Усні свідчення Юлії Фарбер від 30 січня 2023 року

Усні свідчення Юлії Фарбер

Усні свідчення Юлії Фарбер, уродженки м. Донецьк, наразі мешканки м. Київ, волонтерки, записані 30 січня 2023 року, про події російсько-української війни. Пропонуємо текстовий варіант, редагований.

  • І. – інтерв’юер;
  • Р. – респондентка Юлія.

І.: Добрий день! Представтесь, будь ласка.

Р.: Добрий день. Фарбер Юлія, мені 41 рік, я родом із Донецька, зараз мешкаю в Києві.

І.: Яким Ви пам’ятаєте Донецьк?

Р.: Завжди чистим, комфортним, затишним, рідним і зручним, з добрими й чуйними людьми.

І.: Поділіться спогадами про 2014 рік. Що найбільше закарбувалось у Вашій пам’яті про ті буремні події?

Р.: У 2014 році я вже мешкала в Києві. Це був якийсь дикий страх із абсолютним нерозумінням того, що відбувається. Пам’ятаю, телевізор працював 24 години на добу, телефони не замовкали, оскільки всі родичі та друзі перебували в Донецьку. Ми не знали, що робити: їхати забирати своїх чи самим повернутися до рідного міста. Було страшно. Здавалося, що це неправда і ось-ось усе закінчиться. Через певний час я зрозуміла, що більш потрібна саме в Києві, бо тут необхідно було приймати друзів та близьких, розміщувати їх і допомагати. Постійно передавали речі через «Нову пошту», знаходили квартири, також на певний час розміщували людей у себе. На цьому тлі, звичайно, свої переживання забуваються, тому що ти потрібний зі здоровим, скажімо так, поглядом на ситуацію. Крім того, на той час Київ мені був трохи знайомим, ніж тим, хто опинився тут уперше. Отже, 2014-ий був роком нерозуміння ситуації й одночасно допомоги іншим. Це були нескінченні вмовляння якнайшвидше виїхати, телефонні переговори й постійні переконання. Рідним та знайомим після їхнього приїзду треба було надавати психологічну підтримку, пояснювати, що все це тимчасово, і при цьому тримати себе в руках.

І.: Скажіть, у якому році Ви переїхали до Києва?

Р.: Я переїхала у 2007 році, але не могла визначитися чи залишатимусь у Києві надалі, оскільки на вихідні летіла до Донецька (тоді ще була така можливість), бо мені там було затишно й комфортно. Так і металася впродовж усього року: хотіла до рідного міста й не могла звикнути до Києва. У столицю мене покликала робота, тому й вирішила залишитися тут, але ж квартира, де я зросла, та всі мої друзі, близькі й родичі залишилися в Донецьку.

І.: Які місця, на Вашу думку, є візитівкою Донецька?

Р.: Мені здається, що для кожної людини, яка живе в рідному місті, є певні знакові місця. Для мене, наприклад, це бульвар Шевченка, Палац Жовтневої революції (там 10 років займалася бальними танцями), торговий інститут, медучилище та медичний університет, у якому навчалася. Навіть якісь провулки, де гуляла й зустрічалася з друзями. Візитівкою Донецька, зокрема, є вулиця Артема, площа Леніна, стадіон. Коли у 2014 році місто обстрілювали, звісно, ми за все й усіх дуже переживали.

І.: Ви ідентифікуете себе дончанкою чи вже мешканкою Києва?

Р.: Я є абсолютною дончанкою й досі не можу «окиянитися». Дуже люблю нашу Україну, але моє місто – це Донецьк, адже там минули роки становлення мене як особистості.

І.: Розкажіть, будь ласка, про своє життя до повномасштабної війни в Україні. Чим займались?

Р.: Знаєте, якось усе розділилося на «до» та «після». Цей рік наче все перекреслив. Я любила зустрічатися з друзями, їздити на природу, любила ліс. Ліс – це окрема тема: коли був коронавірус, то з друзями часто ходила туди по гриби, повертаючись з великими «уловами». Також любила подорожувати та активно проводити час. Однак тепер це неактуально й уже інакші захоплення, адже змінилися умови життя й, відповідно, пріоритети. Чекаю, що незабаром ми всі повернемося до наших улюблених занять та колишнього способу життя, але зараз, на жаль, усе внутрішньо змінилося.

І.: Яким для Вас виявився день початку війни – 24 лютого 2022 року?

Р.: 22 лютого я вилетіла до ОАЕ на EXPO, а вночі подруга написала, що на нас напали. Знаєте, хоча ми були на відстані, але цей день усе змінив. В Еміратах навіть пляж завмер і якось усе затихло – не було звичного галасу та крику. Абсолютно всі сиділи з телефонами й намагалися зрозуміти, що відбувається. Я відразу почала міркувати, що робити з друзями-киянами. Як і у 2014-му році, мені хотілося всіх вивезти. На цьому, звичайно, мій відпочинок закінчився, а через декілька днів я переїхала до Туреччини. Через те, що в цій країні відпочивало багато росіян, було важко психологічно, адже ставлення до них змінилося. Отже, пробувши в Туреччині місяць, повернулася до України з бажанням допомагати нашому народу.

І.: Чи було повномасштабне вторгнення росії для Вас неочікуваним?

Р.: Чесно кажучи, ні, оскільки перед від’їздом, напередодні 22 лютого, уже були такі розмови, а також почали припиняти роботу деякі українські аеропорти. Однак у все це не вірилось, хотілось помилятися у своїх передчуттях. Отже, повномасштабне вторгнення було шоком, але не несподіванкою.

І. Що Ви відчули, коли почалась повномасштабна війна?

Р.: Сильну лють і водночас шалену жалість до людей. Я не хотіла нічого розуміти й розкладати по поличках що, чому і як так сталося. Особливо шкода тих, хто в Донецьку, оскільки їм знову доведеться все це переживати. Зрозуміло, почались дзвінки від близьких та друзів, яких ми рятували у 2014-му, оскільки їм укотре треба було кудись тікати. Вийшло так, наче 2014-ий рік повторився: знову я на відстані, а знайомі тут. Декого у віддаленому режимі перевозили, бо надто складно було, а з кимось домовлялися. Ночували в різних містах, а потім їхали далі. Отже, крім злості, нічого не відчувала: як це так? за яким правом вриваються до нас?

І.: Ви повернулись до Києва, проте там досить небезпечно було й залишається. Але Вас це не зупинило. Чому?

Р.: Бо мені шкода людей. Спочатку ми приїхали до Бородянки (тоді якраз звільнили Бучу та Ірпінь), накупивши в магазині пакетів із їжею. Мене не зупинило це, адже хтось же повинен допомагати. Крім того, я пробула місяць у Туреччині поряд із росіянами і це ще більше мене розлютило. Насамперед страшно було за народ, який усе це пережив. Є люди безпосередньо на фронті, але має існувати й тил.

І.: До речі, як поводились росіяни в Туреччині?

Р.: Ви знаєте, вони також притихли, усі одне на одного вовком дивилися. Оскільки російськомовних багато (на жаль, я до них теж належу), то всі дослухалися до того, хто і як говорить. Ми мешкали в готелі разом з іншими українцями, де також були й росіяни. Пригадую, було свято, на яке в Туреччині з вікон будинків громадяни вивішують свої прапори. Коли наша співвітчизниця вивісила український стяг, то росіяни поскаржилися на це менеджеру готелю. І це стало вирішальним поштовхом щодо мого повернення в Україну. Звісно, завжди було переконання, що ми обов’язково переможемо. Однак росіяни в Туреччині готувалися до параду (у кожному місті, як і скрізь, є чати), шукали магазини, у яких можна купити військову форму для дитини, щоб брати участь у параді перемоги. Тобто дурні, що я можу сказати. А в цілому вони намагалися поводитися тихо, оскільки на той час турецька влада була налаштована не створювати сутичок із жодною із сторін, дотримуючись нейтралітету. Конфлікт українсько-російської сторони загрожував депортацією. Коли співвітчизниця вивісила прапор, а на неї поскаржилися, я зрозуміла, що далі не можу й не хочу мовчати. Загалом було прагнення якось провокувати росіян, щоб з ними зачепитися, бо хоч ті й мовчать, проте своєю мовчанкою все одно багато говорять. Тому не хотіла там залишатися.

І.: Як розпочався Ваш волонтерський шлях?

Р.: З Бородянки, за допомогою цивільних. Спочатку їздили самі, потім залучили знайомих. Далі стало зрозуміло, що будь-яка допомога ТПО починається з одягу, постільної білизни, подушок та ін. Згодом перейшли на продовольче забезпечення. Якось прочитавши у фейсбуці, що дівчина шукає нитки для в’язання шкарпеток, узяла в знайомої величезну кількість ниток і за тиждень зібрала групу дівчат, які й досі в’яжуть шкарпетки. Крім шкарпеток, допомагаємо нашим захисникам усім, чим можемо: чи то в’яжемо рукавички, шапки або балаклави, чи то плетемо, як хлопці називають, «піддупники» (невеликий килимок), чи щось інше за запитом. Зрозуміло, волонтери теж об’єдналися між собою, нас дуже багато. Ми співпрацюємо, спілкуємося одне з одним, ділимося тим, чого не вистачає. Ніхто не піариться, у всіх одна мета – зігріти наших захисників.

І.: Чи мали Ви волонтерський досвід до повномасштабної війни?

Р.: Ні. Але якщо хтось потребував, то я завжди допомагала. Я й зараз не вважаю себе волонтеркою, бо це обов’язок кожного свідомого громадянина. До цього часу військовим не допомагала, оскільки не було такої нагоди.

І.: Ви зібрали групу дівчат, що в’яжуть шкарпетки, килимки… Чи замислювалися над створенням якоїсь, наприклад, громадської організації?

Р.: А навіщо? Для того, щоб роздати групі дівчат нитки й потім віддати хлопцям на передову готові шкарпетки, не потрібна волонтерська організація. Люди, які хочуть допомогти, і так допомагають. Хто займається іншим і в більш великих масштабах, то їм, напевне, необхідне таке об’єднання. Якщо я маю можливість домовитися за «Старлінк» чи партію тактичних рукавичок, то просто беру й передаю хлопцям і ніяка організація мені для цього не потрібна.

І.: Ну, можливо, щоб трохи розширитись, ще дівчат найти…

Р.: Для розширення є сарафанне радіо й неймовірна сила фейсбуку. Дівчата в інших містах також долучаються і в’яжуть. Нещодавно до мене звернулася мати нашого військового з «Азова». Її син зараз у полоні, а жінка рятує себе тим, що в’яже шкарпетки нашим хлопцям на передову. Я вислала їй нитки «Новою поштою». Одержавши посилку, вона написала: «Сьогодні мій чоловік, забравши нитки, сказав, що росія не зможе нас завоювати, якщо є така бабська підтримка». Від того, що я відкрию волонтерську організацію й при цьому нічого не робитиму, у мене нічого не розшириться. Моє бажання допомагати й щось робити не зміниться.

І.: Яка у Вас фінансова підтримка? Усе купуєте за власні кошти чи збираєте?

Р.: До сьогодні справлялася самотужки (більшу частину ниток знайомі дають безкоштовно). Проте деякі дівчата в’яжуть спицями, хтось гачком або на машинці, одним такі нитки подобаються, іншим – інші. Тому, зрозуміло, якщо потрібні певні нитки, то я їх купую, а загалом знайомі долучаються. Є люди, що донатять, проте я навіть не знаю їх. За ці кошти намагаємося купувати все, що необхідно нашим захисникам (ниток поки що вистачає). Крім того, у фейсбуці люди звертаються з пропозицією вислати нам нитки. Також є ті, які купують і потім розпускають вовняні речі.

І.: Чи збираєте Ви в’язані речі, щоб розпустити їх і зв’язати те, що актуально?

Р.: Так. До речі, в одному з дитячих будинків дітки розпускали привезені вовняні речі й відправляли жінкам, які в’язали шкарпетки на фронт. Ми також купували трикотажні вироби для плетіння килимків, тому що на останні йде досить багато речей (а хлопці якось попросили 50 штук). У мене є двоє дівчат, які люблять купувати й розпускати речі.

І.: У яких місцях перебувають ваші дівчата? У Києві?

Р.: Так, здебільшого в Києві, тому що це досить зручно: оперативно збираємо шкарпетки й так само швидко їх надсилаємо. Мені здається, що вже в кожному мікрорайоні є певні групи, які в’яжуть. Дуже правильно, коли все територіально згруповано й не витрачається час на пересилку. Зараз ми все постачаємо на Бахмутський напрямок, хоча паралельно ще комусь відправляємо.

І.: У які ще регіони, окрім Бахмутського напрямку, відправляли свою допомогу?

Р.: Багато куди, уже навіть і не пам’ятаю. Допомога відправляється й ніде не записується: і в Запоріжжя, і в Полтаву, і в Дніпро, і в Харків. Наші друзі поляки (ото справжні волонтери!) їздили прямісінько «на нуль». Іноді здається, що вони вже й на мінус вирушають. Так ось їм або іншим волонтерам віддаю речі з рук у руки, а вони вантажать машини й везуть на передову. Тому назвати всі гарячі точки, які були і є, я не можу. Моє завдання передавати речі нашим хлопцям, а міста, напевне, й не перерахую. Останнє місто, з якого зараз хлопці попросили, то це Курахове.

І.: З якими запитами, окрім в’язаних речей, до Вас звертаються найчастіше?

Р.: Найчастіше замовляють шапки, балаклави, звичайні й тактичні рукавички, так звані піддупники. Крім того, ми передавали велику партію павербанків, термобілизну, а також батарейки та зарядні пристрої. Треба сказати, що до мене не звертаються за речами військової тематики, бо знають мій напрямок. Ще є заявки стосовно допомоги в якомусь зборі на машини чи запчастини для них.

І.: Чи виникали у Вас певні труднощі під час надання допомоги?

Р.: Ні, ніколи не було. А які можуть бути труднощі? Ти чи допомагаєш чи ні. У мене проблеми завжди такі: переживаю, що не встигнемо, що мало зв’яжемо або мало передамо. Головне, щоб нитки були і, як я кажу, щоб у дівчаток ручки не хворіли – ось і все. «Нова пошта» завжди відкрита й завжди можна надіслати необхідне. Було складно під час блекауту (три дні без світла). Наразі в нашій групі все налагоджено, я вже плюс-мінус знаю скільки зв’яжемо, а кількість шкарпеток на тиждень постійно більшується. Отже, можу розуміти кому, як і скільки дамо.

І.: Яку найбільшу посилку Ви відправляли? Скільки приблизно було одиниць?

Р.: Одноразово найбільше відправляла сто пар шкарпеток випускникам мого рідного Донецького державного медичного університету.

І: А скільки пройшло часу з моменту звернення до Вас за такою кількістю шкарпеток і допоки Ви їх надіслали?

Р.: Точно не пам’ятаю, можливо, три дні минуло. Це непотрібна інформація в моїй голові – скільки, як і кому. Серед моїх дівчат існує колообіг шкарпеток і я можу зорієнтуватися в тому, скільки «гуляє» готових пар. Звернувшись до мене вранці, я вже розумітиму скільки буде ввечері. Напевне, найбільша складність – це зробити якнайшвидше. Позавчора, наприклад, віддала приблизно сімдесят пар шкарпеток, а завтра буде передана чергова сотня. Наразі менше п’ятдесяти пар вдається відправляти, слава Богу.

І.: У Вас уже налагоджено виробництво!

Р.: Сто відсотків!

І.: Що мотивує Вас на продовження волонтерської діяльності?

Р.: Необхідність зігрівати наших воїнів. Їм там холодно – навіть не хочу думати про це! Відправляючи, я ніколи не вимагаю фото- та відеозвіти (є волонтери, що дуже наполягають на зворотному зв’язку), бо мені це неважливо, але хлопці все одно надсилають. Зрозуміло, що це не просто шкарпетки: туди вкладається купа оберегів; дівчата плетуть янголят і певним чином перекручують нитки; велика кількість дитячих малюнків, якісь підбадьорливі записочки тощо. І хлопці радіють, телефонують, а я їм відповідаю: «Це не ви, а ми вам вдячні!» Тому повернуся до Вашого питання: це не мотивація, а потреба. Ми не можемо зупинитись. А як ми можемо зупинитись? Вони ж не зупиняються, захищаючи нас! Отже, є фронт, а є тил: «Феї тепла» – так дівчата себе називають. А ще товаришуємо з групою під назвою «ВСУ» (в’язальні сили України), де дівчата також в’яжуть і потім передають на передову. Є військовий тил, а є й цивільний. Ось ми є цивільним щкарпетков’язальним тилом і не маємо права зупинитись.

І.: Звучить як назва підрозділу!

Р.: Так воно і є!

І.: Що вразило Вас найбільше за час війни? Давайте розділимо на позитивне й негативне.

Р.: Мене здивувала чуйність українців, адже всі згрупувалися й допомагають хто чим може, а це, у свою чергу, виховує патріотичний дух наших дітей. У негативному плані вразили люди, які тікають, ховають своїх чоловіків та родичів. Насправді я не засуджую нікого: кожен, можливо, бореться зі стресом, але все-таки вважаю неадекватним виставляти зараз у соцмережах поїздки на море або якісь брендові покупки. Найбільше подобається наша згуртованість. Ви знаєте, коли старенька бабуся в’яже ночами, а потім просить вибачення за те, що сьогодні не зможе продовжити роботу через артрит та хворі суглоби, – ось це дивує. Коли говорю «дівчата, цілую ваші ручки, щоб ручки не хворіли», тому що дійсно ж руки втомлюються. Це ж усе треба порізати, розрізати, а від ножиць болять пальці. Жінки в’яжуть і коли лунають тривоги, і коли вночі немає світла (із ліхтарем на лобі). Я вже звикла до всього цього, але спочатку це надзвичайно підбадьорювало й тішило. Колись до мене додому приїхали військові і з під’їзду виносили велику партію ящиків із гуманітаркою, завантажуючи її в машину. Стояли люди (здебільшого сусіди) й питали: «Ти що, волонтер?» А я їм: «Ну як волонтер… ну допомагаємо». Вони кажуть: «Давай ми грошей дамо!» Мене завжди радує така тиха допомога; я не засуджую оприлюднення великих зборів (зрозуміло, що всією країною збираємо), але тиха допомога…

І.: Вам якось до душі.

Р.: Так. Ось чому коли Ви мені написали, я довго думала. Звичайно, порадилася з дівчатами в групі (бо я без них – ніхто), запитавши їхнього дозволу на використання імен та прізвищ. Отже, це не я, а моя група дівчат, що виконує всю роботу.

І.: Які зміни Ви відчули в собі під час надання допомоги та взагалі від початку повномасштабної війни?

Р.: Серджуся на себе, що не можу перейти на українську – лінуюся, напевно. Жодних кардинальних змін у собі не побачила. Вважаю, що будь-яка людина не може помінятися кардинально: це або є, або ні. Якщо хтось був озлобленим, то війна нічого не змінить. Такі люди давним-давно живуть десь за кордоном і, напевно, чекають на закінчення збройного конфлікту.

І.: Може допомогти розкрити певні якості, наприклад…

Р.: Може. Я ж кажу: якщо в людині до війни були ці якості, то це могло відкритися, але кардинально помінятися – ні. Якщо хтось був жлобом, то й під час масових евакуацій здаватиме квартиру на Львівщині задорого (деякі й раніше здавали по 30-40 тисяч). Тобто біда в Україні нікого не змінила: хто був поганим, той так і продовжує заробляти на горі своїх співвітчизників. А ті, які до війни були чуйними, то й під час і після неї із задоволенням безкоштовно селитимуть, бо ми повинні допомагати одне одному (будь-хто з нас може опинитися в скрутному становищі). Це показав 2014 рік, коли говорили: «О, понаїхали сюди до Києва. Чого ви до себе в Донецьк не їдете?». А згодом, у 2022-му, від кількох людей я чула: «Ой, вибач, будь ласка, я тоді таке сказав, але тепер розумію, чому ви в 2014 році з Донецька тікали…».

І.: Які у Вас плани на майбутнє?

Р.: Великі (сміється). Планую отримати нитки і зв’язати чергову партію шкарпеток, допоки в цьому є потреба. Потім дивитимемося, на що зможемо переформатуватися, хоча розраховую, що недовго залишилося допомагати, бо скоро наша перемога. Тоді, напевне, будемо просто так, на згадку, роздавати все, що в нас є. Якихось грандіозних планів наразі немає.

І.: Чи плануєте після нашої перемоги виїжджати до Донецька?

Р.: Звичайно. У мене в Донецьку квартира, також там поховані мої близькі. Не можу сказати, чи переїду туди, але чекатиму на його звільнення. Я люблю своє місто, але хочу, щоб виселили всіх, хто дуже прагнув бути в росії – нехай їдуть і живуть собі на здоров’я!

І.: Уявіть наразі, ким Ви там себе бачите?

Р.: Думаю, у Донецьку буде стільки вакантних посад!

І.: Я мала на увазі інше. Чим Ви плануєте займатися, наприклад, для розбудови рідного міста та його повернення до тодішнього або кращого стану? Можливо, волонтерством?

Р.: Наразі не можу сказати, де саме будемо корисні. Якщо б Ви спитали до війни чи в’язатиму я шкарпетки, то відповіла б: «Де я, а де в’язання шкарпеток», оскільки ніколи не ідентифікувала себе з цим заняттям. Ті ж балаклави, шапки… Тому зараз загадувати й говорити про те, що я буду відбудовувати… Чим будемо потрібні, тим і допомагатимемо – це сто відсотків. Думаю, що донецькі осторонь не залишаться. У нашій групі також є дівчата з мого рідного міста, але познайомилися ми лише тут завдяки спільній допомозі нашим військовим.

І.: Що Ви порадите українцям у цей нелегкий час?

Р.: Допомагати одне одному й бути добрішими, бо сьогодні всім нам важко. Звичайно, у кожного свої проблеми, різний ступінь горя, але завжди будь-хто може допомогти іншому, хто цього потребує. Це може бути плече, на якому можна поплакати, або якась матеріальна допомога – тепла кофта, пляшка олії чи пачка цукру. Знаєте, напевно, ми навчилися ділитися, давати і приймати. Усім хочу сказати, що абсолютно кожен може допомогти, незалежно від того, хто ким був до війни, де жив і на чому їздив. Якось до мене приїхала дівчина з Донецька (мабуть, переселенка) лише з однією сумкою. Стоїть і щось наче ховає за спиною. Я поцікавилась: «Що ти ховаєш?» А вона відповідає: «Мені так незручно, хочу телефон записати» (у неї в руках був iPhone). Я питаю: «Ти соромишся, що приїхала до мене з iPhone?» Вона говорить: «Так, бо всі косо дивляться. Якщо є iPhone, то навіщо тоді просиш?» Так ось я хочу всім сказати, що не треба зважати на такі речі. Хтось приїде до вас на «Мерседесі», але це може бути останнім, що в людини залишилося. Може, вона його завтра продасть і поділиться з кимось. Потрібно враховувати, що всі ми опинилися в скрутній ситуації.

І.: Дякую Вам за побажання й за те, що погодились надати свої свідчення.

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *