Степи, терикони, Донець – про ці пейзажі вже написало стільки поетів і прозаїків, але щоразу кожен знаходив щось своє – непересічне й неповторне – у нашому індустріальному Донбасі, до особливої краси якого звикли всі українці.
Колишній радянський та сучасний «синьо-жовтий Донбас» знайшли своє місце в багатьох творах митців із нашого східного регіону, серед яких, зокрема, Олекса Тихий, Володимир Сосюра, Сергій Жадан, Іван Дзюба, Михайло Петренко, Олексій Чупа, Любов Якимчук, Емма Андієвська, чиї вірші не залишають байдужими не лише земляків, а й всю Україну. Але чимало й тих письменників, для яких Донбас хоча й не був місцем народження, але за довгі роки життя став своїм, рідним. Серед багатьох таких митців є поет-дисидент Василь Стус, надзвичайно трагічна доля й тернистий життєвий шлях якого ґрунтовно представлені в матеріалах та експозиціях Донецького обласного краєзнавчого музею.
Як відомо, Василь Семенович Стус (1938-1985, с. Рахнівка Вінницької обл.) більшість свого життя провів у Донецьку. Навчався в педагогічному інституті, працював на шахті, вчителем у школі, літредактором місцевої газети. Він відмовився від громадянства СРСР, не захотів «бути рабом». Через його принциповість та проукраїнськість творчість Стуса була заборонена. Пережив п’ять років таборів, три – заслання.
Помер, відбуваючи другий тюремний термін. У 2016 році, у час війни України з Росією, Донецький національний університет, переведений на підконтрольну нашій державі територію, був названий ім’ям дисидента. Крім того, у 2021 році Герою України Василю Стусу встановили скульптурну композицію у місті Краматорську, на вулиці, що носить його ім’я.
Василь Стус – людина, що стала символом Українського Опору другої половини ХХ століття, ключовою постаттю духовного життя доби, письменника, правозахисника, борця. Гранична чесність, мабуть, найхарактерніша риса Василя Стуса – поета, особистості, громадського діяча, який прожив яскраве, героїчне життя. Вражає також рідкісна та унікальна неподільність поезії й долі нескоренного митця, що залишився вірним собі й своєму народові до кінця.
Навіть у найтяжчі хвилини життя Василь Стус твердо вірив, що вернеться до українців своїм словом, що рідний край його почує. І це дійсно сталося: поезія відома як на Донеччині, так і в усіх інших регіонах Україні та поза її межами. Вона знана тими, кому випало читати його надзвичайно талановиті твори або довідатися про його долю й боротьбу.
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
За виданням: В. Стус. Твори у чотирьох томах. Львів, 1995.
