Усні свідчення Яни Сидоренко, мешканки Миколаєва, записані 1 жовтня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Доброго дня.
Р.: Доброго дня.
І.: Представтесь, будь ласка, та розкажіть про себе.
Р.: Мене звати Яна, мені 25 років. Я народилася у чудовому місті Миколаєві. Місті, яке завжди славилося кораблебудуванням, своїми пейзажами, завжди було живописним та відкритим для відвідувачів. Проте яке стало з 24 лютого 2022 року прифронтовим містом, яке зараз тримає оборону півдня України, яке виносить обстріли кожного дня та яке отримало почесне звання «Міста-героя України».
І.: Я пропоную хронологічно відтворити події Вашого життя, починаючи саме з 24 лютого, про яке Ви згадали. Розкажіть, будь-ласка, яким для Вас виявився цей день початку повномасштабної війни? Де Ви перебували?
Р.: Все, що почалося 24 лютого, мабуть, для мене не було новиною. Ще за декілька днів до початку повномасштабного вторгнення усі новинні канали, телеграм-канали – усі твердили про те, що зовсім скоро відбудеться напад Росії на Україну. Напередодні 24 лютого, коли я лягала спати вночі 23 лютого, у себе вдома у Миколаєві, мене не покидало відчуття тривоги, якесь дуже дивне відчуття, наче має статись щось дуже важливе та дуже страшне. Я прокинулась 24 лютого близько третьої години ночі, сну зовсім не було. Я намагалася заснути, але нічого не виходило, і як багато з нас просто взяла телефон до рук. Спочатку були якісь непримітні новини, які я прочитала, подивилась і забула, скажімо так. А вже пізніше, під ранок, близько 4 ранку почалися повідомлення про те, що почалися перші бомбардування міст, по аеропортам чи по аеродромам, я вже не пам’ятаю, що перше побачила. Новинні канали почали масово повідомляти про те, що відбуваються підриви певних точок інфраструктури різних міст України. Здається, буквально через декілька хвилин я почула перший вибух у нас у Миколаєві. Все всередині просто захололо. Я навіть не можу словами це передати, бо навіть просто зараз, згадуючи це, у мене мурахи по шкірі. Я вийшла до батьків, подивилась, що вони ще сплять, потім почула ще один вибух. Це було скоріше як вібрація, трошки тремтіли вікна, наче грім, проте я розуміла, що це не грім. І коли я вийшла надвір, подивилась у сторону міста, то побачила заграву [відсвіт пожежі]. І це було ніщо інше як від вибухів, якраз тоді пролунав ще третій вибух. Це бомбили наш Миколаївський аеродром. Тоді я забігла до батьків, розбудила їх зі словами “Вставайте, почалася війна, треба щось робити”. Не знаю, чому саме ця фраза, але я вже була впевнена, що це саме війна. Пам’ятаю, що батько на мене подивився таким здивованим поглядом, мовляв, яка війна, ти що. Але коли вони вийшли надвір і побачили і почули те, що перед цим побачила і почула я, то ми всі зрозуміли, що наше життя більше ніколи не буде таким як раніше, до цих страшних хвилин.
І.: Як Ви сприйняли нові реалії щодо повномасштабного вторгнення? Що відчували? Що планували?
Р.: Спочатку була розгубленість. Ти не знаєш, що тепер робити, тобто в якийсь один момент у тебе повністю змінюється життя, і ти маєш прийняти ці реалії, щось з ними робити. Ми були дуже розгублені, особливо після того, як президент України заявив про оголошення воєнного стану у країні. В один момент ми почали збирати речі, хоча ми не збиралися нікуди їхати, але ми чомусь зібрали речі. Якщо у перший день 24 лютого була розгубленість, то 25 лютого ми вже з батьком спілкувались про те, щоб піти у армію, що ми потрібні нашій країні як захисники. Батько мене не пускав, так як я дівчинка. Трохи пізніше він пішов служити сам. Я у цей час стала волонтером і здавала донорську кров кожні два місяці з початку повномасштабної війни росії проти України. Почуття були, і досі вони такі, що наче ти живеш не своє життя, тобто у тебе були якісь плани, у тебе було життя, цілі, а потім в один момент у тебе їх забрали. Просто хтось вирішив, що має право вирішувати, кому жити, кому помирати, в кого пускати ракети. І це жахливо, до цього неможливо звикнути навіть через стільки часу.
І.: Що Ви можете розповісти про своє життя до повномасштабної війни в Україні?
Р.: До повномасштабної війни в Україні я була звичайною людиною. Я працювала на Укрпошті, була начальником пересувного відділення. Мені навіть подобалася ця робота. Я мріяла завести свою родину, я хотіла вийти заміж, стати мамою згодом. У мене прекрасні батьки, які завжди були зі мною поруч. Просто життя, як і у всіх, йшло своєю чергою. Ми всі розуміли, що у нас є завтра. Потім навіть не стало цього відчуття, наче ти не впевнений, прокинешся ти зранку чи не прокинешся, переживеш ти якесь чергове бомбардування чи не переживеш. Ми почали цінувати життя. Ті речі, які здавались до початку війни якимись дрібничками, ми це сприймали як належне, тобто ті ж самі зустрічі з друзями, якусь подорож кудись – усе це здавалось звичайною річчю. Після початку повномасштабної війни ми зрозуміли, наскільки це було важливо цінувати такі чудові моменти, проведені з близькими та друзями.
І.: Скажіть, будь ласка, які зміни відбулися у Вашому місті після початку війни? Що Ви помітили у Миколаєві? Як поводились люди?
Р.: Я можу сказати про Миколаїв те, що буквально після перших годин після оголошення президентом воєнного стану дуже багато людей, це я бачила на власні очі, коли з батьком їздила у місто, ми спостерігали величезні черги до військкоматів, тобто за кілька годин люди настільки об’єдналися і пішли захищати свою Україну, це по-перше. По-друге, з’явилась хвиля людей, які хотіли допомогти чимось ще, які з якихось причин не могли піти до армії. Люди об’єднувалися у певні волонтерські організації, навіть мій район об’єднався з перших днів війни. Ми розвозили їжу, воду, ліки – усе саме необхідне пенсіонером, людям, які переїхали до нас з Маріуполя. Не дивлячись на те, що наш район міста рахується центральним районом міста Миколаєва, все одно деякої допомоги у перший час нам не поставляли, тому все це ми взяли у свої руки. Я хочу сказати, що мене здивував Миколаїв, приємно здивував тим, що люди просто об’єдналися. Це була колосальна підтримка, навіть у моменти, коли тобі здавалося, що ти один з цією проблемою, буває ж таке відчуття, що все пішло дуже погано, ми відчували колосальну підтримку один одного, за що я завжди буду вдячна Миколаєву і людям, з якими я там мешкаю. Це просто неймовірні люди.
І.: Чи слідкували Ви за новинами? Скільки часу цьому приділяли?
Р.: У перші тижні війни, мабуть навіть місяці, день починався, продовжувався і закінчувався новинними стрічками. Ми читали новини просто постійно і від деяких новин плакали, іноді навіть доходило до істерик, наскільки це все було важко. А вже потім, з часом ми трошки навчилися, навіть я особисто навчилася, іноді від цього відсторонюватися, бо якщо пропускати це через себе, можна з’їхати з глузду.
І.: Опишіть, будь ласка, ваш “звичайний” день під час війни. Як він проходив?
Р.: Звичайний день під час війни у Миколаєві… По стандарту десь о третій-четвертій годині ранку підйом, бо орки вирішили постріляти, постійні бомбардування під ранок у нас були, скажімо так, замість будильнику. Вони постріляли, ми прокинулись, помилилися, подякували Богу, що ми залишились живі та пішли пити каву. Потім тривоги, тривоги, тривоги, постійні тривоги і не тільки сигнальні тривоги, але і внутрішні, бо ти ніколи не почуваєшся у повній безпеці. Потім стрічка новин, почитали новини, обговорили новини, позлилися, засмутилася і пішли далі. Взагалі, ми з моєю родиною намагались постійно щось робити, якийсь ремонт в одній з кімнат, наприклад. Просто ми мали себе чимось займати, бо якщо взагалі нічого не робиш, то це дуже важко пережити такі події. Я просто не змогла працювати з початку повномасштабної війни. Бо я працювала начальником пересувного відділення зв’язку, це означало, що по районам, по селам ми розвозили пенсії, посилки і тому подібне. І так сталося у перші дні війни, що села, які я мала обслуговувати зі своєю командою, були обстріляні, а деякі з них знаходились під окупацією російських військових. Тому я через путіна і його орків залишилась без роботи у перші ж дні війни. І коли ти сидиш без роботи, і у тебе депресія, ти розумієш, що нікому не можеш ніяк допомогти, ти не можеш поїхати навіть у ті села, побачитися з людьми, які за півроку моєї роботи стали мені не байдужими, ти не знаєш, чи живі вони, що з ними, у такі моменти завжди треба себе чимось займати. Іноді мене дуже рятувала письменництво, Навіть коли ти у такому стані, дуже важливо кудись дівати свої емоції. Я писала, дуже багато писала. Мабуть, я ніколи це не опублікую, але було написано дуже багато рядків, які допомогли мені пережити ті моменти. А увечері ми, звичайно, з батьками закривали шторами вікна, бо світломаскування було, пили каву, вечеряли, потім йшли спати з надією на те, що зранку все ж прокинемось.
І.: Ваші дії під час обстрілів? Що робили, коли оголошували повітряну тривогу?
Р.: Зазвичай у Миколаєві повітряна тривога оголошувалась вже після обстрілів. Заздалегідь вона не оголошувалася через те, що російські військові обстрілюють місто Миколаїв з Херсону. Там дуже короткий час польоту ракети від міста до міста, тому тривога не завжди встигала спрацювати. Але коли ми чули перші вибухи, у першій час ми просто одразу бігли до підвалу. Чому я кажу, що у перший час, тому що згодом ми навчилися розрізняти, де відльоти, тобто стріляють наші військові, а де прильоти, коли летить вже по нам. Згодом ти вже починаєш розуміти, коли тобі треба бігти в підвал, а коли можна пересидіти деякий час у коридорі, щоб заспокоїтись. Перші ночі від початку повномасштабної війни ми спали у підвалі, ми спали у підвалі декілька тижнів. Але враховуючи хворобу моєї мами, їй потрібен був відпочинок, ми з батьком майже не спали. У нас з ним завжди була якась внутрішня тривога, тому ми спали по черзі, спочатку він, потім я і навпаки. Хтось обов’язково був у коридорі, тобто коли двоє членів родини знаходилися у підвалі, хтось один обов’язково у коридорі – і так ми чергували. У нас була невеличка проблема, бо у нас підвал знаходиться у самому приміщенні, у домі, тобто якщо прилетить ракета, люди, які знаходяться у підвалі, вони будуть у цьому підвалі дуже довго, поки їх не відкопають.
І.: Миколаїв обстрілюють щоденно, руйнується інфраструктура міста. Як справлялися з наслідками цих обстрілів, наприклад з відсутністю світла чи води?
Р.: Я можу сказати, що, мабуть, сильніше за все місто Миколаїв постраждало саме через відсутність води. Якщо не помиляюся, навесні російські військові влучили у водосховище чи кудись, але не було води. І зараз деякі райони навіть залишаються без води. Перші дні було важко без води, але через декілька днів було сказано, що з міста Одеси до нас їдуть авто з водою, тобто люди ставили у черги з пляшками пустими, з відрами і таким шляхом наше місто продовжували забезпечувати водою. За це ми дякуємо нашим волонтерам та міському голові. Вода була привозна і безкоштовна.
І.: З якими ще труднощами доводилося зіткнутися у зв’язку з обстрілами і руйнуванням інфраструктури через них?
Р.: На початку війни був момент незручний, особисто для мене, наприклад, проте я розумію, чому так було зроблено. Я мешкаю у районі, який зв’язаний з центром міста мостом. І при будь-якій тривозі цей міст постійно розводили, нікого не пропускали. Ми з батьком одного разу не встигли потрапити додому, почалася тривога і ми залишились у місті, у черзі на цей міст, почався обстріл. Ми тоді кинули авто і побігли у безпечне місце, в укриття, щоб нічого з нами не трапилося. Також через розведені мости не завжди до місцевого магазину могла потрапити продукція на полички. На початку повномасштабної війни у нас вийшло так, що місцевий супермаркет, яким усі мешканці району користуються, був пустий. Це було дуже важко, тому доводилося викручуватися, чи у сусідів купувати картоплю чи м’ясо, тому що якщо ти не встиг зробити запаси у магазині, то… Десь місяць ми так прожили, що полички у магазині були майже пусті.
І.: Що закарбувалося у Вашій пам’яті найбільше від початку війни? Чим Ви можете поділитися?
Р.: Мабуть, я можу розказати свою історію, як я особисто постраждала від удару російського снаряду. Це сталося навесні, коли ми з мамою пішли до магазину. Це був звичайний похід, не було тривоги, не було інформації про запуск якихось ракет з території, окупованої росіянами. Коли ми вийшли, впав російський снаряд недалеко від нас, це був касетний снаряд. Він розірвався дуже близько від нас. Ми встигли сховатися. Ми встигли сховатися від уламків, але не від вибухової хвилі. Від цієї вибухової хвилі я отримала контузію. Деякий час я взагалі нічого не чула, спочатку на обидва вуха, напевно, десь добу я нічого не чула. Трохи пізніше праве вухо стало проходити, а ліве і досі погано чує. З тих пір, як той касетний снаряд розірвався поруч з нами, я досі не можу звикнути до будь-яких гучних звуків. Мабуть, ця проблема є у багатьох українців. Навіть коли хтось грюкає дверима або робить ще щось гучно – усі ці звуки викликають такий жах якийсь внутрішній, буквально на декілька секунд. Потім це, звичайно, проходить, але ці перші секунди здаються якимсь пеклом. Тому що все одно ти повертаєшся туди, у той день, коли ти розумієш, що ще б якась хвилинка, ще кілька кроків – і тебе, мабуть, уже не існувало б.
І.: Чи багато людей залишилось у Миколаєві, зокрема у Вашому районі? Чи більша частина евакуювалася, як було рекомендовано?
Р.: Я можу сказати, що з початку повномасштабного вторгнення люди поїхали, дуже багато людей поїхало – хто за кордон, хто у села, хто на західну Україну роз’їжджалися. Але через місяць люди почали потихеньку повертатися до міста, не дивлячись на обстріли, не дивлячись ні на що. Так, у місті зараз важко з роботою, я б сказала, що навіть дуже важко, але люди повертаються додому. Як мені сказала одна знайома: «Тут мій дім, і я розумію, що я можу постраждати, що можу тут загинути, що цей дім у мене можуть забрати черговою ракетою», але вона просто не хоче їхати. Як і багато тих, кого я знаю, тобто люди їдуть, розуміють, що серце тягне додому і повертаються. Дуже багато людей повернулось. Якщо зараз подивитись на статистику, яку іноді публікує голова військової адміністрації Віталій Кім, можна сказати, що зараз деякі люди виїжджають з Миколаєва. І я можу це зрозуміти. Суджу сама по собі. Наприклад, у мене на початку була розгубленість, потім був страх, після страху було бажання воювати, захищати, а потім ти починаєш звикати до цього всього, до обстрілів, особливо коли ти вже розумієш. що і де бахнуло, що летить дрон чи винищувач. І коли ти звикаєш, тобі здається, що ти можеш у цьому жити. Проте після цього відчуття є ще одне відчуття, коли ти вже не можеш цього витримати, тобто навіть коли тобі здається, що ти звик, все одно іноді накриває. Як багато хто радить, психологи, навіть наші військові кажуть, що люди, які відчувають, що їм уже морально важко все це винести, їм варто поїхати, хоча б на деякий час, щоб трохи відпочити від цієї атмосфери. Проте чесно, я, як людина, яка нещодавно поїхала з Миколаєва, можу сказати, що це не допомагає, бо все одно головою, спогадами і серцем ти там, зі своєю родиною. І ранок знову у тебе починається з новин, і завершується новинами, а упродовж дня, коли ти працюєш і десь чуєш гучний звук, звук двигуна автомобіля, наприклад, то знову накриває страх, страх за своє життя. Навіть пролітаючий у мене над головою літак, просто пасажирський лайнер, він викликає погані асоціації та страх, тому що ти не завжди можеш зрозуміти, що ти вже у безпеці, тому що морально ти більше ніколи не будеш у безпеці. Ця війна зробила, напевно, з нас параноїків.
І.: Якщо Вам не буде важко відповісти на це питання, то скажіть, будь ласка, що було найстрашнішим під час Вашого перебування у Миколаєві?
Р.: Мабуть, кожен день був страшний по-своєму. Це відчуття, що ти не знаєш, ти прокинешся зранку чи ні. Ти починаєш думати, чи все ти встиг зробити, чи встиг кожному, кого ти любиш, сказати наскільки він для тебе важливий. І взагалі починаєш аналізувати своє життя і думаєш, чи все ти зробив правильно у цьому житті. У Миколаєві коли ти живеш, ти не знаєш, коли у тебе обірветься життя. І це просто величезний страх. Цей величезний страх не тільки за себе, але і за свою родину, за своїх близьких. На ранок, коли ви прокинулись, треба одразу дзвонити та питати, як справи, чи ви живі та здорові. Перед сном ти молишся, щоб почути голос кожної людини, яка для тебе цінна. І побачити у новинах, що нехай буде той обстріл, але нехай він буде без жертв. І ще для мене було страшним, коли мій батько пішов воювати, був період, коли він не виходить на зв’язок. Це, мабуть, наша особиста драма, драма нашої сім’ї. Коли він не виходить на зв’язок і ти не знаєш, чи живий він взагалі чи неживий. І від цього незнання, чи живий твій батько, чи прокинешся ти зранку у своєму ліжку, чи взагалі прокинешся ти жива і здорова, чи будуть твої близькі живі – це найбільший страх, це просто жах.
І.: Ви сказали, що наразі перебуває не у Миколаєві. Як Ви наважилися на переїзд? Розкажіть, як це відбувалося.
Р.: Переїзд з Миколаєва – це спонтанне рішення. Як я вже згадувала, у мене хворіє мама. Медицина зараз дуже дорога і я поїхала з Миколаєва за кордон, у Польщу, щоб заробити грошей. Я не тікала від війни. Мені зараз потрібно трошечки допомогти своїй родині.
І.: Як Ви вирішуєте побутові питання у зв’язку зі зміною місця проживання?
Р.: Я можу впевнено заявити, що тут, де я перебуваю зараз у Польщі, багато людей з повагою ставляться до українців. Я погано ще знаю польську мову, але я радію, що поляки знають англійську. Спокійно з ними можна контактувати англійською мовою, люди допомагають з будь-яким питанням. Коли вони чують, що ти з України, вже одразу можна відчути колосальну підтримку, хоча б словесну. А коли вони питають з якого ти міста, а слава про Миколаїв вже відомо навіть тут, то я бачу погляд людей.. це жалість. Такий погляд, мовляв, Боже, як ви там живете. А у деяких людей я бачила у поглядах гордість навіть. Як мені сказав чоловік, у якого я винаймаю квартиру, що Миколаїв – це дійсно місто-герой і кожна людина, яка там мешкає, яка не покинула місто, яка з початку повномасштабного вторгнення була там, допомагала іншим, кожна людина, кожен миколаївець – це герой.
І.: Як пережити події вплинули на Вас?
Р.: Не скажу, що добре вплинули. Скоріше за все, це завжди паніка, навіть зараз, за кордоном, де немає комендантської години, немає стрілянини, де все спокійно, де йде розмірене життя, навіть у такій атмосфері я все одно відчуваю себе вразливою, не у безпеці. Тому що ми, напевно, ніколи не будемо почуватися у безпеці. Відколи почалось повномасштабне вторгнення це відчуття завжди буде нас переслідувати. Знову ж таки, страх від гучних звуків, десь щось впало, десь посигналила машина – це завжди викликає страх, від якого я не знаю куди можна сховатися, куди подітися і як з ним боротися. І звичайно, це страх за життя близьких, тому що, не дивлячись на те, що я покинула Україну на деякий час, все одно день у мене трохи схожий на той, що був там: ранок – це новини, після новин – обдзвін близьких з надією, що всі вони живі. І так кожен день.
І.: Що наразі Вам допомагає впоратися зі стресом після пережитих подій?
Р.: Трохи допомагають, мабуть, книжки. Я з України привезла з собою три книги, які я читаю, коли у мене є сили. Також зі стресом допомагають впоратися якісь фільми чи серіали. Це звучить дуже банально, але це дійсно дуже допомагає абстрагуватися від своїх думок, спогадів, допомагає поринути у якусь іншу атмосферу. Також допомагає робота, якої на даний момент у мене багато, у мене один лише вихідний. Іноді у процесі роботи забуваєш про все. Я змушую себе думати виключно про роботу і тоді я навіть трошечки відпочиваю морально і фізично. Морально у мене іде розвантаження. І звичайно подорожі. Від того, як я приїхала, я трохи помандрувала містом, околицями – і це також дуже допомогло, хоча б тому що візуально я подивилась на дуже гарні місця. Це все як ліки від депресії.
І.: Багато людей кажуть, що відволікаються книгами та фільмами. Чи змінилися Ваші смаки у цьому?
Р.: Так, змінилися. Навіть дуже змінилися, тому що раніше я могла подивитись будь-що. Я могла зайти на YouTube і подивитись якийсь серіал, і мені було все одно, якого він виробництва, яка країна його зняла. До повномасштабної війни я дивилась деякі російські фільми чи серіали. Але зараз я відхрещуюсь від усього російського. Я намагаюсь фільтрувати, тобто зараз я виключно дивлюся фільми та серіали, зняті в Україні, у Європі чи Америці. Я перестала слухати російську музику, вона мені не подобається. У якийсь момент від початку війни сталося повне відторгнення від усього, що пов’язано з російською федерацією.
І.: Як Ви ставитесь саме до населення цієї країни?
Р.: Скажімо, неоднозначно. У мене залишились деякі знайомі з росії, які підтримують Україну і підтримали вони її ще на початку повномасштабного вторгнення дуже добре. Коли у них відбувалися перші мітинги, вони там виступали проти війни, вони виходили на ті мітинги, боролися проти влади. Але всі ми знаємо, чим закінчуються мітинг на росії: приїжджають люди у формі, б’ють мітингувальників та повністю душать мітинги. От ці двоє моїх знайомих, які дуже підтримали Україну, тоді дуже постраждала і були вимушені переїхати до Грузії, щоб перестати асоціювати себе з цією країною, щоб інші перестали асоціювати їх з росіянами. Деякі відносини з родичами з росії, з далекими, на щастя, і тепер колишніми родичами, у нас дуже погіршилися. Після початку війни були повідомлення, на кшталт «Як ваші справи? Скоро вас врятують від нацистів, ви тільки чекайте». І це нам писали люди, які багато років свого життя провели в Україні. І тепер вони нам розказують, що у нас тут нацисти. Я не вважаю цих людей своєю сім’єю, це просто якісь люди, які помилились номером.
І.: Які зміни Ви помітили у собі від початку війни?
Р.: Можу сказати, що я стала сильнішою. Якщо у минулому мене лякали якісь речі, наприклад, невдача з роботою, якась особиста драма, то зараз це відійшло на другий план. Я дізналася, що таке справжній страх, страх за своє життя і страх за життя своїх близьких. І ти розумієш у такі моменти, що все інше не мало значення. Можна навіть сказати, що не дивлячись на все погане, що зі мною сталося з початку повномасштабної війни, я точно стала сильнішою морально.
І.: Що перше Ви зробите, коли закінчиться війна?
Р.: Коли закінчиться війна нашою перемогою, я обов’язково святкуватиму. Тому що коли настане перемога, це буде величезне свято для кожного українця, для кожної людини, яка підтримувала Україну. Я навіть не сумніваюся, що перемога обов’язково буде за нами і вона вже не за горами. Не дивлячись на те, що росія проводить якісь псевдо референдуми – це все пил, це ніщо. Україна переможе і інакше ніяк.
І.: Дякую. Дуже гарні слова Ви сказали. Дякую Вам за спілкування, таке щире і відверте.
Р.: І я Вам дякую за цікаве інтерв’ю. Слава Україні!
І.: Героям слава!
