Усні свідчення Ярини, з міста Київ, волонтерки, записані 4 листопада 2024 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І – інтерв’юер;
- Р – респондент.
Р.: Вітаю, мене звати Ярина Гордієнко.
І.: Звідки Ви та де перебуваєте на момент інтерв’ю?
Р.: Я з міста Київ. Наразі перебуваю на Донеччині, в стабпункті. Тут надаю допомогу нашим пораненим бійцям.
І.: Розкажіть, будь ласка, про своє життя до повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Р.: Чесно, це життя було досить спокійним, можливо, навіть сірим, невиразним. Майже не пам’ятаю його, бо таке враження, що я народилася саме 24 лютого. Все, що було «до» нині здається неважливим. Я займалася акторською кар’єрою, відкрила власний театральний простір «Горизонт». Там проходили вистави, репетиції, зйомки фільмів та кіносеріалів. Була людиною мистецтва, досліджувала різні акторські техніки за кордоном. Орієнтувалася на європейську школу, не на радянський світогляд чи російський, бо російський – це кріпосний театр. Багато чого шукала, читала, ставила. Займалася постановкою вистави єврейського письменника Шолома Алейхема. У нього дуже круті новели, головною темою яких був мир. Саме в них чомусь відчувалося, що цю тему терміново треба висвітлити на сцені. Таким було життя до 24-го. Якщо порівнювати із сьогоденням, то це два абсолютно різних світи.
І.: Де і як Ви зустріли перший день повномасштабної війни – 24 лютого
2022 року?
Р.: Я належу до тих людей, які не вірили, що повномасштабне вторгнення може бути реальністю. Була в себе вдома в Києві разом із сестрою. Ми прокинулися о п’ятій ранку від глухих вибухів. Першою думкою було те, що хто це вибиває килим у такий час? Потім почали переглядати новини. Дивимося за вікно, бо в нас там була чудова панорама, звідки дуже гарно видно місто. Побачили де і що горить у Киві. Одразу огорнув шок та великий страх. Почалася війна.
І.: Як Ви сприйняли новину про початок повномасштабного наступу Росії?
Р.: Це стало єдиним, або ж одним із тих моментів, коли страх мене повністю з’їв. Я втратила контроль, бо не була готова до цього. Одразу почала збирати валізу. Клала до неї геть непотрібні речі, по типу лосинів для пробіжки, якихось скарбничок. Ми бігали туди-сюди, адже не розуміли, що відбувається. Повний хаос. Емоційна напруга була страшенного рівня: переляк, страх, повне нерозуміння, що робити. Так пройшла перша доба. Ми постійно були на зв’язку з рідними. Спілкувалися, хто і що робить, у кого були вибухи, наскільки близько росіяни. Поки чекали офіційних звернень, то побігли до підвалу та облаштували його. Не можливо було зібрати себе до купи – ось що чітко я запам’ятала.
І.: Ви описали першу добу повномасштабного вторгнення. Як минали інші дні перебування в Києві?
Р.: Я нікуди не виїжджала. Лишилася вдома і бачила, як масово люди покидають свої домівки. Черги до банкоматів та продуктових магазинів були величезними. Багато хто виїхав із мого житлового комплексу одразу. Ми зібрали тривожну валізку, яка була переповнена непотрібними речами. Пішли у підвал навпроти, там я потім організувала чергування. Разом із сестрою спали на трубах. Ми шукали зв’язок із ТРО. Це була друга доба. Всюди були черги, але я дізналася, що у Бориспільське ТРО набирають людей. Я настільки сильно хотіла туди потрапити, що навіть дізналася номер мера. Пріоритет надавали чоловікам, особливо тим, хто мав якусь військову освіту або ж досвід. Я зовсім не належала до цієї сфери, тому побігла до шпиталю. Сказала, що можу бинтувати голову, кров переливати, але там людей було достатньо. Згодом знайшла іншу волонтерку. Вона сказала, що все буде добре, щоб йшли додому. Звідти ми слідкували за ситуацією в місті. На той момент воно вже було майже пусте. Все закрилося, місто стало ніби безлюдним. Тоді робили коктейлі Молотова. Було чергування, я ще робила графіки, хто як спить. Ми підіймалися нагору, дивилися чи ніхто не ставить мітки, яких тоді було доволі багато. Переймалися, щоб наш будинок не помітили таким чином. Підозріло ставилися до всіх. У підвалі проводили бесіди та наради, що і як відбувається, які є елементарні правила безпеки. Коли не було транспорту, ходили пішки в кав’ярню моєї подруги. Вона була зачинена, але у мене був ключ. У закладі було багато продуктів. Ми добиралися пішки дві години. Готували там, несли їжу до ТРО. Далі знову йшли назад пішки, але якби це все відбувалося в нормальному режимі, то маршруткою доїжджали б туди за двадцять п’ять хвилин. По дорозі нас смикали різні ДРГшники. Ми це розуміли, тому взаємодіяли з ними. Я запам’ятовувала їх зовнішній вигляд та ознаки, а потім передавала в ТРО та різні спецслужби. Загалом перші дні були такими.
І.: Скільки тривав Ваш умовний розпорядок?
Р.: Кожен день. Ми жили два тижні у підвалі, потім підіймалися в квартиру. Коли розпочиналася повітряна тривога, то знову спускалися. У перші дні був якийсь вуличний бій, і я чітко пам’ятаю рештки росіян, зелену форму, відірвані шматки ніг. Я через них переступала. Тоді зрозуміла, що війна у тебе під ногами. Ми плели сітки, готували. Потім знайшли транспорт, почали закуповувати різні матеріали, форму. Знайшли засекречений військторг, де купили форму, наколінники. Великим подарунком, навіть розкішшю, було знайти ті наколінники, берці, портфелі. Поступово почала показувати, чим займаюся з першого дня. Була думка, якщо постаєш, ти живий. Здавалося, що я маю говорити, що жива, що тут, залучена до цього. На другу добу вже прийшло це усвідомлення. Стала демонструвати свою працю, люди надсилали донати мені на картку. Робила збори, але закривала, тому що тоді нічого не було – ні логістичного, ні зрозумілого. Банально, але не було таких товарів, як форма, берци, портфелі. Ми потроху-потроху будували логістику, переглядали чати, знайомилися та спілкувалися з військовими. Робимо це й нині.
І.: Розкажіть про Ваше перебування в Києві. Ви зазначили, що навіть бачили вуличний бій. Чи не було думок покинути місто з розумінням того, що війна вже близько?
Р.: Не було такого бажання. Розуміла, що перебуваю вдома, у своєму місті. Вирішила, що Київ – моя фортеця, з якої не можу поїхати. Тоді для мене це здавалося зрадою. У військових це називається здавати свої позиції, а цього геть не хотілося робити. Насправді, багато хто говорив, що від мого будинку було 15 кілометрів до КСП росіян. Нас запевняли, що після Бучі та Ірпеня мій район мав би бути наступним. Я все одно залишалася й щодня працювала. Жінки приносили тканину, я відшивала на швейній машинці балаклави хлопцям, бо дуже холодно було. ТРО чергувало вночі. Жінки з радістю приносили різні кофтинки від брендів: «Дольче і Габанна», «Шанель», «Прада». Я все це різала і шила речі хлопцям. Згодом організувала кухню у кав’ярні своєї подруги. Там були кухарі – ціла команда з двадцяти п’яти жінок, яка ліпила вареники, готували різні страви. Вони годували пожежників, ТРО, бабусь, які залишилися. Пам’ятаю одну бабусю, її було близько дев’яноста семи років… Також їжу давали дітям та переселенцям. Поступово почала приїжджати гуманітарна допомога: памперси, сухпайки, згущене молоко тощо. Ми розвозили все по Києву та деокупованій частині Київщини.
І.: Дякую, що розповіли про свій волонтерський шлях під час повномасштабного вторгнення. Чи мали Ви досвід із волонтерської діяльності до 24 лютого 2022 року?
Р.: Так, я починала ще у 2014 році. Дуже шкодую, що припинила цю діяльність Пам’ятаю, як ми з мамою збирали коробки. Туди клали тушонку, шкарпетки, футболки. Підписували їх кожному бійцю, а також малювали малюнки та писали листи. «Дорогий боєць, дякую тобі». Це було дуже зворушливо. Не згадаю, якій бригаді, але це передавалося на схід, на Донеччину. Тож досвід був досить короткотривалим. Я зупинила це, пішла більше в професію. Зараз би мала інші навички і, взагалі, можливо, була б іншою людиною.
І.: Ви належите зараз до якогось добровольчого формування або благодійного фонду?
Р.: Ні. Просто сама по собі.
І.: Розкажіть, на якій допомозі спеціалізуєтеся? На якійсь конкретній або ж не маєте обмежень?
Р.: Пріоритетом є наші військові, які перебувають на сході. Це Донеччина, Харківщина, Луганська область. Півдню не допомагаю не через те, що вони якісь не такі, а тому, що просто не вистачає ресурсу. Я все ж сфокусувалася на трьох областях Сходу. Це військові, абсолютно різні бригади, бо я не закріплена за жодною з них. Спілкуюся з багатьма з них, адже вони стали рідними. Велика черга розписана на декілька місяців уперед. Умовно, над головою висить декілька мільйонів, які ще треба знайти, закупити, передати. Також допомагаю різним стабпунктам із медициною, місцевим жителям із прифронтових територій, вивожу тварин зі сходу. Останнім часом їжджу в місто Сіверськ, тому що воно розташоване досить далеко від цивілізації. Там немає пошти, погана дорога, досить небезпечно. Не всі волонтери туди доїжджають. Узагалі туди не можна ні цивільним, ні волонтерам ще з лютого. Проте їздимо й допомагаємо. Там мешкають чудові люди. Останнього візиту вони дуже просили книжки з історії України, тому обов’язково передамо їх разом із харчами. Я не займаюся наслідками війни, тобто реставрацією будинків, протезуванням, петиціями. У першу чергу займаюся цією причиною. Причина ця сидить у російському окопі, яку потрібно допомогти ліквідувати нашим військовим. Також стараюся надавати психологічну та моральну допомогу хлопцям. Я не фаховий спеціаліст у цій галузі, але досить довго вивчала це питання. У мене є емпатія від мами, дуже хочеться допомогти хлопцям, тому можемо розмовляти по три або ж навіть по п’ять годин. Паралельно є творчі проєкти про війну та для бійців. Станом на сьогодні чи тож паралельно, у мене перша ротація на Схід. Я перебуваю у стабпункті, допомагаючи нашим бійцям. У мене досить нескладна задача, бо я новенька людина без медичної освіти, але якщо ти виявляєш ініціативу, береш відповідальність, умієш логічно мислити, – усе у твоїх руках. Хлопці дуже бояться уколів, тож спілкуюся з ними в коридорах, а потім телефонуватиму, щоб запитати про стан здоров’я. Веду форму 100, фіксую всі маніпуляції, характер поранення, намагаюся розвантажити медиків. Я доброволець-волонтер, це моя друга безкоштовна робота.
І.: Як наважилися на цю допомогу? Що Вас умотивувало?
Р.: У якийсь момент відчула, що хочу зробити певний крок над собою у бік розвитку особистості. Подумала, що зможу паралельно вирішувати купу завдань. Морально була готова. Приїжджають різні бійці з такими ж різними пораненнями та долями. Єдина річ, яка їх часто об’єднує, – це те, що вони дуже хочуть боронити нашу землю. З усіх напрямків (медицина, прес-служба, дрони) це було мені найближчим. Учора ми врятували третій палець піхотинцю Віті. Дуже щаслива, що всі його кінцівки на місці. Звичайно, що я не є першою людиною в операційній, а роблю лише малесенькі дії. Проте вони важливі і надзвичайно приємним є те, що я серед тих людей, які рятують життя. Бачу, як дуже круті та професійні медики фанатично мало сплять, бо постійно допомагають, хочуть урятувати світ. Це і мій вайб. Теж хочу постійно рятувати світ, тому відчуваю, що я на своєму місці. Мені дуже добре з цими людьми. На жаль, коли тримаєш за руку бійця, то засмучуєшся, що не маєш суперздібності поділитися з ним здоров’ям, щоб йому не боліло… Вони всі чудові, просто їм дуже складно. Нещодавно я так сильно плакала, бо мене чомусь так розчулив боєць Сергій, піхотинець. У нього були опіки і контузія, він приїхав увесь у землі. Плакала не від того, що багато поранень, а від того, що хлопці приходять мокрі, в землі, в крові, маючи такий глибокий погляд, якого ніколи не зіграєш у кіно. Ридала, бо мені усіх їх шкода. Приїхала потім, заховалася і знову плакала, бо розумієш, що нічого не змінюється. Возиш, приносиш, шукаєш, закупляєш, звітуєш – і нічого. Шкода нас усіх. Проте обов’язково потрібно продовжувати рух, бо ворог серйозний і не зупиняється. Наша протидія особливо важлива, адже третій рік повномасштабного вторгнення триває. Усі вигоріли, хтось деморалізувався. Зараз потрібно бути надійним плечем нашим хлопцям – це найголовніше.
І.: Повністю з Вами згодна. Щиро бажаю Вам і всім нам сил. Ви згадували про запити, з якими допомагаєте. Де знаходите? Чи це тільки особисті знайомства?
Р.: Дуже багато хлопців, з якими знайомилися у справах. Це могла бути навіть випадкова зустріч на заправці. Найчастіше це соціальні мережі або ж люди бачать мене, коли розповідаю щось у медіапросторі. Приїжджаю й особисто передаю бажане із запиту в руки. Ночуємо, розмовляємо, робимо якісь фотографії. Я занотовую певні речі з їх розповідей для своєї книги. Так і зав’язується тепла дружба. Вірю, що є певна побратимська любов між військовими та волонтерами. Вона дуже ніжна, трепетна. Тому все досить просто. Я завжди відкрита для допомоги новим бригадам та підрозділам. Є ті, яким допомагаю постійно, але не в силах закрити всі запити, як сильно не хотіла б. Переважно це такі «старички», з якими давно спілкуємося. Є новенькі, які також приходять і щось запитують у соціальних мережах, бо я там доволі активна. Працюю без паперів, без документів, доставляю необхідне прямо до хати, щоб вони не возилися ще з папірцями. Просто зберігаю всі чеки та оформлюю свої картки як волонтерські. Майно буває дуже різне, раніше воно було переважно речовим. Нині це дрони-камікадзе 7-8 дюймів (іноді 10), тепловізори, такмед, акумулятори до рації, планшети, гума, турнікети, каністри.
І.: Які позиції найчастіше отримуєте в запитах?
Р.: Дрони. Часто просять реби, ремонт авто, тепловізор, десь, можливо, й турнікети.
І.: Могли б описати типовий ланцюжок одного Вашого запиту: від звернення до моменту передачі цієї допомоги?
Р.: Наприклад, мені написали хлопці, з якими вже спілкувалася в соціальних мережах, свій запит. Нехай це умовно буде сума 400 тисяч гривень. Я готуюся до збору: пишу текст, збираю медіаматеріал для посту. Наступним етапом є анонс про те, що завтра починається новий збір. Як правило, між зборами 1-2 дні передишка. Вона робиться не для мене, а для читачів, щоб вони видихнули. Дуже важко, коли читачі повільно донатять, особливо, коли постійно збираєш на одне і теж. Тому іноді розбавляю запити планшетами та ноутбуками для розвідників. Останній раз передавали 58-мій бригаді цукорок, детектор дронів, болотну гуму, каністри і турнікети. Тобто я відкрила збір і взяла читача за руку, щоб провести його від запиту до звіту. Показую, що нам потрібно. Наприклад, це авто, що ось, воно унікальне, бо буде транспортувати поранених, вивозити БК. Потрібно прописувати, що, для чого, де і як. Риторика на фронті «жесть», «жах», «пекло» – досить абстрактна для людей, які в Києві, тому на власні очі це все бачу і прописую. Написала, що треба це, така-то сума, прокоментувала. Двічі на місяць їжджу на схід, збираю контент: медіа- та відеоматеріали, обов’язково тексти. Пишу книгу, тому постійно дозволяю собі запостити якісь цитати, фрази. Розумієте, це має бути не просто пост про збір, а маленький твір, оповідання, монолог чи есе про схід, де я інтегрую і розповідаю, як там і що там. Ніколи не писала текстів, але навчилася і зараз це використовую. Мене часто цитують в якихось університетах за кордоном, в американських та британських театрах. Хочеться, щоб наші крилаті вислови зникли з російських фільмів, тому вигадую різні жарти, по типу «немає маленького донату, є маленькі мізки, як у росіян». Це доволі гостро-сатирична форма щодо них, але цілком виправдана. Я дуже пишаюся тим, що мої тексти мають відгук. Тому, коли створюю пост, це для мене велика ставка. Як правило, перша половина збору активно рухається, серединка вже просідає. У цей час стається класна прогресія тебе як волонтера. Починаєш шукати. Так, можливо, треба зробити якийсь розіграш, марафон, флешмоб, написати текст, зробити YouTube-випуск, відеозвернення з глибинним наповненням. Ось ця середина збору, коли він просідає, вона прямо золото. Тоді важливо не зупинитися. Далі збір вже закривається. Я дякую всім своїм читачам, які це закривають, бо ми робимо це разом. Важливо це проговорювати. Потім я це закуповую, обов’язково хвалю, адже всі потребують мотивації. Я вже настільки їх відчуваю, що розумію, ага, їх треба похвалити, а зараз перепочити, а згодом закинути гостру новину, яка просто болить, як новина про публічну страту. Пам’ятаю, коли написала текст, а він був одним із найперших у медіапросторі про те, що Вагнер повідрізав голови… Я не вказувала бригаду, нічого. Той текст поширили 6 тисяч людей, зі мною зв’язалися всі медіа, які тільки могли це зробити. Я не побоялася цього виклику і написала про це. Тоді ми за 10 днів зібрали півтора мільйона гривень. Закупили 15 мавіків, дронів, і 16-м був тепловізор за 90 тисяч гривень. Я вважаю, що біль та відчай, усі емоції треба конвертувати в тексти. Зараз третій рік війни. Якщо перший рік тримався на «Гей, червона калина», другий – на гострій втраті, то третій – на творчості і трошки на злості. Злість, несправедливість, протидія. Ми не схожі на росіян і маємо робити все, щоб бути ще більше не схожими на них. Це постійно тримає мене в тонусі. Не можу змиритися з цією несправедливістю у світі. Вигадуватиму будь-яку протидію – творчу або ж не творчу – і робитиму все, що в моїх силах. Я щаслива, що навколо мене створилося таке класне ком’юніті. Надзвичайно люблю своїх людей. Не передати словами, як вони мене підтримують. Ми пишемо цю історію разом. На схід особисто все збираю і відвожу зі своїм водієм Сашком. Ми все розвозимо, показуємо, записуємо відео подяки, мотивуючі відео, можливо, навіть гумористичні. Потім це оприлюднюю і кажу, які ми круті молодці. Це особливо цінується нині, бо хтось вигорів, і це нормально. Зараз менше волонтерів, бо хтось іде служити, хтось травмований, із депресією, хронічним стресом, безсонням – і це також впливає. Потрібно шукати стійкість, те, що підтримує, бо ключем є системність. Я роблю YouTube-випуск, пишу книжку, планую зняти фільм про схід. Це така більш творча діяльність, яка існує паралельно. Мене тримає в тонусі моя робота й діяльність.
І.: Ви згадали про свого водія. Можливо, у Вас є власна неофіційна команда?
Р.: Так, водій, позивний Дядек. Це мій дядько Сашко, який є абсолютною допомогою, моїм побратимчиком. Він завжди переймається за нашу діяльність. Щоразу кажу йому, що це не просто коробки, бо ми не кур’єри. Волонтерство – це більше, аніж допомога, це важлива місія. Я дуже пишаюся Сашком, він надзвичайно виріс як волонтер. Також є подруга Дар’я, яка іноді їздить з нами, робить професійні фотографії та відео. Чесно, багато хто проситься зі мною на виїзди. У такі моменти цікавлюся: навіщо, яка мета. Якщо чую щось на кшталт «послухати бах і бах», то, звісно, не беру цю людину. У нашого екіпажу серйозний відбір, маємо побачити людину, у якої горять очі від власної ідеї та яка може принести користь. Я не проводжу військові екскурсії. Важливо, щоб люди були з нами «про одне». Загалом командою можна назвати читачів. Я не люблю слово «підписники» і його префікс «під», бо ми всі рівні й прекрасні як команда. Є незчисленна кількість людей, які донатять постійно. Вони кажуть, що ось, ми платимо за комуналку, тож одразу надсилаємо кошти й на карточку «злі пташки», де я збираю гроші на черговий запит. Люди є різні. Від «доброго дня, у мене немає грошей, але є нитки, можна вам передати?» (це телефонувала одна бабуся) до «доброго дня, ми купимо хлопцям авто і хочемо, щоб ви передали його». Допомога може бути різною, навіть та, яка здається вам замалою, насправді є надзвичайно цінною.
І.: Хотіла б запитати у Вас про виїзди на прифронтові території. Чи відрізняється підготовка до них від тієї, яка є під час запитів? Як налаштовуєтеся морально та технічно?
Р.: Дуже чекаю цих днів. Усі часто думають, що я зі сходу, але я народилася в Сумах. Десять останніх років мешкаю в Києві, але люди вважають, що я з Донеччини (посміхається). Схід – прекрасний, дуже його люблю. Не вживаю слово «Донбас», бо воно має небезпечний наратив. Я кажу схід, східна брама, світанок України, але не Донбас… Донеччина – моя прекрасна любов. Їду туди, як додому. Звісно, є підготовка. Коли збираємо коробки, то Антон (теж дуже крутий волонтер) допомагає нам. Ми придумали класний лайфхак: завантажуємо коробки по вивантаженню, а не по вазі. Першими йдуть коробки Харкова для Кракена, далі – Буревій (Бурова), потім – бригадам на Донеччині. Я будую маршрут. Різнокольоровим скотчем маркую коробки, бо передбачаються частіше нічні вивантаження, а ніч зараз довша. Рекомендую так маркувати волонтерам-новачкам. У дорогу обов’язково беремо собі бронежилети, шоломи. Перевіряємо аптечки, повторюємо правила безпеки. Потрібно володіти мінімальними знаннями із саперною справи, знати, як відбувається мінування, аде воно є і дистанційне: тобто ви можете й не наїхати на міну, вона спрацює сама. Якщо їдеш на новий напрямок, важливо проговорити те, яка там ситуація. Можливо, знадобиться супровід, інформація, що там літає, де перебувають найближчі медики. У нас, на жаль, в авто відсутній реб, бо немає коштів для його закупівлі. Проте маємо цукорок, і коли над нами щось літає, він просто розривається. Важливо берегти себе, бо країні ми потрібні живі та здорові. Коли виїжджаємо в якісь небезпечні ділянки, то я обов’язково прислухаюся до внутрішніх почуттів. Третє око, інтуїція, чуйка, хто як це називає. Мене ці відчуття жодного разу не підвели. Одразу відчуваєш, де буде спокійний виїзд, а де не дуже. Наша машина ще є таким умовним оберегом, бо вона знає лише ударну хвилю, тому й залишається до цих пір цілою та без уламків, що є справді прекрасним. Також дотримуємося певних традицій. Якщо їдемо на схід, то зупиняємося лише в певних місцях. Маємо іграшку «слоник Сіверськ», який завжди мандрує з нами. Дитячі малюночки беремо з собою. Під правою рукою в мене лежить прапор. Ще придумала малювати акриловими фарбами коробку, з якої росте шість квітів як символ шести окупованих областей. Постійно розклеюю їх на заправках, на стовпах, десь на розбитих крамницях. Це моя власна ікона, оберіг, який я залишаю. Потім буде чотири, три, одна квітка. Традиція припиниться тоді, коли все звільнимо. Хлопці потім кажуть: «О, бачили твої іконки» (радісно посміхається). Обов’язково вішаємо прапори. Дуже розчулюють дитячі блокпости. Якось їхали на Лозову з Мирнограда, то там їх було надзвичайно багато. Діти придумали паролі, шеврони, пропонували нам чай. Так мило й класно там було. А ще вигадали міномети з дерева. Ось, що справді розчулює. Ми теж роздавали їм солодощі.
І.: Як Ви визначаєте час, коли поїдете наступного разу? За готовністю запитів чи є інші методи?
Р.: Їздимо двічі на місяць. Один раз я їжджу з Дядеком, це стабільно плюс-мінус 16-го числа. У перших числах їжджу з представниками інженерного корпусу. Ми тестуємо різні реби та дрони. Нещодавно тестували дрон із переробленого трактора. Є одна важлива людина, що з’явилася в моєму житті. Він просто геній, який із міксера зробить дрон. Переважно найбільшу кількість коробок вожу з Сашком, але в перший виїзд місяця завжди щось тестуємо. Я збираю контент, розмовляю з хлопцями, навчаюся військової справи. Мені важливо бути у контексті. Знати, як це все працює зсередини, а не просто з телеграм-каналів знати про війну. Нещодавно літали з хлопцями ударним дроном. Цікаво не просто дивитися, як він там гарно літає в небі, а дізнаватися, як відбувається комунікація з черговим або артилерією, як вони звітують ротному. Я щаслива, бо на своєму місці. Мацаю війну з різних боків. У мене немає вихідних.
І.: Ви зазначили, що цей виїзд зокрема не про запити і передачі, а більше про досвід та спілкування. Це для Вас чи Вашої творчості? Можете розповісти, будь ласка?
Р.: Так, у ці виїзди беру коробки, але не тонни-півтори, як ми возимо з Дядеком. Важливо навчитися розуміти, як влаштована війна, спілкуватися з людьми, у яких більший військовий досвід та різні долі. Я зараз пишу книгу про схід. Почала працювати над нею з перших днів війни. Це можуть бути різні історії. Можу прослухати три години морпіха, а з його історії, наприклад, взяти тільки одне речення. Або це короткі анекдотичні історії, адже без гумору ми війну точно не вивеземо. Цей окопний, чорний гумор дуже рятує. Я його занотовую. Також пишу дитячі оповідання. Зараз працюю з оповіданням, яке починається так: «Одного дня розвідник знайшов динозавра в сірій зоні…» Або я написала оповідання, яке називається «Хто порозкидав котів?» Воно про сіверських котів, дуже розчулює. Щоразу, коли я його комусь читаю, то дуже плачу. Оповідання доволі доросле, з такими метафорами та символами… Вважаю, що з дітьми треба говорити про війну так, як є, просто шукати правильну форму подачі, але сенс залишати таким, яким він є. Пишу свої монологи, тож важливо просто все бачити, чути, дихати цим. Бачити прильоти, техніку, ремонт, установлення ребу, евак, виїзди в хамері, як відбувається саме постачання. Важливо постійно навчатися, бо вважаю, що волонтер – це не просто людина. Він громадський діяч, який у своїй праці має транслювати ті ідеї і цінності, які об’єднуватимуть і допомагатимуть. Якщо є якісь знання, що справді врятують на війні, навіть ці історії з чийогось досвіду, то я вже щось можу. Коли щось знаєш, умієш, то це робить сильнішим. Тобою не так легко маніпулювати, як це робить російська пропаганда. Легко маніпулювати тими людьми, які лише знають, що війна – це «жах». Росія лякає їх своїми страшилками, і вони вбирають ці інфофейки в себе. Хочу бути свідомою і використовувати свій шалений досвід у творчості. На початку війни сказала сама собі: «Якщо станеться щось погане, перетворюй увесь біль на золото. Увесь біль має йти мені на користь». Усе, що бачу, створює мене нову і йде лише на користь. Я пишаюся, що перебуваю серед цих людей.
І.: Ви зазначили, що пишете книгу, оповідання. Окрім текстів, можливо, є інші формати?
Р.: Буває таке, що мене кличуть на зйомки, у серіали. Нещодавно знімали дві короткометражки, дві чотирисерійки, шістнадцятисерійки. Там я грала то медика, то волонтерку, то військову. Іноді виправляю сценарій, бо знаю, що і як відбувається. Наприклад, за сценарієм написано, що я привезла в шпиталь турнікети. Я консультую сценаристів і кажу, що вони там не потрібні. Їх варто передати медику роти або бійцям. Бо це те саме, що я б сказала, що в Генштаб привезла дрон, а вони б такі «Дякуємо, але, мабуть, передайте це на нуль». Постійно консультую і виправляю такі речі. Також створила власний YouTube-канал із супершаленою командою, яка повірила в цю ідею і безкоштовно робить зі мною короткі п’ятихвилинні ролики. Це гостра сатира про Росію. Випуски поділені на структурні блоки. Ми говоримо про те, що хоч ворог є специфічним, проте він небезпечний, але не бійтеся, ми вас урятуємо. Для цього маємо супервійськових, тож допомагайте їм. У роликах є свої теми та мікротеми. Канал називається «ДЕукриття». До речі, сьогодні будемо там постити, поки дистанційно монтуємо. Зараз я в підвалі, у стабпункті. Після цього бігтиму на операцію, а потім дистанційно затверджувати монтаж. Нам треба зрощувати нашу українську пропаганду, у цьому слові нічого страшного немає. Страшно, що це спаплюжила Росія, проте це не значить, що історію не треба робити нам. Треба і ще раз треба. Навіть не у 2014-му, а в далекому 1991 році. Також написала сценарій короткометражного фільму. Донеччина – одна з тих областей, яка має рекордну кількість заповідників, свої висотки. Тут ми на 200 метрів ближче до сонця. Перед машиною постійно бігають фазани, а навколо терикони. Я написала у своєму оповіданні, що мама розповідає своєму динозаврику, що колись шматок місяця відпав і впав на Донеччину. Так і з’явилися крейдяні гори. Коли думаю, що це все може зникнути, може стати Росією або буде понівечене внаслідок запеклих боїв, то стає боляче. Я просто взяла камеру в руки і почала знімати. Кам’яних баб, терикони, заводи. Усю радянщину, що залишилася і яка є досить фактурною у кадрі. Так і написала сценарій, над яким наразі працюю. Уже зняла тизер, тепер монтуватимемо. Це буде поетичне кіно, національне. А національне завжди було поперек горла нашому ворогові. Поетичне кіно – це унікальний жанр України. Зараз активно його вивчаю та досліджую саму Донеччину в її етнічно-культурному сегменті. У мене є власна, болюча мотивація, чому я це роблю. Фільм називається «Очі та вуха». Я мало сплю, бо поспішаю його зробити. Дуже не хочеться вмирати, то намагаєшся все встигнути.
І.: Коли Ви вперше познайомилися з Донеччиною?
Р.: Ми досить довго їздили на Харківщину. Десь у перший рік повномасштабного вторгнення, у листопаді. Це був Бахмут, морпіхи, десь 200 метрів до росіян. Це було досить ризиковано і, можливо, трохи навіть невиправдано. Першою пам’яткою була стела після Харківщини. Коли проїжджали Донеччину, то було видно, як усі напружилися. І поїхали, поїхали. Я не знаю, тут така свобода… Можна робити, що хочеш. Немає ніяких обмежень, ніхто тебе не оцінює. Просто собі допомагаєш. Донеччина унікальна. Хочеться, щоб люди знали, що там не просто сепари і шахти, а що це неймовірний край, у який штучно насаджували всі наявні радянські наративи. Скільки там голодоморів влаштувала радянська влада… Але скільки ж там цікавого: історія Оленівки, легенди, Маріуполь, оточений трьома заповідниками. Нещодавно знайшла фольклорний колектив «Дивина», який їздив до 2014 року по Донеччині, збираючи фольклорні пісні у бабусь. Це неймовірно. Ось чому я кричу всім: «Знімайте про схід! Створюйте там культуру, бо саме там вона дуже потрібна». Іноді думаю, як так можна плакати за Донецьком, якого ніколи не бачила? Я дуже хочу побувати саме там.
І.: Я щиро вдячна Вам, що Ви, не будучи родом звідси, популяризуєте нашу рідну Донеччину. Дякую, що бачите її цінність, важливість, висловлюєте захопленість. Скажіть, будь ласка, чи зупиняв хтось Вас, коли дізнався, що будете їздити на прифронтові території?
Р.: Я всіх запевняла, що зі мною все буде добре. Багато чого не розповідаю, щоб вберегти тата і маму. У нас багатодітна родина, дуже патріотична. Тато ремонтує хлопцям машини, мама збирає потрібний одяг. Молодших привчаю до волонтерства, але подробиць, які бачу на війні, не розкриваю. Батькам говорю лише частину правди, щоб вони були в курсі.
І.: На початку Ви зазначили, на чому тримається Ваша активність. Також згадали про особисту втрату. Чи готові Ви поговорити про це?
Р.: Так. Я працюю з психологом, тож спокійно можу про це розповісти. Почалася повномасштабна. У квітні познайомилася з таким дивовижним хлопчиком Женею, актором. Неймовірно красивим, високим. Усі думали, що ми брат і сестра, бо в нас навіть візуально була схожість. Відчула, що це мій чоловік і я маю зробити все для його захисту. Прямо так і відчула це. Збирала йому все: тепловізор, портфель, берці. Хотілося підтримати його, бути для нього всім… Дуже цікавий, творчий, складний хлопчик. Потім він поїхав на другу ротацію, знову ж таки, у Бахмут. Це була зима, січень… Скоро буде два роки… Поїхав, відчув, що щось буде, бо попрощався. Я мала їхати до нього за речами, ми хотіли там зустрітися. Мріяла поїхати до свого хлопця на схід. Він не виходив на зв’язок. Думала, можливо, на позиціях або в бліндажі не ловить старлінк. Я їздила і шукала, очима видивлялася його машину. Розвозила всім коробки, а в кінці залишилася тільки його. Думаю, добре, повернуся у Київ, а там передам поштою. Коли приїхала, то мене сповістили, що він безвісти зниклий. Ми почали з подругою його шукати, трусити командування. Попросили, щоб полетів дрон розшукувати, де він та чи живий. Командування сказало, що він не вижив: бетонна плита, мінометна 120-та міна – ніхто не вижив. Я зривала телефони всім шпиталям. Шукала всіх, кого тільки можна. Підняла всіх на вуха. Чесно, сама навіть хотіла зайти через окуповану територію, через іншу область до Бахмута, щоб знайти його, адже це вже була територія, контрольована Росією. Околиці Бахмута, де він стояв, уже були не наші. Це неймовірно важко, бо я абсолютно не була до цього готова… Була настільки закоханою, планувала, дякувала, що Боженька дав таку людину… Потім шукала його, через два тижні поїхала на схід. Забрала речі, які хлопці віддали. Я їм запропонувала залишити, можливо, їм потрібніші вони. Проте мене запевнили забрати їх. Відкрила його портфель, а там… уся наша війна: речі, що я передавала, прапор, термобілизна… 14 лютого, у день закоханих, майже через місяць, я знаходжу його фото в російському чаті. Дуже схожий хлопець. Всі сказали, що це він. Це дало велику надію. Я подумала, що це найкращий подарунок, який можна було отримати на день закоханих. До цих пір офіційно він не підтверджений. Тому в мене є ця фотографія, моя віра, 120-та міна і велика надія, що він живий. У січні буде два роки. Його поява дуже змінила моє життя. Втрата перевертає твою реальність із ніг на голову. Я переоцінила своє життя, усе повністю перебудувала. Два психологи сказали, що у мене ПТСР. Потім почалися наслідки: порушення в 5 фаз сну, різні розлади. Слава Богу, я одужала без медикаментозного втручання. Постійно писала про Женю. Казала, що посаджу яблуневий сад для нього, бо знаю, що полонені на обмінах любили їсти саме яблука. Я досі пишу йому в месенджери. Ти робиш все, але його немає. Уявляю, що десь, можливо, я так катаюся по сходу, десь там від Курахового до Горлівки, 40 кілометрів чи скільки, і він, можливо, десь там. Мабуть, його роль була в тому, щоб змінити мене, не знаю. Він часто мені снився, особливо, коли я ночувала в мерсі. Я достеменно не знаю, де він. Невизначена втрата – це дуже важко. Психологиня сказала мені, що, можливо, спробуй закопати його речі, зробити своєрідний ритуал поховання. Я відповіла ні, але хочу зняти фільм про музиканта, який повертається з полону. Це й буде моїм місцем пам’яті, і щоразу, у фіналі, він буде повертатися. Я відкладаю це, щоб ще не прощатися. Досі чекаю, досі вірю. Доволі багато чоловічої уваги тут, на сході, але я залишаюся вірною і чекаю на нього. Повністю життя змінилося. Я просила вибачення перед тими, кого образила в 10 років. Довелося себе перебудувати повністю. Це зробило мене сильнішою. Пишаюся тим, що вивезла і не збожеволіла. Паралельно, поки було це горе, досить його гостра фаза, я робила свою справу. Дякую психологині, що мене просто дістала з цього стану. Пам’ятаю, що були такі ситуації, коли приїжджала на знімальний майданчик як акторка, і мені здавалося, що всі навкруги небезпечні. Ставалася панічна атака: була задишка, темніло в очах. Думала, Боже, стала профнепридатною. Я не могла, адже у мене попереду дві чотирисерійки, ще й головна роль. Тепер радію, що все витримала. Бачу, що людей, хто чекає на Женю, менше. Навкруги повна тиша, я справді не знаю, що з ним. Його поява і зникнення мене надзвичайно змінили.
І.: Мені щиро прикро, що Вам доводиться переживати це. Дуже дякую, що поділилися власним досвідом і розповіли цю історію.
Р.: Дуже дякую й Вам.
І.: Що допомагає Вам рухатися вперед?
Р.: Я вважаю, що рятує все, якщо ти прийняв рішення рятуватися. Можеш хапатися за будь-які речі чи навіть людей, які тут і зараз волонтерять на стабпункті, допомагають подбати про поранених. Люди, які ще досі горять цим – неймовірна сила. Ця несправедливість тотальна, яку хочеться змінити: за свого кота, за всіх свідомих українців, і, звісно, за полонених. Я не можу нікого підвести, не можу брати паузи чи вихідні, у волонтерів немає ротації. Ніхто за мене не зробить мою роботу, я кажу так завжди. Наразі не будую особливих планів, живу поточним моментом: від збору до збору. Якісь мрії чи плани, на жаль, мене не тримають. Я тримаю себе власноруч. За своєю вдачею мені, що енергетично, що фізично, важко бути на одному місці. Має бути постійний рух, прагнення до чогось. Така моя суть.
І.: А як відновлюєте сили? Чи маєте власні ритуали, які наповнюють Вас?
Р.: Наповнює спорт, йога, медитація, а також мій кіт, черепахи. Родина, з якою живу. Безперечно, наповнюють розмови з волонтерами та військовими, власним психологом – це мої однодумці. А ще гумор, бо він класно розряджає та знімає напругу. Мотивують плани: втілити книжку, зняти фільм. Короткі задачі теж тримають, адже я людина творча, і, до чого б не торкалася, зроблю це творчо. Волонтерка може бути будь-якою, ніяких обмежень. Просто треба не паплюжити ім’я добровольця. Рада, що навіть у цій справі можу проявлятися як мисткиня. Я не ходжу зараз у кінотеатри чи на виставки, бо мені важко.
І.: Яка ситуація чи момент під час волонтерської діяльності вразили Вас найбільше?
Р.: Мабуть, це поїздка в Канни. Я поїхала туди як громадський діяч, як українка, що постійно висловлює свою позицію про війну. Це був не пошук світських бесід, чи огляд кінотендецій 2024 року, а можливість сказати про війну на всю Європу, про війну, яка теж їх стосується. Поїздка саме з нашим фільмом стала великою подією у цьому році. Червона доріжка, уся ця атмосфера дуже вражає.
І.: Чи вдається або ж вдалося поєднувати свою роботу, творчість із волонтерством?
Р.: Я не розділяю ці справи, а поділяю саме свій день. Останні місяці зробила таку практику: три години у мене волонтерка, три години займаюся лише ютубом, три години пишу книгу. Збираю коробки, звітую, закуповую, шукаю, збираю, пишу тексти. Десь дві години залишаються на спорт, якісь зустрічі, зйомки, творчу діяльність. Поділяю свій день, але будь-яка подія збагачує іншу подію. Це відбувається постійно. Коли їду на схід, то вигадую таке: ніби я їду в голові, пишу текст і залишаю його на стінах горілої техніки або крамниць. Щоразу, коли їдемо, в голові це перечитую, може щось дописую. Зараз, на стабпункті, досить важкувато, бо пріоритет – це моя робота. Наприклад, коли немає поранених, я не записую форму 100, маю вільну годинку, то буду монтувати, потім інтерв’ю, а через два тижні наступне. Вирішую не я, коли у мене є вільний час, а поранені та загальна ситуація.
І.: Можливо, бажаєте поділитися якимись спогадами?
Р.: У нас вийшла приємна, тепла та змістовна бесіда. Просто хочеться додати, що всі, хто знає мене та слідкує за моїми соцмережами, дивляться на позитивну, красиву волонтерку, яка увесь час енергійна і не здається, закриває збори, стоїть біль, недосип, проблеми зі здоров’ям, а не просто картинка. Перед тим, як отримати сто «так», я отримала сто «ні». Ціна завжди завелика, і я виплачуватиму її ще довго. Волонтерська діяльність – це не легко, хоча й роблю це так, щоб надихало, виглядало гарно та мотивувало. Постійно спонукаю людей до чогось. Бачу, що це працює. Я придумала, що моя сторінка в соцмережі має нагадувати амуніцію. Візуал повинен бути таким, ніби бронік запакований у бійця. Намагаюся підходити до цього старанно та концептуально. Мені цікаво, щоб саме в цьому я росла як особистість. Важливо щиро цим ділитися, щоб протидіяти злу. Вважаю, що найкрутіша робота – це захищати свою країну, боротися за добро. Мене завжди надихали борці за справедливість. Я дуже радію, коли їх зустрічаю.
І.: Хочу щиро подякувати за розмову, за Вашу працю. Дякую за те, що знайшли час поділитися власною історією.
Р.: Дякую і Вам. Було дуже приємно та почесно.
