимуть по-різному. З цього боку я суджу зі своєї професії, бо в нас відбувається так само.
І.: Які емоції Ви переживаєте, коли знімаєте події війни?
Р.: Різні. Найчастіше, звичайно, адреналін, особливо, коли знімаєш постріли. У мене є такий закон: я ніколи не беру зброю. Пропонують, чи хочу зробити постріл, чи зняти те й те. Мені це подобається. Комерційний момент у моєму житті є, але не щодо грошей, а матеріалу, коли я розумію, що він вистрілить у соцмережах, грубо кажучи. Коли я знімаю і розумію, що «ось, це зайде», то це є позитивна для мене емоція. Я працюю в чудовій редакції «Телеграф», але все одно мої соцмережі є для мене власною особливою газетою. Відчуваю те, що відчуває будь-який власник інтернет-видання, умовно кажучи, що цей матеріал залетить.
І.: Чи відчуваєте Ви загрозу для свого життя під час зйомки воєнних подій?
Р.: Буває, є ж різні випадки: доводиться і побігати, і мінки якісь літають. Відчуваю, бо буває стрьомно. Я звичайна людина, у якої є страх. Не відчуваю його настільки, щоб сказати, що коли їжджу кудись, то відчуваю страх більше за інших людей, які в Україні. Стільки прикладів, як дівчинка з мамою загинули в центрі Києва, здається. Вони жили в Києві, від війни поїхали не надто далеко – у Вінницю. Через рік, чи скільки, прилетіла ракета, і вони загинули…чи тільки дитина… Уже не пам’ятаю, чесно кажучи. От як визначити, хто більш вразливий? Коли я виїжджаю, то вважаю, що всі однаково вразливі. Страху немає великого, бо я над цим сильно не замислююся. Чому? А навіщо? Ще раз кажу: у державі триває війна, нам потрібно працювати. Можна заникатися, можна відсидітися, казати, що займаюся бізнесом і оплачую податки. У мене, слава Богу, є фотографування і я цим займаюся. Куди вже Бог поведе, як станеться, так і буде. Але ж кажу: і вдома може статися, що завгодно. Я краще буду їздити. Війна закінчиться, чим я займатимуся?
І.: Які складнощі виникають під час роботи фотографа в умовах війни?
Р.: Різні. Я їздив у поліцію, службу безпеки, мене били люди. Я не записую цього в недоліки цих служб, тому що для нас усіх війна на такому рівні вперше. Кожен робив помилки, я в першу чергу. З самого початку війни. Люди на емоціях. Пам’ятаю, скільки знімав у Харкові в березні 2022 року. Знімаєш якусь Нову пошту, тут бах, якийсь дід по голові рукою: «Ти що тут знімаєш?». А він збоку підійшов, не вловив це все. От як тут реагувати? А в мене акредитація, то й знімаю всі ці моменти, вільний об’єкт. Хіба ти йому пред’явиш якусь претензію, як на дворі війна і кожен день приліт; через три дні, до речі, прилетіло в іншу Нову пошту на Салтівці. Я все розумію, ми там поговорили, але я відійшов на дистанцію, щоб тримати все під контролем. Багато такого було, але це цікаво. Складніше, якщо в тебе професія, де сидіти треба.
І.: Дякую, що розповідаєте багато цікавої і цінної інформації. Як оцінюєте реакцію міжнародного співтовариства на події в Україні?
Р.: Складно відповісти. Реакція адекватна, мабуть. Чому? Знову ж таки, якщо розглядати те, що відбувалося на початку… Розумієте, яка хитра штука природа. Якщо наш ворог піде на Європу, то можна сказати, що два роки назад розпочалася Третя світова війна. А не підуть, не можна сказати. Хочу сказати про те, що світова спільнота, не дивлячись на всі ризики, що через якийсь час Третя світова справді може розпочатися, реагують надто повільно. Краще б вони одразу дали нам багато зброї, а ми б її накидали ворогу і все було б чудово. Пам’ятаю, як ми жили в Києві, а війна була на Донеччині… Як, до прикладу, зйомка квартири і працевлаштування проходило… Сповіщення в газеті (так я називаю все, де можна опублікувати інформацію і сповістити її): «Приймаємо на роботу (тільки не з Донецького університету). Здаємо квартиру (тільки прописка не Луганська)». До чого це кажу, це все про властивості людей. Там війна, тут бізнес. Потім війна в Києві, а бізнес у Львові. Кияни не розуміють, а я все це бачу й бачив, бо спочатку таке було в самому Києві, а тепер у Львові. Жителі Києва кажуть: «Як оце у Львові квартири по тридцять тисяч можна здавати?» А я бачив, що в Києві навіть за тридцять людина з луганською пропискою не могла винайняти. Їдемо далі. Коли точилася війна в Сакартвелі та Ічкерії, мої батьки переживали, що там хтось гине, а я був ще дитиною. Не маю претензій, бо це все властивості людей і одні думають, що війна десь там. У Європі як думають? Війна десь там. Уже жителі Прибалти починають розуміти, бо якщо за мапою подивитися, вони вже окуповані. Якщо всі вивчили досвід Криму, то Прибалтика справді окупована. Трішки північніше від Естонії вже стоять військові кораблі. Я в шоці. Скільки там в Естонії людей – півтора-два мільйони? Це ж капець як мало для Росії. Я веду до того, що поки вони почали це все розуміти, на їхню територію майже вже вступили. Світова спільнота відреагувала рівно настільки, як образили якусь державу, намагалися захопити. Вона дала нам зброю, гроші, різну допомогу. Дуже сильно допомогла світова спільнота щодо прихистку наших біженців. Хоча я сам не біженець, але моя мати в Ірландії. Я хочу зараз, щоб українські жінки, які мають ДНК України та які поїхали десь (усвідомлюю, що якісь із них не повернуться), то вони були там щасливі. Змогли зробити бізнес, стали щасливі, а їхні діти жили без усіляких проявів булінгу… Зараз не буду перелічувати всі проблеми, а разом з тим, нехай у них все буде добре. Вони мають ДНК України, є продовженням мого народу і держави. Бо народ і є державою. За це я дякую світовій спільноті. Знаєте, ми зараз трохи сперечаємося і маємо емоцію легкого супротиву, але вже два роки різні держави приймають наших людей. Я завжди порівнюю з побутом, як-от: до мене приходить сусід, тому що його вигнала жінка і каже: «Можна я в тебе поживу?» Ну то звісно. Скільки він у мене поживе, щоб я не нервував? Бо я дуже нервова людина. Візьмемо не нервову людину – ну тиждень, два чи три у такої поживе. Годувати його, надавати житло… І ти ж натякаєш, щоб він вирішив уже свої проблеми… Зрозуміло, що це інша ситуація. Бо в житті один сусід може забрати цілу квартиру іншого і це не сварка з дружиною, а реальне відбирання квартири. А третій сусід, який прийняв, розуміє, що якщо не допоможе, то його квартира через рік може піти. Проте вони бачать цей побут. Тому велика подяка світовій спільноті за це, що вони терплять. Я позитивно прогнозую до цієї спільноти, бо їй доведеться нам допомогти. Нам доведеться перемагати спільного ворога разом. Їм доведеться і вони це зроблять, а ми напишемо, які вони молодці і це буде правдою. Я в це вірю.
І.: Добре, дякую. Як вважаєте, чи впливає Ваша робота на думку суспільства про війну?
Р.: Так, обов’язково. Я бачив це і не раз. Впливає в Україні. Це як законодавець моди у фотографії, так і в тому, що і як пишеш. Знаєте, у мене була така штука. Це ніяк не пов’язано, але конкретизую. З останніх подій звільнення Залужного нещодавно сталося… Як до цього можна ставитися? Звичайно, у мене була критика до того, хто звільнив. Не боюся цього говорити, але писати про це банально. Я багато про кого писав: і про Безуглу, і про інших. Мою думку всі знають. Я не пишу не через страх, а просто не хочу. Його звільнили і це вже як історичний момент: звільнення генерала, який любить народ… Багато моментів. Я не дуже пам’ятаю, що написав, але дослівно перші три слова: «Подяка Генералу Залужному за історію». Щось таке. Через годину з’являється вечірній допис президента нашого і там усі чотири мої слова. Я абсолютно безграмотний, але придумав мінімальну штуку і вона просто розлетілася всюди. Так, я запостив за п’ятнадцять хвилин, і як пішли всі подяки писати… Я ні в кого про подяку просто не бачив. Той день був днем подяки. Критики було багато, але що вже вдієш. Це може грубо й дотично я описав, але багато таких процесів.
І.: А чи відчуваєте відповідальність за те, що робите? Зокрема, фотографуєте війну.
Р.: Звичайно, на всіх рівнях. Слово, фото. А моє слово – це фото. Мені завжди кажуть, що я мало пишу, але ж я фотограф. Краще зроблю три помилки у двох словах, але у двох словах, а не в сотнях. Мені не потрібно розписувати. Короткий приклад. Лиман, звільнення, заміновані ліси, проростають гриби… Їх зростає велика кількість, просто цілі сім’ї . Великі, маленькі, немає де ступити, бо всюди одні гриби. Це дуже приваблює грибників, які люблять їх збирати. А можна пофотографувати й показати це. Люди що зрозуміють з цих фото? Правильно, що там є гриби, можна їхати. Заміновано, ну добре, якийсь відсоток відсіється, якийсь ні, хтось підірветься. Не весь відсоток, який приїде, але щось може відбутися. Виставляючи подібну світлину, потрібно це розуміти. Такого багато, і я вже казав, що моя робота – це зброя. Розумієш, що щось спрацює на користь ворога, це правда.
І.: Які події, на Вашу думку, є пріоритетними для фотофіксації?
Р.: Те, що ми можемо фіксувати, то це, як правило, перш за все обстріли і те, як працюють наші захисники на нулях. Плюс, це, безумовно, політика. Нині поняття політика складно розмежувати, але вона теж є дуже важливою. Інколи прилітають президенти в Київ. Здається, улітку 2022 року приїжджав Макрон, Шольц, італійський якийсь лідер, ще хтось. Вважаю, що ці події теж є необхідними. Хоча їх важливість оцінюється вже з часом. Буває таке, що зустріч просто супер: і безпекові підписи, і домовленість. А буває й по-іншому: тихі зустрічі, просто перемовини закінчуються розмовами про майбутнє і мають конкретний результат – доставка зброї. По-перше, ці офіційні зустрічі дуже заплутані. По-друге, час показує, наскільки їх домовленості є важливими. Війна, безумовно, головна подія: прильоти, життя людей, їх побут та емоції в цих обставинах.
І.: З огляду на Вашу відповідь на це запитання, виникає наступне: як обираєте, що фотографувати першочергово?
Р.: Усе в комплексі. А комплекс залежить від того, де перебуваю, як давно працював. Якщо можу десь швидко переміститися, то я це роблю. Якщо на вечір є плани, то не переміщуюся. Мої зйомки мають не лише репортажі, я ще знімаю комерційні зйомки, тому що мені, умовно кажучи, потрібно продавати фото і заробляти окремо гроші. Я ж не державний діяч, тому розмежовую час, як хочу. Тому намагаюся багато де з’явитися на різних подіях. Просто ситуативно. Якщо чесно, то це не дуже типово. Різним фотографам, що працюють у редакції, зйомки виписують редактори, журналісти, які аналізують події і знають, що потрібно знімати. Я не типовий, тому що моя редакція «Телеграф» надає мені вільні умови праці. Ніхто не каже, що саме робити. Я сам ходжу, обираю, сканую новини, маю свої контакти. Їжджу відповідно до відчуттів, ситуативно та по новинах. Також на це впливає моя втома, бо коли три-чотирі дні працюєш, то на п’ятий, щоб не відбулося, вже не зможеш, умовно.
І.: Розкажіть, будь ласка, як відбувається комунікація з військовими щодо Вашої роботи та виїздів у зону бойових дій?
Р.: Ой, це дуже складно. Потрібно писати листи до Міноборони. У редакції є людина, з якою я співпрацюю і даю ці завдання. Кажу: «Хочу поїхати туди, напиши листа до Міноборони». І вона займається всією бюрократією. Дуже вдячний цій людині, яка все робить. Якщо відповідь на запит позитивна, то пишу офіцерам на місцях, а вони вже кажуть, коли я можу виїхати з військовими. Запитують, що саме хочу познімати, можливо, міномети, танки, умовно. Я Вам, звичайно, розповідаю, як усе є офіційно, а неофіційно це відбувається так, коли ти вже туди їздив, і ті хлопці вже тебе знають. Ти Янчик, а він, умовно, Олександр. Тоді все набагато простіше, проте ми витримуємо всі офіційні листи й запити. Така процедура відбувається часто, тому що це все повторюється, і стежка уже пройдена. Звісно, правила постійно змінюються. Хтось критикує, але я – ні. По-перше, триває війна, усі служби оборони відточують те, як нас контролювати, а це є обов’язковим. Нас стає дедалі більше, а це вже соціальна мережа, яку потрібно контролювати. Ви ж знаєте, що є мережа «Інстаграм», якій уже багато років. Щодня щось нове: то обкладинка змінилася, то якась людина тобі вже не може написати у месенджер. Раніше такого ж не було. Там спам, там те змінилося. Так і в цій ситуації все змінюється, бо є потреба. Тому необхідно дотримуватися правил і писати листи так, як це має бути. Це важливо навіть на рівні безпеки. Якщо військовий отримав поранення, а є фіксація, що він без броніка (слава Богу, такого не треба фіксувати), то Ви ж знаєте, що він може не отримати коштів на лікування від держави. Тобто, за правилами, він мав бути в броніку. Так і в нас. Краще все робити за правилами, офіційно, щоб не було проблем в разі виникнення подібних ситуацій.
І.: Як реагують герої Ваших фото на знімки?
Р.: По-різному. Військові вже звикли, чесно кажучи. Узагалі люди здебільшого вже звикли. На початку війни я вже розповідав, як реагували. Зараз уже люблять фото й переважно просять потім надіслати. Я намагаюся фотографувати, коли не завжди це видно. Людина, коли вже потім зрозуміла, що її фотографують, просить світлини. Буквально вчора фотографував у Краматорську парочки, дівчат із хлопцями-військовими. Хтось зустрічав їх, інші прощалися. Це потяг із Києва до Краматорська: прибував і годину стояв, а потім знову повертався до Києва. І от, коли потяг прибуває, то можна сфотографувати, як зустрічають дружини, подруги, родичі. Коли відправляється, то фіксуєш, як прощаються. За годину можна зібрати нормальний репортаж. Для тих людей це особлива історія. Вона буде нікому не цікава з огляду особливості кадру: ні Вам, ні ще комусь. А збоку фіксування сентиментальності, моментів… Для когось нецікаво Сергій Петрович там чи хтось інший, але людям, які є на цих світлинах, цікаво, тому що це їхня історія і їхнє життя. Вони прощаються і взагалі не знають, наскільки. Він військовий і їде воювати. Люди просять надіслати ці світлину. Я багато політиків знімав, а це звичайні люди, і вони все тобі напишуть в інстаграмі десять тисяч разів. У них немає ніяких кордонів та комплексів, завищеної самооцінки. Приємно спілкуватися з такими людьми. Найчастіше в них любов випромінюється, хороша енергія. Також добре реагують військові, які вже на нулі. На початку було складно, а наразі для них це історія і ніхто не знає, не дивлячись на те, що багато хто вже втомився від питань про демобілізацію та законодавчих урегулювань, але вони розуміють, що це їхнє життя. У когось буде два роки чи три, то вони хочуть мати фото та відео цієї історії. Якщо така можливість є і з’являється професійний фотограф, то кожен із них уже знає, як реагувати, поводитися, спілкуватися. Це дуже приємно, бо я вважаю, що це заслужено, ми своє відпрацьовуємо. Якщо, не дай Бог, я на нулі біжу й фотографую військового, то я ж на нулі, а не в Києві. Розумієте, про що я? Маю на увазі, що ми теж заслуговуємо на повагу хоча б у праці, тобто у момент роботи не стикаємося з заборонами, а навпаки чуємо: «Давай!» Приємно було, коли одного разу сфотографував трьох військових на лиманському напрямку. Один не хотів фотографуватися, трохи підгинався, але фотографії є, я виставив їх на продаж. Я всі фотографії виставляю на сайті, а вони потім скидають мені фото і пишуть: «Подивися! Я на BBC». Фотографію купили й виклали хлопці. І їм самим прикольно й приємно від того. Це є наша фотографічна реалізація. У нас, у фотографів, що дуже круто, невідомо до чого приведе кадр. Він може бути історичним, підривати, піднімати, репортажна фотографія – це соціальний ліфт, який може підняти фотографа.
І.: Ви берете дозволи на фото в людей, чиї світлини потім виставляєте на продаж?
Р.: Ні. Я не підбігаю до танкіста й не кажу йому: «Чувак, ось дозвіл, підпиши». Зараз усе дуже просто. Ситуація така: ті, хто не хочуть, щоб їх фотографували, підходять і кажуть про це. Завжди лізу в якийсь окоп, де сидять, до прикладу, десять військових: один із них літає на дроні, інший готує, третій контролює, четвертий акумулятори заряджає, умовно. Заходжу й запитую: «Так, хлопці. Є той, хто не хоче?» Бо в багатьох жінки ж не знають, думають, може, що чоловік у Житомирі ще навчається. У кожного своє життя. З десятьох один-два заперечує, проте максимум. 80% під кінець говорять, що добре, давай. Деяких фотографую, домовляюся, що віддам фото і воно ніде не з’явиться. Все, плюс-плюс. Більшість хоче цього, тому ваше питання вже втрачає актуальність з огляду на це. Завжди, коли фотографуєш людину, то вербально знаєш, чи вона дала тобі згоду, чи ні. Навіть, якщо ви десь не розмовляли словами. Іноді в розбитому селі, коли щось фотографуєш, то до тебе обернуться з обуренням: «Що ти тут фотографуєш?» А інший скаже: «О, кореспондент! Іди-но, я тобі щось покажу». Мені сфотографувати? Звісно! «І ось дивись, тут був приліт». І що ти скажеш, що він не дав добро? Звісно, дав. Це робиться так. Робота репортажника – це емоція. Зараз війна і якщо мене не бачать, то це стрьомно. Тому я не можу офіційно брати якийсь дозвіл. У нас є живе спілкування з людьми, я їх не лякаю, а знаю, як підійти, що не можна одразу діставати найбільший об’єктив. Є своя технологія: щось запитав, щось сказав. А коли врешті йдеш, то тобі кажуть: «Ти куди? Ось тут ще мене сфотографуй».
І.: Чи стикалися з критикою Ваших фото як від військових, так і пересічних громадян?
Р.: Так, але від військових менше. Був випадок, коли сфотографував військового з дитиною на самокаті, не запитуючи ніякого дозволу. Вийшло дуже класно. Здалека. Військовий мене не бачив. Це була річниця з подій у Бучі (там і Олена Зеленська була, і багато інших). Виклав потім у себе пост із цією гарною світлиною на першому плані, що нині річниця з подій у Бучі. Вони теж добралися до мене і їм усе сподобалося. Через якийсь час комерційна фірма взяла це фото й виклала в себе в рекламі. У мене ніхто його не купував, а фірма просто його завантажила. Я цю світлину навіть не публікував на комерційному сайті, вони її просто «взяли» з мого фейсбуку чи іншої соцмережі, не знаю. Реклама була щодо дешевого запліднення: наче якщо ти безплідний військовий, то тобі ще й знижка. А в цього військового, судячи з фото, є дитина, тобто все нормально. Йому почали писати люди, а він мені: «Хто тобі дозволив?» У нас була така… ну, суперечкою це важко назвати, але ж дозволу від нього не було, і я не знав, що така доля в цієї світлини. Ми поїхали з цим військовим удвох в ту клініку й запитали, як у них справи. Вони зняли рекламу, вибачилися. З військовим вони розмовляли окремо щодо вгамування його емоцій, назвемо це вибаченнями. Неприємна річ. Стикаюсь із критикою часто, особливо, коли це стосується політики. Обожнював ці коментарі. До війни працював у парламенті і фотографував політиків. Сфотографуєш Юлію Володимирівну, а з боку Порошенка напишуть дуже багато. Сфотографуєш Порошенка, то Зеленські напишуть. Сфотографуєш Зеленського, інша сторона тобі багато «приємностей» напише. Я це дуже люблю, реагую вже так, як мені це треба, бо це моя сторінка, кому б там не здавалося, що вони можуть на щось вплинути. На своїй сторінці я займаюся чим хочу: захотів, то щось прибрав (особливо коли пишуть якісь образи, а я не можу дістатися до людини, бо профіль закритий, або це бот із квіточкою чи котиком на аватарці). Чому ти пишеш мені образи з закритого профілю? Ну хочеш написати, то напиши особисто. А якщо таким чином, що я ніяк із тобою зв’язатися не можу, то не пиши. На мою думку, це неповажно, бо я теж можу видалити твій коментар, і вважай це нормальним, бо ти хитриш, а я не хитрю, а просто це не приймаю, оскільки не знаю, хто мені це написав, вибач.
І.: Як Ви готуєтеся до роботи в зоні бойових дій і яких уживаєте заходів безпеки щодо цього?
Р.: Бронік, каска. Обов’язково тепло вдягаюся, бо коли мерзнеш, то не думаєш про кадри. Займаюся бігом та на турніках, шахами. Мрію обов’язково. Заряджаю акумулятори, форматую картки, щоб вони були повністю чистими та скидую матеріал. Завжди має бути заряджений фотоапарат із відформатованою карткою всередині. Я роблю це задля такого собі кармічного моменту, але якщо камера готова, то зйомка буде. Маю на увазі, що буде чим займатися, адже якщо нічого не буде заряджене, то зйомки не буде. Коли все напоготові, то хапаєш і біжиш знімкувати. Це, може, в мене така установка, але я просто дотримуюся небесних законів. Чищу техніку також, об’єктив іноді здаю на чистку (то вже не я роблю, а мені за гроші). Займаюся етичними речами для підготування до зйомки. Головне, не думати про небезпеку.
І.: А морально як готуєтеся?
Р.: Немає сенсу думати про все це. Скільки кілометрів до ворога? П’ять. О! Я ось на Новий рік сидів триста метрів від ворога. Ну дивіться, живий. Я більше того скажу, була людина, яка постраждала. У цю ніч, або, можливо, не в цю. Є людина, яка постраждала не через триста метрів, а через кілометр, десять, сто десять. Я живий, усе нормально. Ну обстріли, ну посиділи в окопах. Я веду до того, що не треба собі казати: «О!» Це як в тактичній медицині момент, коли щось сталося. Прилетіло в ногу, він лежить, встати не може. Не треба йому казати: «Вася, у тебе тут повна жопа з твоєю ногою!» Ні, ти кажеш: «Так, лежи, зараз усе потрібне зроблю з твоєю ногою. Лежи, не дивися, зараз усе промию і буде нормально твоїй нозі». Ти ж заспокоюєш. Не треба йому говорити: «Ну все, чувак, ногу, скоріш за все, відріжуть». Це потім. Зараз приїдуть лікарі, зроблять укол, щоб заспокоїти. Так і з цього приводу, коли їдеш. Ну що мені розповідати, куди прилетить. А якщо метеорит упаде? А, ну я тоді пішов. Ось так я собі й живу. Щодо безпеки, то обов’язково потрібно сказати, що я вірю в Бога. Вірю в те, що роблю добрі справи. У мене є донька – головна дівчина мого життя. Я знаю свою справу, тому дозволяю в інших трохи нахабне ставлення. Знаю свій конструктив: вірю в Бога і допомагаю там і там. Десь зібрав на дрони, ще буду щось робити. Дрони з точки зору Бога це участь у війні, а не допомога. З точки зору життя це допомога, я допомогаю різним людям. Комусь раджу, де звернутися, що зробити. Хоча я звичайний фотограф. Відчуваю, що не буду перейматися. У мене є функція, то ж буду її виконувати. Бог мене виведе з різної ситуації, так, слава Богу, й відбувається. Значить, ще не нагрішив.
І.: Скажіть, як родичі та друзі ставляться до Вашої роботи в зоні бойових дій?
Р.: Ви знаєте, це складне емоційно питання. Нормально ставляться, в сенсі того, що тут потрібно сказати не про родичів, а, знову ж таки, про себе любого. Дивіться, моя донька мною командує, усі інші такої влади не мають, бо всіма іншими командую я. Маю на увазі те, що ні в кого не було питань на кшталт куди й для чого я їду. Ніколи і ні в кого ні про що не запитував. Я ж чоловік. Ні жінка, ні мама – ніхто з цих людей не має права розбиратися у моїх справах, які стосуються кар’єри, комерції, грошей, війни і так далі. Інакше я не чоловік. Якщо мама починає влазити, це погано. У матері є багато інших класних функцій, і вона ними займається. Не треба цим займатися жінці (це моя думка), у чоловічих справах узагалі не слід брати участь. Батько мій усе розуміє, зараз багато хто куди їздить, то по чоловічій стороні є більше розуміння. Нормально, ніхто не питає. Для мене нормально, якщо мама на запитання «де ти?», почує: «У Краматорську. У Херсоні. У Києві». Вона не питає зайвого, не розповідає, що чула з новин за те місце, де я перебуваю, хоча могла б. Для неї єдиний показник, що зі мною все добре, – це те, що я вже відповів на дзвінок. Вона запитує про моє місцезнаходження, а я відповідаю: «Мам, я у Краматорську. Прокинувся, нормально».
І.: Чи є у Вас спогади про втрати під час війни, якими Ви хочете поділитися? Якщо ні, то можемо пропустити це питання.
Р.: Є. Спогадів такого характеру багато, навіть з 2014 року. Пам’ятаю, як знімав якусь військову частину, де потім загинуло багато людей, і вийшло так, що в мене прийшло багато світлин уже мертвих людей. Коли їздив по зонах бойових дій, то багато хто гине. Ти ж не знаєш, коли перебуваєш в одній військовій частині, що дві вулиці від тебе в такій же частині лежить двохсотий. Маю на увазі, що це все поруч. Якось приїжджав у батальйон «Карпатська Січ», і сталося так, що весь день катався з військовим. Позивний Святий, а звати його Артур. І він такий веселий. Ми їздили і на полігон стріляти, і з РПГ, і з іншої зброї. Паралельно знімали, як їздять танки. Це лиманський напрямок, і це майже бойовий полігон був. І гранати Артур кидав, ну взагалі супер. Возив, розповідав різні історії. Його батько на окупованій території воює зі сторони ДНР. Сам він з Донецька, у 2016 році виїхав звідти, бо зрозумів, що ворог – це повний капець. Батько залишився там з ідеологією ворога. От вони й воюють із різних боків, переписуються, бажають одне одному по ракетці в лоба. Повна ідилія серед таких моментів, розумієте? Ми знімали і все було супер, також волонтери були поруч. Я зробив багато фото- та відеоінтерв’ю з ним. Ми залишили хлопців та поїхали вночі до Харкова. Артур відправився у селище Терни, що за Лиманом. Пам’ятаю, що йому багато побратимів казали, щоб він краще не їхав туди, бо там було три авіаудари, сильно бомблять. Радили йому, щоб він все ж залишився в Лимані, у них було багато своїх місць. Ми, як їхали у Харків, по дорозі ще й знак розмалювали. Там був напис «Ростов-на-Дону» і стрілочка, скільки кілометрів. І в мене був знайомий волонтер, який сказав: «Давай напишемо Ростов-на-Х..». Я посміявся й подумав, що він просто сміється. Коли ні, він розвернувся і поїхав до знака, який був дуже високо. Йому ще й довелося залізти на іншого волонтера, щоб дістати. Величезним балончиком зробив цей напис, аж тоді всі заспокоїлися й поїхали. Уже вранці дізналися, що вночі був авіаудар і Артур загинув (це визначили військові за шматками його одягу). Я стараюся усі події емоційно викласти, а тут ходив цілий тиждень перед тим, як це запостити, бо морально було складно. Хлопця цього як людину я не знав, бо був з ним лише один день. Це не мій друг чи брат, з яким я пережив усе дитинство і він мене там колись із поліції витягував, чи ще щось. Ми ніколи не жили разом і не знали один одного. Справа в тому, що коли це відбувається поруч, то ти лякаєшся, наскільки близько від тебе смерть. Не від Артура, який загинув, а саме від тебе. Нас гукали до селища Терни для зйомки, але ми не поїхали через великий рівень небезпеки. Першим відчуттям є емоція страху, адже вчора й ти міг заїхати туди й загинути. І потім розбираєш свій матеріал, на якому загиблий військовий посміхається… Чому я з ним інтерв’ю писав цілий день? Бо він чітко сказав: Росія – ворог. Він усе розумів, був добрим. Я навіть на інтерв’ю запитував, як йому вдається тримати таку щиру посмішку, адже всі ці події… Він уже досить довго воював. Емоційно мені було важко, потім я вже відпустив це. Завжди кажу, що ніхто не має брати на себе провину, окрім тих, хто запустив цю ракету. Усі родичі мають зняти з себе це почуття і не говорити: «Ой, нащо я його відпустила? Нащо дозволила піти на війну?» Ви не запускали тих ракет, тому маєте заспокоїтися. У мене є друг Назар, який каже класну річ: «Загиблого має оплакувати лише його родина і то недовго». Одразу зазначу, що мені це легко сказати, бо в мене ніхто не загинув, слава Богу. Бо якась людина це прочитає й говоритиме, який я «капець розумний». Родина повинна оплакувати загиблого і то не довго, бо Путін убив не одну людину, не треба ворогові давати цю можливість, умовно. Це, звісно, як математика і дається легко до тих пір, поки тебе це не стосується. Це як кохання: торкнеться тебе, то будеш діяти емоційно.
І.: Як справляєтеся зі стресом після тяжких зйомок та пережитих подій?
Р.: Сам удома. На початку війни я не розумів, що якщо довго десь знімаєш, то відбувається така штука, як прояв роздратування. Для мене довго – це не довго, десь чотири-п’ять дні, але я й за три справляюся. Коли в Києві, слава Богу, відпустили воєнні дії (за що безмежно вдячний), то почали «відстрілюватися» людські якості. Вони почали жити, гуляти з песиками, купувати всілякі чехольчики. Коли ти звідти приїжджаєш, то відчуваєш абсурд. Чим Ви займаєтеся? Це перша емоція, але ж це специфіка людей. Чим далі стріляють, тим люди більше починають жити. Сьогодні хтось із них буде лазити через трупи, а через два дні анекдоти розказуватиме… Ми не можемо весь час помирати, сумувати. Усе одно почнеш акумулювати це. Приїжджаєш у Київ, то все більш-менш гарно, а коли відвідуєш Львів, то там у фонтанах таке творять, що я схоже в Києві бачив лише у 2020 році, умовно. Знаєте, що я собі сказав? «Янчик, ну ти чого? Люди живуть – клас! А тебе дратує? Ти щойно в магазині нагрубив людині. Чого ти це зробив? Навіщо?» Я з собою порозмовляв і сказав: «Янчик, якщо відчуваєш роздратованість від людей (а дратують мене всі), то треба що? Заплющуєш очі на це». Я живу так максимум два дні, ловлячи оцей стрес. Відсиджуюся дома, обробляю фоточки, сходжу до магазину, куплю собі їжі. Не спілкуюся з людьми, а сиджу сам. Можу поспілкуватися зі своєю донькою, бо вона мене знає і чітко відчуває мою енергію. Знає, що ми можемо спокійно провести разом час, сходити у якийсь ігроленд, і в нас мало розмов у такі дні. В інші ж я шукаю спільні теми, інтереси, багато з нею розмовляю, даю настанови, вчу. І саме у такому трохи депресивному стані донька єдина, хто мені потрібен і з ким можу спілкуватися. Я їй кажу: «Зараз такі дні були, що просто капець», а вона відповідає: «Я зрозуміла, добре». Ось так й опановую стрес, якщо коротко.
І.: Як робота воєнним кореспондентом впливає на Ваше особисте життя?
Р.: Ніяк. Яким я був до війни, таким і залишився. В особистому житті як було все погано, так і є. Це, напевно, більше про мене просто як про фотографа, аніж про воєнного кореспондента.
І.: Як вважаєте, які наслідки цієї війни у майбутньому матиме Україна?
Р.: Складно сказати. Якщо усе дійде до Третьої світової, то Росія розвалиться. З цього потрібно починати. Думаю, що Україна буде сильною державою. Десь на підсвідомості мені здається, що спочатку йде викорінювання на воєнному рівні, а потім викорінення корупції й усіляких брудних речей у державі, а не навпаки. Коли народ каже, що в нас крадуть гроші на дорогу, то не розуміють одного: ми спочатку війну виграємо, а потім виграємо іншу війну – всередині держави. Люди, які виграють цю війну в окопах, не зможуть дивитися на те, як триває корупція. Думаю, що військові прийдуть у парламент та інші державні органи і вирішать, як стримувати корупцію. Вважаю, що після закінчення війни на фінансовому рівні багато компаній захочуть зайняти тут полиці у перших рядах. Маю на увазі ринкові ніші: авто, макдональдси. Зараз відкрилися, і ми задоволені, але скільки ж всього ще не відкрилося, а скільки закрилося… Коли війна закінчиться і з’явиться відчуття безпеки, то це реальні умови для бізнесу. У бізнесі ж як: коли почнеш не зараз, а через десять років, то це вже пізно, бо хтось почав тут і зараз, то бізнесмени починають гонки. Вони все прораховують, також ринкові можливості, то думаю, що почнуть вкладати вони в нас міжнародні гроші, а це у свою чергу приведе до того, що така людина, як я, буде жити гарно. І ви, і усі люди, які тут залишилися, будуть житимуть добре. На моєму рівні (помрію), можливо, почнуть відкриватися фотокомпанії. Хто буде їх директором? Навіть якщо не я, то мій сусід директор. Все одно буде людина, прізвище якої закінчується на –ко, а не умовний Азіс, бо керівником буде українець. Мене це дуже тішить і я чекаю, що це буде. Для цього й надалі живу у цій державі. Не тільки захищаю все у сенсі фотографій, а для того, щоб країна жила. Це мій егоїзм: хочу перемогти, скористатися всіма привілеями перемоги. У мене мама, як я вже казав, живе в Ірландії. І я дуже цьому радію, бо вона сама з Краматорська. От мати мені каже: «Синок, я тут сиджу, сумую. Кожен день прибувають хлопці з України». Я ж відповідаю їй: «І що?» Вона думає, що я можу теж туди приїхати, але пояснюю, що це неможливо. Не тому, що не можу перетнути кордон. Це можна було б спробувати, але суть не в тому. Не дуже уявляю, що міг би сидіти в Ірландії і дивитися новини з України. Як це? Я хочу брати участь. Обов’язково! Знаю, що буде після: гроші мені прийдуть. Все, що я Вам описав про розбудову, це я коротко називаю «гроші прийдуть». А та людина, яка туди поїхала, зараз сидить і кусає лікті, що там у чомусь обмежують (навіть не хочеться вдаватися в ці подробиці), що якісь там для українців певні умови проживання/роботи/бізнесу… Коли почнуть мені йти гроші, він буде, по-перше, вирішувати адміністративну проблему (якщо кордон перетинати назад), по-друге, боротиметься зі мною, бо я вже займу нішу, а він буде підходити тільки. Я дотично це описую, але це так бачу. У мене більше позитиву, аніж негативу щодо цього.
І.: Які у Вас плани на майбутнє?
Р.: Планів багато, усе залежить від здоров’я. Думаю, що з часом, коли ми переможемо, то перейду в політику або десь у більш соціальні моменти. Увесь час бути фотографом неможливо, бо це доволі фізична справа. І років 15-20 я ще можу ним побути, але не більше. Усе життя доводив собі, що професії потрібно змінювати. Я був оператором, встановлював супутникові антени – життя у мене бурхливе. Фото – це дуже чудова історія і круто, що я в період війни саме фотограф. Не думаю, що завжди займатимуся цією справою, але буду дивитися, куди мене поведе життя та Бог. Поки моє завдання робити кращий кадр, писати історію. Якщо війна закінчиться і я зможу сказати сам собі «Янчик, ти молодець. Ти тут був», то я зможу відчиняти будь-які двері. Морально мені буде несоромно. Ті, хто поїхали з країни, я їх не ображаю, це страх. Мені, слава Богу, Бог надавав сили відчути трішки по-іншому, але я цим і скористаюся. Після війни відкриватиму будь-які двері, умовно, і говорити, що я працював, коли мені вже буде років 45-50, бо війна невідомо коли закінчиться, а наразі мені 37, і казатиму, що хочу те і те. Є інша штука: якщо я заходитиму в політику, то розумію, що буду працювати на державу і народ. Я й зараз цим займаюся, і тоді робитиму те саме. Війна така річ: якщо зараз доведеш, то тоді буде трішки легше. Мені так здається і тому думаю, що де захочу, там і працюватиму, але напрямок один.
І.: А що зробите першим, коли дізнаєтеся, що війна закінчиться?
Р.: О! Теж треба думати (посміхається). Не люблю прогнозувати те, що з великою вірогідністю станеться не так. Хочу сказати про інше. По-перше, у своїй голові поміняти важіль «війна закінчилася», як в айфонах оці класні штучки, коли натискаєш і оп, воно вже зелене, тобто було неактивним і стало активним. У голові це змінити. Усе. І мирне життя. Пояснюю чому. Тому що, коли почалася війна у 2022 році… Я розділяю людей на багато різновидів, але опишу три-чотири. Отже, є люди (почну з себе), які повезли родину на Західну Україну. Мої не виїжджали за кордон, а були в Ужгороді. Маю на увазі дитину і матір. Були люди, які одразу втекли за кордон і їх за це не можна критикувати. Були й ті, які сиділи на місці, не виїжджаючи, і розповідали ще рік-два, ким вони були до війни: «От коли війна закінчиться… От я як піду…». Є четвертий тип людей: ті, хто живуть сьогоднішнім днем і кажуть «війна, термін не визначений». Інші йдуть у військкомат, беруть автомати і йдуть захищати (хто переключився). Деякі говорять: «От, війна. Боюся воювати, стріляти. Все, возитиму чи робитиму броніки». Не сказав, що через два тижні закінчиться війна, бронікинафігнада, хай хтось везе. А їх ніхто не привезе, якщо цього не зробиш ти. Різні люди є. Хтось утік на Захід, хтось розказує, яким він був до війни, хтось везе броніки. Усе відбувається одночасно. Люди, які везуть броніки, розуміють, що тут і зараз. Природа не створює людей, які живуть правильно, багато хто живе вчорашнім днем, якимись хмарними історіями. Це моя думка. Коли я все собі проаналізував, то думаю: «Янчик, клас. Тепер дивись. Коли закінчиться війна, переключи назад. Скажи собі: все, крапка. Хочете мої воєнні фотографії? Тримайте великі папки. Війна вже закінчилася. То комерція, тепер бізнес. Знімаємо весілля (я весілля і до війни не знімав)». Просто шукатиму, як реалізувати себе на іншому рівні. Усе, знімаємо весілля, бантики, шмантики – війна закінчилася. Більше на війні брати участь не буду. Якщо надам собі моральне право, що відпрацював на війні, то як тільки закінчиться, мене на ній не шукайте. Я не піду бухать, не шукайте мене. Я простою мовою з Вами розмовляю. Маю всю ерудицію, умовно кажучи, розмовляти інтелектуально, але переводжу свої висловлювання на просту мову, щоб було зрозуміло на побутовому рівні, як я це бачу.
І.: Добре, дякую за Вашу думку. Як змінилося Ваше сприйняття життя після повномасштабного вторгнення?
Р.: Сильно змінилося. Якщо мені, як і багатьом людям, здавалося, що у 21 сторіччі таке неможливо, то сьогодні розумію, що можливо. У мене була особиста індикація, що це все ж станеться, мені не подзвонять спецслужби і не кажуть: «Янчик, буде». Ні. Я просто бачу, що вони запускають пропаганду. От у 2014 році вони запускали інформаційну пропаганду і тоді з нами воювали, потім вона вщухла, вони перестали виділяти на це гроші. У кінці 2021 року знову почалося, гроші пішли на… А коли йдуть гроші, я рідко думаю, що це просто так, типу витратили кошти й пішли додому. Це на майбутнє. Зараз я чітко бачу, що вони витрачають фінанси на пропаганду в Європі. Таким чином розумію, що вони посягають вже туди. Щодо другого вторгнення в Україну, то думав, що це неможливо. Знаєте, як дідусі з бабусями нам розповідали про війну, але це не в нас. Це десь, колись там і не в нас. Завжди здається, що це вже неможливо, але виявилося навпаки. Зараз настане такий час, що багато хто перестане вірити в можливість закінчення війни. Повірте, усе змінюється: не було війни – стала, іде війна – закінчиться. Це дало мені розуміння, що ширина змін є доволі великою, не такою, як можемо собі уявити. Усе може бути. Я кажу, що зараз алкоголь дозволений, куриво заборонено. Обов’язково буде навпаки. Розумію, що абсолютно все, що можу собі нафантазувати на різних рівнях, – можливе. Треба жити. Ще зрозумів, що ця війна надовго, а мені потрібно жити, що в мене роки мого яскравого життя Не читав анатомію, погано знав її у школі, тому не можу сказати, коли в чоловіка з’являються якісь проблеми, але ще 10-15 років активного життя у мене мають бути. Я хочу їх прожити, розумієте? Мені важливо їх пожити. Війна, я живу в історичному моменті, беру участь. Мені так пощастило, комусь більше, комусь менше. Хтось жив класним мирним життям. Нещодавно переглядав фільм про Бекхема. Та ти що, ото в людини життя! Він каже, що іноді з сином домовляється на вихідних пограти у футбол: друзі Бекхема проти друзів сина Бекхема. І син питає, кого він запросить. А Бекхем каже: «Роналду можу запросити. Роберта Карлоса, Фігу, Зідана». А син відповідає, що Зідана нечесно. Оце життя в людей – Зідана нечесно. І я розумію, що це шкаф Бекхем, це ж не мій сусід сказав, що може Роналду, Карлоса запросити. Бекхем може запросити. І коли таке чую, думаю, клас. Бомба! Я вивчав біографію, то скажу, що він заслуговував на це. Енергія з голови йде, людей любить. Клас, отака моя думка.
І.: Що б Ви хотіли сказати, про що я у Вас не запитала?
Р.: Нічого. Я все сказав.
І.: Дуже Вам дякую. На цьому наше опитування закінчується. Дякую, що приділили час.
