Усні свідчення Євгенії Семенюк, мешканки Бахмуту, записані 30 серпня 2022 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.
- І. – інтерв’юер;
- Р. – респондент.
Персональні дані респондентки були змінені для збереження конфіденційності.
І.: Доброго дня. Представтесь, будь ласка, та розкажіть трохи про себе.
Р.: Добрий день. Наразі я мешкаю у Литві, приїхала з Бахмуту, у Бахмут я потрапила з Донецька. Мені дуже важко це дається, і тому, можливо, я через це нервую. До речі, я ж не привіталися. Мене звати Євгенія, мені 27 років. Я працюю вчителем, і, в принципі, онлайн-конференції для мене – це постійне. Проте мені не вистачає справжніх розмов з людьми, оскільки, коли я поїхала з Донецька, так трапилося, що і коло мого спілкування просто розірвалося, тому що з друзями я не могла підтримувати зв’язок, і тому при переїзді до Бахмуту мені було вкрай важко від того, що мені довелося, як прийнято казати, починати життя спочатку, з нового листа. Знову ж таки, коли родина поруч – це добре, це дуже допомагає мені, але довелося формувати повністю нове коло спілкування, нових друзів, заводити нові знайомства. І тому, коли так трапилося, що цього року довелося знову бути переселенцем, я знову відчуваю той самий тиск, що і був 2015 року, коли я переїздилa до Бахмуту. Знову доводиться починати життя спочатку, що в мене немає постійної підтримки, постійного спілкування з тим колом знайомств, який в мене вже є – з друзями, зі знайомими, з колегами. Це дуже мене засмучує, проте два переїзди змушують думати про те, що життя не потрібно починати постійно знову, його потрібно продовжувати і продовжувати, щоб воно було тільки кращим.
І.: Я розумію, про що Ви кажете, бо більшість українців опинилася у подібній ситуації. Якщо Ви не будете проти, я пропоную хронологічно відтворити події Вашого життя, починаючи з переломного 2013 року. Ви не проти?
Р.: Так, звичайно, ні, не проти.
І.: Яку реакцію на події Євромайдану Ви спостерігали у мешканців Донецька?
Р.: Я була тоді студенткою другого курсу [університету]. Найбільше в мене спогадів взимку, коли відбувалися події Євромайдану саме у Донецьку. У мене в колі знайомих були люди, які відвідували цей захід. Я особисто не відвідувала, але наступного дня в університеті я спілкувалася з дівчатами і вони казали, що ходили. Вони бачили багато українських прапорів, що люди вийшли зі своїм волевиявленням, зі своєю думкою на акцію протесту проти рішення тогочасного президента. Це була мирна акція, люди були з прапорами, вони мирно йшли в центрі Донецька, на площі Леніна, перед театром, люди в достатньо піднесеному настрої, як мені переказували. І з фотографій я пам’ятаю, що це виглядало, можна сказати, як свято, тому що люди були задоволені, що вони можуть висловити свою думку.
А з іншого боку, у колі мого спілкування були люди, різко засуджуючі, що вважали таке волевиявлення недоречним, тобто вони є противниками цієї ідеї і вважають, що нікому більше неможна висловлюватися. Були навіть дуже різкі висловлення у деяких моїх знайомих про те, що такі заходи зовсім непотрібні, тобто вони не засуджували, коли виходили підтримувати російські сили, а ось проукраїнські засуджували. Тому це стало і для мене першим поштовхом, щоб переглянути коло спілкування, це вже було особисто для мене першим зламним моментом.
І.: Ви слідкували за місцевими ЗМІ? Як вони висвітлювали ці події?
Р.: За місцевими ЗМІ я не слідкувала, тому що вони були, по-перше, майже всі російськомовні. Я більше слідкувала за загальноукраїнськими. А саме за місцевими – ні.
І.: Ви сказали, що довелось переглянути коло спілкування. Чи були у Вашому найближчому оточенні люди, з якими довелося припинити спілкування через їх проросійські настрої?
Р.: Так, були. Довелося припинити спілкування навіть з найкращою подругою. Коли ми говорили телефоном з нею про це, вона сказала: “А навіщо вони туди пішли? Вони самі винні у тому, що з ними сталося”. Тобто, власне, на мирній протестній акції були вбивства проукраїнських громадян. І ось коли вона мені це сказала, мене це просто обурило, що людина не може мирно висловити своє занепокоєння певним питанням політики, яке стосується її країни, що вона не може висловити ні своєї думки, ні свого бачення, тобто нічого, у демократичній країні людина не може нічого. Ось чому мене це дуже обурило. Спочатку ми трішки посварились, і потім наше спілкування зійшло нанівець. Коли я зараз бачу її у соцмережах, бачу, що вона стала проукраїнською, з одного боку, можливо, що вона дійсно змінила свою думку, можливо, тому що переїхала, змінила місце життя – вона переїхала на Київщину, а з іншого боку, не дуже віриться, що вона змінила свої погляди так різко. Тобто коли це її зачепило, можливо, то вона про щось й задумалась, а коли це її нібито не стосувалося, вона вирішила, що інші люди не мають права говорити, а говорити – це наше право.
Є і інші близькі друзі, з якими я теж припинила спілкування. З ними я припинила спілкування після розмови з подругою: просто подивилась на своїх друзів, поспостерігала за ними і зрозуміла, що мені з ними говорити тепер немає про що, ми з ними дивимось на речі зовсім по-іншому, не тільки на ситуацію, яка була на момент 2013-2014 років, ми з ними у багатьох питаннях розходимося у думках.
І.: Що ще Ви можете розповісти про своє життя до переїзду з Донецька?
Р.: Я переїхала десь у березні 2015 року, тому що у 2014 році ще вірилось у те, що я зможу жити вдома своїм звичним життям, яке у мене постійне, стале. Я виїжджала на деякий час, у серпні чи на початку вересня, була не в Донецьку, але в Донецькій області. Бачила, як міста, які вже були тимчасово окуповані, їх звільняють, і це було дуже швидко. Я цьому раділа і думала: “Буде скоро і Донецьк, я зможу повернутися додому, знаючи, що я у себе вдома не тільки у стінах свого помешкання, але і на вулиці, на вулицях міста, на площі, на бульварах. Я буду відчувати, що я вдома”. Але цього не сталось. Повернутись в Донецьк окупований вдалося на певний час, і це було достатньо важким часом. Коли ти там знаходишся, ти намагаєшся зосередитися на тому, що все добре, треба продовжувати життя і все таке інше. Але потім я зрозуміла, що все було не нормально, поки я півроку була в Донецьку. По-перше, вулицями стали ходити люди в формі, зі зброєю, причому абсолютно неконтрольовані. Вони могли зайти зі зброєю в магазин, на вулиці бути з нею, просто поставити на тебе автомат. І що ти будеш робити? Нічого, те, що вони скажуть.
Була ситуація, коли я вирішила забрати свої документи з університету, який був на окупованій території. Вирішила, що мої документи там не мають бути, бо навчання я продовжила у переміщеному університеті Донецькому. Так от, коли забирала документи, мені ще пощастило, на моїх документах ще українські печатки стояли, але мене чомусь відправили у гуртожиток, хоча я там не жила. Мені там довелося якийсь підпис отримати. Коли я туди пішла, я добре знала дорогу з університету до гуртожитку, ходила туди до друзів в гості, я побачила там блокпост. Тобто там дорога звичайна, вулиця за хороших часів не була дуже наповнена автомобілями, а з блокпостом тим паче. Так от, там хлопці були, першим ділом вони наставили автомати і питають: “А чого Ви сюди йдете?”. Я кажу: “Мені потрібно у гуртожиток”. Показала документи, що мені потрібно пройти, тоді мене пропустили. А назад коли я поверталася, хлопці відреагували на мене більш-менш нормально, запитали у мене: “А що, Ви вчитеся у цьому університеті?”. Я кажу: “Так”. А вони кажуть: “Ми теж тут вчимося”. І я розумію, що хоча ми з ними і з різних факультетів, з’ясувалося, що ми з ними ще з різних планет. Тому що я вирішила, що так жити не хочу, а вони взяли зброю і у них все добре.
Буквально в той же період тотального пересування зі зброєю в руках незрозумілих людей, тому що вони дійсно незрозумілі… це одразу були люди інших національностей – якісь місцеві, якісь приїжджі… У цей же період, восени [2014 року] була ситуація, коли мама поверталася з роботи, її ледь не збила машина ополченців, як вони самі себе називали. Вони їхали кудись, їм було терміново треба, їм все одно на правила дорожнього руху. Вони їхали на дуже великій швидкості, самі врізались у машину, але вирішили, що винуватець – водій іншої машини, в яку вони в’їхали. І ось машина, в яку в’їхали, відповідно, була розтрощена, її гальмівним шляхом трохи віднесло у бік тротуару, де мама стояла. Вона була дуже перелякана, прийшла додому, розповідала цю ситуацію, як вискочили з машини ополченці зі зброєю, на цього нещасного водія накинулись з якимись прокльонами, і що всі люди, які були на тротуарі, теж дуже злякались, що це просто остання мить їхнього життя.
І так тривало, коли ти боїшся вийти на вулицю, до зими. Постійно вибухи було чутно, при тому, що район мій був не дуже обстрілюваний. Тим не менш, все було чутно. Одного разу, це було другого, здається, листопада чи другого жовтня 2014 року, коли ми допізна не лягали спати, тому що чули вибухи, під такі вибухи спати просто неможливо… Тим не менш, коли ми вже заснули, о п’ятій ранку я відчуваю, що мене просто підкидає на ліжку від сильного вибуху. Через декілька секунд, 10-15, я чую знов такий сильний вибух, всі меблі дома починають ворушитись. Ми заховалися вдома і так сиділи у комірчині десь приблизно годину, чули дуже сильні постріли. Як виявилося, це стріляли з нашого боку, вже зранку-вдень стало зрозуміло. Це було страшно, що стріляють у наш бік, але ні, це просто з жилого району [Донецька] стріляли, щоб потім зранку у місцевих новинах написати, що винувата у всьому українська армія. А насправді і близько ні.
Звичайно, коли ми виїхали, ще сумували за домом, і тому нам здавалося, що вдома, у Донецьку, я маю на увазі, добре, що туди можна буде повернутись. Коли період цей, а він був дуже довгий, приблизно рік, коли тебе додому ще тягне, пройшов, тільки тоді стало зрозуміло, що там неможливо жити. Що там відбулося за півроку – це дуже погано вплинуло на психіку, на фізичний стан, відповідно, і матеріальний стан, звичайно ж. Довгий час минув до того, як пройшла певна реабілітація.
І.: Як Ви взагалі дізналися про захоплення Донецька? Де Ви перебували у той час?
Р.: Важко назвати конкретний день. Таке враження, що це відбулося і моментально, і в той же час поступово. Я була у Донецьку на той момент. Таке враження, що просто заїхали танки у місто і ніхто цьому не заперечував. Я маю на увазі місцеві органи влади або місцеві правоохоронні органи. Все ніби як і потрібно, сталося все дуже тихо, без жодного пострілу, тобто танки з чужої країни, з Росії, таке враження, самі по собі заїхали, стали тут і невідомі люди почали наводити свої порядки. Державну адміністрацію у центрі міста зайняли, знову ж таки, невідомі люди, тобто місцеві це чи не місцеві, важко сказати. Вони одразу якихось своїх прапорів наставили, людей якихось натягнули, більшість із них були у балаклавах, поступово з’явилися люди зі зброєю. І якось це сталося непомітно, всі продовжували жити своїм життям, а в цей час життя повністю змінилося ось таким чином.
І.: Що мотивувало Ваш переїзд до Бахмуту? Чому Ви обрали саме це місто?
Р.: Це місто, де я народилася, прожила декілька років. Але я не вважала його своїм домом, оскільки знайомих у мене там не було. Усе своє свідоме життя я прожила у Донецьку, тому у мене там спогади і про садочок, і про школу, і університет. У Бахмуті цього не було. Фактично повернулася до міста, де жили батьки, де я народилася, тому, можливо, і саме туди поїхали. У батьків там є певне коло знайомств, тому разом з ними і поїхала. І поступово, коли через рік я зрозуміла, що не зможу повернутися до Донецька, вирішила, що саме у Бахмуті буду починати нове життя.
І.: Як Ви облаштовувались на новому місці? У батьків було коло знайомих, а саме Ваша адаптація як проходила?
Р.: Я поки вчилася в університеті, у Бахмуті була рідко, бо вчилася у Вінниці. Тому стійкого кола знайомств 2-3 роки і не було. Коли я приїхала вже після закінчення університету, я почала шукати роботу. Спочатку одну роботу знайшла, там заводила знайомства, потім я перейшла на іншу роботу. Там у мене був значно більший колектив, відповідно, і знайомств більше. Потім почала вливатись у життя міста поступово, тобто відвідувати якісь місцеві заходи і знайомитись з новими людьми. Одразу коли я переїхала, почала відвідувати бібліотеку. А у бібліотеці влаштовували для переселенців заходи. Вони були спрямовані не скільки на знайомства, скільки щоб влити нас у життя міста, чимось нас зайняти, щоб ми емоційно розвантажувались. Але у першу чергу це знайомства з роботи. Потім вони почали з’являтись самі собою.
І.: Ви звикли до міста? Вже могли називати Бахмут своїм домом?
Р.: Думаю, що так. Тому що коли довелося їхати, тільки в той момент я зрозуміла, що вже звикла до цього міста. Я знову відчула поняття дому, тепер називаю це місто домом. Саме тому його було важко покидати, бо вже відчувала якусь сталість, відчувала, що мені вже комфортно знаходитись у цьому місці, я багато чого знаю про нього, багато у мене знайомих вже є, тут мої рідні живуть. Я відчувала, що життя є рутиною, яка є природньою для життя кожної людини. Коли ти розумієш, що ти будеш робити завтра, де ти будеш завтра. І саме це відчуття дає мені розуміння, що так, це вже мій дім.
І.: Яким для Вас виявився день 24 лютого 2022 року? Де Ви “зустріли” початок повномасштабної війни? Розкажіть, будь ласка, детально.
Р.: Я була вдома. Це було дуже рано вранці. Я прокинулась від того, що почула вибухи. Але вибухи я періодично, час від часу чула, бо Бахмут – це все ж таки близько до лінії розмежування. Думала, що є певне загострення. Почула, що щось на кухні дуже голосно робить батько, вирішила піти спитати, що відбувається, чому він так рано прокинувся. Це була десь 6-а ранку. Я заходжу на кухню і перше, що батько каже: “Почалося”, на що я йому відповідаю: “Що почалося?”. Він каже, що російські танки зайшли. Я спитала, де саме. Він назвав кілька міст українських. Я зрозуміла, що це вся лінія розмежування взагалі з Росією, майже весь кордон. Одразу, оскільки я працюю вчителем, мала зрозуміти, що мені робити, чи йти на роботу, як себе поводити взагалі. Я вмикаю інтернет і на телефоні одразу мільйон повідомлень. Що робити? Повідомити треба батьків, попередити дітей, щоб всі були вдома, були у безпеці. Так само і вчителі мали бути вдома у безпеці. Ми чекали на роз’яснення, що нам далі робити. Після цього я вмикают телевізор, дивлюся новини. І новини виглядають зовсім не так, як буквально вчора, всі телеканали виглядають не так, як кілька годин тому. Прокидається мама, теж ставить дуже багато питань, що відбувається, чого всі так метушаться. Ми їй розповідаємо, але ми відчували певний спокій, може, це було самозаспокоєння.
Півдня я сиділа, не відходячи від телевізора, дивилась все, що відбувається по кожній області, щоб усвідомити, що це дійсність, що це сталося, тому що такого я дійсно не очікувала. Я думала, що загострення буде саме на Донбасі, морально до цього готувалась. У перший же день дивилась у вікно, бачила як люди збирають речі, з різних під’їздів виходять люди з великими валізами, сумками. Хтось у машини сідає, хтось кудись їде. Я дивилась і розуміла, що більше ніколи нікуди не хочу їхати, вже одного разу поїхала і більше не хочу. Знову забирають таке поняття як дім, порушують мої права. Десь до третьої години були вибухи, все було дуже чутно, телевізор працював весь день а я ніби відчувала, що все пройде, це скоро закінчиться, таке вже було, таке ми вже бачили. Після третьої години дня я відчула якесь виснаження за день, хоча я нічого фактично не робила. Це виснаження перейшло у маленький нервовий зрив. Довелося вимкнути новини, випити заспокійливий чай. Чай якось не дуже подіяв, довелося випити «Валер’янки». Потім я знову увімкнути телевізор, щоб подивитись новини, але на одному з телеканалів показували мультик для дітей до трьох років. Я дивилась його і не помітила, як пройшло десь півгодини. Я з цікавістю дивилась цей мультик, якось він мене заспокоїв, тому що він мене відволік, бо для дітей все яскраве і це був контраст з тим, що було у новинах. Там весела музика, яка заспокоює дитину, налаштовує її на хороший настрій. Потім я повечеряла, ніби мав завершуватися день як звичайно.
Я все ж таки повернулася до телевізора. Я сіла на диван і бачу, як на дивані якась крапка червона з’явилась лазерна. Я дуже злякалась, просто зістрибнула з дивану, вимкнула світло і побачила, що ця крапка ворушиться. Я йду на кухню попередити батьків, вимкнула світло, сказала, що якась крапка ворушиться. Ми побачили, що крапка ворушиться по нашому вікну, по підвіконню. Ми закрили штори, а виявилося що сусід пожартував. Тим не менш, я дуже злякалась. Потім я дізналась, що має бути режим світломаскування, вимикати світло, закривати штори. Ми, в принципі, це і так робили з першого дня. Більше я штори не відкривала – ти ніби у підвалі сидиш і вдень, і вночі.
І.: Як Ви наважилась переїхати вдруге? Чи був корисний набутий досвід у цьому питанні?
Р.: Набутий досвід був корисний тим, що розумієш, що знову їдеш, знову відриваєшся від звичного способу життя. Але це не рятує від того, що ти знову відчуваєш біль, жаль від того, що тобі доводиться їхати. З кожним від’їздом стає важче, бо ти не хочеш нікуди їхати, але вже і страшно залишатись. Тому це було дуже-дуже складно морально. За день до від’їзду була майже істерика через те, що ти їдеш, знову втрачаєш частинку нормального життя. Тому що я і так вже не робила те, що я звичайно роблю, а тут ще й покидаєш дім. У день від’їзду залишатися було страшно. Якщо не приїде автобус [евакуаційний], то додому повертатися вже страшно. Лишатися страшно а їхати не хочеться. І цей конфлікт психологічно травмує. Ще й на фоні того, що почалися сильні обстріли. Ти вже чуєш навіть звуки, яких ніколи раніше не чув, і бачиш те, чого не бачив. Комплекс нервів, який був протягом березня, він наклав ся на минулий досвід попереднього переїзду. І тому все це було дуже складно, по-новому складно.
І.: Коли Ви виїхали з України?
Р.: Це був початок квітня. 4 квітня, здається.
І.: Хто допоміг Вам адаптуватися на новому місці? Що підтримувало у Вас сили внутрішні?
Р.: Коли ми перетнули кордон, нас зустріли наші родичі. Коли ми побачили знайомих людей, ми відчули, що ми у безпеці, тому що їхали теж дуже важко. Перед останнім пунктом перед кордоном, у Львові, за декілька хвилин до від’їзду знову чули сирену. Здавалося, що ми так далеко від Бахмуту, але все одно чуєш сирену і відчуваєш неспокій. Та коли ми перетнули кордон, побачили знайомих, нам вже стало трішки легше. Коли ми їхали у Литві, відчували спокій, принаймні фізичний, про моральний тоді не задумувались.
Коли приїхали, звичайно, мали з’ясувати декілька питань, які стосуються проживання, з’їздити у відповідні інстанції, зареєструватися. Тому перший тиждень на емоції ми навіть не звертали уваги, тому що ми були зайняті облаштуванням побуту та житла, яке нам допомогли знайти. Треба були елементарні предмети побуту – ложки, виделки, тарілки. І нам це все просто віддали. Хтось навіть постільну білизну дав, хтось дав подушки, хтось – ковдри. Дуже багато людей нам допомагало, окрім наших родичів. Вони допомагали комунікувати, а насправді дуже багато людей долучилося до того, щоб нам було комфортно жити. Коли ми почали виходити на вулицю, бачили багато будівель, на яких висіли українські прапори. Бачили їх на школах, дитячих садках, на вікнах. Нас це так підбадьорювало. До нас дуже привітно ставилися у будь-яких організаціях, куди ми зверталися за різними питаннями. Місцеві висловлювали нам слова підтримки, питали, як наші справи, чи все у нас добре, як вдома, чи все гаразд. Люди своєю привітністю, своїм поривом допомогти, вони нам допомогли облаштуватися як фізично, так і морально. Нам стало тут комфортно, ми розуміли, що ми тут у безпеці, що люди до нас ставляться добре. Це нас налаштовувало на певний позитив.
І.: Які у Вас плани на майбутнє? Чи розглядаєте Ви повернення на Батьківщину, зокрема, на Малу Батьківщину, саме до Донецька? За якою умови це було б можливим?
Р.: Звичайно, мені би хотілося повернутися додому. Хотілося б повернутися і до Бахмуту, і до Донецька, справді. Мені хочеться повернутися, звичайно, за умови, що це будуть вільні, деокуповані міста, у яких буде безпечно знаходитись. Безпечно знаходитись у плані, коли ти виходиш на вулицю і тебе не спіткає ніяка загроза якихось ракетних ударів, обстрілів, мін. Звичайно, це те, коли на вулиці ти можеш у розмові спокійно висловлювати свої думки, тому що зараз і вже протягом 8 років цього неможна робити у Донецьку. Там ти не можеш сказати, що тобі не подобається місцева влада, ти не можеш сказати, що тобі якась інша влада подобається, ти не можеш говорити українською мовою, власне, ти не можеш висловити свою думку, якщо вона суперечить думці офіційної влади. Хочеться повернутися у те місто, де ти був вільний, де твоє волевиявлення не порушувалося, де в тебе були права. Зараз там люди, яким ніби нічого і не забороняється, а насправді їм багато чого неможна. Просто там люди до цього звикли і вважають, що це нормально, що їх позбавили конституційних прав. Позбавили – і для них це норма. Для мене це не є нормою, тому що відчувати якісь обмеження – ненормально. У громадянина України є певний набір прав, набір обов’язків, але чомусь права у нинішньої влади Донецька на останньому місці. Це було причиною виїзду, не тільки мої політичні погляди, а й те, що я не змогла там жити з причини того, що там зовсім не поважають людські права.
І.: Чи залишились у Вас родичі або знайомі на тимчасово окупованій території? Чи підтримуєте Ви з ними зв’язки?
Р.: Звичайно, залишились. Зв’язок з тими, хто у Донецьку, вдається ще якось підтримувати, тому що інтернет працює. На жаль, на деяких тимчасово окупованих цього року територіях Донецької області зв’язку мобільного майже немає. Де є зв’язок на тимчасово окупованих територіях, там блокпости і там слухають все те, що ти розповідаєш, контролюють розмову. Ти не можеш сказати, що тут погано, що зараз світла, наприклад немає, газу немає, взагалі ознак цивілізації. Оскільки поруч з тобою людина зі зброєю, вони [родичі] звичайно нічого і не скажуть.
І.: Як складається Ваше спілкування з донецьким родичами чи знайомими?
Р.: У мене спілкування з тими, хто там, як такого немає. У нас є там родичі, але з ними спілкуються батьки, коли є можливість, є світло. Самі вони з Донецька, але вони теж поїхали на підконтрольну Україні територію, А перед самою війною знову повернулися до Донецька по справах і там застрягли. Фактично, ми підтримуємо з ними зв’язок, щоб дізнатися, як у них справи, чи все у них добре, як вони себе почувають. Вони фактично як ми, виїхали з Донецька і були вимушені повернутись у справах, не планували там затримуватися надовго, але їм довелося.
І.: Які зміни Ви відчули після переїзду до Литви?
Р.: Відчуваю дуже багато змін. Ці зміни відбуваються, коли проходить певний етап. Коли я тільки переїхала, не відчувала, що в мене щось змінилось. Через деякий час я зрозуміла, що моє життя змінилося певним чином. День, мої звичні справи змінилися. Коли пройшов цей етап, я повернулася до роботи і мій день став більш-менш схожим на той, що був раніше, я за собою помітила, що знову відчуваю тугу за домом, відчуваю певний сум за знайомими, за своїм звичним способом життя, за якимись дрібничками. Певний час я згадувала, як і що у мене на поличках стоїть, намагалася це зберегти у пам’яті, передивлялася фотографії, які були зроблені буквально за місяць-два до початку війни, згадувала певні моменти з того життя. Потім настав новий етап, коли певним чином звикла до нового життя, тому що це невід’ємна частина, що ти звикаєш до місця, у якому ти перебуваєш. Змінюється твій побут, змінюється пейзаж за вікном і ти теж певним чином міняєшся. Всі ці етапи на тебе впливають, росте напруга, що може засмутити чи розлютити навіть якась дрібничка. А може і щось незначне підняти настрій, надихнути на якусь діяльність, на якусь роботу. Зараз той етап, який був у мене у 2015 році, коли я тільки переїхала до Бахмуту і ще не звикла до нового життя. Такий перехідний етап, коли важко окреслити себе, свої емоції, свій стан, своє відчуття у житті взагалі.
І.: Що б Ви могли порадити українцям, які опинились у подібній ситуації? Тим, кому доводиться залишати свою домівку.
Р.: Я думаю, що можна порадити не зневажати, а звертати увагу на свої емоції, якими б вони не були. Чи вони негативні, чи вони позитивні – емоції треба сприймати, проживати, тому що коли ти намагаєшся жити, вдаючи, що все як і було, значно складніша потім розібратися з ними [емоціями]. Якщо позитивні емоції, їх не можна ігнорувати.
Мені було погано, коли я бачила, що на вулиці люди посміхаються, вони повертаються додому, кудись ідуть, звідкись ідуть, зустрічається з друзями, рідними. Від цього ставало сумно. Потім я зрозуміла, що треба радіти за людей. Взагалі треба радіти, що сонечко вийшло, квіти розпустилися, хороша погода. Треба всі свої емоції переживати, інакше вони будуть тиснути. Біль, який відчуваєш після переїзду, він буде тільки примножуватися, він буде ще сильніше тиснути. Треба поступово віддаватися емоціям, які приходять.
І. Дякую за пораду і дякую за таке щире спілкування. Мені було дуже приємно поговорити. Дякую.
Р.: Дякую і Вам. Навзаєм, Оксано.
