Якщо Воланд запевняв, що рукописи не горять, то ми стверджуємо, що навіть війна не спроможна зупинити плину життя. І підтвердженням цьому є вихід у Києві в червні 2024 року довідника-антології (твори, написані з 1868 по 2023 роки) «Українські літератори Краматорська», укладеної краматорським краєзнавцем, членом Національної спілки письменників України та членом Національної спілки краєзнавців України Олегом Максименком.
Про ґрунтовність цього видання свідчить хоча б те, що в книзі представлені короткі біографічні дані, деякі твори (переважно вірші) понад 150 літераторів, які певним чином мали і мають дотичність (народилися, проживали, були в місті з творчими завданнями) до Краматорська. Зацікавлений читач може знайти в ній твори найрізноманітнішої тематики: патріотична, пейзажно-філософська, інтимна тощо лірика. Тож ми свідомо виокремлюємо лише два пласти: поезії, присвячені Краматорську, та творчість письменників-забоївців.
У книзі понадо одинадцять віршів про Краматорськ, які хронологічно за часом написання умовно поділяємо на три групи: 30-ті роки минулого сторіччя; вересень 1941 року; 50-2000-ні роки. Урахування цих часових рамок важливе для більш-менш об’єктивного поцінування зробленого тогочасними авторами.
Так, сучасний читач, який володіє значно розлогішою й менш ідеологічно зашореною суспільно-історичною інформацією, може дещо скептично поставитися до пафосного наснаження віршів Павла Анатольєва «Моє місто Краматорськ», І. Ярового «На Краммашбуді», оскільки в них, за тогочасною ідеологічно-митецькою вимогою, вимальовуються ідилічно чарівні картини: «Там, де пустир, // Бур’ян високий // Шумів колись, Там ‒ глянь! // Цехи високо піднялись» (І. Яровий «На Краммашбуді»). У подібному ключі написано й вірш Богдана Дасіва «Краматорці – славні хлопці», хоча й з’явився він у 50-х роках.
На цьому фоні «будівельно-верстатної літератури» дещо виділяються твори, в яких серед цехів краматорських заводів проглядає Людина (а людинознавство і є прерогативою мистецтва!). Її можна побачити у «Краматорській поемі» Віктора Соколова, вірші-експромті Володимира Сосюри «Привіт» (написаний під час перебування у Краматорську з групою українських письменників на будівництві Краммашбуду). Він також рясніє гуркотом машин, фарбами прапорів, плетевом будов і димарів, але головне не це, головне те, що разом зі зростанням цехів нового заводу зроста «невидана людина // в нестриманому льоті корпусів».
Зовсім іншим – трагічно-гротесковим – постає Краматорськ у поезії Леоніда Лимана «Краматорськ». Це обумовлено не лише особистими враженнями від побаченого в місті у вересні 1941 року, а й гіркотним повітрям чужини, яке вже вдихав поет, живучи у Сполучених Штатах Америки: «Вже шоста осінь, як віднято в мене // Залізне місто, де я жив тоді. // Минулого не треба повертати: // Чомусь тривожно в серці вирина // Останній поїзд, без рушниць солдати // І жінка, що ловила шпигуна».
Із поезій третьої групи варто виділити вірш Галини Онацької «Мій Краматорськ». На перший погляд, він мало чим відрізняється від «віршів-панегіриків», але, якщо взяти до уваги час та умови написання, то ця поезія гідна більшої уваги. Сама авторка не корінна краматорчанка, хоча тривалий час живе у Краматорську, та головне – поштовхом до активного написання віршів стала «гібридна війна», розпочата росією в 2014 році, яка вже в 2022 переросла в повномасштабну. Тож провідним мотивом твору є не запевнення в любові до міста, а утвердження, що «Краматорськ ‒ то рідна Україна». А це те прагнення цілісності й єдності, з яким сьогодні живуть мільйони українців.
Увага до трьох літераторів-забоївців (Петро Заводський, Петро Корнієнко, Макар Шарабан), представлених у довідникові, обумовлюється їхньою приналежністю до цього літературного об’єднання. Засноване в 1924 році, воно переважно об’єднувало письменників Донеччини та Луганщини, але в 30-х роках більшість членів (особливо керівництво) зазнали репресій, а на все, пов’язане із «Забоєм», було накладено табу. Крига скресла лише із набуттям Україною незалежності: з’явилося декілька розвідок, при Бахмутському краєзнавчому музеї відкрився музей «Забою» тощо.
Але й на сьогодні в діяльності організації існує багато «білих плям». Ось і О. Максименко лише називає місце роботи трьох її членів (журналісти в газеті «Краматорская правда»), а щодо біографії то зазначає, що відомості відсутні. Зі свого боку можемо зробити два припущення:
- 1 – прізвище Заводський – явно псевдонім, бо доволі явно простежується етимологія прізвища з початком будівництва НКМЗ у Краматорську в 1929 році;
- 2 – прізвище Шарабан – одне із поширених серед мешканців селища Іванівка у складі міста, отже, імовірно, там і варто шукати сліди цієї людини.
Стосовно ж літературного доробку, його митецької якості, то, на підставі поданих у довіднику творів (вірш П. Заводського «Пісня бетоняра», оповідання П. Корнієнка «Трактористка Ася», лише названих публікацій у «Краматорской правде» М. Шарабана «Бригадир штурмів», «Іса Девлетшиєв»), можна констатувати, що вони відбивають загальний рівень тогочасної радянської «літературної продукції». Але в жодному разі це не повинне применшувати їхню значимість, адже з них, як із маленьких окремих пазликів, і складається цілісна картина певного історико-культурного пласту.
Отже, краєзнавці Донеччини отримали вагомий довідковий матеріал, який повинен слугувати каталізатором для подальших краєзнавчих знахідок і досліджень.
