Українська література може пишатися багатьма славетними майстрами художнього слова. Це й анонімний автор славетного «Слова о полку Ігоревім», і мандрівний письменник-філософ Григорій Сковорода, і зачинатель нової української літератури з його безсмертною «Енеїдою» Іван Котляревський, величний Кобзар Тарас Шевченко, чиї твори й на сьогодні примушують задуматися над долею України, а також … (І тут кожен шанувальник українського красного письменства знайде свого улюбленця!). Ми ж поведемо розмову про Василя Стефаника, якому в 2021 році виповнилося б 150 років від дня народження.
Безумовно, кожен письменник – то незбагненний світ думок, поривань, ідей, пристрастей, художніх відкриттів тощо. У В. Стефаника вони особливі, оскільки він торував нові художньо-естетичні шляхи для новітньої української літератури, був першовідкривачем ще невідомих образно-виражальних можливостей у царині художнього слова. Це на сьогодні вже є загально визнаною істиною – експресіонізм, а за життя письменника це все тільки починалося.
Уся європейська (а загалом вся світова література) кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя зазнала кардинальних філософсько-естетичних видозмін – реалістична типовість, схожість на реальність кардинально заперечується психологічною зануреністю в підсвідоме людини, в її потаємні задуми, бажання, сподівання. Розпочинається епоха модернізму.
Цей естетичний феномен ознаменувався виникненням та утвердженням різноманітних естетично-художніх напрямів, серед яких вагому роль відіграв і експресіонізм, провідником якого в українській літературі і став Василь Стефаник.
Основу еспресіоністичного світовідчуття становить загострення відчуття хаосу, катастрофічності й розпаду буття; гранична умовність й абстрактність образів; прагнення до повного звільнення, емоційної енергії. Саме на ґрунті цих ідей, зокрема феноменологічної теорії Е. Гуссерля, утверджується експресіоністична поетика, згідно якої світ «являв собою суму роздріблених на безкінечне „я” суб’єктивістських сприйнять, що стають головними об’єктом уваги, а єдину картину світу скласти з цих розкиданих суб’єктних вражень можливо завдяки „трансцендентальній редукції”, тобто шляхом „очищення” досвіду сприйняття від „психологічної домішки”. Гуссерлівський „континуючий”, тобто світотворчий, суб’єкт не творить світ з „нічого”, він немовби формує його з „хаосу” на „космос”. Такою цілком природною контамінацією, мабуть, і можна пояснити той факт, що явно не модерні у плані тематики новели (життя найбідніших верств західноукраїнського селянства) позначені незвичайними пафосними комбінаціями, новаторськими зображувально-виражальними засобами. Визначальними рисами творчості митців-експресіоністів стають особлива увага до інтуїтивних осягнень та відтворення внутрішнього світу людини; гострота проблеми вини (за злочин) і покарання. Тільки у стражданні розкривається глибинна сутність людини, тому мистецтво експресіонізму – це художнє дослідження сенсу випробування, страждань і смерті. Персонажі експресіоністичного твору часто залишаються віч-на-віч із власного приреченістю, автор ставить їх у межову ситуацію, коли всі цивілізаційні «домовленості» життя і смерті зруйновані. Метою експресіоністів уважався показ усіх аспектів життя без ідеалізації, домінувала експресивна сила динамізму у психіці людини. Експресіоністи шукали індивідуальної стильової колористики контрастування; здавалося, що їхні герої індиферентно ставилися до смерті своїх близьких чи своєї.
Як письменник Василь Стефаник неперевершений майстер новели з її лексичним лаконізмом, психологічною напругою, асоціативною образністю. Не випадково про його творчий самобутній стиль Максим Горький у листі до свого знайомого писав: «Подивіться, як сильно, коротко і страшно пише цей письменник». І ці слова перш за все спадають на думку, коли читаєш твір під назвою «Новина».
Хоча в новелі й ідеться про злочин-убивство (батько вбиває меншу доньку й «жалує» старшу), але твір жодним чином не належить детективному «чтиву», оскільки вже першим реченням письменник знімає будь-які детективні ходи: «У селі сталася новина. Гриць Летючий убив своїх дітей…» отже, письменника цікавить не сам факт злочину, а його мотиви, передумови. На цьому й вибудовується екзистенціалістська структура новели. Адже вся увага прозаїка зосереджується на тому, як батько, переймаючись природним родинним почуттям (турбота про дітей, намагання забезпечити їм нормальне життя), поступово приходить до жахливого висновку – насильницька смерть – це краще, ніж злиденне існування. Уперше ця думка промайнула у свідомості Гриця, коли він дивився, як зголоднілі доньки гризли принесений ним змерзлий окраєць хліба (гризуть, мов цуценята!). А за цим починає тягнутися інша асоціативна лінія – з небажаними цуценятами поводяться доволі просто – їх топлять. Спочатку сам батько жахається цієї думки: він боїться залишатися з доньками сам-на-сам у хаті, намагається не бачити їх, але ж очі звернені не на зовнішній світ, вони заглиблені в батьківську свідомість, вони ятрять душу, вимагають прийняти «неприродне» рішення – дочок слід убивати, щоб позбавити подальших земних страждань. І навіть «погодившись» із цим, Гриць ще не впевнений, що зможе зробити задумане. Тож В. Стефаник знаходить надзвичайно точне зображувально-виражальне рішення, удаючись до звукових характеристик (ведучи доньок до річки, Гриць скрегоче зубами), а також передаючи темп руху персонажа – він не йде – він біжить, бо тільки так він може швидше наблизитися до страшної миті. Але і при цьому він залишається батьком: утопивши меншу (бо так їй тепер краще!), він не просто відпускає старшу, але й дає їй палицю, щоб могла відбиватися від собак. Тож у цьому й полягає трагедія експресіоністичної любові – завдати смерть заради порятунку, заради припинення страждань. Та саме в цьому й виявляється гуманістичний пафос творчості Василя Стефаника.
